Координати: 44°27′ пн. ш. 28°20′ сх. д. / 44.450° пн. ш. 28.333° сх. д. / 44.450; 28.333

Добруджа

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Версія від 07:19, 26 лютого 2022, створена Echelon 1 (обговорення | внесок) (шаблон, оформлення, оновлення даних)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перевірена версія цієї сторінки, затверджена 26 лютого 2022, заснована на цій версії.
Добруджа
Зображення
Транскрипція в МФА [ˈdobrodʒe̯a][1]
Країна  Румунія,  Болгарія і  Україна
Мапа розташування
Категорія мап на Вікісховищі d
Мапа
CMNS: Добруджа у Вікісховищі

44°27′ пн. ш. 28°20′ сх. д. / 44.450° пн. ш. 28.333° сх. д. / 44.450; 28.333

Задунав'я перенаправлено сюди. Для інших значень див. Задунав'я (значення)
Добру́джа
Добру́джа
Мапа Добруджі болгарською мовою
Історичні області Румунії — Добруджа жовтим
Герб Добруджі

Добру́джа (рум. Dobrogea, болг. Добруджа), також Задунав'я — історична болгарська, турецька, румунська й українська область в Європі, розташована між нижньою течією Дунаю й узбережжям Чорного моря. Північна Добруджа входить до складу Румунії (повіти Тульча та Констанца), Південна Добруджа — до складу Болгарії (Добрицька та Силістринська області). Історичним центром українського життя на Добруджі є село Верхній Дунавець, остання столиця Задунайської Січі.

Географія

За винятком дельти Дунаю, болотистого регіону, розташованого у північно-східному куті, Задунав'я має горбистий рельєф, із середньою висотою близько 200—300 м. Найвища точка — Цуцуяту/Греч, у горах Мачин, має висоту 467 м. Добруджинське плато покриває більшу частину румунської частини Задунав'я, тоді як в Болгарії — Лудогорське плато. Озеро Сютгьоль — одне з найважливіших озер Північного Задунав'я.

Задунав'я має помірно континентальний клімат, який перебуває під впливом океанічного повітря з північного заходу і континентального повітря з північного сходу зі Східно-Європейської рівнини: через рівнинний рельєф, є притік вологого, теплого повітря навесні, влітку й восени з північного заходу; й північного/північно-східного полярного повітря взимку. Чорне море також впливає на клімат у регіоні, особливо в межах 40–60 км від берега. Середньорічна температура: +11 °C у внутрішніх районах і вздовж Дунаю, +11.8 °C на узбережжі і менше +10 °C на високогір'ї. Прибережні райони Південної Добруджі є найпосушливішою частиною Болгарії, зі щорічною кількістю опадів 450 мм.

Історія

У давнину територія Задунав'я була заселена фракійцями. У V ст. до н. е. її зайняли скіфи; у I ст. — римляни; а з III ст. зазнала нашестя готів, гунів, інших племен. З початку VI ст. тут з'являються слов'яни.

Київський князь Святослав Ігорович оборонявся в Силістрі 969 року.

З утворенням Першого Болгарського царства (у VII ст.) Задунав'я входить до його складу. У XI–XII ст. належала Візантії. З кінця XII ст. — у складі Другого Болгарського царства. Послаблення останнього призвело до утворення на території Задунав'я у XIV ст. самостійної феодальної держави. Засновником її був Балік. На ім'я його наступника Добротиці територія отримала назву Добруджі.

Наприкінці 20-х рр. XV ст. територію Задунав'я захопила Османська імперія. Після Російсько-турецької війни 1877–78 рр. Південне Задунав'я відійшло до Болгарії, а Північне передане Румунії. За Бухарестським мирним договором 1913 р. Південне Задунав'я передане Румунії, у складі якої знаходилася до 1940 р., за винятком 1916–18 рр., коли всю територію Добруджі були зайняли болгарські та німецькі війська. Відповідно до болгаро-румунського договору, підписаного 7 вересня 1940 р. у місті Крайова, Південне Задунав'я повернено Болгарії. У 1947 р. болгаро-румунський кордон у Добруджі підтверджений мирними договорами між Болгарією та Румунією.

Поселення українців

У X ст. князь Святослав заснував тут нову столицю Переяславець на Дунаї, що знаходиться за 10 км від міста Тульча.

Після скасування 1775 р. Запорозької Січі запорожці перейшли за Дунай у підданство Туреччини й заснували Задунайську Січ (1775—1828).

