Гвинтівка Мосіна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Гвинтівка Мосіна-Нагана
Mosin Nagant series of rifles.jpg
гвинтівки та карабіни різних варіантів
Тип: Гвинтівка
Походження: Російська імперія
Радянський союз
Історія служби
Термін використання з 1891
Використання у дивіться Використовувалась
Війни Російсько-японська війна
Перша світова війна
Громадянська війна в Росії
Громадянська війна в Китаї
Друга світова війна
Корейська війна
В'єтнамська війна
Громадянська війна в Іспанії
Радянсько-фінська війна
Радянсько-фінська війна (1941—1944)
та інші
Історія виробництва:
Конструктор Captain Sergei Mosin, Léon Nagant
Розроблено 1891
Виробник Tula, Izhevsk, Sestroryetsk, Manufacture Nationale d'Armes de Châtellerault, Remington, New England Westinghouse, many others
Виготовлено 1891 - 1965
Кількість близько 37 000 000 (Російська імперія/Союз Радянських Соціалістичних Республік)
Варіанти гвинтівка зр. 1891 піхотна
гвинтівка зр. 1891 драгунська
гвинтівка зр. 1891 козацька
карабін зр. 1907
гвинтівка зр. 1891/10
гвинтівка зр. 1891/30
гвинтівка зр. 1891/30 снайперська
карабін зр. 1938
карабін зр. 1944
Характеристики
Маса 4,0 кг (M91/30)
3,4 кг (M38)
4,1 кг (M44)
Довжина 1287 мм (M91/30)
1013 мм (карабін)
Довжина ствола, мм: 730 мм (M91/30)
514 мм (карабін)
Тип боєприпасу 7.62x54mmR
7.62x53mmR (фінський)
Механізм Ковзаючий затвор
Дульна швидкість 865—870
Прицільна дальність 500 м, 750+ м (з використанням оптичного прицілу)
Тип боєпостачання обойма на 5 патронів.
Приціл відкритий/оптичний

Гвинтівка Мосіна (російською Винтовка Мосина, інші назви: трьохлінійна гвинтівка та гвинтівка Мосіна-Нагана) — магазинна військова гвинтівка, яка використовувалась військовими силами Російської Імперії, Радянського союзу, та багатьох інших держав[1]. Гвинтівка Мосіна у різних модифікаціях знаходилась на озброєнні з 1891 р. до 1960-х.

Передісторія[ред.ред. код]

Магазинні гвинтівки з ручним перезаряджанням (в термінах тих років — «повторювальні») були відомі ще з середини XIX століття, і вже тоді знаходили обмежене військове застосування.

Наприклад, у США під час громадянської війни та бойових дій проти індіанців використовували магазинні гвинтівки Спенсера з прикладним магазином, Генрі з підствольним магазином і перезарядженням рухомою спусковою скобою, та інші системи.

В роки російсько-турецької війни 1877–1878 років турки не без успіхів застосовували в обмежених кількостях (порядку десятків тисяч штук) магазинні гвинтівки Вінчестера невійськового зразка моделей 1866 і 1873 років, розроблених на основі системи Генрі — хоча масовість та ефективність їх застосування, зазвичай, сильно перебільшена.

Багато з цих систем були добре відомі і в Росії, а приблизно з 1878 року активно проводились закупівлі різних зразків іноземної магазинної зброї для досліджень і випробувань[2]. Як писав генерал М. І. Драгомиров в середині 1870-х років[2],

«Якщо винайти повторювальну систему, яка буде надійна, міцна, не вимагатиме занадто ретельного догляду … то ні про що краще й мріяти не можна»'

Однак такої системи в ті роки ще не існувало. Наявні на той час зразки, хоч і являли, в теорії, істотно вищий щабель розвитку стрілецької зброї в порівнянні з поширеними тоді як військова зброя однозарядними гвинтівками, мали досить істотні загальні недоліки, з огляду на які вони не могли бути прийняті на масове озброєння регулярної армії.

Механізм гвинтівки Генрі …
… І патрони до неї; поруч — сучасний револьверний патрон.

По-перше — в ранніх магазинних системах через особливості конструкції їх магазинів (прикладних, підствольних) зазвичай використовували порівняно коротші і слабші набої, часто кільцевого запалення, за потужністю близькі до револьверних. Наприклад, в підствольному трубчатому магазині при застосуванні набоїв центрального займання, до типу яких тоді вже належало більшість військових, побоювалися випадкових вибухів від удару кулі заднього набою у капсуль переднього[2], тому багато гвинтівок з таким магазином використовували патрони кільцевого запалення, що мали замість центрально розташованого капсуля колечко капсульного складу прямо в закрайку гільзи, малопридатні для військової зброї.

Як наслідок, дальність стрільби з них залишала бажати кращого, особливо з урахуванням завищених вимог, які висували тоді військовій зброї (що було спричинене практикою стрільби з гвинтівок залпами по груповій, часто навіть невидимій, цілі, як зникла після запровадження кулеметів), а куля не володіла пробивною силою, необхідною для ураження цілі, що знаходиться за земляними валами, брустверами та іншими укріпленнями або перепонами.

Прикладні магазини також мали свої проблеми, пов'язані зі складністю, низькою надійністю, ослабленням конструкції гвинтівки.

