Неллі Блай

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Неллі Блай
англ. Elizabeth Cochran
Nellie Bly 2.jpg
Неллі Блай у 1890 році
Ім'я при народженні англ. h[1]
Псевдо Nellie Bly
Народилася 5 травня 1864(1864-05-05)[2][3]
Армстронг, Пенсильванія, США
Померла 27 січня 1922(1922-01-27)[2][3] (57 років)
Нью-Йорк, штат Нью-Йорк, США
·пневмонія
Поховання Вудлон
Громадянство
(підданство)
Flag of the United States (1912-1959).svg США
Місце проживання
Діяльність письменниця, журналістка
У шлюбі з Robert Seaman[d]
Автограф Nellie Bly signature.svg
Нагороди

Неллі Блай (англ. Nellie Bly, справжнє ім'я Елізабет Джейн Кокран, англ. Elizabeth Jane Cochran; 5 травня 1864, Кокранс-Міллз, штат Пенсильванія — 27 січня 1922,Нью-Йорк) — американська журналістка, письменниця, підприємниця, феміністка. Засновниця жанру пригодницької журналістики.

Ранні роки[ред. | ред. код]

Народилася у містечку Кокранс Міллз графства Армстронг, у штаті Пенсильванія, за 65 км від Піттсбурга. За винятком одного року в школі-інтернаті, здобувала освіту в будинку батька, Майкла Кокрана, що починав робітником, потім купив млин і землі навколо великого фермерського будинку і зрештою заволодів такою кількістю землі, що змінив назву міста на Кокранс-Міллз. Деякий час був поштмейстером, місцевим суддею, помічником судді з Армстронга. Мав 10 дітей від першого шлюбу. Мати Елізабет, Мері Джейн Кеннеді, народила від Кокрана п'ятеро дітей та залишалася вдома, ростила 15-х нащадків та вела господарство.

Дитинство Елізабет починалося безтурботно з життя в гарній садибі, як і належало дочці судді. Мати одягала Елізабет не в чорні та коричневі, прийняті в той час, а в рожеві сукні, які принесли Елізабет прізвисько Пінкі.

Все змінилося, коли Кокран помер, не залишивши заповіту і будь-яких юридичних прав родині на своє численне майно, ввігнавши її в фінансову скруту. Сім'я переїхала, Елізабет піклувалася про братів і сестер, мати одружилася вдруге, намагаючись забезпечити стабільніше життя для себе та дітей. Однак чоловік виявився алкоголіком, одержимим насильством, і Елізабет свідчила в справі про їхнє розлучення.

В 15 років Елізабет вступила до педагогічного училища Індіани, щоб стати вчителькою, але грошей вистачило лише на семестр.

У 1880-х Елізабет Кокрейн (вона додала до свого прізвища кінцеву літеру «е») з матір'ю переїхали до Піттсбурга. Поступово грошей стало не вистачати на їжу та житло. Щоб забезпечити сім'ю, Елізабет вирішує заробляти самостійно.

Журналістський старт за права жінок[ред. | ред. код]

На початку 1880-х, у 18 років, Кокрейн надала колоритну відповідь на агресивну, дискримінаційну статтю під назвою «Для чого годяться дівчата», опубліковану в «The Pittsburgh Dispatch». У ній письменник Еразм Вілсон (відомий аудиторії як «Тихий спостерігач») стверджував, що місце жінки — вдома, де вона повинна виконувати загальноприйняті обов'язки, такі як виховання дітей, куховарство та прибирання. А ось жінку, яка працює, автор називав «чудовиськом». Приголомшена сексистськими заявами Вілсона, Елізабет, що не з чуток знала про труднощі виживання молодої дівчини в бідних індустріальних районах Піттсбурга, написала гнівне спростування. У листі вона виступала на захист жінок, що змушені працювати, бо іноді у них немає іншого вибору. Лист вийшов дуже енергійним, але граматика потребувала покращення — там не було розділових знаків (формально Кокрейн так і не отримала освіти). Усе ж редактор газети Джордж Медден був вражений пристрасністю та своєрідною нестриманістю тексту і дав оголошення з проханням до автора назвати себе (Елізабет підписалася псевдонімом «Самотня сирота»).

