Бернард Монтгомері

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Монтґомері Бернард Лоу
Bernard Law Montgomery
Bernard Law Montgomery.jpg
Ім'я при народженні Bernard Law Montgomery
Прізвисько Монті (англ. "Monty")
Генерал-спартанець (англ. "The Spartan General")
Народився 17 листопада 1887(1887-11-17)
Велика Британія Кеннінгтон, Лондон
Помер 24 березня 1976(1976-03-24) (88 років)
Велика Британія Алтон, Гемпшир
Країна Велика Британія Велика Британія
Приналежність Flag of the British Army.svg Британська армія
Рід військ піхота
Роки служби 19081958
Звання British Army OF-10.svg фельдмаршал
Формування 8-ма армія
Командування Начальник Генерального штабу Великої Британії, командувач 21-ї групи армій, командувач 8-ї армії
Війни/битви Перша світова війна
Війна за незалежність Ірландії
Арабське повстання (1936—1939)
Друга світова війна
Нагороди
Орден підв'язки
Кавалер ордена Лазні
Орден «За видатні заслуги» (Велика Британія)
Зірка 1939—1945 років Зірка Африки Зірка Італії
Медаль війни 1939—1945 Медаль Перемоги у Першій світовій війні (Велика Британія) Коронаційна медаль Короля Георга V
Легіон Заслуг (Головнокомандувач) (США)
Орден Суворова I ступеня Ordervictory rib.png
Медаль «За видатні заслуги» армії (США)
Великий Хрест ордена Почесного легіону
Воєнний хрест 1914—1918
Воєнний хрест (Бельгія)
Орден Георга I
Військова Медаль (Французькf Респблікf)
Орден Слона
Орден Соломона Чехословацький воєнний хрест 1939
Virtuti Militari (Срібний Хрест)
Інше Мемуари фельдмаршала 1947
Підпис Bernard Montgomery Signature.svg

Сер Берна́рд Ло́у Монтґо́мері, перший віконт Монтґомері Аламейнський (англ. Bernard Law Montgomery, 1st Viscount Montgomery of Alamein) (17 листопада 1887 Лондон24 березня 1976 Лондон) — британський воєначальник, фельдмаршал (1944), віконт (1946), учасник Першої та Другої світових війн.

Під час Першої світової війни бився на Західному фронті, брав участь у боях «бігу до моря», біля Арраса, біля Пашендейле. В 1914 році в боях біля містечка Метеран дістав важке поранення у груди від кулі німецького снайпера. Війну закінчив начальником штабу 47-ої (2-ої Лондонської) піхотної дивізії. У післявоєнний час продовжив службу, пройшов посади від командира батальйону до командира 8-ої піхотної дивізії Британії.

За час Другої світової війни пройшов шлях від командира 3-ої піхотної дивізії до командувача 21-ої групи армій. Вів успішні бої на заході Північної Африки, здобув перемогу над німецько-італійськими військами в Тунісі, на Сицилії, під час вторгнення до Італії. У ході відкриття другого фронту в Нормандії командував усіма наземними силами союзників, пізніше призначений командувачем групи армій. 4 травня 1945 року прийняв німецьку капітуляцію на півночі Третього Рейху.

Після світової війни командувач Британської Рейнської армії в окупованій союзниками Німеччині, пізніше — начальник Імперського Генерального штабу. З 1951 до 1958 — заступник Верховного головнокомандувача союзними військами НАТО в Європі.

Біографія[ред.ред. код]

Ранні роки[ред.ред. код]

Бернард Лоу Монтгомері народився 17 листопада 1887 року в центральному районі Лондона Кеннінгтоні в сім'ї вікарія валлійського походження Генрі та Мод Монтгомері. Бернард був четвертою дитиною з дев'яти у великій родині священнослужителя з клану Монтґомері.

