Булгаков Михайло Опанасович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Булгаков Михайло Опанасович
Михаи́л Афана́сьевич Булга́ков
Bułhakow.jpg
Дата народження: 3 (15) травня 1891(1891-05-15)
Місце народження: Російська Імперія, Київ
Дата смерті: 10 березня 1940(1940-03-10) (48 років)
Місце смерті: СРСР СРСР, Москва
Національність: росіянин
Громадянство: СРСР СРСР
Мова творів: російська
Рід діяльності: прозаїк
Роки активності: 1921-1940
Magnum opus: «Майстер і Маргарита»

Миха́йло Опана́сович (Пана́сович) Булга́ков (рос. Булгаков Михаил Афанасьевич; * 3 (15) травня 1891(18910515), Київ — 10 березня 1940, Москва) — радянський письменник, драматург, театральний режисер.

Дитинство і юність Михайла пройшли у Києві, з яким пов'язане становлення митця. Він захоплювався класичною літературою й архітектурою, музикою і драматургією. Вивчав давні малюнки і написи у церквах, відвідував відомий театр Соловцова. На Андріївському узвозі містилася квартира Булгакових, що стала прообразом будинку Турбіних у романі «Біла гвардія» та п'єсі «Дні Турбіних». Зараз у цьому домі — меморіальний музей письменника.

Біографія[ред.ред. код]

Михайло Булгаков народився 3 (15) травня 1891 р. в родині професора Київської духовної академії Опанаса Івановича Булгакова (1859–1907) і його дружини Варвари Михайлівни (в дівоцтві — Покровської) (1869–1922) на вулиці Воздвиженській, 28 у Києві. Окрім М. Булгакова, у сім'ї було ще шестеро дітей: Віра (1892–1973), Надія (1893–1971), Варвара (1895–1956), Микола (1898–1966), Іван (1900–1968) та Олена (1902–1954). Хрещеними батькамии Михайла були бабуся Булгакова по батьківській лінії Олімпіада Федорівна Булгакова та колега і друг Опанаса Івановича Булгакова ординарний професор Київської духовної академії Микола Іванович Петров — історик української літератури і науки, етнограф, згодом академік ВУАН.[1][2]

Михайло Булгаков, 1908

У 1909 р. М. Булгаков скінчив Київську Першу гімназію і вступив до медичного факультету Київського університету. 31 жовтня 1916 р. — здобув диплом лікаря з відзнакою.

У 1913 р. М. Булгаков одружився з Тетяною Лаппа (1892–1982).

За часів Першої світової війни М. Булгаков упродовж декількох місяців працював лікарем у прифронтовій зоні. Потім його направляли на роботу до с. Нікольського Смоленської губернії та до м. Вязьма.

Меморіальна дошка на будинку ректората НМУ ім. О. Богомольця, Київ, бул. Шевченка, 13

Під час громадянської війни, у лютому 1919 р., М. Булгаков як військовий лікар був мобілізований до армії Української народної республіки. Наприкінці серпня 1919 р., відповідно до однієї з версій, М. Булгаков був мобілізований до Червоної армії. 14-16 жовтня письменник разом з частинами Червоної армії повернувся до Києва.

М. Булгаков працював лікарем у Червоному хресті, а згодом — у Збройних Силах Півдня Росії. Деякий час він мешкав у Чечні, а також у Владикавказі з козацькими військами.

Наприкінці вересня 1921 р. М. Булгаков переїхав до Москви і почав писати фейлетони для столичних газет («Гудок», «Рабочий») і часописів («Медицинский работник», «Россия», «Возрождение»). Водночас він публікував окремі твори у газеті «Накануне», що виходила друком у Берліні.

У 1923 р. М. Булгаков вступив до Всеросійського Союзу письменників.

У 1924 р. М. Булгаков бере другий шлюб — з Любов'ю Бєлозерською (1898–1987).

У 1929 р. М. Булгаков одружився втретє і востаннє — з Оленою Шиловською.

У 1930 р. М. Булгаков працював режисером у Центральному театрі робочої молоді (ТРАМ). З 1930 по 1936 рр. — у МХАТі як режисер-асистент. Від 1936 р. працював лібретистом і перекладачем у Большому театрі.

