Донські козаки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Не плутати зі Запорозькими козаками — українською козацькою спільнотою, що сформувалась та базувалась на території сучасної України.
Донське козацьке військо
Донські козаки
Прапор Донського козацького війська з початку XIX ст.
На службікінець 16 ст. - донині
Країни Російська імперія
Належністьросійські козаки[ru]
ТипІррегулярне формування
Чисельність~48 тис.
Війни/битвиРосійсько-турецька війна (1787—1792)
Російсько-турецька війна (1806—1812)
Дунайська міжкозацька війна
Грецька революція
Російсько-турецька війна (1828—1829)
Командування
Визначні
командувачі		Олексій Каледін
Петро Краснов
Медіафайли на Вікісховищі

Донські́ козаки (рос. донские казаки) або росі́йські козаки (рос. русские казаки) — російська козацька[ru] військова спільнота, що сформувалася на території сучасної Росії, на річці Дон у XV-XVII ст. У сучасному інтерпретуванні термін донські козаки вважається синонімом до терміну російські козаки, оскільки саме з донськими козаками асоціюється все російське козацтво.

Більшість російських істориків вважають, що російські козаки (донські, кубанські тощо) є окремим східнослов'янським етносом;[1] ця теза також є поширеною серед західних істориків.[2][3] Українські ж історики заперечують, що російські козаки (донські, кубанські тощо) є «окремим етносом».[1][4]

Так само як Московське князівство походить від Київської Русі, оскільки першоутворювачами Московії були Новгородські та Суздальскі князівства що відокремились від Русі та заснували окрему державу, так само донські та кубанські козаки, походять від Запорізького козацтва та українських козаків-вигнанців що оселилися у тих землях. Незважаючи на те, що ґенеза як Московії так і донських/кубанських козаків має українське коріння, що перші що другі розвинулися в абсолютно інше утворення, кардинальне відмінне від відповідно Київської Русі та Запорізького козацтва. Варто зазначити, що переважна більшість російських істориків категорично заперечують вплив українських козаків на створення донського козацтва, вважаючи що донські козаки утворилися від росіян.[5][6][7]

На початку XIX століття, військові донського козацтва розміщувалися на окремій автономній території Російської імперії, що називалася Область Війська Донського й займала малі частини сучасних Луганської і Донецької областей України та основні частини Ростовської, Волгоградської, Воронезької областей і республіки Калмикія в Російській Федерації. Історична назва пов'язана з річкою Дон (сточище Азовського моря). Столиця Війська Донського з 1571 по 1610 рік розташувалася на острові поблизу станиці Раздорської, з 1610 по 1637 — у Монастирському містечку (за 6 км від станиці Старочеркаської вниз за течією Дону), в час Азовського сидіння з 1637 по 1642 — в Азові, з 1644 по 1806 — у Черкаську (нині станиця Старочеркаська), тут збирали військовий круг, приймали царських послів і царську платню. З 1806 року столицею Донського козацтва є місто Новочеркаськ.

Донські козаки були ворогами українських козаків десь від 1709 року, перебуваючи «на ножах» з запорозькими козаками (городовими) з часу каральних походів супроти булавінців.[8] Ще гірші взаємини, від початку XVIII століття склалися у донських козаків з запорозькими козаками (низовими) через сварки з приводу кордонів[9]. На думку Валентина Мороза, у 1708 році внаслідок вирізання донського козацтва була здійснена зміна етнічного складу Подоння з переважно українського на переважно російський[джерело?].

Історія

Рання історія

Старшина Війська Донського. Початок XVIII ст.
Старшина Війська Донського. Кінець XVIII ст.

Передголоссям козацької доби на Доні було бродництво та втікання сіверян (севрюків) у пониззя Сіверського Дінця після захоплення Сіверщини Московією.[10]

1549 роком датовані скарги татарського князя Юсупа та відповідь на них Івана IV. Татарський князь скаржився на свавільства козаків, а цар відповідав: вони йому не підлягають. Юсуп в одній із скарг говорить: «козаки Севрюки, которые на Дону стоят», а в іншій згадує про те, що якісь «свавільники» поробили собі «городи» на Дону і б'ють послів[11].

