Григорій Гуляницький

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Григорій Гуляницький
Народився невідомо
Корсунь
Помер 1679(1679)
Проживання Річ Посполита, Гетьманщина
Титул шляхтич
Звання полковник, наказний гетьман
Конфесія православний
Рід Гуляницькі
  • Ostoja herb.svg

Григо́рій Гуляни́цький гербу Остоя (? — 1679) — український військовий і державний діяч, один з чільних дипломатів Гетьманщини. Шляхтич. Учасник Хмельниччини (16481657), українсько-московської війни, міжусобних воєн часів Руїни. Полковник ніжинський (16561659), наказний гетьман Сіверський (16581659), полковник корсунський (16621664), староста носівський (? — 1679).

Біографія[ред.ред. код]

Народився в м. Корсунь Київського воєводства. Походив з шляхетської родини Гуляницьких гербу Остоя, що здавна проживала на Волині.[1] У 1653 р. спричинився до відновлення Корсунського Свято-Онуфріївського монастиря.

Під час Визвольної війни в 1649 р. та в серпні 1654 р. (разом з Марком Левоновичем і Іваном Дяченком) за дорученням Богдана Хмельницького очолював українське посольство до Москви.

Після Переяславської Ради Гуляницький був полковником корсунським (1662–1664) та ніжинським (1655–1659). Його також було назначено гетьманом Сіверським (1658–1659), а також старостою носівським (? — 1679) рр.

Після смерті Б. Хмельницького під час Корсунської ради в жовтні 1657 разом з кількома іншими полковниками був прихильником співпраці з Москвою.[1] Потім відмовився від неї, зокрема, брав участь у придушенні опозиційного виступу під керівництвом Якова Барабаша і Мартина Пушкаря 16571658 рр.

Був одним з головних творців Гадяцької угоди, 7 (17) вересня 1658 року як представник козацької старшини підписав її.[1] Активний прихильник гетьмана Івана Виговського та його незалежницької політики: зокрема, намагався умовити в листі до Івана Безпалого 1 (10) липня 1659 року не зраджувати І. Виговського:

« «Дивуємося тому не помалу, що ваша милість, уродився з нами разом вольним народом і скормився заразом в Малій Русі, вітчизні нашій, та проливаючи чималу кров свою за вольність всього війська запорізького, тепер самі добровільно в неволю піддаєтеся і з нами, братією своєю, з якими разом хліб їли і проти всякого ворога стояли, війну ведете і на своїх же кровних ближніх наступаєте. Розсудіть, чи є те добро чините? А на милість Божу просимо і нагадуємо, щоб ви опам'яталась і до нас, всього війська запорізького, приступили, щоб душевною і тілесною ворог не тішився, а ми сумнінням нашим зобов'язуємося і на душу беремо, обіцяємося, що волосина з голови жодному не спаде, і вічно все, що ви чинили, буде забуто, і по панові гетьманові нашому теж обіцяємо, що не тільки мститися не буде, але і всякому, до нас, що всьому війську запорізькому звернувся, ласку особливу покаже  »

[2]

Активний учасник російсько-української війни (1658–1659). У 1659 р. під час війни з Москвою, загін Гуляницького захопив Лубни, потім Гадяч, Конотоп. Чіткою, принциповою була позиція наказного гетьмана Гуляницького і в переговорах з московськими послами Булгаковим і Байбаковим на початку 1659 року. Гуляницький дорікав їм, що цар Алєксєй «безперервно війська свої на нас посилає і многі міста випалили і висікли; краще бути у турка, ніж у москалів…» Ці слова записали самі посли у своєму звіті. Він також закликав царським послам довести, що вони хочуть миру та вивести московські війська з України.

В Конотопі Гуляницький і його загін протягом трьох місяців боронив Конотопську фортецю від московських військ під командуванням князя Алєксєя Трубєцкого — так допоміг гетманові Івану Виговському залучити підтримку союзників і розгромити війська Трубецького під Конотопом. Після зречення І. Виговського був усунений з полковництва.

В 1659 році: перейшов на бік гетьмана Юрія Хмельницького, на сеймі Речі Посполитої отримав «ленним правом» державлення королівщин Носівка, Киселівка в Чернігівському воєводстві.[1] Разом з С. Богдановичем-Зарудним і Г. Лісницьким став ініціатором укладення Слободищенського трактату в 1660 р.

За гетьманування Павла Тетері кілька разів їздив з посольством до Варшави. Затятий ворог Москви Гуляницький у Варшаві переконував сенат і короля в необхідності здійснити похід коронного війська на чолі з королем в Лівобережну Україну, щоб схилити темтешнє козацтво на бік Речі Посполитої. Взимку 16631664-х брав участь у поході польсько-української армії під командуванням Яна II Казимира і Павла Тетері на Лівобережну Україну.

За звинуваченням у зраді в 1664 році коронного гетьмана Стефана Чарнецького був заарештований і без суду ув'язнений разом з Митрополитом Київським Йосипом Тукальським і Юрієм Хмельницьким у фортеці Мальборк (Пруссія). Не був звільнений зразу після втручання П. Тетері, прохань київської шляхти.[3]

Перед 8 січня 1667 був звільнений, цього дня отримав від короля село пол. Jerszów (Самбірська економія) до часу отримання іншого державлення, річну пенсію 1500 злотих польських. 28 березня 1668 року отримав привілей на кілька сіл в Чернігівському воєводстві.[3] Приєднався до гетьмана Петра Дорошенка. З 1675 р. Гуляницький перебуває на службі у короля Речі Посполитої як полковник Й. К. М. Намагався бути посередником в перемовинах між РП та Іваном Самойловичем (без успіху).[3] У 1679 р. його звинувачено у зраді і розстріляно поляками.

Сім'я[ред.ред. код]

Дружина — Анна Шептицька. Діти: Андрій, Антон, 2 доньки вийшли за Грабовського та Блажовського.[3]

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г Wójcik Zbigniew. Hulanicki Hrehory (Grzegorz) h. Ulanicki (XVII w.)… S. 88
  2. [1]
  3. а б в г Wójcik Zbigniew. Hulanicki Hrehory (Grzegorz) h. Ulanicki (XVII w.)… S. 89
  4. У ЛУЦЬКУ ПЕРЕЙМЕНОВАНО 27 ВУЛИЦЬ.
  5. [2]

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]