У 1889 році Г.Монтгомері перевели єпископом дієцезії на далеку Тасманію. Батько часто перебував по церковних справах у сільській місцевості, і зрідка був відсутній по декілька місяців, а мати лупцювала дітей з кожного приводу й майже не переймалась їхнім вихованням. Через це вихованням дітей зайнялись замовлені з метрополії гувернантки. З роками, навіть коли Б.Монтгомері став знаменитістю в Англії, він ніколи не забував, як мати поводилась з ним та його сестрами й братами у дитинстві й забороняв будь-які контакти свого сина Девіда з матір'ю, а коли вона померла в 1949 році відмовився відвідати її похорон[1].

У 1901 році, коли сім'я повернулася до Лондона, маленький Бернард поступив до школи Святого Павла і виявився серед ізгоїв, тому що, за його визнанням, майже нічого не знав і не вмів поводитися[2]. Але в міру дорослішання він зумів переломити характер, усвідомив необхідність навчання і вже двадцятирічним цілком усвідомлено і з твердими намірами відправився на навчання до військової академії у Сандгерсті.

У 1908 році Бернард закінчив військове училище в Сандгерсті, з якого його мало не виключили за постійні бійки з іншими курсантами та систематичні порушення військової дисципліни.

Початок військової служби[ред.ред. код]

У вересні 1908 року після випуску з військової академії з присвоєнням військового звання другий лейтенант, Бернард Монтгомері отримав призначення до 1-го батальйону Королівського Вориширського полку. Згодом він відбув для проходження служби до Британської Індії, де в 1910 році отримав звання лейтенант. У 1912 році повернувся до Англії, де служив ад'ютантом 1-го батальйону у своєму полку в Кенті.

Перша світова[ред.ред. код]

У серпні 1914 року з початком Першої світової війни лейтенант Б.Монтгомері зі своїм батальйоном, який входив до складу 10-ої бригади 4-ої дивізії, був переправлений до Північної Франції й майже відразу вступив у бойові дії на Західному фронтові.

26-27 серпня частина билась у бою біля Ле-Като, у тому бою взвод майже повністю загинув, а самого Монтгомері кілька днів лічили зниклим безвісти. Далі 1-й батальйон вів ар'єргардні бої в ході Великого відступу союзних військ та «бігу до моря» на шляху від Монса.

13 жовтня 1914 року поблизу населеного пункту Метеран, неподалік від франко-бельгійського кордону, під час проведення контратаки, молодого офіцера двічі поранив ворожий снайпер; однією кулею він влучив у праву легеню[3], друга уразила його в коліно. Поранення було настільки важким, що йому вже викопали могилу, але Бернард Монтгомері вижив[3]. У грудні Монтогомері нагородили орденом «За видатні заслуги». Після тривалого лікування в шпиталі в Англії, на початку 1915 року його призначили виконуючим обов'язки начальника штабу до 112-ої піхотної бригади, а згодом до 104-ої піхотної бригади в Ланкаширі, де він займався підготовкою резервів для регулярних військ на фронті.

На початку 1916 року Б.Монтгомері повернувся на Західний фронт і служив офіцером 33-ої піхотної дивізії в битві на Соммі. У квітні-травні 1917 року взяв участь у битві біля Аррасу. В липні того ж року призначений до штабу IX-го корпусу 2-ої армії генерала Г.Пламера. В подальшому брав участь штабним офіцером у боях на Лисі, Шемі де Дамс[3]. Війну Монтгомері закінчив офіцером Генерального штабу 1 рангу та виконував обов'язки начальника штабу 47-ої (2-ої Лондонської) піхотної дивізії з присвоєнням тимчасового звання підполковник.

Інтербеллум[ред.ред. код]

1920-ти[ред.ред. код]

Після завершення Великої війни, Бернард Монтгомері залишився на військовій службі, командував 17-м батальйоном Королівських фузилерів[4], який дислокувався у складі Британської армії на Рейні. У листопаді 1919 отримав військове звання капітан[5].

