Михайличенко Олексій Олександрович
Олексій Михайличенко | ||||||||||||||||||||||||||||||||
Особисті дані | ||||||||||||||||||||||||||||||||
---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
Повне ім'я | Олексій Олександрович Михайличенко | |||||||||||||||||||||||||||||||
Народження | 30 березня 1963[1][2] (61 рік) | |||||||||||||||||||||||||||||||
Київ, Українська РСР, СРСР | ||||||||||||||||||||||||||||||||
Зріст | 186 см | |||||||||||||||||||||||||||||||
Вага | 77 кг | |||||||||||||||||||||||||||||||
Прізвисько | Лесик[3] | |||||||||||||||||||||||||||||||
Громадянство | СРСР Україна | |||||||||||||||||||||||||||||||
Позиція | атакувальний півзахисник | |||||||||||||||||||||||||||||||
Професіональні клуби* | ||||||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||||||
Національна збірна | ||||||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||||||
Тренерська діяльність** | ||||||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||||||
Звання, нагороди | ||||||||||||||||||||||||||||||||
Звання | ||||||||||||||||||||||||||||||||
Нагороди | ||||||||||||||||||||||||||||||||
* Ігри та голи за професіональні клуби | ||||||||||||||||||||||||||||||||
** Тільки на посаді головного тренера. | ||||||||||||||||||||||||||||||||
Олексі́й Олекса́ндрович Михайличе́нко (нар. 30 березня 1963, Київ, УРСР) — радянський та український футболіст. Після завершення ігрової кар'єри — український тренер і футбольний функціонер. Заслужений майстер спорту СРСР (1988), Заслужений тренер України.
Олімпійський чемпіон 1988 року у складі збірної СРСР та срібний призер чемпіонату Європи 1988 року (єдиний гравець, який виступив у складі збірної СРСР на цих двох турнірах). У 1992 році став першим у світі футболістом, якому вдавалося вигравати чемпіонати трьох різних країн поспіль. У 2010 році це досягнення вдалося повторити Златану Ібрагімовичу, а у 2013 році шведський футболіст перевершив його, завоювавши чемпіонство у Франції.
Потім він став тренером, почавши з посади помічника тренера київського «Динамо» у штабі Валерія Лобановського. Після смерті Лобановського Михайличенко змінив його на посаді головного тренера. У 2004 році він очолив молодіжну збірну України до 21 року, з якою став віце-чемпіоном Європи 2006 року та учасником молодіжного чемпіонату світу 2005 року (1/8 фіналу). Після цього у 2008—2009 роках він був головним тренером національної збірної України, яку покинув після того як команда не квалфікувалась на чемпіонат світу 2010 року. У 2011 році Олексій знову повернувся в «Динамо», на цей раз зайнявшись адміністративною роботою і періодично входячи в тренерський штаб. З 15 серпня 2019 по 20 липня 2020 року — знову головний тренер «Динамо». З серпня 2021 року очолив Комітет національних збірних УАФ.[4]
Олімпійські медалі | |||
Футбол | |||
---|---|---|---|
Золото | 1988 Сеул | СРСР |
Був вихованцем київського «Динамо» його першим тренером був Євген Котельников[5]. Михайличенко дебютував за першу команду у віці 19-ти років, до цього успішно виступаючи за дубль. Вперше до основної команди перспективного півзахисника став підпускати Юрій Морозов в 1983 році. Вже в дебютному матчі Олексій зумів відзначитися забитим голом, а всього в першому своєму сезоні провів на полі п'ять матчів і відзначився трьома забитими м'ячами.
У 1984 році в команду після річної відсутності повернувся Валерій Лобановський, який спочатку використовував Михайличенко як гравця підміни, випускаючи на поле по ходу матчу з метою посилити гру в атаці. Мала кількість ігрового часу ледь не призвела до переходу Михайличенка до складу московського «Динамо», проте в останній момент перехід не відбувся. На початку наступного сезону травму отримав основний гравець киян Іван Яремчук, що надало шанс Михайличенку закріпитися в стартовому складі команди, яким він скористався. У тому ж році Олексій виграв свої перші трофеї в дорослому футболі, ставши чемпіоном і володарем Кубка СРСР.
Сезон 1986 року став для Михайличенка одним з найвдаліших у складі «Динамо»: півзахисник став найкращим бомбардиром команди (з 12 забитими м'ячами), яка зуміла захистити чемпіонський титул, а також допоміг їй домогтися перемоги в Кубку володарів кубків (втім внесок Михайличенка в цей успіх був значно меншим — лише одна гра в 1/8 фіналу з румунською «Університатею»). У наступному сезоні Олексій знову став найкращим бомбардиром команди (цього разу з 9 голами), але нових трофеїв виграти не зумів. В результаті Михайличенко був названий найкращим футболістом СРСР у 1988 році, а також двічі поспіль був найкращим футболістом України у 1987 та 1988 роках.
Свою останню золоту медаль чемпіонату СРСР Михайличенко отримав в 1990 році, проте його внесок у цю перемогу був незначним, оскільки по ходу сезону він перебрався в італійську «Сампдорію».
Наприкінці червня 1990 року Михайличенко перейшов у італійський клуб за 6,5 мільярди лір, підписавши трирічну угоду[6]. Незважаючи на те, що у «Сампдорії» на той момент був один з найсильніших складів у Серії А[7], а сам футболіст вже переніс кілька операцій на коліні, колатеральних зв'язках і меніску[8], Михайличенку вдалося відразу стати гравцем основи.