Наступного дня Кокрейн з'явилася в редакції і отримала пропозицію написати статтю для газети під тим же псевдонімом. Так Елізабет вперше писала для «The Pittsburgh Dispatch»: стаття «The Girl Puzzle» знову справила враження на редактора, і він запропонував Кокрейн повноцінну роботу — репортеркою із зарплатнею 5 доларів на тиждень.

Для наступної статті Кокрейн обрала тему розлучення. Її редактор був упевнений, що жодна молода жінка не зможе написати переконливу статтю на цю тему, але Елізабет принесла добре опрацьований матеріал, куди увійшли кілька юридичних нотаток її батька, а також інтерв'ю з жінками, що жили поруч з нею. Медден згодився опублікувати статтю, але наполягав, щоб дівчина використовувала інше ім'я — колишній псевдонім тут здавався йому недоречним.

У ті часи жінки-журналістки часто публікувалися під літературними псевдонімами, і Кокрейн обрала псевдонім Неллі Блай за назвою популярної у той час пісні Стівена Фостера. Початковий варіант імені виглядав як «Nelly», але редактор помилково написав «Nellie», тим самим закріпивши за Елізабет саме цей підпис.

Неллі Блай працює на заводі з виробництва коробок

У своїх нотатках Блай починає висвітлювати теми, які завжди її хвилювали — умови роботи дівчат у Піттсбурзі, життя в бідних районах, архаїчні закони про розлучення.

Блай створила собі репутацію тим, що давала змогу аудиторії отримувати інформацію «з перших рук».

Так, щоб дослідити небезпечний завод, Блай влаштовується туди на роботу і пише про те, що приміщення не має пожежного виходу, а жінки, які відпрацьовують довгі й важкі робочі зміни, отримують низьку зарплатню. Цим вона помітно відрізняється від інших репортерок того часу, чий внесок у журналістику зазвичай обмежувався описом світського життя, моди, садівництва тощо.

Новаторська журналістика Блай приносить швидкі результати: громадяни Піттсбурга обурені і вимагають змін, а власники підприємства зляться на негативне висвітлення бізнесу в газеті і погрожують позбавити її своєї реклами. Тоді видавці змушені відступити, а Неллі — повернутися до «жіночих сторінок», які її зовсім не цікавлять.

На знак протесту Блай у 1886 році вирушає до Мексики, звідки надсилає звіти про життя мексиканців та мексиканок, описуючи корупцію й важкі умови існування бідноти. В одній зі статей вона виступала проти арешту місцевого журналіста за критику мексиканського уряду (за влади Порфіріо Діаса), за що під загрозою арешту вигнана з країни. Статті пізніше зібрані у «Six Months in Mexico» («Шість місяців у Мексиці», 1888).

Блай повертається до Піттсбурга. Але редактори не засвоїли уроку — вони знову намагаються спрямувати її на стежку «жіночих сторінок». Тоді Блай звільняється, прагнучи знайти змістовніше кар'єрне місце. Перш ніж піти, вона залишає записку Еразму Вілсону:

«Дорогий Q.O., я вирушаю до Нью-Йорка. Слідкуйте за мною. Блай».

Викриття психіатричної лікарні[ред. | ред. код]

У 1887 році в пошуках роботи Блай переїхала до Нью-Йорка. Там вона продала деякі зі своїх оповідань про Мексику газетам, але виявила, що ніхто не хоче найняти на посаду репортерку-жінку. Блай зуміла перетворити цей досвід в історію, яку продала колишнім роботодавцям у Піттсбурзі.

Нарешті їй вдалося домовитися про інтерв'ю з головним редактором нью-йоркської «World» Джоном Коккерілем. Коккерілю, а також власнику газети, Джозефу Пулітцеру, сподобалися роботи Блай, але вони шукали чогось різкішого й здатного привернути увагу. Блай прийняла виклик, спільно з Коккерілем розробивши ідею проникнення до жіночої божевільні для бідних на острові Блеквелл, щоб у репортажах розкрити правду про тамтешні зловживання. З метою точного опису умов у притулку вона прикинулася психічно хворою і перебувала там протягом десяти днів.

Психіатр оглядає Неллі Блай

Блай ретельно готувалася до виконання цього завдання:

«Я намагалася пригадати все, що читала про поведінку божевільних. Насамперед, широко відкриті очі. Свої я відкривала так широко, наскільки це було можливо, і, не кліпаючи, вдивлялася в саму себе».