В Англії він поступив до Штабного коледжу в Камберлі, який закінчив у січні 1921 року й отримав призначення старшим офіцером штабу 17-ої піхотної бригади в ірландському графстві Корк[6]. Тут Монтгомері довелось взяти участь у антипартизанських бойових діях проти ірландських повстанців у ході тамтешньої війни за незалежність[7].

У травні 1923 року Монтгомері переведений до 49-ої Вестрайдінгської піхотної дивізії Територіальної армії. 1925 він повернувся до рідного Королівського Ворвикширського полку командиром роти та в липні 1925 року став майором[8]. З січня 1926 до січня 1929 проходив службу на посаді помічника асистента генерал-ад'ютанта Штабного коледжу в Камберлі, з присвоєнням тимчасового звання підполковник.

У 1927 році Бернард Монтгомері одружився на Елізабет Карвер, вдові Освальда Карвера, олімпійського призера з академічного веслування Літніх Ігор 1908 року, який загинув під час Дарданельської операції в Першій світовій, та рідній сестрі майбутнього генерала сера Персі Гобарта. Вдова мала двох синів від першого шлюбу, а їхній син, Девід, народився у серпні 1928 року.

У 1937 році, коли Монтгомері був вже в чині бригадира, його родина відпочивала на курорті в Сомерсеті й Бетті укусила якась комаха. Від укусу розвинувся сепсис, ногу ампутували й незабаром вона померла. Втрата коханої дружини важко потрясла 50-річного Бернарда й після похорон Бетті він поринув з головою в роботу, повністю присвятивши себе військовій справі.

1930-ти[ред.ред. код]

У 1931 році Б.Монтомері призначений командиром рідного 1-го батальйону Королівського Вориширського полку, і він продовжив службу в Палестині й Британській Індії. У червні 1934 йому присвоєне звання полковник і незабаром став військовим радником Штабного коледжу Індійської армії (сучасний Командно-штабний коледж армії Пакистану) у Кветті, Британська Індія.

У червні 1937 року по завершенні відрядження, він повернувся до Британії та прийняв під своє командування 9-ту піхотну бригади з одночасним присвоєнням тимчасового військового звання бригадир.

У 1938 році Монтгомері організував демонстраційні навчання з амфібійної висадки військ на морське узбережжя, чим приємно вразив командувача Південного командування генерала сера Арчибальда Вейвелла. 14 жовтня 1938 року Б.Монтгомері призначили командиром 8-ої піхотної дивізії, що дислокувалась у Палестині з присвоєнням звання генерал-майор. На цій посаді йому довелось взяти участь у придушенні Арабського повстання, а напередодні Другої світової війни, у липні 1939 року, він повернувся до Великої Британії командиром 3-ої Залізної піхотної дивізії.

Друга світова війна[ред.ред. код]

Західна Європа[ред.ред. код]

На момент нападу Німеччини на Польщу та оголошення Великою Британією й Францією війни агресору, генерал-майор Б.Монтгомері командував 3-ю піхотною дивізією, яка у складі Британських експедиційних сил призначалась для перекидання до Франції. Дивізія була частково відмобілізована і, як не старався командир дивізії підготувати ввірене йому з'єднання до перекидання на континент, зробити це повною мірою, за його визнанням, не вдалося. Переправлявся він через Ла-Манш з гіркими передчуттями.

30 вересня 1939 року 3-тя дивізія висадилась у Франції й під командуванням Монтгомері захищала бельгійське місто Лувен. З початку широкомасштабного вторгнення вермахту з 10 травня 1940 року до Нижніх країн та Франції, дивізія оборонялася, поки не надійшов загальний наказ на відступ військ союзників. З'єднання Монтгомері відступали до річки Дейле, потім стались драматичні події у Дюнкерка, в районі якого 10 англійських, 18 французьких і 12 бельгійських дивізій були блоковані гітлерівцями і піддавалися інтенсивним бомбардуванням. Тоді понад 330 тисяч британців, французів і бельгійців вдалося евакуювати до Британії, але вся техніка була кинута напризволяще на південному березі протоки Па-де-Кале. Генерал Монтгомері під час тих подій, які багато істориків вважають ганебними, продемонстрував велику витримку і самовладання. Саме йому доручили командувати ар'єргардом союзних військ, що зазнали нищівної поразки і він залишав Дюнкерк одним з останніх.