Дебютував за генуезців 15 вересня 1990 року у гостьовому матчі Серії А проти «Фіорентини» (0:0)[9], а вже в наступній грі в Генуї проти «Болоньї» Михайличенко забив вирішальний гол, принісши своїй команді перемогу 2:1[10]. А вже наступного місяця він забив гол у першій гру Суперкубка УЄФА проти «Мілана», завдяки чому його команда зіграла 1:1[11]. У листопаді Михайличенко знову забив у Серії А в грі проти «Пізи» 4:2, а у лютому ще раз відзначився у воротах «Болоньї» встановивши остаточний рахунок 3:0[12].
У перший же рік в Італії радянський півзахисник допоміг генуезцям завоювати перший в історії команди чемпіонський титул і став першим у історії радянським гравцем — чемпіоном Італії з футболу. Незважаючи на це, після закінчення сезону Олексій покинув Італію, тому що, за його власними словами, «Сампдорія» не змогла стати тим клубом, де він зумів би повністю розкрити свій талант. Крім того, свою роль зіграли мовний бар'єр і адаптація в новій країні[13][14], а також непрості відносини з лідерами команди Роберто Манчіні і Джанлукою Віаллі. Так одного разу Манчіні наказав тренеру Вуядину Бошкову залишити Михайличенка на лавці[15]. Крім того, Олексій звик грати в чемпіонаті з січня по жовтень, через що йому так і не вдалося звикнути до ритму італійського футболу[16].
В результаті 11 червня 1991 року Михайличенко за 4 мільярди лір перебрався в чемпіонат Шотландії[17], ставши гравцем одного з найсильнішого клубу країни «Рейнджерс». Олексій досить швидко освоївся в Глазго і став одним з провідних гравців команди, яка щороку вигравав місцевий чемпіонат, а також різні кубкові турніри.
Його перший сезон в новій команді безперечно, був його найуспішнішим, оскільки команда здобула «золотий дубль», а Михайличенко був основним гравцем, забивши 10 голів у 27 матчах чемпіонату. Наступного сезону він взяв участь у 29 матчах чемпіонату, а «Рейнджерс» виграв «внутрішній требл», але забив лише п'ять голів. Так само український півзахисник був основний і протягом наступного сезону 1993/94 років, зігравши 34 гри і забивши п'ять голів.
З 1994 року півзахисник став часто піддаватися травмам, а в команді з'явився Браян Лаудруп, що швидко зайняв місця Михайличенка, в результаті чого останні два сезони у команді для українця вийшли досить змазаними (9 і 11 матчів у чемпіонаті відповідно). У 1996 році Олексій Михайличенко вирішив завершити ігрову кар'єру у віці 33 років[18].
У 1983 році Михайличенко брав участь у Літній Спартакіаді народів СРСР у складі команди УРСР, з якою посів 4 місце, програвши у матчі за бронзу збірній Москви в серії пенальті[19].
Михайличенко дебютував у складі збірної СРСР 29 квітня 1987 року в матчі відбору на Євро-1988 проти збірної НДР (2:0). А вже 9 вересня в рамках цієї ж кваліфікації Михайличенко забив у ворота Франції (1:1). В підсумку, зігравши у чотирьох іграх кваліфікації, Олексій допоміг своїй команді посісти перше місце у групі без одної поразки та кваліфікуватись на турнір.
Наступний, 1988 рік, став найуспішнішим у кар'єрі Михайличенка. У червні він у складі збірної вирушив на чемпіонат Європи і допоміг команді дійти до фіналу турніру, забивши переможний м'яч у ворота збірної Англії в третьому турі групового етапу. Незважаючи на старання своїх лідерів, у фінальному матчі збірна СРСР поступилася зірковій збірній Нідерландів. Вже через кілька місяців Олексій у складі олімпійської збірної СРСР взяв участь в Олімпійських іграх в Сеулі, на яких радянським футболістам вдалося завоювати золоті медалі. Михайличенко нарівні з Ігорем Добровольським був одним з лідерів команди і відзначився п'ятьма забитими голами. У фінальному матчі проти бразильської збірної Михайличенко зумів заробити пенальті (успішно реалізований Добровольським), а також змусити порушити на собі правила бразильця Едмара, який був вилучений з поля. Настільки яскравий футбольний рік не міг не залишитися непоміченим і за його підсумками Михайличенко увійшов до числа претендентів на «Золотий м'яч», зайнявши в підсумку четверте місце і пропустивши вперед себе тільки зоряне «голландське тріо» (Марко Ван Бастен, Руд Гулліт і Франк Райкард).
Чемпіонат світу 1990 року Михайличенко був змушений пропустити через травму плеча[20][8], отриману напередодні турніру в товариському матчі зі збірною Ізраїлю[21]. Останнім міжнародним турніром для Михайличенка став провальний Євро-1992, де збірна СНД посіла останнє місце в групі, а Олексій результативними діями відзначитися не зумів.
Вже після розпаду СРСР і створення окремих збірних у всіх республіках, Михайличенко відмовився виступати за збірну Росії[22] і провів два матчі у складі новоствореної збірної України — 28 жовтня 1992 року проти Білорусі (1:1) і 12 жовтня 1994 року проти Словенії (0:0). В сумі за усі національні збірні провів 43 матчі та забив 9 голів[23], ставши одним з небагатьох футболістів, які виступали за 3 національні збірні: СРСР, СНД та України.
Михайличенко як гравець зростав під керівництвом Валерія Лобановського, який використовував його на позиції «бокс-ту-бокс»[24][25]. Олексій був різноплановим футболістом, здатним зіграти в будь-якій частині центру поля, але більше тяжів до лівого флангу[24][20][26]. Під час фіналу Євро-1988 проти Нідерландів (0:2) Лобановський спочатку випустив Михайличенка на позицію центрального півзахисника у своїй тактичній схемі 4-4-2, перемістивши його ближче до атаки в кінці зустрічі, коли треба було відігруватись[27].
Він мав хороший удар з дистанції, а також чудові довгі закидання[28]. Був головною зв'язуючою ланкою в центрі поля у колективній грі Лобановського і його чемпіонських командах[29][30][31][32][33][34][16][35][36][37]. Був фізично сильним гравцем[33], лідером команди[26], швидким і технічно обдарованим[33].
Виступи | Ліга | Кубок | Суперкубок | Єврокубки | Всього | |||||||
---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
Клуб | Ліга | Сезон | Ігри | Голи | Ігри | Голи | Ігри | Голи | Ігри | Голи | Ігри | Голи |
«Динамо» (Київ) | Вища ліга | 1983 | 5 | 3 | 0 | 0 | 0 | 0 | 0 | 0 | 5 | 3 |
1984 | 18 | 4 | 0 | 0 | 0 | 0 | 0 | 0 | 18 | 4 | ||
1985 | 20 | 2 | 0 | 0 | 0 | 0 | 1 | 0 | 21 | 2 | ||
1986 | 20 | 12 | 0 | 0 | 0 | 0 | 4 | 1 | 24 | 13 | ||
1987 | 28 | 9 | 1 | 0 | 1 | 0 | 7 | 2 | 37 | 11 | ||
1988 | 23 | 6 | 0 | 0 | 0 | 0 | 0 | 0 | 23 | 6 | ||
1989 | 15 | 3 | 0 | 0 | 0 | 0 | 6 | 1 | 21 | 4 | ||
1990 | 8 | 0 | 1 | 1 | 0 | 0 | 0 | 0 | 9 | 1 | ||
Всього | 137 | 39 | 2 | 1 | 1 | 0 | 18 | 4 | 158 | 44 | ||
«Сампдорія» | Серія А | 1990/91 | 24 | 3 | 8 | 0 | 0 | 0 | 7 | 1 | 39 | 4 |
Всього | 24 | 3 | 8 | 0 | 0 | 0 | 7 | 1 | 39 | 4 | ||
«Рейнджерс» | Прем'єршип | 1991/92 | 27 | 10 | 3 | 2 | 0 | 0 | 1 | 0 | 31 | 12 |
1992/93 | 29 | 5 | 3 | 0 | 0 | 0 | 5 | 0 | 37 | 5 | ||
1993/94 | 34 | 5 | 5 | 0 | 0 | 0 | 0 | 0 | 39 | 5 | ||
1994/95 | 9 | 2 | 0 | 0 | 0 | 0 | 0 | 0 | 9 | 2 | ||
1995/96 | 11 | 0 | 4 | 1 | 0 | 0 | 0 | 0 | 15 | 1 | ||
Всього | 110 | 22 | 15 | 3 | 0 | 0 | 6 | 0 | 131 | 25 | ||
Всього за кар'єру | 271 | 64 | 25 | 4 | 1 | 0 | 31 | 5 | 328 | 73 |
Олексій Михайличенко провів 7 сезонів у клубних турнірах УЄФА: 4 — у складі київського «Динамо», 2 — «Сампдорії», і 2 сезони у формі «Рейнджерс» з Глазго, зігравши загалом 31 гру, забивши 5 голів. З «Динамо» став переможцем у Кубку кубків 1985-86.
Сезон | Клуб | Турнір | Досягнення | Матчі | Перемоги | Нічиї | Поразки | Голи |
---|---|---|---|---|---|---|---|---|
1985-86 | «Динамо» (Київ) | Кубок кубків | 1 | 1 | 0 | 0 | 0 | |
1986 | Суперкубок УЄФА | 1 | 0 | 0 | 1 | 0 | ||
1986-87 | Кубок чемпіонів | Півфінал | 8 | 4 | 2 | 2 | 2 | |
1987-88 | Кубок чемпіонів | 1/16 фіналу | 2 | 1 | 0 | 1 | 1 | |
1989-90 | Кубок УЄФА | 1/8 фіналу | 6 | 3 | 2 | 1 | 1 | |
1990 | «Сампдорія» | Суперкубок УЄФА | 2 | 0 | 1 | 1 | 1 | |
1990-91 | Кубок кубків | Чвертьфінал | 5 | 3 | 1 | 1 | 0 | |
1991-92 | «Рейнджерс» | Кубок чемпіонів | 1/16 фіналу | 1 | 1 | 0 | 0 | 0 |
1992-93 | Ліга чемпіонів | Група | 5 | 3 | 2 | 0 | 0 | |
ВСЬОГО за кар'єру | 7 євросезонів | 31 | 16 | 8 | 7 | 5 |
Турнір | Сезони | Матчі | Перемоги | Нічиї | Поразки | Голи |
---|---|---|---|---|---|---|
Кубок чемпіонів | 4 | 16 | 9 | 4 | 3 | 3 |
Кубок кубків | 2 | 6 | 4 | 1 | 1 | 0 |
Кубок УЄФА | 1 | 6 | 3 | 2 | 1 | 1 |
Суперкубок УЄФА | 2 | 3 | 0 | 1 | 2 | 1 |
Жирним шрифтом виділені клуби за які в цих іграх виступав О. Михайличенко
(1) — перший матч; (2) — матч-відповідь.