Головне Донське військо

Головне Донське військо (1570–1671) — військове державне формування на землях Донщини, визначене грамотою московського царя Івана Грозного 3 січня 1570 року. Головне Донське військо проте залишалося самостійним формуванням. До визнання московським царем, донські козаки мали старшину і центр у стані Раздорська. Грамота московського царя була важливим політичним кроком на противагу відносинам козаків з польським королем, який пов'язав Донщину з Московською державою. Грамота московського царя поклала початок приборканню донців і реорганізації вольностей на керовані свободи в устрої війська.

Отаманські міста: станиця Роздори (1500-ті-1622), станиця Монастирський Городок (1622—1637), місто Азов (1637—1642), станиця Махин Острів (1642—1645), місто Черкаськ (1645—1806), місто Новочеркаськ (1806—1920).

У 1584 Донське військо давало присягу вірності царю Федору Івановичу. У 1612—1615 роках військо переходило з ведення Розряду в Посольський приказ і присягало на вірність Михайлу Федоровичу Романову.

Донське козацьке військо

Печатка Війська Донського XVII ст.

1671 року Головне Донське військо присягнуло на вірність московському цареві і Московській державі, втративши свою самостійність. Після присяги почали іменуватися Донським козацьким військом. У 1700 році за наказом Петра I змінили порядок збору на військовий круг, на який слід було приходити тільки станичним отаманам.

Докладніше: Булавінське повстання

У 1707—1709 роках донські козаки були широко задіяні у Булавінському повстанні.

До 1716 року Московське царство вело відносини з областю Війська Донського через Посольський приказ, як зі всіма іншими самостійними державами. У 1716 році військо Донське перейшло у ведення Урядового Сенату. У 1718 році всі православні церкви війська донського увійшли до складу Воронезької єпархії.

Область Війська Донського

Італійська мапа 1684 р., де вказана територія донських й запорозьких козаків за межами Московського царства і Речі Посполитої.
Докладніше: Область Війська Донського
Карта Земель Війська Донського, укладена в 1833 р. генерал-майором Богдановичем.

У 1721 Донське козацьке військо вступило у ведення Військової Колегії Російської Імперії.

У 1775 році князь Потьомкін засновує Військову Канцелярію на Дону, козацькі чини зрівняні в правах з офіцерськими чинами армії Російської Імперії. Чин козацького полковника давав права на спадкове дворянство Російської імперії. Всі козаки чоловічої статі були військовозобов'язаними.

22 травня 1786 року утворена Земля війська Донського з центром у Черкаську.

У 1804 році триста чоловік торгових козаків було звільнено від військової служби. У 1834 році було засновано Донську торгову громаду.

21 травня 1870 року було утворено Область війська Донського.

Російська революція на Дону

Докладніше: Донська армія
Докладніше: Розкозачення

Після Жовтневого перевороту козацтво вело боротьбу за власну країну. УЦР попри ультиматуми раднаркому, насамперед завдяки позиції Симона Петлюри, сприяла безперешкодному поверненню з фронту до Дону донських козаків підпорядкованих Каледіну[12]. 1918 році було проголошено незалежну державу Всевелике Військо Донське.

Після захоплення радянською владою 24 січня 1919 року була прийнята директива Оргбюро ЦК РКП(б) «Про розкозачення» для подавлення національних і вольницьких устремлінь народу. У ході геноциду загинуло більше ніж півтора мільйона донців. Ця дата вважається днем пам'яті загиблих донських козаків у ході репресій.

Донці у Другій світовій війні

Докладніше: Козачий Стан
Докладніше: Козачий націоналізм
Докладніше: Видача козаків у Лієнці

На окупованих німцями територіях діяли козацькі поліцейські батальйони, які мали головним завданням боротьбу з партизанами. Козаки цих батальйонів часто служили наглядачами військовополонених червоноармійців. При німецьких комендатурах були козацькі сотні, які виконували поліцейські завдання. Дві такі сотні донські козаки мали у станиці Луганській та ще дві — у Краснодоні. У співпраці з козацькою еміграцією були створені козацькі військові частини у складі Вермахту та СС, які пізніше були об'єднані у Козачий Стан. Після завершення Другої світової війни козаки, що воювали на боці Німеччини та здалися західним союзникам, були видані СРСР.