Від 1939 р. стан здоров'я письменника значно погіршився. Лікарі діагностували у нього гіпертонічний нефросклероз. М. Булгаков продовжував застосовувати морфій, прописаний йому в 1924 р. задля усунення больових симптомів.

10 березня 1940 р. М. Булгаков помер. Письменник був похований на Новодівочому цвинтарі у Москві. На його могилі було встановлено камінь, названий «голгофою», який напередодні лежав на могилі М. Гоголя. А. Ахматова після смерті письменника написала вірш «Пам'яті М. О. Булгакова» (березень 1940 р.).

Літературна творчість[ред.ред. код]

Перше своє оповідання — «Пригоди Світлани» М. Булгаков написав у віці семи років.

У 1922–1923 рр. письменник публікував «Записки на манжетах».

У 1924 р. побачило світ перше видання роману «Біла гвардія».

У 1925 р. вийшла збірка М. Булгакова «Дияволіада». Того ж року було опубліковано повість «Фатальні яйця», оповідання «Сталеве горло» (перше з циклу «Записки юного лікаря»). Письменник працював над повістю «Собаче серце», п'єсами «Дні Турбіних» і «Зойчина квартира».

З жовтня 1926 р. у МХАТі з успіхом демонструвалася п'єса «Дні Турбіних». Водночас у радянській пресі домінувала різка критика творчості М. Булгакова. За підрахунками письменника, протягом 10 років з'явилося 298 ворожих рецензій і лише 3 схвальні. Того ж року в Театрі ім. Вахтангова успішно пройшла прем'єра вистави за п'єсою «Зойчина квартира».

Від 1930 р. твори М. Булгакова в СРСР припинили друкувати, його п'єси були заборонені. В січні 1932 р. Й. Сталін (формально — А. Енукідзе) дозволив постановку «Днів Турбіних» у МХАТі, і до війни вона більше не заборонялась. У той же час за кордоном п'єси М. Булгакова успішно демонструвались.

У 1939 р. М. Булгаков працював над лібрето «Рашель», а також над п'єсою про Й. Сталіна — «Батум». Й. Сталін схвалив п'єсу, однак її все ж було заборонено для друку і постановки.

Того ж року у тяжкому стані, пов'язаному із хворобою, М. Булгаков надиктовував дружині останні варіанти роману «Майстер і Маргарита». Роман було вперше опубліковано в часописі «Москва» в 1966 р., через 26 років після смерті автора. Саме цей твір приніс М. Булгакову світове визнання.

Київ і Україна у житті та творах Булгакова[ред.ред. код]

Як митець і мислитель, М. Булгаков перебував під значним впливом творчості полтавця Миколи Гоголя та філософа Григорія Сковороди.

Київ займав особливе місце в житті та творчості письменника. Про це він каже у своєму ліричному нарисі «Київ-місто».

Андріївський узвіз, 13, де впродовж тривалого часу мешкала родина Булгакова і де відбувалася дія «Білої гвардії», перетворено на літературно-меморіальний музей, відомий у Європі.

До «Дому Турбіних» на Андріївському узвозі, що його був «відкрив» Віктор Некрасов, приїздять ті, хто вивчає, перекладає, читає Булгакова, із різних міст, сіл і країн. Рідне місто склало шану письменникові «…Київ у Булгакова не в зображенні рідного міста, не в назвах київських реалій… Його модель світу була києвоцентричною. Він, якщо можна так висловитися, мислив Києвом», — скаже в книзі «Майстер і Місто» Мирон Петровський.

«Ах, які зірки в Україні. От майже сім років живу в Москві, а все ж таки тягне мене на Батьківщину. Серце щемить, хочеться іноді болісно в поїзд… і туди. Знову побачити яри, занесені снігом, Дніпро… Немає красивішого міста на світі, ніж Київ», — скаже в оповіданні «Я убив» доктор Яшвін, у якому легко упізнати самого автора (українською — «я ж він»).