Дата | Місто | Господарі | Результат | Гості | Турнір | Голи | Примітки |
---|---|---|---|---|---|---|---|
29-4-1992 | Москва | СНД | 2 – 2 | Англія | товариський матч | - | |
3-6-1992 | Брондбю | Данія | 1 – 1 | СНД | товариський матч | - | |
12-6-1992 | Норрчепінг | СНД | 1 – 1 | Німеччина | ЧЄ 1992 - груповий етап | - | |
15-6-1992 | Гетеборг | Нідерланди | 0 – 0 | СНД | ЧЄ 1992 - груповий етап | - | |
18-6-1992 | Норрчепінг | Шотландія | 3 – 0 | СНД | ЧЄ 1992 - груповий етап | - | 85' |
Усього | Матчів | 5 | Голів | 0 |
Дата | Місто | Господарі | Результат | Гості | Турнір | Голи | Примітки |
---|---|---|---|---|---|---|---|
28-10-1992 | Мінськ | Білорусь | 1 – 1 | Україна | товариський матч | - | 68' |
12-10-1994 | Київ | Україна | 0 – 0 | Словенія | Відбір до ЧЄ 1996 | - | 77' |
Усього | Матчів | 2 | Голів | 0 |
Після закінчення ігрової кар'єри Михайличенка повернувся в рідне «Динамо» (Київ), де увійшов до тренерського штабу Валерія Лобановського. 14 травня 2002 року Михайличенко став тимчасовим головним тренером[38], після того як помер легендарний тренер «Динамо» і Михайличенка Валерій Лобановський[39]. Поразка від донецького «Шахтаря» за два тури до кінця чемпіонату вибила київську команду з першого місця, і, незважаючи на дві наступні перемоги, вони вже не змогли перегнати донеччан. Проте керівництво клубу залишило молодого тренера на посаді. Він зумів повернути втрачений титул чемпіона України і, як його попередник (і колишній вчитель), впевнено збирав українські трофеї — чемпіонат України 2003 і 2004 та Кубок України 2003 року.
Сьогодні команда зіграла в авантюрний, жахливий, бездумний, бездушний футбол. І, чесно кажучи, якби не номери на футболках динамівців, фактично нікого не можна було б впізнати... |
Тренуючи «Динамо», Михайличенко ні на йоту не відступав від тренувальних принципів, запроваджених Валерієм Лобановським. Те ж саме можна було сказати про тактичну побудову і організацію гри його команди. Тотожною була навіть його поведінка на тренерському містку.
Хороші результати того періоду свідчили, що Михайличенко не лише успадкував, а й добре розумів саму суть тренерської концепції Лобановського, і ніколи не погоджувався називати себе його учнем. |
До групового етапу Ліги Чемпіонів «Динамо» пройшло впевнено: в 2 відбірному раунді «динамівці» переграли вірменський «Пюнік» — вигравши в домашньому матчі 4:0, в матчі-відповіді кияни могли зіграти внічию 2:2. В 3 відбірному раунді команду зустрів Левські — діючий чемпіон і володар Кубка Болгарії. В першому, непростому, матчі київський клуб переміг з рахунком 1:0 завдяки голу Флоріна Черната, а в другому матчі повторив цей результат — знову автором голу став Чернат.
В групі «Динамо» грало з: італійським «Ювентусом» — чемпіоном Італії 2001/2002, 2002/2003 і майбутнім фіналістом Ліги Чемпіонів, «Ньюкасл Юнайтед» — четвертою командою Прем'єр-Ліги 2001/2002 і майбутнім бронзовим призером Прем'єр-Ліги та «Феєнордом» — володарем Кубка УЄФА 2001/2002.
Надію на високий результат на турнірі дав перший матч, який команда зіграла вдома проти «Ньюкасл Юнайтед» — завдяки голам Максима Шацьких та Олександра Хацкевича київська команда виграла з рахунком 2:0. Проте в другому турі команда прийняла «холодний душ» з Турину від «Ювентусу»: перший тайм Динамо ще якось стримувало масивні атаки суперника, але в другому «Динамо» повністю віддало ініціативу і програло з розгромним рахунком 5:0.
Наступні матчі проти «Феєноорду» кияни провели вдало — 0:0 в Роттердамі та 2:0 в Києві. В п'ятому турі «Динамо» зустрічалось з «Ньюкаслом» в Англії. Київський клуб грав впевнено, на 47 хвилині відкрив рахунок Максим Шацьких, проте на 58 хвилині Гері Спід зрівнює рахунок, а через десять хвилин Алан Ширер забиває переможний гол. Таким самим був і шостий, останній і домашній, матч з «Ювентусом», в якому на 50 хвилині все той Максим Шацьких виводить «динамівців» вперед, а вже за одинадцять хвилин «Динамо» програє з рахунком 1:2.
В підсумку кияни заробили 7 очок і посіли третє місце, яке дало право продовжувати виступи у Кубку УЄФА. Жереб звів команду з турецьким «Бешикташем». Перший матч кияни програли 3:1, попри те, що саме «Динамо» відкрило рахунок (автор голу — Діого Рінкон). Матч-відповідь в Києві «динамівці» зіграли в «суху» нічию і вилетіли з єврокубків.
Розіграш Ліги Чемпіонів УЄФА 2003/04 почали з 3 відбірного раунду. Жереб звів «динамівців» з одноклубниками зі Загребу. Перший матч кияни виграли 3:1, а в другому підтвердили свій статус, перемігши 2:0. В групі «Динамо» грало з «Арсеналом» — віцечемпіоном Англії 2002/2003, майбутнім чемпіоном Англії і володарем Кубка Англії 2002/2003, «Інтернаціонале» — віцечемпіоном Італії 2002/2003 і півфіналістом Ліги Чемпіонів 2002/2003, та «Локомотивом» — учасником другого групового етапу Ліги Чемпіонів 2002/2003 і чемпіоном Росії 2002.
Саме з «залізничниками» київський клуб зіграв перший матч — домашня перемога 2:0. В другому матчі «Динамо» програло «Інтернаціонале» в Мілані з рахунком 2:1, зате в третьому турі вдома кияни з тим самим рахунком сенсаційно обіграли «Арсенал».
Далі в матчі-відповіді кияни програли 1:0, а потім через помилки судді зазнали поразки в Москві — 3:2. В останньому матчі групового турніру клуб вдома грав з «Інтером» — нічия 1:1. В підсумку — 7 очок і останнє місце в групі.
Попри це, президент клубу Ігор Суркіс зазначив, що в цьому році рівень гри команди був вищий, ніж в минулому.
За якістю гри “Динамо”, Ліга чемпіонів зразка 2003 року відрізнялася від попередньої. Так, нам багато не вистачало, але сама гра, її зміст, була, на мій погляд, набагато переконливішою за торішню. Провал — це невихід до групового турніру Ліги. А потрапити до когорти 32 найкращих команд Європи вже вважаю досягненням. |
На Євро-2004 грали 3 футболістів клубу: Маріс Верпаковскіс, Йєрко Леко та Георгі Пеєв.
Був звільнений з посади 15 серпня 2004 року після першого матчу 3 кваліфікаційного раунду Ліги чемпіонів УЄФА 2004/2005, який динамівці вдома проти «Трабзонспора» програли з рахунком 1:2[40].
Успіхи в київському «Динамо» побачили головні органи ФФУ, і за декілька місяців запросили Михайличенка на посаду головного тренера молодіжної збірної України. Першим випробуванням для тренера став Чемпіонат світу-2005 U-20. В групі українці посіли друге місце, а в 1/8 фіналу за кращої якості гри поступилися майбутнім віцечемпіонам — збірній Нігерії. Особливо вирізнявся на чемпіонаті молодий Олександр Алієв, який з 5 голами посів друге місце в рейтингу найкращих бомбардирів турніру, а також Артем Мілевський, якого Михайличенко розкрив ще тренуючи «Динамо»[41].
В кваліфікаційній групі українці грали з данцями, греками, турками, грузинами, албанцями та казахстанцями. Данія домінувала в групі, ще за два тури до кінця забезпечивши місце в плей-оф, а Україна фінішувала другою. При цьому експерти відзначали хороший стиль гри — обережна гра на виїзді і лише 7 пропущених голів у 12 матчах. В плей-оф збірна України зіграла з Бельгією. Вдома програвши з рахунком 2:3, тренер зумів підняти впалий бойовий дух команди, і в Бельгії українці виграли 3:1, і пройшли на чемпіонат. Фахівці охарактеризували молодіжну збірну України як відкриття турніру — гра від оборони, так неприємна західноєвропейцям, висока фізична готовність і швидкі контратаки по флангам не давали шансів на перемогу. В підсумку молоді футболісти вийшли до фіналу, де зустріли голландців, яких вже перегравали в групі. Та якщо тоді «жовтогарячі» грали невиразно і блідо, то у фіналі команда Гоупа де Хаана на рівні грали з гравцями Олексія Михайличенка. Зрештою, повторити перемогу українцям не вдалось — поразка 0:3 і лише срібні нагороди турніру.
У січні 2008 року Михайличенка було призначено наставником національної збірної України[42][43]. Тим самим, Олексій став першою людиною, яка працювала в збірній України і як футболіст, і як головний тренер. Свій перший матч збірна під орудою Михайличенка зіграла в гостях проти Кіпру — 1:1. Початок кваліфікації до ЧС-2010 команда почала домашньою перемогою над білорусами у Львові з рахунком 1:0, хоча, на думку експертів, гра команди була не найкраща. Власне, за весь час у збірній його критикували за невиразний футбол і занадто обережний стиль гри. Результати збірної коливалися — наприклад, українці здобули перемогу над Англією 1:0 і зіграли внічию в Хорватії, але також зіграла «всуху» з тим самим суперником вдома або втратила очки в Білорусі.
У підсумку Україна завдяки «штурму» проти Андорри (5:0 вдома і 6:0 на виїзді) посіла друге місце в групі і отримала право поборотися за вихід до ЧС через стикові матчі. Жереб звів українців з одним з найлегших суперників, греками. В першому матчі в Афінах збірна добилася вигідної для себе «сухої» нічиєї, проте вдома українці голом Салпінгідіса на 31 хвилині матчу програли з рахунком 0:1, і путівку на мундіаль здобули саме греки. Реакція вболівальників на поразку в Донецьку була блискавичною — вже за тиждень 11 тисяч людей підписали петицію за звільнення Григорія Суркіса з посади президента ФФУ і Олексія Михайличенка з посту головного тренера збірної. У листопаді 2009 року ФФУ заявила, що не буде продовжувати контракт з тренером[44], однак Григорій Суркіс залишився.
Загалом під керівництвом Олексія Михайличенка збірна зіграла 21 матч (12 перемог, 5 нічиїх, 4 поразки).
В кінці 2010 року Михайличенко очолив кафедру футболу Інституту фізвиховання і спорту НПУ ім. Драгоманова[45]. 21 жовтня президент київського «Динамо» Ігор Суркіс офіційно заявив про призначення Олексія Михайличенка спортивним директором клубу[46]. Разом з тим, Михайличенко поєднував роботу спортивного директора та професора кафедри футболу в інституті.
У вересні 2012 року новим головним тренером «Динамо» був призначений Олег Блохін, а Михайличенко став його першим помічником[47]. Невдовзі Блохіна госпіталізували з гіпертонічним кризом і у період лікарняного Блохіна обов'язки головного тренера «Динамо» виконував Олексій Михайличенко, який керував командою протягом усього жовтня. За цей час «Динамо» втратило багато очок у чемпіонаті та Лізі чемпіонів і не виграла жодного матчу — нічия з «Іллічівцем» (0:0) і поразки від «Дніпра» (1:2), «Металіста» (1:3)[48] та «Порту» (2:3). Після повернення Блохіна до команди у листопаді Михайличенко повернувся на посаду асистента, але вже у вересні 2013 року через незадовільні результати тренерський штаб Блохіна було відправлено у відставку[49]. Після цього 26 вересня 2013 року Михайличенко повернувся на посаду спортивного директора «Динамо».
15 серпня 2019 року Михайличенко знову став головним тренером клубу[50]. В історії «Динамо» Михайличенко став восьмим тренером, який після відставки згодом повертався на свою посаду (враховуються як повноцінні тренери, так і виконувачі обов'язків, серед них і вчитель Михайличенка Валерій Лобановський). Але саме Михайличенко має найдовшу паузою у роботі головним тренером в клубі, адже з моменту його відходу з посади наставника до нового призначення минуло 15 років — жоден інший тренер «біло-синіх» не повертався до роботи після настільки довгої паузи[51]. З командою став володарем Кубка України 2019/20. 20 липня 2020 року після поразки від «Колоса» (0:2) в заключному турі чемпіонату України Михайличенко був звільнений разом з усім тренерським штабом (асистентами Вадимом Євтушенком, Сергієм Федоровим та тренером воротарів Михайлом Михайловим), незважаючи на те, що став з командою віце-чемпіоном[52].
Незабаром після звільнення в кінці липня 2020 року повернувся на посаду спортивного директора «Динамо»[53].
У 2011 році Михайличенко готував ветеранів київського «Динамо» до благодійного матчу з європейськими зірками. Кияни виграли з рахунком 7:3.
У 2012 році збірна України від 35 років під проводом Олексія Михайличенка та Ігоря Бєланова дійшли до фіналу Кубку Легенд. Українці виграли груповий турнір, перегравши італійських (3:2) та нідерландських (7:4) ветеранів, однак у фіналі програли росіянам (2:6).
Команда | Початок роботи | Кінець роботи | Результати | ||||
---|---|---|---|---|---|---|---|
І | В | Н | П | В % | |||
Динамо (Київ) | 14 травня 2002 | 15 серпня 2004 | 106 | 76 | 15 | 15 | 71,70 |
Україна (U-21) | 15 серпня 2004 | 1 січня 2008 | 14 | 7 | 1 | 6 | 50,00 |
Україна | 11 січня 2008 | 31 грудня 2009 | 21 | 12 | 5 | 4 | 57,14 |
Динамо (Київ) (в.о.) | 5 жовтня 2012 | 31 жовтня 2012 | 4 | 0 | 1 | 3 | 00,00 |
Динамо (Київ) | 15 серпня 2019 | 20 липня 2020 | 39 | 21 | 9 | 9 | |
Всього | 184 | 116 | 31 | 37 |
Станом на 21 липня 2020
- Орден «За заслуги» I ступеня. (13 травня 2016) — за вагомі особисті заслуги у розвитку і популяризації вітчизняного футболу, піднесення міжнародного спортивного престижу України та з нагоди 30-річчя перемоги у фінальному матчі Кубка володарів кубків УЄФА, здобутої під керівництвом головного тренера футбольного клубу «„Динамо“ Київ», Героя України Лобановського Валерія Васильовича[54][55].
- Орден «За заслуги» ІІ ступеня. (19 серпня 2006 року) — за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняного футболу, досягнення високих спортивних результатів футбольними збірними командами України, підготовку спортсменів міжнародного класу[56].