Завдяки вмілому керівництву з'єднанням 3-тя дивізія вийшла з кривавої битви з мінімальними втратами й її командира призначили командувати II-м корпусом.

Після свого повернення до Англії, генерал Монтгомері накинувся на Воєнний офіс з критикою дії вищих воєначальників Британського експедиційного корпусу[9]. Така поведінка неабияк дратувала керівництво британської армії, тому дуже скоро Б.Монгомері понизили у посаді та повернули командувати 3-ою дивізію знову. Не дивно, але немаловажний фактор, що його дивізія на той час були єдиною у всій Британській імперії повністю оснащеною та боєготовою; у той час, як більшість озброєння та техніки дісталась противнику[10].

Незабаром командиру 3-ої дивізії надійшов наказ на підготовку до вторгнення до Португальських Азорських островів. Монтгомері негайно ініціював роботу з оперативного планування вторгнення, підготували повномасштабний макет островів та розпочали підготовку штабів до проведення десантної операції. Однак, задум висадки на Азори був скасований та перенацілений на португальські острови Кабо-Верде. І цим планом не судилося реалізуватись, наступним планом, що опрацьовувався літом 1940 року були плани висадки морського десанту на Ірландію з метою захоплення Корка, Кова та прилеглих території. У липні того ж року, генерала призначили командувати V-м корпусом Південного командування, який мав головним завданням оборону Гемпшира та Дорсета.

У квітні 1941 року генерал Монтгомері призначений командиром XII-го корпусу, відповідального за берегову оборону Кента. За час керівництва армійським корпусом його командир встановив жорсткий режим роботи підпорядкованих частин і з'єднань, невід'ємно пов'язаний із заходами оперативної та бойового підготовки військ, а також інтенсивних фізичних тренувань як солдатів, так і офіцерів. Він був дуже жорстоким по відношенню до офіцерів, які за рівнем своєї підготовки не відповідали на думку генерала критеріям бойового командира, особливо в умовах війни.

У грудні він став командувачем Південно-східного командування британської армії та ніс персональну відповідальність за оборону Кента, Сассекса і Суррея.

Північна Африка[ред.ред. код]

На початку серпня 1942 року прем'єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль відвідав Близький Схід та на місці ознайомився з обстановкою, що склалась у наслідок розгрому британських військ на півночі Африки. За результатами інспекційної перевірки В.Черчилль відкликає ТВО командувача 8-ї армії генерала сера Клода Окінлека, який одночасно був головнокомандувачем Близькосхідного командування та паралельно керував 8-ою армією, а на місце командувача армії призначив Вільяма Готта. Проте, не встигнувши зайняти пост, 7 серпня 1942 року Вільям Готт загинув на борту транспортного літака «Бомбей», який був збитий німецькими винищувачами Me 109 з JG 27 при посадці аеродромі в Каїрі[11]. Головнокомандувачем Близькосхідного командування був призначений генерал Г.Александер.