Надівши ганчір'я, Блай вирушила у притулок для бездомних жінок. Його мешканки були першими, хто повірили в її гру. Але належало обдурити досвідчених професійних психіатрів, і їй вдалося і це: її визнали божевільною четверо, і лише один стверджував, що перед ним абсолютно здорова жінка. Неллі відправили до Блеквеллської лікарні.

Блай повідомляла про фізичне і психічне насильство з боку персоналу, про годування хворих продуктами харчування, які кишать паразитами, а також про те, що в притулку перебувають люди, які не мають психічних порушень. Більшість з них зловмисно розміщені там членами сім'ї, як у випадку з однією жінкою, яка була визнана божевільною після того, як чоловік викрив її у зраді. Блай писала:

«Що, окрім тортур, зробить людину божевільною швидше, ніж це лікування? Сюди надсилають лікуватися жінок з відхиленнями психіки. Я б хотіла, щоб лікарі-експерти, які засуджують мене за мої дії, які самі довели свою компетентність, спробували відправити туди свідому і фізично здорову жінку, змусити її мовчати, сидіти з шостої ранку до восьмої вечора на лавці з прямою спинкою, не дозволяти їй рухатися або розмовляти, не давати їй читати і не розповідати про те, що відбувається у світі, погано її годувати і жорстоко лікувати, і подивилися, скільки часу пройде, перш ніж вона стане божевільною. Два місяці зроблять її психічним і фізичним інвалідом».

Через десять днів адвокат газети, як і домовлено, витягнув Блай з притулку. Викриття Блай, опубліковане в «The New York World» незабаром після її повернення, мало величезний успіх. Стаття пролила світло на ряд тривожних умов на об'єкті і врешті-решт стимулювала широкомасштабне розслідування відносно установи, а також необхідні покращення у сфері охорони здоров'я.

Неллі Блай стала повноцінною співробітницею «The New York World». Пізніше, в 1887 році, серія була передрукована у вигляді книги «Десять днів у божевільні», опублікованої в Нью-Йорку Яном Л. Манро.

Після викриття Блеквелла Блай проводила аналогічну слідчу роботу, в тому числі докладні розслідування про неналежне поводження з особами у в'язницях і на фабриках Нью-Йорка, корупції в законодавчих зборах штату та інших посадових злочинах. Також брала інтерв'ю і писала статті про декількох видатних феміністських діячок того часу — таких, як Емма Голдман і Сьюзен Б. Ентоні.

У 2015 році вийщов американський біографічний фільм Тімоті Гайнса «10 днів у божевільні» (10 Days in a Madhouse), присвячений розслідуванню Неллі Блай у Блеквельській психіатричній лікарні.

Навколосвітня подорож[ред. | ред. код]

Після публікації репортажу про Блеквел Неллі Блай стала популярною: її називали «Леді Сенсація».

Одного разу Блай запропонувала головному редактору здійснити навколосвітню подорож і перевершити рекорд героя книги Жуля Верна. В одному з номерів «The New York World» з'явилася замітка про те, що знаменита Неллі Блай кидає виклик Філеасу Фоггу і готова обігнути Земну кулю менш ніж за вісімдесят — за 75 днів.

Навіть повторити таке фантастичне на ті часи досягнення здавалося нечуваною зухвалістю, але Неллі це вдалося. Використовуючи звичайні засоби зв'язку і види транспорту, подорожуючи сама, Блай розпочинає подорож 14 листопада 1889 року на борту судна «Августа Вікторія» з маршрутом: Нью-Йорк — Лондон — Париж — Бріндізі — Суец — Цейлон — Сінгапур — Гонконг — Йокогама — Сан-Франциско — Нью-Йорк. Спонсорувала вояж редакція газети, видавець якої Джозеф Пулітцер привніс в американську пресу ідеї так званого «нового, ефектного журналізму». Пулітцер розгледів у Блай неабиякі здібності репортерки, оцінив її енергію та наполегливість.

Фотографія, зроблена газетою «The New York World» для реклами навколосвітньої подорожі Неллі Блай

Навколосвітня подорож Блай обіцяла стати гостросюжетною, тож їй було зроблено гучну рекламу. «World» організувала спеціальний конкурс — «Nellie Bly Guessing Match», — у якому читачів та читачок просили вгадати час прибуття Блай в секундах. Призом для переможця(-ниці) повинна була стати безкоштовна поїздка до Європи.