По-друге, що ще важливіше, після спустошення магазина його необхідно тривалий час заповнювати, що в тодішніх конструкціях відбувалось по одному патрону, чим суттєво знижувалась практична скорострільність. Це робило проблематичним використання ранніх магазинних гвинтівок в польових битвах, — хоча в певних ситуаціях, наприклад, при обороні укріплених позицій, коли стрілок мав можливість відносно спокійно перезарядити свою зброю, вони, безумовно, мали великі переваги.

До цього додавались і численні проблеми з надійністю ранніх «магазинок» в польових умовах, а також їхня висока вартість і складність у виробництві.

Пізніше з'явились досконаліші системи під військові набої з димним порохом, які навіть в деяких країнах брали на обмежене озброєння, — такі, як швейцарська магазинна гвинтівка Repetiergewehr Vetterli (1869 року), введена у флоті Норвегії багатозарядна (дуже недосконала, з подачею чергового патрона в ствол з магазину рукою стрілка) гвинтівка Krag-Petersson (1876 року), японська гвинтівка Мюрата Тип 13 (1880), німецька «передільна» Gewehr 71/84 (1884 рік), австро-угорський (1881 року) і французький (1886) варіанти системи Gra-Kropatschek, та інші.

Але всі вони також мали магазини, що споряджались по одному набою, і тому практично ніде не були прийняті на повне озброєння як єдиний військовий зразок, зазвичай залишаючись лише доповненням до однозарядних гвинтівок, що складали основну масу зброї. У звичайних обставинах стрільцеві доводилось користуватись ними як однозарядними, приберігаючи запас набоїв в магазині на критичний момент бою, визначити настання якого, природно, вкрай складно[3]. Те ж саме можна сказати і про так звані «приставні магазини» і «прискорювачі заряджання», які кріпили на однозарядні гвинтівки, перетворюючи їх на якусь подобу магазинної, але були при цьому громіздкі, порівняно ненадійні і складні в експлуатації, та й споряджалися, знову ж, по одному патрону.

Магазини на військовій зброї ще довго залишались постійними, тобто постійно жорстко закріпленими на гвинтівці; змінні магазини, як на сучасній зброї, вважалися тоді абсолютно неприпустимим марнотратством. Навіть якщо магазин і можна було знімати для чищення (як на англійській гвинтівці Лі-Метфорд), на гвинтівку він припадав лише один (а в разі вищезгаданої гвинтівки Лі-Метфорд — ще й приєднувався до неї ланцюжком), відповідно, мати при собі запас попередньо споряджених магазинів стрілок не міг. Саме тому заряджання єдиного наявного у стрільця магазина по одному патрону в ті роки було критичним недоліком магазинної зброї, що перешкоджало її широму військовому застосуванню.

Так чи інакше, в жодній з основних європейських армій в період до другої половини 1880-х років магазинні гвинтівки не були прийняті на озброєння в якості основного зразка, саме через непридатність їх ранніх варіантів до використання як масової військової зброї.

Сталось це лише після появи необхідних передумов — в першу чергу завдяки запровадженню серединного (розташованого перед спусковий скобою) магазину з рядним розташуванням набоїв, запатентованого американцем шотландського походження Джеймсом Лі (James Paris Lee) в 1879 році і вперше використаного у гвинтівці Манліхера зразка 1886 року, а до нього — патронної пачки (гвинтівка Маннліхер 1889), а потім і обойми (прийнята в Бельгії гвинтівка Маузера 1889), завдяки яким, нарешті, знайшло своє цілком позитивне рішення питання про швидке спорядження магазина одразу кількома набоями. Пачка або обойма дозволяли заповнити магазин за час, порівнянний з тим, що необхідний на перезарядження колишніх однозарядних гвинтівок одним набоєм.

Також істотну роль у запроваджені багатозарядних гвинтівок зіграла поява нових малокаліберних набоїв з бездимним порохом (французька Lebel M1886, компактніша і легша, що дозволяло забезпечити гвинтівку досить ємним магазином, при цьому надлишково не обтяжувати стрілка вагою розміщеного на ній боєкомплекту.

Майже одразу після появи цих нововведень, магазинні гвинтівки з їхнім використанням, були прийняті на повне озброєння практично у всіх розвинених країнах — Vetterli-Vitali в Італії (1887), Gewehr 1888 в Німеччині (1888), Lee-Metford в Англії (1888), Schmidt-Rubin M1889 у Швейцарії (1889) та інших.

В Росії Головне Артилерійське управління поставило задачу розробки багатозарядної, «повторювальної» гвинтівки в 1882 році. В 1883 була утворена «Комісія з випробування магазинних рушниць» (рушницями тоді іменували будь-яку ручну довгоствольна зброю, а слово «гвинтівка» позначало різновид рушниці) під головуванням генерал-майора М. І. Чагина.

Пам'ятник С. І. Мосіна в Сестрорецьку.

Перші розробки велись під 4,2-лінійний набій до гвинтівки Бердана, споряджений димним порохом — всього було розглянуто близько 150 російських та іноземних систем, в тому числі 4,2-лінійна гвинтівка системи капітана С. І. Мосіна розробки 1887 року, з прикладним магазином з рейковою подачею боєприпасів. Вона показала хороші результати, але була відкинута зважаючи на вже згаданий загальний для всіх систем з такими магазинами недолік — тривале заряджання і складність дозаряджання магазина в бойових умовах.

Швидкий розвиток бездимних порохів вже через кілька років по суті знецінив результати цих робіт, які, тим не менш, дали багатий і цінний досвід, необхідний для подальших розробок.

Попутно тривалі випробовування і гвинтівки зменшеного калібру (7-8 мм). Наприклад, навесні 1885 року полковником Роговцевим був створений 3,15-лінійний (8 мм) набій на основі переобтиснутої «бердановської» гільзи, призначений для стрільби з експериментальних 3,15-лінійних стволів, розроблених збройовим відділом ГАУ та виготовлених в Інструментальній 2-ій майстерні Петербурзького патронного заводу. Набій Роговцева 1885 року споряджався експериментальним посиленим димним порохом, зі збільшеним вмістом селітри, що підвищувало його корозійний вплив на ствол, і кулею в мідній оболонці зі свинцевою серцевиною. Він мав заряд в 5 грамів пороху, який розганяв 13,6-грамову кулю до 550 м/с.[4]

Паралельно з розробкою принципово нової магазинної гвинтівки велися і роботи по пристосуванню магазину до наявної гвинтівки Бердана (визнані пізніше безперспективними), а також — щодо створення однозарядної гвинтівки, що використовує новий набій з бездимним порохом (не всі військові вважали переваги магазинних гвинтівок досить значними для озброєння ними всієї армії, що було обумовлено в тому числі і відсутністю до другої половини 1880х років однозначно вдалої конструкції магазинної гвинтівки).

Консерватизм і вичікувальна позиція, зайнята військовим відомством з небажання повторювати помилки 1860–1870 років (коли за період з 1860 по 1870 рік було в гарячковому порядку прийнято на озброєння не менше 6 різних систем гвинтівок під різні набої, більша частина яких встигла застаріти ще до початку свого масового виробництва), що призвели до подій, охрещені військовим міністром Д. А. Мілютіним «нашою нещасною рушничною драмою», привели до деякого гальмування робіт зі створення російської магазинної гвинтівки, — що, однак, згодом дозволило уникнути неприємних ситуацій, в яких опинилися французи, поспішно прийнявши на озброєння гвинтівку Лебеля, з підствольним магазином, який швидко зробив її застарілою, або англійці і австрійці, які спочатку прийняли магазинні гвинтівки під набій з димним порохом, і вже незабаром були змушені гарячково переробляти їх під бездимний.

Так як будь-яка зброя створюється в першу чергу на основі наявного боєприпасу, водночас велись роботи по створенню нового набою.

У 1886 році Лоренцу з Німеччини була замовлена ​​партія дослідних набоїв зменшеного калібру.

У 1887 році був налагоджений зв'язок зі шведським професором Хеблером, від якого були отримані матеріали дослідів, консультації та вказівки. Хеблер радив прийняти калібр порядку 7,6 мм, що вбачався йому найперспективнішим, і кулю в сталевій оболонці, а також надіслав 1000 набоїв власної розробки з димним порохом.

У 1888 році до Росії прибули закордонні 8-мм гвинтівки: австрійська Манліхера і данська Краг-Іоргенсена. З'ясувалося, що австрійські і датські гвинтівки давали кращу кучність і влучність бою, ніж випробувані Комісією дослідні російські гвинтівки, але швидкість їх куль була недостатня (508–530 м/с) через використання димного пороху, а запірний механізм разом з іншими деталями гвинтівок був визнаний абсолютно незадовільним. Той же самий висновок було зроблено щодо гвинтівок і набоїв Хеблера.

На початку 1889 року Комісія неофіційними каналами отримала французьку гвинтівку Лебеля, що використала бездимний порох, — з гільзами та кулями, але без самого пороху. Згодом вона також була випробувана — з російським бездимним порохом. Конструкція ствола і затвора цієї гвинтівки були визнані такими, що заслуговують на увагу, однак трубчастий подствольний магазин виявився незадовільним.

Набої 7,62 × 54 мм R в асортименті (пізня модифікація з загостреними кулями, спочатку кулі були з круглими носками).
Затвор Мосіна.

Російський бездимний порох задовільної якості був отриманий в 1889 році завдяки успішним дослідам Д. І. Менделєєва. Того ж року був розроблений 7,62-мм набій, створений полковником Н. Ф. Роговцевим за зразком нового 8-мм австрійського M1888, але споряджений бездимним порохом і кулею в мельхіоровій оболонці, міцнішою за мідну, і яка не так сильно зношувала та спричиняла іржавіння ствола, як сталева. Належний капсуль з'явився лише в 1890 році.