Етнічна мапа Добруджі станом на 1900 р.

У 1817 році задунайські козаки брали участь у поході турецьких військ проти сербів, в 1821 році — проти греків, але в 1828 році кошовий Гладкий з невеликим числом однодумців повернувся в Ізмаїл в підданство Росії. Після цього Задунайська Січ була знищена і запорожці, що залишилися злилися з іншими раєй. Але ще до виходу Гладкого навколо Задунайської Січі утворилося сімейне і в основному землеробське населення з українських вихідців, як це свого часу відбувалося навколо Запорозької Січі.

Зі знищенням Задунайської Січі українська колонізація Задунав'я затихла на 2–3 роки, але потім поновилася з ще більшою силою. Десятки тисяч людей в 1830–40-х роках з Бессарабії і Новоросії тікали від кріпосного права і рекрутчини, прагнули за Дунай. Українські поселення розтяглися, починаючи від гирла біля моря і вгору за течією Дунаю майже до самої Силістри, утворюючи етнічні острови серед різноплемінного населення.

На початку царювання Олександра II з турецьким урядом укладено конвенцію про переселення кримських татар і черкесів у Задунав'я, зокрема, що тим вихідцям з Російської імперії, хто бажає повернутися, будуть відведені землі в Криму та на Кубані. Під впливом цієї новини і очікуваного скасування кріпосного права почався зворотний рух в Росію, який був відомий під назвою «великий вихід».

На Задунав'я переселялися також росіяни: липовани і некрасівці.

В останній чверті XIX ст. знову почався рух українських переселенців у Задунав'я.

Зараз у Добруджі українців залишилося мало, як і скрізь на периферії етнічної території.

Адміністративно-державні утворення на теренах Добруджі

Зовнішні зображення
Румунські українці на місці існування Задунайської Січі.
Зовнішні відеофайли
Український гурт з Тульчі «Задунайська Січ».

В добу Київської Русі

В добу козацької України

Відомі українці, пов'язані з Добруджею життям та працею

С. Васильківський. «Задунайський запорожець».

Кий — київський князь, легендарний засновник Києва. Згідно з літописом «прийшов до Дунаю, і вподобав місце, і поставив городок малий, і хотів сісти з родом своїм, <…> ще й донині називають дунайці городище Києвець»[2].

Святослав Хоробрий (942—972) — великий князь київський у 945—972 рр. У 967-му році відвоював у болгар місто Переяславець на Дунаї, яке оголосив столицею всієї Руської землі, «бо то середина землі моєї, бо туди всі блага стікають: від греків — паволоки, золото, вино і овочі різні, а від чехів і угрів — срібло і коні, із Русі ж — хутра, і віск, і мед, і челядь»[3].

Чайковський Михайло Станіславович (1804—1886) — український та польський політичний діяч, кошовий отаман Задунайської Січі у 1853—1870 рр.

Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813—1873) — український композитор, автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм».

Васильківський Сергій Іванович (1854—1917) — український художник, живописець козацької старовини. Автор акварелі «Задунайський запорожець» (1900 р.).

Ждаха Амвросій Андрійович (1855—1927) — український ілюстратор і художник. Нащадок задунайських козаків.

Коцюбинський Михайло Михайлович (1864—1913) — український письменник, класик української літератури. В повісті «Дорогою ціною» змалював Задунайську Січ і Задунав'я як символ свобідної української землі, куди прагнуть втекти за волею закріпачені російською владою українські селяни.

Задунав'я в українській культурі

Задунав'я, територія Задунайської Січі, неодноразово згадується в українській історії та літературі, у «Повісті врем'яних літ», «Думі про козака Голоту», піснях «Їхав козак за Дунай», «Якби мені сивий кінь», творах С. Гулака-Артемовського, С. Васильківського, М. Коцюбинського та ін.

Галерея

  • Покрівська церква у Верхньому Дунавці.
    Покрівська церква у Верхньому Дунавці.
  • Нащадки задунайських козаків.
    Нащадки задунайських козаків.
  • Українці Румунії на Задунайській Січі.
    Українці Румунії на Задунайській Січі.

Див. також

Примітки

  1. ↑ https://en.wikipedia.org/wiki/Dobruja
  2. ↑ Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В. В. Яременка.— К.: Рад. письменник, 1990.—558 с.
  3. ↑ Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В. В. Яременка.— К.: Рад. письменник, 1990.—558 с.

Джерела та література

Посилання

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Добруджа&oldid=34734162