Холангіт
| Холангіт | |
|---|---|
 | |
| Спеціальність | гастроентерологія |
| Симптоми | жовтяниця, гарячка, біль у животі і озноб |
| Препарати | obeticholic acidd[1] |
| Класифікація та зовнішні ресурси | |
| МКХ-11 | DC13 |
| МКХ-10 | K83.0 |
| МКХ-9 | 576.1 |
| DiseasesDB | 2514 |
| eMedicine | med/2665 emerg/96 |
| MeSH | D002761 |
 Ascending cholangitis у Вікісховищі | |
Холангі́т (лат. cholangitis, від грец. χολή — «жовч» + дав.-гр. ἄγγος — «судина», «порожнина»), ангіохоліт (лат. angiocholitis) — неспецифічне запалення жовчних проток внаслідок проникнення в них різноманітних збудників з жовчного міхура, кишечника, кровоносних та лімфатичних судин.
Холангіт уперше був виділений Ж.-М. Шарко в 1877 р. у вигляді тріади клінічних ознак: ознобу, гарячки й жовтяниці (так звана тріада Шарко). У 1903 р. Роджерс відзначив зв'язок між гнійним холангітом, обструкцією жовчних проток і абсцесами печінки у хворого, що помер після невдалої спроби вилікувати холестаз.
У 1959 р. американські лікарі Б. М. Рейнольдс і Е. Л. Дарган охарактеризували гострий обтураційний холангіт як окремий клінічний синдром, що вимагає негайної декомпресії. Вони додали до тріади Шарко помутніння свідомості, шок і летаргію, які розвиваються внаслідок нагромадження в жовчних протоках жовчі з гноєм під тиском, що наростає невпинно, при повній обструкції термінального відділу холедоха. Цей набір симптомів отримав назву «пентади Рейнольдса».
У походженні холангіту основне значення має бактеріальна флора (кишечна паличка, ентерококи, стрептококи, сальмонели, синьогнійна паличка, протеї, анаероби), рідше гельмінти.
У більшості випадків холангіт супроводжує холецистит та жовчнокам'яну хворобу, але може розвиватися як самостійна хвороба. У його виникненні велике значення має застій жовчі, внаслідок закупорки загальної жовчної протоки каменем, аскаридою або стисканням її чи фатерова соска пухлиною голівки підшлункової залози, при запаленні або рубцово-запальному звуженні фатерова соска тощо.
Запалення зазвичай спочатку розвивається у загальному жовчному протоці, а потім висхідним шляхом розповсюджується до найдрібніших внутрішньопечінкових жовчних ходів. Запальний ексудат у печінкових жовчних ходах спричинює їхню обтурацію, що може призвести до розвитку множинних внутрішньопечінкових абсцесів. При їхньому прориві утворюється піддіафрагмальний абсцес, перитоніт, виникають й інші ускладнення.
За характером запального процесу холангіти ділять на гострі (катаральні, гнійні, дифтерійні) та хронічні.
Хвороба проявляється
- тупим болем у ділянці печінки,
- болючістю при пальпації у правому підребер'ї та постукуванні (перкусії) у ділянці печінки по міжреберному проміжку,
- збільшенням розмірів печінки,
- жовтяницею,
- високою гарячкою з ознобом.
При дослідженні крові виявляється лейкоцитоз, підвищення ШОЕ.
 | Зауважте, Вікіпедія не дає медичних порад! Якщо у вас виникли проблеми зі здоров'ям — зверніться до лікаря. |
 | Інформація в цьому розділі застаріла. (квітень 2017) |
Застосовують антибіотики широкого спектра дії: левоміцетин, сигмаміцин, ауроміцин.
При призначенні антибіотикотерапії необхідно враховувати здатність антибіотика проникати в жовч.
Факторами, що впливають на екскрецію антибіотиків у жовч, є: молекулярна маса препарату, його полярність і метаболізм у печінці[2].
Роль кожного із цих факторів не уточнена, і абсолютних правил немає. Тим часом установлено, що антибіотики з молекулярною масою нижче 500—600 у жовч надходять важко та в основному виділяються із сечею. Так, рифаміцин (молекулярна маса 811) і еритроміцин (молекулярна маса 734) добре виділяються в жовч, а циклосерин (молекулярна маса 102) не виділяється, хоча оксигенація змінює полярність розчинних у жирах антибіотиків, а утворення їхнього глюкуроніду збільшує молекулярну вагу.