Після розпаду СРСР

Починаючи з кінця 1980-х почалося відродження козацьких військ у Росії, а разом з ними — ідеї козацького автономізму. Восени 1991 року була проголошена Донська козацька республіка, яка увійшла до складу Союзу козацьких республік півдня Росії, що розраховував стати однією з союзних республік[13]. Козаки були офіційно визнані Росією етнічною групою росіян. Окремі організації і у 2010-х виступали за створення донської автономії; у ці роки за свою діяльність до позбавлення волі були засуджені донські козацькі активісти Сергій Лошкарьов, Олександр Дзіковицький, Петро Молоділов.

Росія використовувала відроджене козацтво у опосередкованих війнах, зокрема у своїй агресії проти України, під час якої очолювані Миколою Козіциним бойовики з числа донських козаків контролювали частину Луганської області.

Етнічні групи донських козаків

Донські козаки здавна поділяються на низових й верхових козаків.

Низовими донськими козаками називають власне мешканців станиць та їх юртів: Старочеркаської, Аксайської, Гнилівської, Єлисаветинської та 3-ьох Новочеркаських. У низових донських козаків збереглися їх початкові риси, коли донські козаки ще складалися з різних національних елементів. Низові козаки майже усі чорняві, спритні, моторні, нездібні для важкої фізичної праці. Низовці замірісті, схильні до різних промислів та торгівлі, полюбляють розкіш у одязі й домашньому побуті.[14]

Верхові донські козаки за зовнішнім виглядом та звичаями більше виявляють російський етнічний тип, ніж низові. Верхові козаки часто русі, сіроокі, міцного складу, довговічні. Верхівці прості, гостинні, мало-замірісті, ощадливі.[14]

Донці брали участь у кількох антиімперських повстаннях, а після поразки булавінського повстання 1707—1709 років з козацьких біженців у Османській імперії утворилася окрема етнічна група козаків-некрасівців.

До складу донських козаків були включені калмики-бузави.

На донських землях розселяються «іногородні» — селяни українського походження, що не належали до стану козаків.

На 1864 рік у області Війська Донського мешкало[14]:

  • до 590 тисяч росіян, до яких відносили весь козацький стан;
  • до 290 тисяч українців, колишніх власницьких селян, що складали переважну більшість у Міуському й Донецькому округах;
  • понад 20 тисяч калмиків.

«Положення про військо Донське» 1835 року

Військо Донське поділено було на чотири округи. Кожним з них керував окружний генерал. Козацькі чини мали такі назви: козак, урядник, підхорунжий, хорунжий, сотник, підосавул, осавул, військовий старшина, підполковник і полковник. Загальний термін служби — 30 років, з них 25 років польової і 5 років внутрішньої служби. 17-ти років козак вважався малолітком і до 19-ти років відбував «сиденочну» повинність, а на двадцятому році йшов на службу в полк на три роки, а на Кавказі на чотири роки. Після трьох років козак повертався додому на два роки, а потім знов йшов на службу на три роки, і так до чотирьох разів. Тому на службі були козаки 20-ти, 25-ти, 30-ти і 40 років — так за «Положенням» була влаштована козацька служба.

У 1838 році були видані «Правила для складу і побудови козацьких полків». Це був перший стройовий козацький статут у війську Донському. За цими правилами, в козацькому полку належало мати 1 полкового командира, 1 військового старшину, 5 осавулів, 6 сотників, 7 хорунжих, 19 старших урядників і 19 молодших, і з них 1 старший урядник — прапороносець і 1 молодший урядник — його асистент, 60 наказових, 1 полковий писар, 1 лікарський учень і 750 козаків. Полк ділився на 6 сотень. У сотні були 4 взводи. Сотня будувалася у дві шеренги, або лави.

Для поліпшення коней козаків, у 1844 році видано положення про кінські табуни війська Донського і був заснований Провальський військовий кінський завод. На заводі визначено мати 34 жеребці і 250 кобил найкращих російських, донських і кавказьких порід. У 1851 році були відкриті перші скакові суспільства на Дону: Новочеркаське і Урюпінське.

Виховання козака

Років з трьох-п'яти козаченя привчалося до верхової їзди. Навчання було важким і постійним. Стріляти вчили з семи років, рубати шашкою з десяти. Спочатку спускали тонкою цівкою воду і «ставили руку», щоб клинок під правильним кутом різав воду, не залишаючи бризок. Потім вчили «рубати лозу», сидячи на конов'язі, на колоді, і тільки потім на коні, по-бойовому осідланому. Рукопашному бою навчалися з трьох років, передаючи особливі в кожному роду прийоми. Хлопчика виховували значно суворіше, ніж дівчинку, і життя його з раннього дитинства було заповнене працею і навчанням. З п'яти років хлопчики працювали з батьками в полі: поганяли волів на оранці, пасли овець і іншу худобу. Але час для гри залишався. І хресний, і отаман, і люди похилого віку стежили, щоб хлопчиська «не заїздили», щоб грати дозволяли. Але самі ігри були такими, що в них козак навчався або роботі, або військовому мистецтву.