- Орден «За заслуги» ІІІ ступеня. (2004) — за вагомий особистий внесок у розвиток та популяризацію вітчизняного футболу, підготовку молодих футболістів, піднесення міжнародного спортивного престижу України та з нагоди 110-річчя українського футболу[57]
- Орден Дружби народів (1989)
- ↑ Transfermarkt.de — 2000.
- ↑ FBref
- ↑ Алексей МИХАЙЛИЧЕНКО: "Прозвище Лесик дал мне Вадим Тищенко". Архів оригіналу за 14 лютого 2019. Процитовано 13 липня 2020.
- ↑ https://sport.unian.ua/football/legendi-dinamo-blohin-ta-mihaylichenko-otrimali-novi-posadi-v-uaf-novini-futbolu-11511808.html [Архівовано 23 серпня 2021 у Wayback Machine.] Легенди Динамо Блохін та Михайличенко отримали нові посади в УАФ, УНІАН
- ↑ Олексій Михайличенко дякував Лобановського фантастичною грою. Архів оригіналу за 24 жовтня 2020. Процитовано 13 липня 2020.
- ↑ Skuhravy al Genoa, Fiorentina su Scifo. La Repubblica. 27. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Gianni Brera (22). Ricca e brava, è Juve-scudetto. La Repubblica. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ а б Licia Granello (26). Povero Zoff vittima n.1. La Repubblica. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Benedetto Ferrara (16). La voglia di Firenze. La Repubblica. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ [ http://www.legaseriea.it/it/serie-a-tim/match-report/1990-91/UNICO/UNI/3/SAMBOL[недоступне посилання] Sampdoria 2 — 1 Bologna — legaseriea.it]
- ↑ Marco E. Ansaldo, Licia Granello e Gianni Piva (30). Genova-Milano, aria di scudetto. La Repubblica. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Gianni Mura (20). Partita a quattro con sorpresa?. La Repubblica. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Roberto Perrone (31). stranieri, non capisco e non mi adeguo. Il Corriere della Sera. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Cesari Fiumi (13). onorevoli tifosi. i venti dell'est. Vialli e Pavarotti. Il Corriere della Sera. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Roberto Perrone (15). da Rivera a Maradona: così l'uomo bandiera ammaina l'allenatore. Архів оригіналу за 7 dicembre 2014. Процитовано 29 novembre 2014.
{{cite web}}
: Недійсний|deadurl=sì
(довідка) - ↑ а б Gianni Brera (14). Torino e Roma, che sorprese. La Repubblica. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Benedetto Ferrara (11). Mikhailichenko va in Scozia per 4 miliardi. La Repubblica. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Football photographic encyclopedia, footballer, world cup, champions league, football championship, olympic games & hero images by sporting-heroes.net. www.sporting-heroes.net. Архів оригіналу за 22 грудня 2011. Процитовано 10 червня 2022.
- ↑ Composition of teams at the Summer Spartakiad of the Peoples of the USSR.
- ↑ а б Licia Granello (30). Otto moventi per dire Samp. La Repubblica. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Умение терпеть: Алексей Михайличенко. Архів оригіналу за 21 квітня 2012. Процитовано 18 квітня 2012.
- ↑ Хусаїнов: Михайличенко і Кузнецов відмовилися виступати за Росію, хоча їм пропонували винагороду
- ↑ Arnhold, Matthias. Olexiy Oleksandrovich Mykhailychenko - International Appearances. Rec.Sport.Soccer Statistics Foundation. Архів оригіналу за 18 березня 2013. Процитовано 13 липня 2020.
- ↑ а б Fabrizio Bocca (21). È una partita a scacchi. La Repubblica. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Alberto Costa (16). l'Olanda nella tela del Paese che non c' e'. Il Corriere della Sera. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ а б Licia Granello (21). Gli stranieri senza potere. La Repubblica. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Gianni Brera (26). Irresistibile Olanda. La Repubblica. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ L'URSS vince fra i fischi. La Repubblica. 13. Процитовано 21 gennaio 2015.
- ↑ Gianni Mura (25). Ma Lobanowsky predica pressing. La Repubblica. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Gianni Mura (27). URSS, a lezione dell'ultimo nemico. La Repubblica. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Licia Granello (18). I sovietici tornano a casa ora si apre il mercato dell'est. La Repubblica. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ 'Zoff, quanti errori'. La Repubblica. 23. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ а б в Samp, la star inquieta. La Repubblica. 9. Процитовано 5 dicembre 2014.
- ↑ Gianni Brera (4). Tutti bravissimi, senza qualità. La Repubblica. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Mario Gherarducci (17). fu proprio fra Urss e Jugoslavia la prima euro finale nel 1960. un solo titolo all'Italia, Gullit e Van Basten campioni uscenti. Il Corriere dello Sport. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Alberto Costa (11). " Attenti azzurri, vi abbiamo già fatto troppi favori ". Il Corriere della Sera. Процитовано 27 novembre 2014.
- ↑ Alberto Costa (16). l'Olanda nella tela del Paese che non c' e'. Il Corriere della Sera. Архів оригіналу за 4 dicembre 2014. Процитовано 29 novembre 2014.