Хоча до того часу в деяких країнах, в першу чергу — в Німеччині, яка мала вельми високорозвинену виробничу базу, вже були запроваджені набої з кільцевою проточкою на гільзі, компактніші і зручніші для подачі з магазину, російський набій зберігав закраїну, що виступає, в основному через те, що це дозволяло виготовляти як гільзу, так і патронник ствола з великими допусками. Відзначалися й інші переваги набою з закрайком, — наприклад, він був зручніший при спорядженні магазина або заряджанні гвинтівки по одному набою, що було цілком реальною можливістю при виході магазину з ладу або відсутності споряджених патронних обойм, оскільки солдатові зручніше і швидше витягати їх з патронної сумки . На ті часи це не було незвичним — такий же закрайок мали штатні французький 8 × 50 мм R Лебель, англійський .303 British (7,7 × 56 мм R), американський .30-40 Krag (7,62 × 58,8 мм R) і австро-угорський M1888 (8 × 50 мм R Mannlicher) набої. Лише згодом виявилося велика незручність такого набою для використання в автоматичній зброї, але і це не завадило деяким з вищезазначених зразків залишатися на озброєнні аж до кінця Другої світової війни. Більш того, навіть в 1930-і роки в деяких країнах продовжували розробляти і приймати на озброєння нові гвинтівкові набої з закрайком, наприклад австрійський набій M30S 8 × 56 мм R зразка 1930 року, прийнятий також в Угорщині.

Втім, навіть і на цьому етапі питання про калібр, мабуть, ще не було остаточно вирішено, оскільки незабаром почались дослідження 6,5-мм набою[2].

Історія[ред.ред. код]

Після Російсько-турецької війни, коли озброєним однозарядними гвинтівками системи Бердана російським військам протистояли турецькі з магазинними гвинтівками Вінчестера, російське Головне Артилерійське Управління взяло за задачу створення для потреб армії магазинної багатозарядної гвинтівки. Спроби належним чином модернізувати гвинтівки Бердана зазнали невдачі, тож для перевірки наявних іноземних систем (Маузера, Лі-Енфілда, Лебеля тощо) в 1883 р. було створено «Особливу комісію з випробування магазинних рушниць» (з 1889 — «Комісія для випрацювання зразка малокаліберної рушниці»)[5]. Комісія випробувала кілька десятків різноманітних гвинтівок закордонного виробництва та низку вітчизняних розробок. В 1889 р. комісія зупинилася на калібрі 7,62 мм, прийняла конструкцію патрона і вирішила, що майбутня гвинтівка повинна мати ковзаючий затвор з замиканням окремою лічинкою, ствол на зразок французької гвинтівки Лебеля, серединний магазин на 5 патронів з заряджанням із обойми. Комісії були надані створені за новими вимогами 7,62-мм система капітана Сергія Мосіна та 8,89-мм система бельгійця Леона Нагана, перероблена під той же 7,62-мм патрон. За результатами випробувань, які відбулись у 1890 році, кращою було визнано систему Нагана. Але за результатами військових випробувань, коли гвинтівки Мосіна дали втричі менше затримок при стрільбі, ніж бельгійські, комісія надала перевагу вітчизняній розробці. В решті решт було прийнято компромісне рішення: у Нагана було придбано права на його систему; комісія прийняла на озброєння систему Мосіна з механізмом магазина, запозиченим від системи Нагана, як вдалішим.

Виробництво нових гвинтівок було розпочато у 1892 році в арсеналах Тули, Іжевська та Сестрорецька. Через обмежені виробничі потужності цих фабрик додаткове замовлення на 500 тисяч рушниць було надано французькій зброярні Manufacture Nationale d'Armes de Châtellerault. На момент початку Російсько-японської війни армія отримала близько 3 800 000 гвинтівок.

Між 1891 та 1910 роками було створено кілька модифікацій гвинтівки Мосіна-Нагана: піхотна гвинтівка зразка 1891, драгунська (дещо коротша за піхотну), козацька (без багнета), карабін зразка 1907.

Під час Першої світової війни через постійну нестачу зброї, яку неможливо було вдовольнити силами власного виробництва, російський уряд замовив в США 1,5 мільйони піхотних гвинтівок російського зразка у Remington Arms та 1,8 мільйони у New England Westinghouse (ці замовлення не було виконано в повному обсязі). Велика кількість гвинтівок Мосіна була захоплена у ході війни німецькими та австро-угорськими військами. Багато з них послужили озброєнням військам другого ешелону та на німецькому флоті. Більшість із захоплених Австрією рушниць були у 1920-х роках продані Фінляндії.

Під час громадянської війни піхотні та драгунські гвинтівки продовжували виготовляти, але у значно менших обсягах.

В 1920-х роках залишки зношених гвинтівок переробляли в мисливські рушниці 32-го та 28-го калібру (так звані «фроловки», за прізвищем П. М. Фролова, інженера Тульського збройного заводу, що розробив технологію переробки).

У 1924 було створено комітет з модернізації гвинтівки Мосіна, яка на той час пробула на озброєнні більше трьох десятиліть. Результатом її роботи було створення моделі 1891/30, основою якої була драгунська модифікація гвинтівки зразка 1891. До 1945 року було виготовлено близько 17 475 000 гвинтівок під назвою «7,62-мм гвинтівка зразка 1891/30 р.»[6].

Система Мосіна-Нагана була прийнята як снайперська гвинтівка у 1932 і використовувалась радянськими снайперами протягом Другої світової війни, де високо цінувалась за надійність та влучність.

З кінця 1930-х років почалася поступова заміна гвінтівки Мосіна як головної індивідуальної зброї стрільців автоматичними і самозарядними гвинтівками Сімонова і Токарєва. Цей процес перервався з початком війни: з різних об'єктивних причин виробництво автоматичних гвинтівок було припинено, а гвинтівок і карабінів Мосіна — поширено.

