Ѣ

Літера кирилиці Ѣ
Unicode (hex)
велика: U+0462
мала: U+0463
Кирилиця
А	Б	В	Г	Ґ	Д	Ѓ
Ђ	Е	Ѐ	Є	Ё	Ж	З
Ѕ	И	Ѝ	І	Ї	Й	Ј
К	Л	Љ	М	Н	Њ	О
П	Р	С	Т	Ћ	Ќ	У
Ў	Ф	Х	Ц	Ч	Џ	Ш
Щ	Ъ	Ы	Ь	Э	Ю	Я
Неслов'янські літери
Ӑ	Ӓ	Ә	Ӛ	Ӕ	Ғ	Ӷ
Ҕ	Ӗ	Ҽ	Ҿ	Ӂ	Җ	Ӝ
Ҙ	Ӟ	Ӡ	Ӥ	Ӣ	Ӏ	Ҋ
Қ	Ҟ	Ҡ	Ӄ	Ҝ	Ӆ	Ӎ
Ҥ	Ң	Ӊ	Ӈ	Ӧ	Ө	Ӫ
Ҩ	Ҧ	Ҏ	Ҫ	Ҭ	Ӳ	Ӱ
Ӯ	Ү	Ұ	Ҳ	Һ	Ҵ	Ӵ
Ҷ	Ӌ	Ҹ	Ӹ	Ҍ	Ӭ
Застарілі літери
Ҁ	Ѹ	Ѡ	Ѿ	Ѻ	Ѣ	ІА
Ѥ	Ѧ	Ѫ	Ѩ	Ѭ	Ѯ	Ѱ
Ѳ	Ѵ	Ѷ
Літери кирилиці

Літера «ять» у прямому шрифті, курсиві та півуставі.

Рукописна літера «ять»

Ѣ, ѣ (назва: ять, слово чоловічого роду) — літера історичної кирилиці та глаголиці, зараз використовується лише у церковнослов'янській мові. У староцерковнослов'янській мові позначала голосний, близький до а (а точніше [æ]) або дифтонг [ie:] з пом'якшенням попереднього приголосного. У протоукраїнських говорах позначала голосну фонему [ě] (е довгий або дифтонг ie). Історія фонеми [ě] була неоднаковою у різніх східнослов'янських діалектах (див. також Дифтонг, Ікавізм). Вже у протоукраїнських говорах відбувся перехід [ě] в [і] (у руських пам'ятках взаємозаміна літер ѣ/и стає поширеною з XIII ст.). У південноукраїнських говорах звук перейшов у закритий е (é) у першій половині XI ст., який звузився до і в Галичині й на Буковині на кінець XIII ст., а на Волині не пізніше 1434 р. У північноукраїнських говорах дифтонгічна вимова ѣ утрималася під наголосом, а в ненаголошених складах відбулася монофтонгізація в е або и не пізніше початку XV ст. У XVI і особливо XVII ст. ять широко вживалася на позначення і в іншомовних словах, бо літери и/і мали звукову вартість сучасного українського и: мѣнута, фѣґура тощо.

Голосний [і] на місці [ě] виступає у південно-західних та південно-східних говірках і становить норму сучасної української літературної мови (літо, ріка). У північних (поліських) говірках у наголошеній позиції найчастіше вживається дифтонг іе, а в частині говорів — монофтонги и, е, ê. У ненаголош. позиції виступають е або и з твердим попереднім приголосним, порівняймо: діед — дедóк, дидóк.

Руські пам'ятки, починаючи з XII ст., засвідчують так званий новий ять, який позначав подовжений (або «звужений» за Шевельовим) голосний ē, що постав з е в новозакритих складах після занепаду редукованих (камѣнь, матѣрь). У сучасних укр. говорах ареали рефлексів голосного е в новозакритих складах у цілому збігаються з ареалами рефлексів ě. Літера ѣ ще довго зберігалася у староукраїнській писемності. В українських етимологічних правописах кінця XVIII — 1-ї половини XIX ст. вона позначала звук [і] та звукосполучення [ji], у фонетичних (варіантах ярижки) — переважно звук [е] після м'яких приголосних. Перестала вживатися в українській графіці в середині (у Галичині — в кінці) XIX ст., на Закарпатті вживалася в етимологічних правописах до 1945 (див. Правопис, Реформи алфавіту і графіки).