Твори Михайла Булгакова[ред.ред. код]

Повісті і романи[ред.ред. код]

П'єси, лібрето, кіносценарії[ред.ред. код]

Київські адреси письменника[ред.ред. код]

Після переїзду на Кавказ, а зрештою і до Москви неодноразово відвідував Київ — у вересні 1921 р., квітні-травні 1923 р., серпні 1928 р., серпні 1934 р., червні 1936 р. та серпні 1937 р.

Під час приїзду до Києва у червні 1936 р. мешкав у готелі «Континенталь» (вул. К. Маркса, колишня Миколаївська, нині Архітектора Городецького, 1-3).

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Краткая биографическая хроника жизни и творчества М. А. Булгакова (рос.)
  2. Михаил Булгаков. Избранные произведения в двух томах. Т. 1 / Сост. предисл., коммент. Л. М. Яновской. — К.: Дніпро, 1989. — 766 с, стор. 15 («Моя земля!» Небольшая прогулка вместо предисловия

Література[ред.ред. код]

Михайло Рошко "Образ Лючіо Ріманця у романі Марії Кореллі "Скорбота Сатани" як найближчий літературний попередник образу Воланда у романі Михаїла Булгакова "Майстер і Маргарита" / Рошко М. РозКОДування. - Ужгород: від-во О. Гаркуші, 2010.



Лючіо Ріманець з роману М. Кореллі „Скорбота Сатани” як найближчий літературний попередник образу Воланда з роману М.Булгакова „Майстер і Маргарита”.

Ужгород Рошко М.М.