Після Другої світової війни у Радянському Союзі виготовлення всіх видів гвинтівок Мосіна було припинено, всі гвинтівки було вилучено з ужитку та замінено карабіном СКС та пізніше автоматом Калашникова. Незважаючи на явну вже застарілість, системи Мосіна-Нагана продовжували використовуватись у збройних силах багатьох учасників Варшавського договору та деяких інших країнах світу ще кілька десятиліть. Залишки гвинтівок і карабінів було частково перероблено в мисливську зброю та реалізовано населенню.

Виробництво та експлуатація[ред.ред. код]

Виробництво гвинтівки почалося в 1892 році на Тульському, Іжевському і Сестрорецькому збройових заводах. Через обмежені виробничі потужності цих заводів, замовлення на 500 тисяч гвинтівок було розміщене на французькому збройовому заводі в місті Шательро (Manufacture Nationale d'Armes de Châtelleraut).

Перше бойове випробування гвинтівка Мосіна пройшла в 1893 р в зіткненні російського загону на Памірі з афганцями.[7]

Уже в перші роки після прийняття гвинтівки на озброєння, в ході виробництва та експлуатації зброї у вихідну конструкцію почали вносити зміни:

  • так, в 1893 році ввели дерев'яну ствольну накладку для захисту рук стрільця від опіку.
  • в 1896 році ввели новий шомпол, довший і з головкою збільшеного діаметру, що не проходить ствол що спростило чистку зброї. Ліквідували насічку на боках кришки магазинної коробки, яка при носінні зброї протирала однострої.

Ці удосконалення вносили і в конструкцію раніше випущених гвинтівок.

На початок російсько-японської війни в армію було поставлено приблизно 3800000 гвинтівок.

Після прийняття на озброєння в 1908 році набою із загостреною («наступальною») кулею в 1910 році на озброєння був прийнятий новий варіант гвинтівки з прицілом системи Коновалова, що відповідав балістиці нового набою.

До моменту вступу Росії в першу світову війну на озброєнні російської армії знаходилось 4519700 гвинтівок[8], у виробництві знаходилися три варіанти гвинтівки — драгунська, піхотна і козача. Протягом війни військова промисловість Росії виготовила 3286232 трилінійні гвинтівки, відремонтувала і виправила 289431[9].

Через катастрофічний брак зброї і проблеми внутрішньої промисловості, російський уряд почав закуповувати за кордоном гвинтівки декількох іноземних систем, а також замовив у США у компаній Remington і Westinghouse 1,5 мільйона гвинтівок зразка 1891/10 рр. Частина з них ніколи не була поставлена ​​Росії — після Революції їх конфіскував уряд США. Сьогодні гвинтівки Мосіна американського виробництва — одні з найрідкісніших і становлять найбільшу колекційну цінність, поряд з гвинтівками, виробленими у Франції в місті Шательро.

Велика кількість гвинтівок була захоплена німецькими та австро-угорськими військами.

Гвинтівка зразка 1891/30 років.

Протягом громадянської війни в Росії виробляли два типи гвинтівок — драгунську і, в значно менших кількостях — піхотну.

Після закінчення війни, незважаючи на явну старість гвинтівки зразка 1891 року, через важку економічну ситуацію в молодій Радянській республіці розмов про прийняття на озброєння принципово нового зразка вестися не могло, тому в 1924 році був створений комітет з модернізації гвинтівки.

Снайперська модифікація з оптичним прицілом ПЕ і 12 зірочками про перемоги.

В результаті модифікації драгунського варіанту гвинтівки, як коротшої і зручнішої, з'явилася єдина модель — гвинтівка зразка 1891/1930 рр. (Індекс ГАУ — 56-В-222). Хоча вона і містила в собі цілий ряд поліпшень, в порівнянні з аналогами, що були на озброєнні армій держав-ймовірних противників СРСР, вона все ж виглядала не найкращим чином. Однак магазинна гвинтівка до того часу вже не була єдиним видом стрілецької зброї піхоти, тому в ті роки ставка була зроблена в першу чергу на створення сучасніших і досконаліших її видів — пістолетів-кулеметів, кулеметів, самозарядних і автоматичних гвинтівок.

В 1920-ті — 1930-ті роки в СРСР гвинтівки Мосіна використовували в системі Всевобуч та ОСОАВІАХІМ для навчання стрільбі, широкого поширення набув рух «Ворошиловського стрільця».

У 1928 році в СРСР було розпочато серійний випуск перших зразків оптичних прицілів, спеціально розроблених для установки на гвинтівку зразка 1891 року[10].

У 1932 році також почалося серійне виробництво снайперської гвинтівки зразка 1891/31 рр. (Індекс ГАУ — 56-В-222А), що вирізнялася поліпшеною якістю обробки каналу ствола, наявністю оптичного прицілу ПЕ, ПБ або ПУ і відігнутої вниз рукояттю затвора. Всього було випущено 108 345 шт. снайперських гвинтівок, їх інтенсивно використовували в ході радянсько-фінської та Другої світової війни і зарекомендували себе як надійна та ефективна зброя. Нині снайперські гвинтівки Мосіна мають колекційну цінність (особливо «іменні» гвинтівки, якими нагороджували кращих радянських снайперів).