У той же час нью-йоркська газета «Cosmopolitan» спонсорує свою репортерку, Елізабет Бісленд, яка повинна побити рекорд як Філеаса Фогга, так і Неллі Блай. Бісленд обігне світ, подорожуючи в протилежну сторону.

Блай вирушила в плавання з невеликою валізою в руці, не обтяжуючи себе ні одягом (прихопила всього одну сукню), ні зайвою парою дорожнього взуття, ні навіть парасолькою. Більшу частину своїх грошей вона зберігала в сумочці, яку обв'язала навколо шиї. Плащ, саквояж і годинник, який відраховує нью-йоркський час, — цю екіпіровку Неллі визнала достатньою для навколосвітнього вояжу. Читачі були в захопленні.

Під час подорожі кожен її етап з хронографічною точністю фіксувався в офіційному протоколі. З усіх пунктів, де вона зупинялася, Блай надсилала телеграфом короткі репортажі. А ось довша кореспонденція доставлялася звичайною поштою, і, в результаті, часто затримувалася на кілька тижнів.

Блай подорожувала, використовуючи пароплави, а також існуючі залізничні системи. Часом транспорт ставав причиною незапланованих затримок, особливо на азіатській частині маршруту. Під час цих зупинок Блай відвідала лепрозорій в Китаї, а в Сінгапурі купила мавпочку.

Блай пожертвувала одним днем, щоб, перепливши Ла-Манш і відхилившись від маршруту, дістатися до Ам'єна, де жив Жуль Верн, і взяти інтерв'ю у відомого фантаста. Блай горіла бажанням особисто побачитися з письменником і привернути більше уваги до подорожі. Коли Жуль Верн отримав попереджувальну телеграму з коротким підписом «Блай», він і уявити не міг, що претенденткою на побиття рекорду Філеаса Фогга виявиться тендітна дівчина. Верн прийняв Блайу своєму будинку, поставившись до її ініціативи з іронією, проте потім весь шлях Блай відзначав на глобусі, на якому вже був нанесений маршрут Філеаса Фогга. Тим часом, за весь час подорожі Блай роман «Навколо світу за 80 днів», з моменту першого виходу якого пройшло 17 років, був кілька разів перевиданий, а тираж газети «New York World» різко зріс.

Зупинки в дорозі ставали короткими — треба було поспішати, скорочуючи графік. З Сінгапуру в Гонконг Неллі Блай вирушила двома днями раніше наміченого терміну. Новий рік вона зустріла на борту пароплава, що слідував крізь шторм до Йокогами. Прибувши туди 3 січня, Блай не відмовила собі в задоволенні відвідати Токіо. Через 4 дні продовжила подорож через Тихий океан і, нарешті, прибула до Сан-Франциско на цілих 3 дні раніше передбачуваного терміну. Залишалося перетнути на спеціальному поїзді, що летить «на зелене світло», всю країну із заходу на схід, готуючись до тріумфальної зустрічі в Нью-Йорку. Втім, захоплені натовпи зустрічали Неллі Блай по всьому шляху, на кожній станції.

Фінішувала вона 25 січня. Екіпаж, висланий за Неллі на вокзал, доставив журналістку в редакцію газети «The New York World», де й була зафіксована тривалість подорожі з точністю до секунд і оголошений її результат: Блай перевищила рекорд Фінеаса Фогга, об'їхавши навколо Землі за 72 дні 6 годин 10 хвилин і 11 секунд. Елізабет Бісленд у цей час ще перетинала Атлантичний океан і прибула до Нью-Йорка чотири з половиною дні потому. Вона втратила зв'язок і змушена була сісти на повільний старий корабель («Bothina») замість швидкого («Etruria»).

Настав зоряний час Неллі Блай. На її честь пролунав артилерійський салют із 10 залпів. На її адресу та на адресу газети потоком надходили вітальні телеграми. Найбільш дорогоцінною серед них виявилася така: «Я не сумнівався в успіху Неллі Блай. Вона довела свою завзятість і мужність. Ура в її честь! Жуль Верн».

Опинившись на вершині кар'єри, Блай детально описала свої пригоди в книзі «Навколо світу за 72 дні».

Через два роки, в 1891-му, вона ще двічі здійснила навколосвітню подорож — спочатку за 67, потім за 66 днів.

У 1901 році співробітник паризької газети «Еко де Парі» Гастон Стиглер зробив те ж саме за 63 дні. Такого роду швидкі подорожі через всю планету завдяки Неллі Блай поступово перетворювалися на своєрідний спорт, причому кожне нове досягнення широко висвітлювалося пресою.