Синам козацьких офіцерів часу на дитячі ігри відпускалося менше, ніж синам простих козаків. Як правило, з п'яти-семирічного віку батьки забирали їх у змінні сотні, полки і вивозили з собою на службу, часто і на війну. Саме набуті в щасливі роки дитинства навички допомагали стати козаку найкращим у тому ремеслі, для якого він був народжений — військова служба.

Військове мистецтво

Ф. Солнцев. Донський козак 1821 року

Формально всі козаки вважалися військовозобов'язаними і підлягали призову на службу поголовно. Але такі призови були рідкісні. Прикриваючи кордони на тривожному і небезпечному півдні Росії, козаки і у себе вдома були в постійній бойовій готовності. Число їх сутичок з грабіжниками, що викрадали худобу і людей, не піддається ніякому обліку. Фактично йшла щоденна, затяжна, багатовікова війна, яка з російського боку велася силами виключно козаків. Відривати їх на службу і оголяти кордон було не завжди розумно. Крім того, уряд чудово розумів, що набагато зручніше дозволяти козакам самим формувати військові частини. Полки збиралися всього за декілька місяців до походу. Військовому отаманові приходив наказ від Військової колегії про збір на службу певного числа полків і він розсилав наряд по станицях.

Принцип збору був абсолютно середньовічний, ординський. Отаман вибирав з числа багатих і відомих козаків полкових командирів. Їм давалося розпорядження про збір полку свого імені. У розпорядженні мовилося з яких станиць брати козаків. Давалося також декілька мундирів для зразка, сукно на весь полк, сідельні тріски, ремені, весь матеріал для спорядження і 50 досвідчених бойових козаків для навчання новобранців-малоліток. Командирові полку вказували день і місце, куди повинен бути приведений сформований полк. Далі в розпорядження влади не втручалися. Полковий командир був господарем і творцем свого полку, він давав розпорядження про надання офіцерських чинів і ставив урядників, писав статут на підставі особистого досвіду або досвіду старших, якщо був молодий. Але оскільки в полку бували козаки і старші, і досвідченіші за нього, то діяли вони цілком самостійно, зі здоровим глуздом. Зібраний і повністю екіпірований полк проходив огляд зброї, коней і бойової виучки козаків, після чого командир відпускав козаків додому попрощатися з близькими і призначав місце збору для служби. Наприклад: бути на Різдво в Санкт-Петербурзі. Полк розсипався на ланки і відділення і різними дорогами самостійно добирався до місця служби. В умовах походу малолітки під керівництвом урядників остаточно проходили «курс молодого бійця». Так збиралися знамениті полки Грекова, Платова, Єфремова, які під командуванням Суворова, а потім Кутузова билися з османами, французами і всіма «двунадесятьма язиками, що осмілилися вторгнутися в межі нашої Вітчизни».

Дисципліна була у виключно відповідальному відношенні козака до виконання свого військового обов'язку. У козаків були дуже малі втрати в боях, оскільки воювали вони поряд з своїми станичниками: часто дід, батько і внуки в одному строю. Вони оберігали один одного і швидше дозволяли убити або поранити себе самого чим свого товариша. Одна сережка в усі козака служила знаком, що даний чоловік — один син у сім'ї, таких берегли в бою, у разі загибелі нікому буде продовжити рід, що вважалося великою трагедією. Якщо намічалась смертельно небезпечна справа, не командир вирішував, кому на нього йти: іноді це були добровольці, але частіше справу вирішувала доля або розіграш. Добре озброєні воїни, які з самого народження навчалися своєму ремеслу, відмінно володіли різними бойовими навичками, у тому числі і тактичними, уміючи швидко виконувати поставлені завдання — все це, в сукупності, робило козаків абсолютно незамінними для російської армії.