У 1938 році був також прийнятий модернізований аналогічно основним зразком карабін зразка 1938 , що представляв собою модифікацію карабіна зразка 1907 року. Він став довшим свого попередника на 5 мм і був розрахований на ведення прицільного вогню на відстань до 1000 м. Карабін був призначений для різних родів військ, зокрема артилерії, саперних військ, кавалерії, підрозділів зв'язку і службовців матеріально-технічного забезпечення, наприклад водіїв транспорту, яким треба легка і проста в поводженні зброя здебільшого для самооборони[11].

Останнім варіантів гвинтівки став карабін зразка 1944 року , що відрізнявся наявністю незнімного голчастого багнета і спрощеною технологією виготовлення. Одночасно з його введенням сама гвинтівка зразка 1891/1930 рр. з виробництва була знята. Вкорочення піхотної зброї стало настійною вимогою, висунутою досвідом Другої світової війни. Карабін дозволив підвищити маневреність піхоти та інших родів військ, оскільки з ним стало зручніше вести бій в різних земляних укріпленнях, будівлях, густих заростях, тощо, причому бойові якості його як в вогневому, так і в штиковому бою порівняно з гвинтівкою практично не знизились[12].

Після прийняття на озброєння в 1938 році досить вдалої самозарядної гвинтівки Токарєва (СВТ), передбачалося, що на початку 1940-х років вона практично повністю витіснить в РККА гвинтівку Мосіна і стане основною зброєю радянської піхоти, слідом за армією США, що прийняла в 1936 році на озброєння самозарядну гвинтівку Гаранда. За довоєнним планом було передбачено в 1941 році випустити 1,8 млн. СВТ, в 1942 — 2 млн.[13] Фактично до початку війни було виготовлено понад 1 млн. СВТ, і багато частин і з'єднань першої лінії, в основному в західних військових округах, отримали штатну кількість самозарядних гвинтівок.

Однак плани повного переозброєння Червоної Армії автоматичною зброєю не були виконані у зв'язку з нападом Нацистської Німеччини — з 1941 року виробництво СВТ як складнішої у порівнянні з магазинною гвинтівкою і пістолетом-кулеметом було скорочено в рази, і одним з основних видів зброї радянської армії залишалася модернізована гвинтівка зразка 1891 року, хоча і доповнена вельми істотними кількостями (більше половини від загальної кількості стрілецької зброї на кінець війни) самозарядних гвинтівок і пістолетів-кулеметів.

У 1931 році було вироблено 154 000, в 1938 році — 1124664, в 1940 році — 1375822[14].

Гранатомет Д'яконова

У 1943 році на окупованій території Білорусії інженер-залізничник Т. Є. Шавгулидзе розробив конструкцію 45-мм рушничного гранатомета, в загальній кількості, в 1943–1944 гг. в майстернях Мінського партизанського з'єднання радянськими партизанами були виготовлені 120 гвинтівочних гранатометів системи Шавгулидзе, які встановлювались на гвинтівки системи Мосіна[15].

Після Другої світової війни СРСР припинив провадження гвинтівок Мосіна, гвинтівки та карабіни поступово знімали з озброєння армії, заміняли карабіном СКС і автоматами Калашникова (хоча певну кількість продовжували використовувати в системі воєнізованої охорони).

Гвинтівки та карабіни Мосіна продовжували використовувати в арміях Східної Європи і по всьому світу ще кілька десятиліть. Як зброя піхоти і бійців іррегулярних збройних формувань гвинтівки Мосіна використовувалась в багатьох війнах — від Кореї та В'єтнаму до Афганістану і конфліктів на пострадянському просторі.

Конструкція і принцип дії[ред.ред. код]

Ствол і ствольна коробка[ред.ред. код]

Mosin-disassembly.jpg
Клеймо на гвинтівці випуску 1924 року з шестигранною ствольною коробкою, Іжевський завод.
Клеймо на гвинтівці зразка 1891/30 військового випуску, Тульський завод.

Ствол гвинтівки — нарізний (4 нарізи, спрямовані зліва-вгору-направо). У ранніх зразків форма нарізу мала форму трапеції. Згодом форму нарізу змінили на простішу, прямокутну. Калібр ствола, вимірюваний як відстань між протилежними полями нарізів, номінально дорівнює 7,62 мм, або 3 російських лінії[16] (реально, як показують виміри, проведені на великій кількості гвинтівок різних років випуску і різного ступеня схоронності, — 7,62 … 7,66 мм). Калібр по нарізу дорівнює 7,94 … 7,96 мм.

У задній частині ствола розташований патронник з гладкими стінками, призначений для розташування набою при пострілі. З нарізною частиною ствола він з'єднаний за допомогою кульового входу. Над патронником розташоване заводське клеймо, що дозволяє ідентифікувати виробника і рік випуску гвинтівки[16].

Ззаду на пеньок ствола, що має різьбу, наглухо нагвинчена ствольна коробка , в якій знаходиться затвор. До неї, в свою чергу, прикріплені магазинна коробка з механізмом подавання набоїв, відсічка-відбивач і спусковий механізм[16].