Яким би не був механізм транспорту антибактеріальних препаратів через гепатоцит, тільки 1 % від уведеної дози потрапляє в добовий обсяг жовчі, і максимальна концентрація становить 1 мг/мл. Вважається, що концентрація антибіотиків у жовчі знижується при порушеній функції печінки, а при повній обтурації проток вони взагалі не потрапляють у жовч.
Однак, існує думка, що концентрація антибіотику в жовчі не так важлива, тому що основне лікування повинне бути спрямоване проти маніфестації септичних проявів і тому важливіше концентрація антибіотика в крові. До того ж немає жодної кореляції між концентрацією антибіотиків у жовчі та їхній ефективності. Тому такий антибіотик, як гентаміцин, що має середню концентраційну здатність у жовчі, ефективніший, ніж антибіотики зі значно більшою концентраційною здатністю.
|
Препарати |
Ефективність при холангіті |
|
Попри високу концентрацію в жовчі, мають в 1000 разів нижчу антимікробну активність у ній, ніж у крові. | |
|
При нормальній функції печінки ампіцилін у високій концентрації накопичується в жовчі й впливає на більшість жовчних патогенів. При оральному застосуванні концентрація вище, ніж при парентеральному. | |
|
Мають найбільшу концентрацію й при нормальній функції печінки 20 % дози потрапляє в жовч. | |
|
Попри великий арсенал цього ряду, жоден не впливає на Enterococcus faecalis. При парентеральному застосуванні цефазолін і цефуроксим активні проти інших жовчних патогенів і навіть Pseudomonas aeruginosa. При застосуванні усередину відзначається найбільше виділення в жовч. | |
|
Концентрація гентаміцину й амікацину в жовчі становить половину їхньої концентрації в сироватці. Вони впливають майже на всі мікроби в жовчі, крім Pseudomonas aeruginosa. | |
|
Активні проти анаеробів, але часто викликають псевдомембранозний коліт | |
|
Не накопичується в жовчі. |
Більшість авторів рекомендують при гострому обтураційному холангіті починати терапію ще до одержання даних дослідження чутливості до антибіотиків із застосуванням уреїдопеніциліну (мезлоциліну) і цефалоспоринів (цефотаксиму). Необхідне додавання препаратів метронідазолу. При септицемії антибіотики вводять внутрішньовенно разом із рідинами ще до дренування жовчних проток. При рецидивному холангіті й частковій обтурації проток хворі часто перебувають на амбулаторному лікуванні, тому що госпіталізація із приводу кожного нападу неможлива. Рекомендується вживання таких оральних антибіотиків, як ко-тримоксазол.
Запропоновані такі комбіновані схеми застосування антибактеріальних препаратів при гнійному холангіт[3] і:
1) гентаміцин + далацин + таривід;
2) карбеніцилін + клафоран + метронідазол.
Згідно з сучасними рекомендаціями[4], препаратами вибору при гострому холециститі або холангіті є амоксицилін/клавуланат, ампіцилін/сульбактам або цефалоспорини II—III покоління (цефуроксим, цефотаксим, цефтріаксон або цефоперазон) у сполученні з метронідазолом або цефоперазоном/сульбактамом. Як альтернативні препарати — ампіцилін у сполученні з аміноглікозидами (гентаміцин, тобраміцин або нетилміцин) і метронідазолом або ж цефепім у сполученні з метронідазолом; інша можлива комбінація — фторхінолони внутрішньовенно (ципрофлоксацин, офлоксацин або пефлоксацин) з метронідазолом.
Антибактеріальну терапію проводять до регресу ознак запального процесу.
Зводиться до дотримання дієти, усуненню джерел інфекції в організмі[5].
- ↑ Drug Indications Extracted from FAERS — doi:10.5281/ZENODO.1435999
- ↑ Ахаладзе Г. Г. Гнойный холангит: вопросы патофизиологии и лечения // Consilium-medicum. — 2003.- Т.5, № 4.
- ↑ Бысов Е. В., Абеуов М. Е. Рациональная химиотерапия. — 1992. — Т.37, № 6. — С. 21-24.
- ↑ Практическое руководство по антиинфекционной химиотерапии / Под ред. Л. С. Страчунского, Ю. Б. Белоусова, С. Н. Козлова. — Смоленск, МАКМАХ, 2007.
- ↑ Довідник дільничого терапевта по фармакотерапії/під ред. М. В. Бочкарьова та Є. А. Мухіна. — Кишинів: Картя молдовеняске, 1986. (рос.)
 |
| Тематичні сайти | |
|---|---|
| Словники та енциклопедії | |
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |
