Ѣ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Літера кирилиці Ѣ
Cyrillic letter Yat.png
Unicode (hex)
велика: U+0462
мала: U+0463
Кирилиця
А Б В Г Ґ Д Ѓ
Ђ Е Ѐ Є Ё Ж З
Ѕ И Ѝ І Ї Й Ј
К Л Љ М Н Њ О
П Р С Т Ћ Ќ У
Ў Ф Х Ц Ч Џ Ш
Щ Ъ Ы Ь Э Ю Я
Неслов'янські літери
Ӑ Ӓ Ә Ӛ Ӕ Ғ Ӷ
Ҕ Ӗ Ҽ Ҿ Ӂ Җ Ӝ
Ҙ Ӟ Ӡ Ӥ Ӣ Ӏ Ҋ
Қ Ҟ Ҡ Ӄ Ҝ Ӆ Ӎ
Ҥ Ң Ӊ Ӈ Ӧ Ө Ӫ
Ҩ Ҧ Ҏ Ҫ Ҭ Ӳ Ӱ
Ӯ Ү Ұ Ҳ Һ Ҵ Ӵ
Ҷ Ӌ Ҹ Ӹ Ҍ Ӭ  
Застарілі літери
Ҁ Ѹ Ѡ Ѿ Ѻ Ѣ ІА
Ѥ Ѧ Ѫ Ѩ Ѭ Ѯ Ѱ
Ѳ Ѵ Ѷ        
Літери кирилиці

Ѣ, ѣ (назва: ять) — літера кирилиці та глаголиці. З 20 століття використовується лише у церковнослов'янській мові. У староцерковнослов'янській мові позначала голосний звук «е» ([æ]) або дифтонг «і» ([ie:]) з пом'якшенням попереднього приголосного[1]. У протоукраїнських говорах позначала голосну фонему [ě] («е» довгий або дифтонг «ie»). Історія цієї фонеми була неоднаковою у різних східнослов'янських діалектах. За нормою сучасної української літературної мови на місці «ѣ» ([ě]) виступає голосний «і» ([і])[2].

Українська мова[ред.ред. код]

Літера «ять» у прямому шрифті, курсиві та півуставі.
Рукописна літера «ять»

У протоукраїнських говорах відбувся перехід [ě] в [і] (у руських пам'ятках взаємозаміна літер ѣ/и стає поширеною з XIII ст.). У південноукраїнських говорах звук перейшов у закритий е (é) у першій половині XI ст., який звузився до і в Галичині й на Буковині на кінець XIII ст., а на Волині не пізніше 1434 р. У північноукраїнських говорах дифтонгічна вимова ѣ утрималася під наголосом, а в ненаголошених складах відбулася монофтонгізація в е або и не пізніше початку XV ст. У XVI і особливо XVII ст. ять широко вживалася на позначення і в іншомовних словах, бо літери и/і мали звукову вартість сучасного українського и: мѣнута, фѣґура тощо.

Голосний [і] на місці [ě] виступає у південно-західних та південно-східних говірках і становить норму сучасної української літературної мови (літо, ріка). У північних (поліських) говірках у наголошеній позиції найчастіше вживається дифтонг іе, а в частині говорів — монофтонги и, е, ê. У ненаголош. позиції виступають е або и з твердим попереднім приголосним, порівняймо: діед — дедóк, дидóк.

Руські пам'ятки, починаючи з XII ст., засвідчують так званий новий ять, який позначав подовжений (або «звужений» за Шевельовим) голосний ē, що постав з е в новозакритих складах після занепаду редукованих (камѣнь, матѣрь). У сучасних укр. говорах ареали рефлексів голосного е в новозакритих складах у цілому збігаються з ареалами рефлексів ě. Літера ѣ ще довго зберігалася у староукраїнській писемності. В українських етимологічних правописах кінця XVIII — 1-ї половини XIX ст. вона позначала звук [і] та звукосполучення [ji], у фонетичних (варіантах ярижки) — переважно звук [е] після м'яких приголосних. Перестала вживатися в українській графіці в середині (у Галичині — в кінці) XIX ст., на Закарпатті вживалася в етимологічних правописах до 1945 (див. Правопис, Реформи алфавіту і графіки).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Иванова Т. А. Старославянский язык. — Москва: Высшая школа, 1997. — с. 56.
  2. Глущенко В.А. Ять // Українська мова. Енциклопедія. — Київ, 2002.

Джерела[ред.ред. код]

  • Глущенко В.А. Ять // Українська мова. Енциклопедія. — Київ, 2002.