Роман російського письменника Михайла Булгакова „Майстер і Маргарита” привернув увагу надзвичайно великої кількості критиків та літературознавців, і одним із найбільш плідних напрямків досліджень стали пошуки реальних прототипів та літературних попередників булгаковських персонажів. Цей напрям справді давав широкі можливості дослідникам, адже роман „Майстер і Маргарита” творився в кінці 20-х років ХХ століття (перша редакція роману була завершена в 1929 році), в цей період у світовій літературі виходили друком шедеври світової модерністської романістики: „Улісс” Дж. Джойса (1922), „Замок” Ф. Кафки (1926), „Галас і шал” В. Фолкнера (1929), „Чарівна гора” Томаса Манна (1924) та ін. Як відомо, однією з характерних ознак модерністського твору (а роман „Майстер і Маргарита”, на мій погляд, без сумніву є модерністським, хоч необхідно зазначити, що відомий московський літературознавець Вадім Руднєв вважає цей твір одним із ранніх зразків класичного постмодернізму) є його неоміфологічність (використання відомих міфічних мотивів) та інтертекстуальність (насиченість тексту алюзіями на відомі сюжети, сцени, на персонажів інших текстів). Інтертекстуальність роману „Майстер і Маргарита” найповніше представлена, звичайно, в коментарі до твору Б.В.Соколова (1989). Слід відзначити також наукові праці, які в дійсності теж є обширним коментарем до роману: стаття Белзи І. Ф. „Генеалогія „Майстра і Маргарити” (1978) та праця Смирнова Ю. „Магія слова: Помітки на полях роману М.А. Булгакова „Майстер і Маргарита” (1986). Багато було сказано в названому напрямку уже в одній з перших глибоких інтерпретацій роману - у статті В.Я. Лакшина „Роман М. Булгакова „Майстер і Маргарита”(1968). Глибокими пошуками реальних прототипів та літературних впливів на роман відзначені такі фундаментальні праці, як „М.А.Булгаков – читач” Чудакової М. О., „Творчий шлях Михаїла Булгакова” Яновської Л.М., „Москва: слідами булгаковських героїв” Мягкова Б.С., та ін. Узагальнюючи названі праці, можна відзначити, що чи не кожен не тільки головний, але і другорядний персонаж роману „Майстер і Маргарита” викликає множинність асоціацій, дає підстави шукати як (або) реальних прототипів (найчастіше не одного, а декількох), так і (або) літературних попередників, найчастіше також багатьох. Як правильно зазначив Б. Соколов „..булгаковські образи часто свідомо орієнтовані на множинність асоціацій і мають декілька літературних та реальних джерел” (Соколов Б., Коментар, с. 491). Про обширність свідомо використаних джерел свідчить хоча б опрацювання М. Булгаковим текстів, пов’язаних з Євангельською темою. Найбільш уживаним письменником історичним джерелом під час праці над романом „Майстер і Маргарита” був Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона. Як зазначає Б. Соколов, дані, взяті зі словника, Булгаков зіставляв зі спеціальними працями. Письменник використовував „Життя Ісуса” історика Е. Ренана, „Життя Ісуса Христа” теолога Ф.В.Фаррара, „Міф про Христа” представника міфологічної школи А. Древса (меншою мірою), „Життя Ісуса” Д.Ф.Штрауса, „Ісус проти Христа” письменника А. Барбюса та ін. (див. Соколов Б., Коментар, с. 491). Та не слід замикати названий ряд джерел, їх список певною мірою завжди може буди продовжений. Серед літературних джерел роману Булгакова з Євангельської теми слід назвати п’єсу С.М. Чевкіна „Ієшуа Ганоцрі. Безпристрасне відкриття істини” (1922), оповідання А. Франса „Прокуратор Іудеї”, повість Г. Флобера „Іродіада”, А. Білого „Північна симфонія” (1904) та ін. Майже усі можливі лінії, що зв’язують персонажів роману „Майстер і Маргарита” з реальними прототипами та літературними попередниками, широко опрацьовані. Та, на наш погляд, дещо невичерпно простежена лінія образу Воланда, одного з найзагадковіших персонажів роману. Як відомо, Воланд – це князь темноти. Ім’я його взято М. Булгаковим з драматичної поеми Й. В. Гете „Фауст”, де в одному місці, в сцені Вальпургієвої ночі, Мефістофеля названо Воландом. Це ім’я співзвучне з однією зі звичних евфемістичних назв князя темної сили – Faland (що значить „обманщик”, „лукавий”). До речі, і це ім’я Воланда звучить на сторінках роману „Майстер і Маргарита” – під час слідства після подій у вар’єте касирша, намагаючись пригадати ім’я чародія, каже, що