13 серпня 1942 року Бернард Монтгомері був призначений командувачем британськими військами в Африці з волі випадку. Трагічна подія з генералом Готтом надала Монтгомері цей несподіваний шанс очолити оперативне об'єднання, яке вело боротьбу за виживання в пісках Північної Африки. Після загибелі генерала Готта начальник Імперського Генерального штабу фельдмаршал А.Брук переконав Черчилля, що найкращим кандидатом буде генерал Б.Монтгомері. Віце-маршал Кінгстон Макклорі на той час вважав, що Монтгомері прийняв під своє командування 8-у армію в момент, коли небезпека розгрому для неї вже минула. Очоливши 8-му армію, Б.Монтгомері, не гаючи часу, розгорнув велику активність: віддав наказ сформувати з усіх бронетанкових частин та з'єднань X-й корпус[Прим. 1], а усі піхотні з'єднання передати до XXX-го армійського корпусу. Одночасно, він звернувся до генерала Г.Александера з проханням про підкріплення, запросивши 51-у та 44-у піхотні дивізії, які щойно прибули до Єгипту та мали посилювати британські позиції навколо дельти Ніла. Монтгомері перемістив свій КП до руїн античного міста Бург-аль-Араб ближче до лінії зіткнення щоб мати можливість швидше командувати та координувати зусилля своїх військ у боях.

На першій же нараді з офіцерами армії, генерал Б.Монтгомері віддав наказ на знищення планів відступу та висловився:

«Я скасовую усі плани відходу. Якщо ми наступатимемо, відступу не може бути. Якщо ми не зможемо встояти живими на цих позиціях, ми встоїмо мертвими.»[12]

Оригінальний текст (англ.)

«I have cancelled the plan for withdrawal. If we are attacked, then there will be no retreat. If we cannot stay here alive, then we will stay here dead»

Монтгомері постійно відвідував свої війська, й незабаром майже усі солдати особисто знали свого командувача в обличчя. Коли 17 серпня Александер з Бруком інспектували частини армії вони були вражені атмосферою, яка панувала серед військовиків з приходом Монтгомері.

З 30 серпня по 5 вересня 1942 року на південь від Ель-Аламейн у районі Алам-ель-Халфі між військами 8-ої британської армії генерала Б. Монтгомері]] та Німецько-італійською танковою армією генерал-фельдмаршала Е. Роммеля відбулась перша битва, в якій Монтгомері переміг свого опонента. Спроба німецького командувача прорватись крізь лівий фланг спочатку була великонадійною, проте в затятій сутичці британці встояли та відбили німців, які змушені були відступати через мінні поля противника, уникаючи оточення. Пізніше дії генерала Б.Монтгомері піддались критиці, чому він не влаштував контратаку та остаточно не розгромив ворога, але командувач 8-ої армії знав, що його війська ледве готові діяти в обороні й поки що занадто рано організовувати контрнаступальні дії тим складом, та з таким рівнем підготовки, що вони мали.

Зірвавши плани Е.Роммеля на подальший наступ на Єгипет, Б.Монтгомері продовжив методичну підготовку свого об'єднання до рішучих дій і зосередився на укріпленні своїх позицій та нарощуванні бойового потенціалу. Британські війська інтенсивно займались бойовою підготовкою, роблячи наголос на дії в нічний час та тренуючись долати мінні поля. Одночасно у частини надійшли 252 нових американських танки «Шерман», 90 самохідних установок M7 «Пріест», зростала кількість артилерійських систем та автомобільної техніки. Наприкінці жовтня 8-ма армія нараховувала 231 000 осіб і Б.Монтгомері доповів, що готовий до рішучих наступальних дій.

23 жовтня 1942 року розпочалась друга битва за Ель-Аламейн і у ході протистояння, що тривало до 11 листопада, військам Роммеля вперше за усю Північно-Африканську кампанію у Другій світовій війні була завдана серйозна поразка, яка ознаменувала крах подальших планів гітлерівського командування з окупації Єгипту та намірів вторгнення до Близького Сходу. Перемога Монтгомері під Ель-Аламейом стала однією з перших та найвирішальніших битв у військовій історії Великої Британії та країн Співдружності в роки Другої світової війни. Однак, остаточний розгром німецько-італійської армії був затьмарений тим, що британці не змогли через потужну бурю продовжити переслідування військ фельдмаршала Е.Роммеля. Як оповідали самовидці, Монтгомері стояв перед офіцерами свого штабу та зі сльозами на очах віддав наказ про припинення переслідування противника. Разом з цим, ефект цієї битви був приголомшливий: у полон були захоплені 30 000 вояків противника, у тому числі командира корпусу «Африка» генерала танкових військ В. фон Тома і ще вісім генералів[Прим. 2]. Е.Роммель, який був у шпиталі на початок битви, змушений був похапки повернутись до північної Африки, ситуацію погіршило те, що його заступник генерал Г.Штумме 25 жовтня помер від серцевого нападу.