Магазинна коробка і відсічка-відбивач[ред.ред. код]

Магазинна коробка (магазин) служить для розташування 4 набоїв та механізму подавання. Має щоки, кутник, спускову скобу і кришку, на якій змонтований механізм подавання[16].

Набої в магазині розташовані в один ряд, так, аби їхні закраїни не заважали подачі, через що магазин має незвичну для сучасної зброї форму.

Відсічка-відбивач керується рухом затвора і служить для відокремлення набоїв, що подаються із магазинної коробки в ствольну, запобігаючи можливій затримці при подачі, спричиненої зачепленням закрайків набоїв один за одного, а також відіграє роль відбивача стріляних гільз. До модернізації 1930 вона являла собою єдину деталь, після — складалась з лопаті з відбивним виступом і пружинної частини[16].

Відсічка-відбивач вважається однією з ключових деталей конструкції гвинтівки, запроваджених Мосіним, що забезпечує надійність і безвідмовність роботи зброї за будь-яких умов. Разом з тим, саме її наявність була викликана використанням застарілих набоїв з закрайком, що не дуже зручно для подачі з магазину.

Втім, навіть і магазини системи Лі, прийняті до англійських гвинтівок Лі-Метфорд і Лі-Енфілд, також використовували набій з закрайком, не мали відсічки-відбивача, замість якої магазин мав пружинні губки згори і ромбовидну форму в профіль, завдяки якій патрони розташовувалися в ньому так, що закрайок верхнього набою ставав перед закрайком наступного за ним, і зачеплення їх було виключено (ялиночка). Саме ця схема в подальшому стала загальноприйнятою для магазинів під рантові набої (що мають закрайок).

Спусковий механізм[ред.ред. код]

Спусковий механізм складається з спускового гачка, спускової пружини, що служить також шепталом, гвинта і шпильки[16]. Спуск гвинтівки — довгий, досить тугий і без «попередження», — тобто, хід спускового гачка не розділений на дві стадії з відмінним зусиллям.

Затвор[ред.ред. код]

Затвор гвинтівки обр. 1891 року. 1 — стебло, 2 — бойова личинка, 3 — сполучна планка, 4 — курок.

Затвор гвинтівки служить для досилання набою в патронник, замикання каналу ствола в момент пострілу, виконання пострілу, вилучення стріляної гільзи або набою з осічкою з патронника[16].

Складається з стебла з гребенем і рукояттю, бойової личинки, викидача, курка, ударника, бойової пружини і з'єднувальної планки. На снайперській гвинтівці рукоятка затвора подовжена і відігнута донизу для підвищення зручності перезарядження зброї і можливості установки оптичного прицілу[16].

В затворі знаходяться ударник і кручена циліндрична бойова пружина. Стиснення бойової пружини відбувається при відмиканні затвора поворотом рукоятки; при замиканні — бойовий взвод ударника спирається на шепотіло. Можливо взведення ударника вручну при закритому затворі, для цього необхідно відтягнути назад курок (в даному випадку курком називається наконечник, нагвинчений на хвостовик ударника). Для постановки на запобіжник курок потрібно відтягнути назад до кінця й повернути проти годинникової стрілки.

Ложа, ствольна накладка[ред.ред. код]

Ложа з'єднує частини зброї, вона складається з цівки, шийки і прикладу. Ложа гвинтівки Мосіна цільна, з березової або горіхової деревини. Шийка ложі пряма, міцніша і придатна для штикового бою, хоча і не так зручна при стрільбі, як напівпістолетні шийки лож багатьох пізніших зразків. З 1894 р введена окрема деталь — ствольна накладка, яка прикриває ствол згори, оберігаючи його від пошкодження, а руки стрілка — від опіків. Приклад драгунської модифікації трохи вужчий, а цівка тонше, ніж у піхотної.

Ложа і ствольна накладка кріпляться до механізмів зброї за допомогою двох гвинтів і двох ложевих кілець з кільцевими пружинами. Ложеві кільця розрізні на основній масі гвинтівок і глухі на драгунській зразка 1891 року[16].

Прицільні пристосування[ред.ред. код]

Приціл гвинтівки зразка 1891/30 року

Складалися з прицілу і мушки.

Приціл — сходинковий на гвинтівці зразка 1891 року, секторний на гвинтівці зразка 1891/30 років. Складається з прицільної планки з хомутиком, прицільної колодки і пружини[16].

На гвинтівці зразка 1891 року приціл мав позначки в сотнях кроків. На прицільній планці знаходилось два цілика: один для стрільби на 400, 600, 800, 1000 і 1200 кроків, а другий, для використання якого необхідно було підняти прицільну планку в вертикальне положення, — на відстані від 1300 до 3200 кроків . Також існувало два варіанти рамкового прицілу: початковий варіант, який використовували до 1910 року та розрахований на важку кулю, і модернізований, з планкою системи Коновалова, розрахованого на легку загострену «наступальну» кулю набою зразка 1908 року. На гвинтівці зразка 1891/30 років приціл розмічений до дистанції в 2000 метрів; єдиний цілик може бути встановлений в будь-яке положення від 50 до 2 000 м з кроком 50 м[16].

Мушка розташована на стволі поблизу дульного зрізу. Гвинтівки зразку 1891/30 років отримали кільцевий намушник[16].