його звали ніби-то Фаланд. Таким чином, уже іменем автор визначає Воланда як представника злої сили. Образ Воланда можна вписати в довгий ланцюжок образів сатани в літературі: сатана в поемах Джона Мільтона „Втрачений Рай” та „Повернутий Рай”, уже згаданий Мефістофель з „Фауста” Гете, диявол з повістей „Тім Талер, або проданий сміх”, „Незвичайна історія Пітера Шлегеля” А. Шаміссо, чорт, що являється Івану Карамазову в романі „Брати Карамазови” Ф. Достоєвського, головний герой роману Л. Андреєва „Щоденник Сатани” та п’єси „Анатема”, чорна людина С. Єсєніна та ін.). Та з цього переліку до літературних попередників Воланда цілком справедливо зараховують тільки Мефістофеля (образ чорта з роману „Брати Карамазови” теж опрацьований М.Булгаковим, але він співвідноситься з іншим персонажем „Майстра і Маргарити” – Коров’євим, або Фаготом). Упізнаваним є і портрет Воланда у романі, тільки М. Булгаков свідомо відкинув таку вживану в літературі рису диявола, як хромота: „Раньше всего: ни на какую ногу описываемый не хромал, и росту был ни маленького и ни громадного, а просто высокого. Что касается зубов, то с левой стороны у него были платиновые коронки, а с правой – золотые. Он был в дорогом сером костюме, в заграничных, в цвет костюма, туфлях. Серый берет он лихо заломил на ухо, под мышкой нес трость с черным набалдашником в виде головы пуделя. По виду – лет сорока с лишним. Рот какой-то кривой. Выбрит гладко. Брюнет. Правый глаз черный, левый почему-то зеленый. Брови черные, но одна выше другой. Словом – иностранец» (Булгаков, с. 13). Як бачимо, уже в портреті наявні демонічні риси, що традиційно в літературі використовуються як ознаки нечистої сили: сірі кольори костюму, берета і взуття, чорні брови і волосся, очі різного кольору, дефект обличчя, вигляд іноземця тощо. За словами Б. Соколова, уже в портреті Воланда простежується ряд літературних джерел: „Так, можливо, що образ сатани ввібрав у себе деталі зовнішності і біографії демонічного персонажу роману Андрія Білого „Московський дивак” (опублікований в 1926 році, він тоді ж, 20 вересня, був подарований Булгакову автором, який назвав себе щирим прихильником булгаковського таланту) Едуарда Едуардовича фон Мандро, крупного ділка-авантюриста. Мандро – людина невизначеного походження та біографії, нагадує іноземця, одягнутий у все закордонне та „щегольское” – „английская серая шляпа с заломленными полями”, „с иголочки сшитый костюм, темно-синий”, пікейний жилет. В руках, як і Воланд, він стискає трость з набалдашником, носить фініфтєвий масонський перстень. Як і Мандро, Воланд володіє віллою в Ніцці (про це говорить Коров’єв у гл. 9). А пудель на трості Воланда, безумовно, вказує на „Фауста” Гете, де Мефістофель спочатку являється доктору Фаусту у вигляді чорного пуделя” (Соколов, коментар, с. 497). Та, звичайно, образ Воланда найперше повязують з образом згаданого Мефістофеля. З драматичною поемою Й. В. Гете „Фауст” пов’язане й ім’я однієї з головних героїнь роману Маргарити. На відомий твір німецького геніального просвітника прямо вказує взята як епіграф до роману пряма цитата з поеми Й. В. Гете: „...так кто ж ты наконец? – Я – часть той силы, что вечно хочет хочет зла и вечно совершает благо». І в той же час образ Воланда за своїми якостями і функціями чи не діаметрально протилежний до образу Мефістофеля (і тим паче не має нічого спільного з іншими згаданими літературними образами або проекціями даного ряду) Це легко довести. Головна риса Мефістофеля – заздрість Богу, бажання дошкулити Творцю. Але єдине слабке місце Творця – не він сам, а його творіння, і в першу чергу – людина. Центральна лінія усіх дій Мефістофеля – спокушати людей на низькі вчинки і цим дошкуляти Богу, принижуючи його творіння. Мефістофель – злісне, заздрісне і брехливе створіння, яке ненавидить людей. У творі його головна мета – принизити в очах Бога одного з найкращих представників людства – доктора Фауста. І коли Фауст не піддається спокусам, коли він проявляє гідність і велич, Мефістофель його ненавидить і намагається будь-яким чином все ж таки заставити принизитися гріхопадінням, щоб заволодіти його душею, а головне – довести Богу ницість одного з най довершених тогочасних людей, чим принизити усе людство, а, значить, і самого Творця. Воланд з роману М. Булгакова „Майстер і Маргарита” є носієм цілком протилежних до Мефістофеля рис. По-перше, він нікого ніколи не обманює, завжди говорить правду. В Радянську Москву він прибув з метою знайомства з новим видом людей – радянською людиною. В ті часи радянська пропаганда доводила, що в СРСР з’явилася нова людина, радянська, яка, на відміну від людей буржуазних країн, набагато краща, бо живе за засадами колективізму, альтруїзму, їй не притаманні традиційні для більшості в капіталістичних країнах гонитва за грошима, егоїзм, принципи: людина людині – вовк, кожен за себе і т.