Козацькі символи і знаки

  • Прапор — символ військового (і полкового) з'єднання. Зберігалося у Військовому храмі і виносилося в особливо важливих випадках (свято, похорони отамана).
  • Бунчук — знак ставки, символ отамана на поході, належав військовому з'єднанню. В мирний час зберігався в храмі. Військовий бунчук був зроблений з кінського хвоста.
  • Булава — символ військової влади, якою наділений отаман.
  • Насека — посох з металевим наверщям, на якому спочатку насікалися імена отаманів. Символ цивільної влади отаманів всіх ступенів.
  • Лампас — кольорове нашивання (смуга) на бічному шві козацьких шароварів (штанів). Символізує приналежність до військового стану, а колір указує приналежність до війська. Збігається за кольором з околишем кашкета. Лампас — символ козацької незалежності (на зразок особистого прапора) і звільнення від всіх платежів.
  • Агачанські каптан і шапка — належали козацький громаді, передавалися разом з символами отаманства.
  • Медаль — особистий знак отамана (або почесного судді). Носилася на шиї, на стрічці або ланцюзі, випускалася на каптан. На лицьовій стороні напис — "Отаман станиці і державний герб або портрет государя. На обороті — ім'я отамана. Після закінчення терміну залишалася отаманові на пам'ять.
  • Печать — на рукоятці або персні, вручалася отаманові при виборах. Нею скріплялися всі документи.
  • Герб — у його зображенні, символічно відображена історія війська, місцеві військові особливості.
  • Шашка — холодна зброя, символ всієї повноти прав у козака. Вручалася козакові в 17 років людьми похилого віку. У 21 рік при відправці на службу козак отримував погони, кокарду і темляк. Шашка зберігалася вдома на видному місці (на килимі), передавалася від діда до внука.
    • Втрата шашки (і шапки) — велика ганьба. З особливо важливих питань голосували шашками. Рішенням круга козак міг бути позбавлений права носіння шашки на певний термін. Наступним покаранням було виключення з козацтва.
  • Шапка — спеціального зразка, спочатку «клобук зі шликом», папаха, кашкет — символ належності до Війська — знак володінні козаком всієї повноти прав. Знімалася під час молитви, присяги і виступів на кругу. Шапка, збита з голови, була викликом на поєдинок. На крузі іногородні і гості повинні бути з непокритою головою, а козаки в шапках (козак шапку не ламає і перед царем).
  • Нагайка — короткий кінський батіг — зброя. Знак осавула і пристава на крузі. У повсякденному житті — знак влади у повноправного стройового одруженого козака. Нагайка використовувалася як зброя в сутичці, для тілесних покарань до козаків, що провинилися, за рішенням круга і ради старійшин.
  • Погони — частина козацького одягу, носилися козаками до «виходу на пільгу» (за віком, пораненню). Офіцерам погони, галун і шеврони дозволялося носити довічно.
  • Посох — символ старості і мудрості. Члени ради старійшин сиділи, спершись на палицю. Підняту палицю означав заклик круга до мовчання. Шапка, піднята на палиці, — особливо важливе повідомлення.
  • Башлик — спеціально зшитий з сукна (верблюжого) або шовку шарф. Зав'язаний на грудях — козак відслужив термінову службу, перехрещений на грудях — слідує у справі, кінці, покинуті за спину, — вільний, відпочиває.