У 1932 році почалося серійне виробництво снайперської гвинтівки зразка 1891/31 років (Індекс ГАУ — 56-В-222А), що вирізнялася поліпшеною якістю обробки каналу ствола, наявністю оптичного прицілу ПЕ, ПБ або ПУ і відігнутої вниз рукояттю затвора.

Багнет[ред.ред. код]

Багнет зразка 1891/30 року
Багнет карабіна 1944
Російська піхота на марші. Видно, що у більшості стрільців багнети примкнути

Служить для ураження противника в рукопашному бою. Має чотиригранне лезо з долами, трубку із ступінчастим прорізом і пружинною клямкою, що кріпить багнет до ствола і з'єднує їх шийку[16].

Гвинтівка приводилася до нормального бою з багнетом, тобто, при стрільбі він мав бути долучаться, — інакше точка влучень істотно зміщувалася і на порівняно великій відстані влучити без нового приведення до нормального бою ставало майже неможливо. При стрільбі з багнетом на відстані 100 м середня точка влучення (СТП) відхиляється на приведеній до нормального бою без нього гвинтівці вліво на 6-8 см і вниз на 8-10 см, що компенсується новим приведенням до нормального бою[17].

Взагалі, багнет мав знаходитись на гвинтівці постійно, у тому числі при зберіганні і на марші, за винятком пересування залізничним або автомобільним транспортом[16], тому було досить практичним те, що його грані не були гостро відточені, як у ножевидних багнетів, оскільки при встановленому способі носіння це могло б створювати суттєві незручності при користуванні зброєю і спричиняти травми при поводженні з ним.

Настановами було наказано знімати багнет, крім вище зазначених випадків, лише при розбиранні гвинтівки для чистки, причому передбачалось, що від постійного знаходження на зброї він може зніматися туго[16].

Заточений кінчик багнета служить як викрутка при повному розбиранні.

До 1930 року пружинної клямки не було, натомість, багнет кріпився на стволі за допомогою штикового хомутика, форма леза також дещо відрізнялася. Практика показала, що з часом таке з'єднання схильне до розбовтування. У 1930 році спосіб кріплення змінили, проте гвинтівки і надалі пристрілювали з багнетами. Частина модернізованих гвинтівок також мала багнет з намушником (ранній варіант), згодом намушник стали робити на самій гвинтівці.

Карабін зразка 1944 мав невід'ємний перекидний багнет власного зразка конструкції Сьоміна[16].

Цікавий факт, — на снайперському варіанті гвинтівки Мосіна також був багнет, і посаджений він був дуже туго. Тут він служив дуловим обважнювачем, що істотно зменшує вібрацію ствола при пострілі, що позитивно позначалось на точності бою. Найменше розбовтування кріплення, що не було рідкістю на звичайних гвинтівках в піхоті, навпаки, позначалося на бою гвинтівки негативно[17].

Примітки[ред.ред. код]

  1. Назва трьохлінійна гвинтівка походить від старого позначення гвинтівкового калібру: 7,62 мм дорівнює 3 лініям, тобто 0,3 дюйма.
  2. а б в г С. Федосєєв. Дальність, швидкість і влучність // журнал «Вокруг Света», № 4 (2763), квітень 2004
  3. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок ZHUK не вказаний текст
  4. Помилка цитування: Неправильний виклик <ref>: для виносок M_v_N не вказаний текст
  5. Ще на початку XX ст. рушницею в РосіЇ називали будь-яку довгоствольну ручну зброю. Гвинтівка вважалася різновидом рушниці.
  6. Всього в Росії і СРСР було випущено близько 37 млн одиниць
  7. В. Лєтов. «Велика гра» на Памірі. Як російські офіцери відбирали «дах світу» у Британії
  8. Російська армія // Радянська історична енциклопедія / редколл., гл. ред. Є. М. Жуков. том 12. М., державне наукове видавництво «Радянська енциклопедія», 1969. стр.316-326
  9. А. А. Маниковский. Російська армія у Великій війні: Бойове постачання російської армії в світову війну. . М., 1937
  10. Сергій Челноков. Трёхлінейка проти … трёхлінейкі // журнал «Майстер-рушниця», № 11 (140), листопад 2008. стр.40-46
  11. 1000 зразків стрілецької зброї / За заг. ред. Д. Міллера. Смоленськ: Русич, 2004. стр. 284
  12. А. Б. Жук. Стрілецька зброя. Револьвери, пістолети, гвинтівки, пістолети-кулемети, автомати. М: Військове видавництво, 1992 р стор. 499
  13. Ісаєв А. В. "Антісуворов. Десять міфів Другої світової "- М .: Ексмо, Яуза, 2004 Шаблон:Уточнить
  14. Ілля Карачаров. Російська гвинтівка // журнал «Хранитель», 17 квітня 2006
  15. Павло Столяров. «Народна творчість» або «Кулібіни» білоруських лісів (частина 2) // журнал «Майстер-рушниця», № 10 (139), жовтень 2008. стр.62-68
  16. а б в г д е ж и к л м н п р с т Повчання по стрілецької справі. Гвинтівка обр. 1891 року.
  17. а б А. А. Потапов. Мистецтво снайпера. М., ФАІР-Пресс, 2001. стр.