п. То ж візит Воланда в Москву – це „проба на зуб цієї нової радянської людини” (це одна з провідних концепцій роману: таким чином письменник Булгаков діагностує своїх радянських сучасників і розвінчує брехливу більшовицьку пропаганду, яка вихваляється тим, чого ще не досягнуто, видає бажане за дійсне) (хоч, щоб бути справедливими, необхідно зауважити, що критика радянської дійсності у Булгакова була хоч і дуже сміливою і потрібною, багато в чому справедливою, все ж вона була і досить однобокою, він ніде не показав, хоча б заради рівноваги, що радянська пропаганда все ж таки прищеплювала справді багато хороших ідеалів, і значна кількість людей формувалася під впливом цих ідеалів у цілком позитивних особистостей, і багато недоліків, притаманних громадськості капіталістичних країн, у соціалістичних країнах справді зменшувалось, хоч натомість виникали інші, притаманні саме соціалістичним суспільствам). Ключовим моментом, моментом істини цієї перевірки є сцени так званої магії у вар’єте, куди публіка прийшла, щоб подивитися на „мага”, не підозрюючи, що насправді мета вистави – це надання можливості Воланду зблизька подивитися на „нових радянських людей”, вивчити їх зблизька і в массі. І після кількох довгих хвилин мовчазного споглядання публіки зі сцени Волан підводить підсумки: „Ну что же, - задумливо отозвался тот, - они - люди как люди. Любят деньги, но ведь это всегда было... Человечество любит деньги, из чего бы те ни были сделаны, из кожи ли, бумаги ли, из бронзы или золота. Ну, легкомысленны... ну, что ж...и милосердие иногда стучится в их сердца... обыкновенные люди... в общем напоминают прежних... квартирный вопрос только испортил их... – и громко приказал: - Наденьте голову” (Мастер и Маргарита, с. 126). Цей вислів – сконденсоване заперечення більшовицької пропаганди про створення людини нового типу „радянської людини”, позбавленої „вроджених плям” капіталізму: жадібності, егоїзму і т.п. „Люди як люди” – підсумовує Воланд, вірніше, його вустами письменник Михаїл Булгаков. Вводячи при цьому історичне узагальнення про любов людей до грошей у різному вигляді: від шкіри і бронзи до золота і паперу, - Булгаков вводить історичний мотив, мотив зміни цивілізацій (від шкіряних і бронзових грошей в давнину – до паперових в сучасності) і підтверджує концепцію певної стабільності людського характеру взагалі і його незалежності ні від прогресу, ні від руху у часі, ні від змін суспільних формацій, в тому числі і від революцій і соціалістичних реформувань (чим ніби відновлює дискусію, яка велася в Росії ХІХ ст. між письменниками –„демократами” з однієї сторони, які стверджували, що людина формується суспільством, а значить, щоб зробити людей кращими, потрібно змінити на краще суспільство: реформами або революцією; - і Ф. Достоєвським і Л. Толстим (які насправді дуже різні у своїх концепціях людини, але в даній дискусії стояли з одного боку барикад), котрі стверджували, особливо Ф. Достоєвський, що як би не змінювали суспільну формацію, лінивий залишиться лінивим, боягуз – боягузом, жадібний – жадібним, заздрісник – заздрісником і т. д., і що покращення людини має починатися не з революцій, а з особистого самовдосконалення кожного, і ніякі революції не принесуть бажаних змін людей, їх внутрішнього стержня). Отже, Воланд прибуває до Москви не з метою приниження москвичів (у даному випадку), чи, узагальнимо, радянських людей, не з упереджено негативним ставлення до них (як, до речі, і до людей взагалі, як це було у Мефістофеля), а з метою їх неупередженого дослідження, вивчення, випробування. І в процесі випробувань (шляхом дешевих спокус: пропозиція взятки, підштовхування до посадових зловживань, спекуляцій