Докладніше: Туніська кампанія

Тим часом, союзники продовжували втілювати свої стратегічні плани на півночі Африки. 8 листопада у Французький Північній Африці разом з іншими військами союзників висадилась 1-ша британська армія генерала К. Андерсона. Е.Роммель, активно ведучи ар'єргардні бої, відступав до Тунісу, де мав намір перейти до оборони, користуючись старими фортифікаційними рубежами, побудованими ще за часів французів на лінії Марета. З листопада 1942 до березня 1943 року 8-ма армія Б.Монтгомері наполегливо переслідувала ворога, завдаючи йому максимум уражень. Німецькі сапери тим часом влаштували на рубежі лінії Марет оборонні позиції завдовжки більше ніж 100 км, з бункерами, фортифікаційними спорудами, пастками, посиленими 100 000 протитанкових та 70 000 протипіхотних мін, колючим дротом тощо.

У березні 1943 року армія Б.Монтгомері вийшла на лівійсько-туніський кордон, де британський генерал вирішив провести перегрупування сил та підготувати свої війська до прориву укріпленої лінії противника. Війська Осі, перейменовані на 1-у італійську армію на чолі з генералом Д.Мессе здійснили спробу провести випереджувальний наступ на союзні війська та розпочали операцію «Капрі» — наймасштабніший танковий наступ в Африці. Масована атака італійсько-німецьких військ була вміло відбита з великими втратами для них. Після відходу до лінії Марет, німецькі та італійські частини намагались міцно закріпитись на підготовлених позиціях.

Італія[ред.ред. код]

Разом з американським генералом Двайтом Ейзенгауером, командувач союзною групою армій, що висадилася 6 червня 1944 в Нормандії (Операція «Оверлорд»), з серпня 1944 командувач 21-ю групою армій, що діяла в Бельгії, Нідерландах і Північній Німеччині.

У 1945 головнокомандувач британськими окупаційними військами в Німеччині. У 1946—48 начальник імперського Генерального штабу, в 1948—51 голова Комітету головнокомандувачів Ради оборони Західного союзу.

У 1951—58 1-й заступник Верховного головнокомандувача збройними силами НАТО в Європі. Кавалер всіх вищих орденів Великої Британії і багатьох іноземних орденів, у тому числі радянських орденів «Перемога» і Суворова 1-го ступеня.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела
  1. Bierman, John; Smith, Colin (2002). Alamein: War without hate. Penguin Group. pp. 223—230. ISBN 0-670-91109-7.
  2. БЕРНАРД МОНТГОМЕРИ
  3. а б в Bernard Montgomery
  4. «No. 31585». The London Gazette (Supplement). 3 October 1919. p. 12398.
  5. «No. 31799». The London Gazette (Supplement). 27 February 1920. p. 2406.
  6. «No. 32207». The London Gazette (Supplement). 26 January 1921. p. 760.
  7. Heathcote, Tony (1999). The British Field Marshals 1736—1997. Barnsley, UK: Pen & Sword. ISBN 0-85052-696-5., р.214
  8. «No. 33083». The London Gazette. 11 September 1925. p. 5972.
  9. Bierman, John; Smith, Colin (2002). Alamein: War without hate. Penguin Group. pp. 223—230. ISBN 0-670-91109-7.
  10. Montgomery, Bernard Law (1958). The Memoirs of Field Marshal Montgomery. Cleveland: The World Publishing Company.
  11. Weal, John (2003). Jagdgeschwader 27 'Afrika'. Aviation Elite Units Series. Osprey Publishing. ISBN 978-1-84176-538-9.
  12. Alan Moorehead Montgomery: A Biography. — London: Hamish Hamilton. — 255 p. ISBN 0-856-17357-6
Виноски
  1. До складу X-го корпусу увійшли 1-ша, 10-та та частка 8-ої бронетанкові дивізії, а також 2-га Новозеландська піхотна дивізія.
  2. Командир корпусу «Африка» генерал танкових військ В. фон Тома був узятий у полон британськими солдатами 4 листопада 1942 року. Перебуваючи у полоні, на знак милосердя до переможеного ворога він був запрошений генералом Монтгомері на обід. Цей факт викликав неабиякий скандал в англійській пресі. Коли про це узнав Черчилль, то з притаманним йому гумором сповістив у Палаті громад: «Бідний фон Тома! Мені також доводилось обідати з Монтгомері!».