Подальша робота[ред. | ред. код]

Завдяки Неллі Блай тираж «The New York World» збільшився у декілька разів. Проте, на подив журналістки, газета не запропонувала їй навіть премію. Обурившись через таке ставлення, Неллі полишає газету. Але навіть без роботи улюблениця аудиторії не втратила популярності: її образ прикрашав торгові карти, настільні ігри та безліч інших продуктів, а сама вона вирушила у лекційний тур. У цей час помер брат Чарлз, тож Неллі довелося піклуватися про його дружину і двох дітей.

У 1893 році новий редактор «World» переконав Блай повернутися, і 17 вересня на першій сторінці газети з'явився заголовок: «Знову Неллі Блай». Протягом наступних трьох років Блай повернулася зі статтями про корупцію в поліції, жорстокий страйк у Пульмані, а також інтерв'ю з відомою суфражисткою Сьюзен Б. Ентоні.

Але чим більшої популярності набувала Неллі Блай, тим важче було проводити журналістські розслідування, оскільки її всюди почали впізнавати. Вона розуміла, що журналістику доведеться залишити.

Компанія Iron Clad[ред. | ред. код]

Бідон для молока власної конструкції Неллі Блай

У 1895 році Неллі Блай одружилася з промисловцем-мільйонером Робертом Сіменом, на 40 років старшим від неї власником «Iron Clad Manufacturing Company», що виготовляла бідони, бочки та інші продукти зі сталі. У пари не тим було спільних дітей, а діти Сімена вкрай негативно ставилися до Неллі.

З часом Блай ставала дедалі активнішою учасницею компанії, запатентувавши, приміром, бідон для молока власної конструкції. До 1896 року Блай перестала писати для «New York World». Коли Сімен помер у 1904 році, Елізабет Кокрейн Сімен взяла компанію на себе і якийсь час була однією з провідних жінок-підприємиць в Сполучених Штатах. Але в 1914 році погане управління та шахрайство співробітників привели до її банкрутства.

Повернення в журналістику[ред. | ред. код]

У 1914 році Елізабет зібралася до Європи, аби відвідати друга в Австрії. Вона побачила спалах Першої світової. Налагодила контакт з колишнім редактором «World» Артуром Брісбеном, який тепер працював у газеті Герста «The New York Evening Journal» і повернулась в журналістику. Неллі Блай стала першою жінкою-військовою кореспонденткою в Америці, що писала статті на основі особистих спостережень на лінії фронту. Те, що розпочиналося як канікули, перетворилося на п'ятирічну вахту.

До 1919 року Елізабет повернулася в Нью-Йорк і регулярно писала для «The Evening Journal». Мала свою шпальту, крім того — окремі консультації та особисту думку за темами дня. Неллі Блай допомагала бідним жінкам знайти роботу й збирала гроші, щоб допомогти вдовам, дітям та всім, для кого настали важкі часи.

Неллі Блай померла 27 січня 1922 року від пневмонії в нью-йоркській лікарні St. Mark's Hospital, у віці 57 років, продовжуючи писати свої колонки аж до самої смерті. Наступного дня «The Evening Journal» опублікувала некролог і віддала данину новаторській репортерці, назвавши Неллі Блай «найкращим репортером в Америці». Знаменита журналістка похована в скромній могилі на кладовищі Woodlawn Cemetery в Бронксі.

Пам'ять[ред. | ред. код]

  • У 1998 році Неллі Блай введена до Національної зали слави жінок.
  • Неллі Блай була однією з чотирьох журналісток, зображених на серії поштових марок США під назвою «Жінки в журналістиці» (2002).
  • «The New York Press Club» надає щорічну журналістську премію «Nellie Bly Cub Reporter» за найкраще досягнення в журналістиці серед людей з трьома або менше роками професійного досвіду.
  • Розслідування Блай про божевільню на острові Блеквелл драматизували у 4-D фільмі театру Annenberg в Музеї новин у Вашингтоні.
  • Неллі Блай з'явилася в п'єсі Стівена Квантіко «Навколо світу за 80 днів» (2013) як журналістка, яка висвітлює історію подвигів Фогга та слідує за ним навколо світу.
  • Настільна гра «Навколо світу з Неллі Блай» створена ще в 1890 році на честь її поїздки.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]