з метою наживи тощо, на які радянські люди в романі виявляються „падкими”, як і люди не радянські, а, скоріше, навіть у більшій частотності) він не радіє падінню цих „нових людей”, а, здається, навпаки, глибоко розчаровується... Воланд зневажає тих, які легко піддаються дешевим спокусам, і карає їх за їх же гріхи. Тому він справді відповідає другій частині епіграфу до роману: „я – частина тієї сили, що ..... вічно творить благо”, не відповідаючи першій: „що вічно хоче зла”. Зі сторінок роману образ Воланда вимальовується як образ мудрого, всезнаючого мислителя, який зневажливо і з жалем кривиться, спостерігаючи, як легко люди піддаються спокусам (краще було б сказати, „клюють” на спокуси), і ніби шкодує, що майже не зустрічає порядних, благородних людей. А як тільки зустрічає – Майстра, Маргариту, Ієшуа – так не намагається будь що принизити і їх, спокусити, довести до приниження, до падіння, а, навпаки, ніби радіє, що хтось із людей виявився стійким до дешевих спокус і допомагає таким стоїкам (тим же Майстрові, Маргариті, навіть прощає Пілата за проханням Ієшуа). Тому поряд з цілком негативним і чітко окресленим неприємним негідником Мефістофелем, який є носієм ницого зла з драматичної поеми Й. В. Гете „Фауст” (до речі, і з Мефістофелем не все так просто, на символічному рівні він – темна половина самого письменника, і людини взагалі, її сумніви, підозри, слабкості, егоїзм, усі низькі риси, поряд зі світлою, позитивною половиною, вираженою Фаустом), котрий будь-яким чином добивається морального падіння Фауста, а в його лиці – людства взагалі і кращої його частини – у вузькому сенсі, і ненавидить саме його благородство і достоїнство, мудрість і альтруїзм, позитивні риси, Воланд виступає мудрим досвіченим благородним знавцем людини з усіма її слабкостями, він неупереджено перевіряє спокусами людей з надією знайти достойних благородних представників земної раси, зневажливо, навіть іноді з омерзінням ставиться до негідників, карає їх по мірі їх ницих вчинків, і, навпаки, допомагає благородним, позитивним персонажам, людям з гідністю, альтруїстам тощо... Він ніби сумує від того, що більшість людей такі слабкі, що легко кидаються на дешеві спокуси, і має задоволення, коли серед людей знаходить достойних, чесних осіб. Здається, що у світовій літературі ще не було подібно осмисленого представника темних сил, що Булгаков тут нічого не продовжував, не доповнював, не переосмислював, а створив щось зовсім новаторське, ні на що не подібне. Зрештою, таких висновків можна дійти, спираючись на відомі дослідження роману. Насправді, як нам здається, і що ми хочемо довести у цій статті, близький літературний попередник, якого чомусь прогледіли дослідники творчості М. Булгакова, у образа Воланда був. Це образ одного з головних персонажів роману англійської письменниці кінця ХІХ – поч.. ХХ століття Марії Кореллі (Maria Corelli (1855 - 1924) „Скорбота Сатани” (The Sorrows of Satan (1895) Лючіо Ріманця. (Насправді тут потрібне певне уточнення. В перекладі російською мовою роман „Скорбь Сатаны. Ад для Джефри Темпеста» був виданий 1993 року у м. Талліні, видавництвом „Сart”, і приписаний чомусь англійському письменнику Брему Стокеру, автору відомого роману „Дракула”). В перекладі російською мовою роман Марії Кореллі був опублікований у Санкт-Петерсбурзі 1903 року. Марія Кореллі – псевдонім дуже популярної на межі ХІХ – ХХ століть англійської письменниці Мері Маккей (Mary Mackay). Ім’я Лючіо сформоване від Люцифер (від лат. Lucifer), що в перекладі з латинської значить „світоносний” і, як правило, є одним із найуживаніших імен сатани. Лючіо Ріманець у романі „Скорбота Сатани” виступає як дуже багатий італійський князь, котрий стає „благодійником” молодого бідного посереднього письменника-початківця Джефрі Темпеста. Після невдалих спроб опублікувати свій перший твір Джефрі, честолюбний, сповнений мрій про славу, занепадає духом, і тоді за рекомендацією друга молодості з ним знайомиться багатий іноземець Лючіо Ріманець, який стає благодійником юного митця. Лючіо шляхами підкупу та іншими хитрощами „розкручує” письменника, робить його багатим, відомим, допомагає одружитися на найвродливішій (і цілковито недалекій та розбещеній ...) дівчині і т. д. Отримавши усе, про що мріяв (багатство, славу, красуню-дружину), Темпест усвідомлює, що отримав усе незаслужено, що всі його досягнення несправжні: гроші не зароблені, слава незаслужена (він усвідомив свою посередність), красива жінка його не кохає, а живе з ним заради багатства. Усе не приносить йому задоволення, а, навпаки, доводить до розчарування у житті і до самозневаги. Як противага Темпесту, в романі змальована талановита і працьовита письменниця, яка стала знаменитою завдяки таланту і працелюбству: Мевіс Клер. До речі, паралелі між романами „Скорбота Сатани” і „Майстер і Маргарита” простежуються уже в тому, що головними героями тут виступають письменники. І поряд з позитивним письменником (Майстер, Мевіс Клер) бачимо письменників-пристосуванців (Джефрі Темпест, Іван Бездомний та ін.). В обидвох творах, до речі, справжній письменник потерпає від критиків і зневажає їх. Та найцікавіше, що в обох романах образ сатани функціонально подібний: обидва допомагають талановитим благородним письменникам, сповнені до них поваги і симпатії, обидва зневажають ницих і певною мірою карають негідників. Обидва представники зла ... викликають симпатію, ба навіть захоплення читача. Обидва виключно мудрі, вражають оточуючих (і читача) глибиною знань і мудрістю. Обидва втілені в образі іноземців. Галантні, з добрими манерами, благородні... Такий незвично позитивний образ Сатани у романі „Скорбота Сатани” пояснюється у самому тексті : Люцифер, ангел світанку, колись позаздрив любові Бога до людини, повстав від гордощів, а тепер знову хоче наблизитися до Бога. Його завдання бути спокусником людей грає з ним злий жарт: він наближається до Бога і свого прощення з кожною сповненою чеснот людиною, котрій вдається встояти проти спокус, і віддаляється від своєї мрії з кожною людиною, котра піддається спокусі. Звідси презирство Лючіо до всіх негідників і слабких до спокус, і сум... Тут зрозумілою стає семантика назви роману: скорбота від того, що мало зустрічається чесних людей, котрі мають силу не підпадати під спокуси. Не відомо, чи читав Михаїл Булгаков роману Марії Кореллі. У нас поки що немає підстав стверджувати такий факт. Правда, і заперечувати таку можливість підстав немає. Адже навіть якщо М. Булгаков не володів англійською, він мав змогу прочитати російськомовний переклад, опублікований у Росії у 1903 році. Хоча, зрозуміло, визначення „мав змогу” насправді зовсім нічого не доводить, бо так само письменник міг і не читати згаданого англійського роману. Подібність образів могла бути результатом цілком незалежного подібного бачення письменниками образу Сатани. З іншого боку, навіть якщо читав, це жодною мірою не применшує оригінальності М. Булгакова у створенні образу Воланда. Багато великих письменників абсорбують образи, концепції, навіть сюжетні лінії з інших романів, перероблюючи їх у своїй уяві і створюючи усе на цілком вищому рівні. Так і образ Воланда у порівнянні з дещо подібним образом Лючіо Ріманця, є зовсім інакшим, глибшим, різноманітнішим за функціями, і відрізняється від свого літературного попередника, як і роман „Майстер і Маргарита” є неймовірно глибшим, складнішим, багатофункціональнішим романом-шедевром на відміну від досить спрощеного у концепція, неглибокого і стилістично бідного попсового роману Марії Кореллі. Останній переповнений дещо банальним дидактизмом, залакованими „галантними”, неживими фразами і красивостями, характери в ньому однобокі, психологічно не достовірні, у творі багато фальші (хоч в цілому роман був свого часу дуже популярним і має поряд з недоліками багато достоїнств).



Література: 1. Бэлза И. Ф. Генеалогія „Мастера и Маргариты”//Контекст – 1978, М., 1979 1. Булгаков М. Мастер и Маргарита. – М.:ВШ, 1989.- с.10-389 2. Гете Й. В. Фауст. - 2. Корелли Мария. Скорбь Сатаны. – Таллин:Cart, 1991, 383 c. 5. Кушлина О., Смирнов Ю. Магия слова: Заметки на полях Романа М.А. Булгакова „Мастер и Маргарита”// Памир, 1986. 3.Лакшин В.Я. Роман М. Булгакова «Мастер и Маргарита» //Булгаков М. Мастер и Маргарита.-М.:ВШ, 1989.-С.420-473. 7. Мягков Б.С. Москва: По следам булгаковских героев. 4. Соколов Б.В. Комментарий //Булгаков М. Мастер и Маргарита.- М.:ВВ, 1989.-С 483-558. 5. Чудакова М.О. М.А. Булгаков-читатель. 6. Яновская Л.М. Творческий путь Михайла Булгакова.

Посилання[ред.ред. код]