Твори[ред.ред. код]

  • Монтгомери Б. Мемуары фельдмаршала. — М.: Вагриус, 2006.
  • Forward to Victory, L., [1946]; El Alamein to the River Sangro, L., 1948; Normandy to the Baltic, L., 1948; The memoirs, Cleveland — N. Y., [1958]; A history of Warfare, Cleveland — N. Y., 1968.

Література[ред.ред. код]

  • Lewin R., Montgomery as Military Commander, N. Y., 1971.

Посилання[ред.ред. код]


Командування військовими формуваннями (установами)
Великої Британії
Попередник:
сформована
8th Infantry Division WW2.svg
Командир 8-ої піхотної дивізії

1938 — 1939
Наступник:
генерал-майор
Альфред Гудвін-Остен
Попередник:
генерал-майор
Деніс Бернард
British 3rd Infantry Division2.svg
Командир 3-ої піхотної дивізії

1939 — травень 1940
Наступник:
генерал-майор
Джеймс Гаммель
Попередник:
генерал-лейтенант
Алан Френсіс Брук
Командир II-го армійського корпусу
травень — червень 1940
Наступник:
генерал-лейтенант
Едмунд Осборн
Попередник:
генерал-лейтенант
Клод Окінлек
Командир V-го армійського корпусу
22 липня 1940 — 1 квітня 1941
Наступник:
генерал-лейтенант
Едмунд Шрайбер
Попередник:
генерал-лейтенант
Ендрю Торн
Командир XII-го армійського корпусу
квітень — листопад 1941
Наступник:
генерал-лейтенант
Джеймс Гаммель
Попередник:
генерал-лейтенант
Бернард Пейджет
Командувач Південно-Східного командування
25 грудня 1941 — 7 серпня 1942
Наступник:
генерал-лейтенант
Джон Свейні
Попередник:
генерал
Клод Окінлек
British Eighth Army SSI.svg
Командувач 8-ої армії

13 серпня 1942 — 29 грудня 1943
Наступник:
генерал-лейтенант
Олівер Ліз
Попередник:
генерал
Бернард Пейджет
21st army group badge large.png
Командувач 21-ої групи армій

січень 1944 — серпень 1945
Наступник:
розформована
Попередник:
сформована
21st army group badge large.png
Командувач Британської Рейнської армії

серпень 1945 — 1946
Наступник:
генерал-лейтенант
Річард Маккрірі
Попередник:
Фельдмаршал
Алан Френсіс Брук
Flag of the Chief of the General Staff (United Kingdom).png
Начальник Генерального штабу

26 червня 1946 — 1 листопада 1948
Наступник:
Фельдмаршал
Вільям Слім
Попередник:
посада створена
Greater coat of arms of Supreme Headquarters Allied Powers Europe.svg
Заступник Верховного головнокомандувача
ОЗС НАТО в Європі

2 квітня 1951 — 23 вересня 1958
Наступник:
генерал
Річард Нельсон Гейл