Військові походи

  • Перший історично зафіксований військовий похід донських козаків спільно з російською армією відноситься до часу завоювання Іваном Грозним Казані.
  • У 1581 році було завойовано Сибірське ханство донськими козаками під головуванням Єрмака Тимофійовича.
  • У 1605 році 4 000 донських козаків під буттям на чолі отамана Андрія Карели воювали на стороні Лжедмитрія.
  • У 1612 році донські козаки під керівництвом отамана Межакова брали участь у звільненні Москви від поляків разом з військом князя Пожарського.
  • У 1637 році отаман Михайло Іванович Татарінов командував узяттям османської фортеці Азов.
  • У 1668 році Степан Тимофійович Разін ходив на перське місто Ферабат.
  • 7 000 донських козаків під командуванням отамана Флора Минаєва брали участь в успішному Азовському поході Петра I 1695—1696 року.
  • У 1701 році донський козацький полк під головуванням козацького полковника Максима Фролова брав участь у війні з Швецією на території Фінляндії спільно з російською армією під командуванням Шеремет'єва.
  • У 1722 році донські козаки під командуванням Краснощекова Івана Матвійовіча брали участь у Перському поході Петра І.
  • У 1736 році імператриця Анна оголосила війну Османській імперії, російська армія під командуванням фельдмаршала Мінеха і 5000 донських козаків під командуванням козацького полковника Краснощекова повторно узяли Азов. Татари зробили набіг на російські села, пограбували і відвели в полон 3000 осіб, і знову козаки Краснощекова наздогнали татар і звільнили полонених.
  • У 1741 році козаки Краснощекова були перекинуті на війну зі Швецією, в результаті якої Росії відійшла велика частина Фінляндії, але в битві при Гельсингфорсі поранений Краснощеков був узятий шведами в полон і з нього живого здерли шкіру.
  • 16 000 донських козаків під командуванням генерал-майора Данила Ефремова брали участь у Семирічній війні (1756—1763) з Пруссією при імператриці Єлизаветі.
  • У 1760 році донські козацькі загони Краснощекова Федора Івановича, Луковкина, Туроверова і Попова відрізнилися в берлінській експедиції, що завершилася заняттям 9 жовтня 1760 пруської столиці, міста Берлін.
  • При Катерині II у війні з Османською імперією (1762—1774) за Крим брали участь 22 000 донських козаків, під командуванням Іловайського у складі армії Румянцева і Себрякова у складі армії князя Долгорукова.
  • У 1775 році після придушення повстання Пугачова, було вибрано 65 донських козаків, що відрізнилися у військовій справі, які склали почесний конвой імператриці Катерини ІІ, названий Лейб-гвардії козацький полк. Межа війська Донського проходила річкою Кубань, по якій було збудовано 4 фортеці, 20 редутів, безліч постів з дозорними вежами, на які постійно нападали черкеси і ногайці.
  • У 1782 році Олександр Василійович Суворов прибув на прикордонну заставу, отримавши в розпорядження 16 рот піхоти, 16 ескадронів і 16 донських полків під командуванням Іловайського, і розгромив нагайськую орду, після чого в 1792 році була побудована фортеця Катеринодар і створене Чорноморське козацьке військо (Кубанське козацьке військо).
  • У 1787—1791 в черговій війні з Османською імперією Російська імперія дійшла до Дунаю, і 11 грудня 1790 року була взята ключова османська фортеця Ізмаїл, під командуванням російською армією Суворовим і 13 000 донських козаків Орлова і Платова. Після взяття фортеці Ізмаїл Кутузов був призначений комендантом міста. У 1794 році у війні з Польщею Росія отримала землі до річки Німан і Буг і Курляндську губернію. У цій війні брали участь козацькі полки Орлова, майора Себрякова, Лащиліна, Янова, майора Денісова і полковника Денісова.
  • У 1799 році імператор Павло оголосив війну Франції і наказав Суворову йти в Італійський похід, в якому брали участь 8 донських полків під командуванням Адріана Карповіча Денісова.
  • У 1801 році Павло оголосив війну Англії і наказав завоювати її колонію Індію. Зібрали 20 000 донських козаків і відправили в Індійський похід.
  • У 1805 році донський полк № 2 Сисоєва і № 3 Ханженкова і корпус російської армії під командуванням Кутузова були послані Олександром І на допомогу австрійському імператору в боротьбі проти Наполеона.
  • У 1808—1809 році донський полк № 2 Кисельова воював у війні зі Швецією за Фінляндію. У 1806—1812 донські полки № 4,№ 7 Денисова. № 8,11 Іловайського воювали у війні з Османською імперією на Дунаї.
  • У 1812 році військо Донське виставило 50 полків (близько 50 000 чоловік) на війну проти Наполеона. Отаман Платов прикривав відступ російської армії Багратіона в Польщі.

Перелік отаманів Війська Донського

Донське козацтво і Україна

Відомо про участь донських козаків у визвольних змаганнях України. Понад 2000 кісток донських козаків поховані у Рівненській області з часів Хмельниччини (Національний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви»)[15]

Під час повстання ватажка донськів козаків Булавіна проти московського царя, запорізькі козаки брали у ньому активну участь.[16]

Донці та кубанці брали участь в окупації українського Криму в 2014 р. (див. Російська інтервенція до Криму 2014, Війна на сході України)[17][18][19].