{{cite web}}
: Недійсний|deadurl=sì
(довідка) - ↑ Juve: debutto di Baiocco. La Gazzetta dello Sport. 23. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Mikhailichenko sostituisce Lobanovsky alla Dinamo. Il Corriere della Sera. 23. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ Mikhailichenko sostituisce Lobanovsky alla Dinamo. Il Corriere della Sera. 23. Архів оригіналу за 7 dicembre 2014. Процитовано 29 novembre 2014.
{{cite web}}
: Недійсний|deadurl=sì
(довідка) - ↑ Cristiano Cinacchio (19). Colpi "mondiali" per la Sampdoria. TMW.com. Процитовано 29 novembre 2014.
- ↑ ФФУ призначила нового тренера збірної України. УНІАН. 11 січня 2008. Архів оригіналу за 16 червня 2008. Процитовано 3 червня 2021.
- ↑ Mikhailichenko takes Ukraine reins. article from fifa.com. Архів оригіналу за 13 січня 2008. Процитовано 16 січня 2008.
- ↑ Ukraine decides not to renew coach's contract [Архівовано 31 травня 2012 у Wayback Machine.], Kyiv Post (December 23, 2009)
- ↑ Михайличенко стал доцентом на 0,25 ставки. Архів оригіналу за 4 січня 2011. Процитовано 20 квітня 2011.
- ↑ Алексей Михайличенко станет спортивным директором киевского «Динамо». Архів оригіналу за 22 жовтня 2011. Процитовано 21 жовтня 2011.
- ↑ Блохін та його команда
- ↑ Алексей Михайличенко: Этот сезон похож на качели. Архів оригіналу за 1 жовтня 2020. Процитовано 13 липня 2020.
- ↑ Руководство «Динамо» уволило тренерский штаб Блохина
- ↑ Михайличенко вдруге очолив "Динамо". РБК-Украина (рос.). Архів оригіналу за 15 серпня 2019. Процитовано 17 серпня 2019.
- ↑ Михайличенко — черговий тренер Динамо, який кілька разів очолював команду: до рекорду ще дуже далеко. Архів оригіналу за 16 серпня 2019. Процитовано 13 липня 2020.
- ↑ Олексій Михайличенко йде з посади головного тренера Динамо. Архів оригіналу за 23 липня 2020. Процитовано 23 липня 2020.
- ↑ Михайличенко вернется на пост спортивного директора Динамо. Архів оригіналу за 31 липня 2020. Процитовано 30 липня 2020.
- ↑ Указ Президента України від 13 травня 2016 року № 210/2016 «Про відзначення державними нагородами України ветеранів команди товариства «Футбольний клуб „Динамо“ Київ»»
- ↑ Ви завжди будете взірцем того, як треба перемагати — Президент зустрівся зі складом команди «Динамо» Київ 1986 року [Архівовано 15 травня 2016 у Wayback Machine.] // Офіційне інтернет-представництво Президента України, 14 травня 2016 р.
- ↑ Указ президента України N 697/2006 [Архівовано 2012-03-06 у Wayback Machine.]
- ↑ Указ президента України N 795/2004 Про відзначення державними нагородами України ветеранів та активістів українського футболу
- ↑ Игроки киевского «Динамо» в списках 33 лучших футболистов СССР (1967—1991). Архів оригіналу за 15 січня 2008. Процитовано 11 січня 2008.
- Дані про Михайличенка на вебсторінці збірної СРСР/Росії [Архівовано 16 лютого 2020 у Wayback Machine.](рос.)
- Статистики футбольної кар'єри на klisf.net [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.](рос.)
- Дані з ukrsoccerhistory.com [Архівовано 14 травня 2006 у Wayback Machine.](рос.)
- Михайличенко у Італії та Шотландії (legioner.kulichki.com) [Архівовано 10 жовтня 2008 у Wayback Machine.](рос.)
- Умение терпеть: Алексей Михайличенко (рос.)
- Профіль Олексія Михайличенко на worldfootball.net [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.] (англ.), (нім.)
- Михайличенко Олексій Олександрович на сайті National-Football-Teams.com (англ.)
- Народились 30 березня
- Народились 1963
- Уродженці Києва
- Заслужені майстри спорту СРСР
- Кавалери ордена «За заслуги» I ступеня
- Кавалери ордена «За заслуги» II ступеня
- Кавалери ордена «За заслуги» III ступеня
- Кавалери ордена Дружби народів
- Футболісти на літніх Олімпійських іграх 1988
- Радянські олімпійські чемпіони
- Олімпійські чемпіони з футболу
- Чемпіони літніх Олімпійських ігор 1988
- Гравці чемпіонату Європи з футболу 1988
- Гравці чемпіонату Європи з футболу 1992
- Тренери ФК «Динамо» Київ
- Радянські футболісти
- Українські футболісти
- Гравці збірної СРСР з футболу
- Гравці олімпійської збірної СРСР з футболу
- Гравці збірної СНД з футболу
- Гравці збірної України з футболу
- Капітани збірної України з футболу
- Футболісти «Динамо» (Київ)
- Футболісти «Сампдорії»
- Футболісти «Рейнджерс»
- Радянські футбольні легіонери
- Футбольні легіонери в Італії
- Футбольні легіонери в Шотландії
- Українські футбольні тренери
- Тренери молодіжної збірної України з футболу
- Тренери збірної України з футболу
- Площа зірок (Київ)