Сьогодні окремі лідери Донського козацтва відомі своїми українофобськими настроями[джерело?]. Так у 2008 році за активного сприяння донського козацтва було встановлено пам'ятник московській імператриці Катерині II у Севастополі [джерело?]. Також з боку окремих лідерів Донського козацтва неодноразово лунали заклики, що суперечать положенням Державного суверенітету України.[20]

У жовтні 2009 СБУ заборонила в'їзд до України отаману Донецького округу Донських козаків Віктору Дем'яненку. Причиною заборони стало намагання створити Донцями на території України незаконного парамілітарного формування, що суперечило б національному законодавству та міжнародним зобов'язанням країни. На той час депутат Державної Думи РФ, так званий отаман війська Донського, козацький генерал Віктор Водолацький також вважався персоною нон-ґрата для України.[21]

Див. також

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Донські козаки

Примітки

  1. ↑ а б Чому українські козаки і російські кАзаки не «браття»? — Радіо свобода, 21 січня 2015
  2. ↑ Popov, Anton. (2017). Re-enacting “Cossack roots:” embodiment of memory, history, and tradition among young people in southern Russia // Nationalities Papers. # 46 (2017), p. 1-19 (англ.)
  3. ↑ Holquist, Peter. "From Estate to Ethnos: the Changing Nature of Cossack Identity in the Twentieth Century" // Schleifman, Nurit (1998). Russia at a Crossroads: Historical Memory and Political Practice. London: Cass. 246 p.: pp. 89–123. ISBN 9781135225261 (англ.)
  4. ↑ Володимир Газін. Козацтво: зигзаги історії. Дзеркало тижня, 24 травня 2019
  5. ↑ В. Брехуненко. [Проблема причетності українських козаків до генези донського козацтва в історіографії] // Південна Україна ХVІІІ–ХІХ ст. // Південна Україна XVI—XIX ст. Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. — Запоріжжя, 2000. — Вип. 1 (7). — С. 145—151
  6. ↑ Гіря К. Генеза донського козацтва та українські козаки: історіографія проблеми // Наук. зап. / Нац. ун-т «Остроз. акад.». Іст. науки. — 2006. — Вип. 7.
  7. ↑ Козаки донські та запорізькі. Хто є старшим братом? — УТ, 5 квітня 2013
  8. ↑ Булавінське повстання 1707—1709
  9. ↑ Яворницький Д.I. Iсторiя запорозьких козакiв. — Т. I. — К., 1990. — С. 322.
  10. ↑ Скрынников Р. Г. Ермак. — Москва, Молодая гвардия, 2008 — ISBN 978-5-235-03095-4
  11. ↑ Сергій Леп'явко
  12. ↑ Тинченко Я. Ю. Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917 — березень 1918). — Київ, Львів: Інститут українознавства ім. Крип'якевича НАН України, 1996. — 371 с. — ISBN 5-7702-1011-7
  13. ↑ Ерохин Игорь Юрьевич. СОВРЕМЕННОЕ КАЗАЧЕСТВО И ВОПРОСЫ ГОСУДАРСТВЕННОСТИ
  14. ↑ а б в редактор И. Вильсон (1864). Списки населенных мест Российской империи, составленные и издаваемые Центральным статистическим комитетом Министерства внутренних дел, 1861—1885 года. Выпуск 12: Земля Донского Войска: по сведениям 1859 года. Санкт-Петербург: Типография Карла Вульфа. с. 17—18.
  15. ↑ «Про местечко Берестечко», varandej
  16. ↑ Stevenson, M. Lynn (15 вересня 1958). Σ0Mass. Physical Review. Т. 111, № 6. с. 1707—1709. doi:10.1103/physrev.111.1707. ISSN 0031-899X. Процитовано 27 грудня 2019.
  17. ↑ «Кубанские казаки вернулись с боевого дежурства в Крыму и Севастополе», сайт «Девятый канал»[недоступне посилання з липня 2019] (рос.)
  18. ↑ Более 20 дней кубанские казаки охраняли правопорядок на улицах Крыма, «Вести» интернет-газета (рос.)
  19. ↑ «Кубанские казаки о ситуации на Украине», сайт «Бизнес Пресс» [Архівовано 8 серпня 2014 у Wayback Machine.] (рос.)
  20. ↑ Куди тягне Україну неукраїнське козацтво
  21. ↑ В Україну не пустили отамана донських козаків

Джерела та література

Посилання


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Донські_козаки&oldid=34418575