Полель

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перевірена версія цієї сторінки, затверджена 26 листопада 2021, заснована на цій версії.
Полель
Войтович Валерій.Полель. 2002.
бог любові
МіфологіяСлов'янська
БатькоСварог
МатиЛада
Брати/сестриЛель і Леля

Полель - давнослов'янський бог шлюбних зв'язків. У реконструкціях син Лади і Сварога, рідний брат Леля і Лелі[1]. На відміну від свого брата, Полель не крутить дівчатам голови, його сопілка грала для двох люблячих сердець, він на весіллях співає пісні. Зовнішньо брати дуже подібні, тільки Полель старший, мужніший, вищий та ширший у плечах. Полель любить весну, коли разом з природою у серцях людей прокидається велике почуття, а ще більше любить осінню пору шлюбів, коли закохані серця з'єднуються.

У писемних джерелах

Акти Галицько-Волинського князівства

Полель згадується у витязі із караїмської хроніки про прибуття з Криму в Галич близько 1243 або 1246 року караїмів і надання їм князем Данилом грамоти, згідно з якою він дарує землі, дозволяє виробництво і вільну торгівлю напоями. Для кладовища їм відвели місце на високому березі річки Чев, напроти божниці, яка раніше називалась «Лель Полель» (przeciwko boznicy dawniey zwaną «Lelom Polelom»)[2].

На думку Антонія Петрушевича, малася на увазі колишня православна церква святого Пантелеймона, а потім костел францисканців святого Станіслава поблизу Галича[3].

Мацєй Мєховський

Мацєй Мєховський у «Хроніці польській» (1519) пише: 

«Шанували Леду, матір Кастора і Поллукса, близнюків, з одного яйця народжених, про що чути в нинішні дні від співаючих найдавнішу пісню «Lada, Lada, Lleli, Lleli, Poleli» з лясканням і оплесками. Ладою (як можна судити по живій мові) звали Леду, а не Марса, Кастора - Лелем, Поллукса - Полель. <...> У дитинстві бачив трьох ідолів із вищеназваних, на частини розбитих, біля монастиря св. Трійці в Кракові»[4].

Марцін Бельський

Марцін Бельський у «Хроніці Польській» (1551) повідомляє: 

«Мали ще й інших своїх богів, як Леля і Полеля (Lela i Polela), яких дехто вважає Кастором і Поллуксом» [5].

Марцін Кромер

Мартін Кромер у праці «Про походження й діяння поляків» (1555) говорить про польських язичницьких богів: 

«Деякі до них додають Леля і Полеля (Lelum & Polelum) (яких, як понині чуємо, на бенкетах і пиятиках закликають) і вважають їх Кастором і Поллуксом»[6].

«Поступ права чортівського проти роду людського»

Під впливом церкви образ веселих богів почав демонізуватися. Лель і Полель стали сприйматися як біси[7]. Анонімний «Поступ права чортівського проти роду людського», виданий 1570 року, — дітище народної літератури, яке демонструє різні зв'язки із середньовічною літературою, зокрема перефразовує апокрифи, такі як «Життя Адама та Єви», використовує такі трактати, як «Процес управителя пекельної злоби проти роду людського», а також реформаційну літературу, й черпає деякі ідеї з «Театру дияволів». Однак польський трактат є не лише компіляцією, він також враховує місцевий колорит, приносячи немало інформації про польську демонологію XVI століття. Чорти там часто носять імена польських язичницьких богів. У тому числі чорт Коффель («Кухоль»), ротмістр чортівської орди Вакха, напившись, 

«кличе до себе інших чортів, яких називають: Гейдаж, Гала, Ілелю, Полелю» [8].

Якуб Вуєк

Якуб Вуєк у «Постиллі католицькій» (1574) пише, що 

«була колись Польща наша темностями, коли замість справжнього і живого Бога бісівства Йеш, Лад, Ніїв, Маржан, Зєван, Зизилій, Живів, Погод, Похвістів, Лелів-Полелів (Lelipoleli), блискавки, зірки і вужів хвалили»[9].

Мацей Стрийковський

Мацей Стрийковський у своїй праці «Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі» (1582) розповідає: 

«Також Кастора і Поллукса, римських богів, вшановували, яких Лелюсем і Полелюсем (Lelusem i Polelusem) називали; ще й до нинішніх часів у мазурів і поляків на бенкетах, коли випивають, явно чуємо, як вигукують: «Лелюм по Лелюм (Lelum po Lelum)». Шанували і мати Леля і Полеля Леду... Мали звичай чоловіки і жінки, старі і молоді, на свята тих богів своїх сходитися в одне місце для танців і інших забав, і цю сходку звали «Купала», особливо 25 дня травня місяця і 25 червня, що ще до цього часу на Русі і в Литві зберігається. Бо відразу після Провідного тижня і до дня св. Яна Хрестителя жінки і дівчата на танці громадою сходяться і, взявшись за руки, повторюють: «Ладо, Ладо!» і «Ладо моя!», в пам'ять Леди, або Ладони, матері Кастора і Поллукса, але прості люди не знають, звідки цей звичай походить»[10].

Каспер Мясковський

За словами поета Каспера Мясковського у «Зборі ритмів» (1612), ім'я Ісуса

осяяло Лехове плем'я,
ллючи спасенне джерело йому на тім'я,
вигнавши з Ладою Лелю Полелю (Lelu Polelu),
ще звичних тут божків при хмелю[11]

Синопсис Київський

Синопсис Київський (1674) пише так: 

«Сія же мерзость oтъ древнѣйшихъ идолослужителей произъиде, иже нѣкихъ боговь Леля и Полеля почитаху: их же богомерзское имя и донынѣ по нѣкимъ странамъ на соньмищахъ игралищныхъ пѣніемъ «Лелюмъ Полелюмъ» возглашають. Такожде и матерь Лелеву и Полелеву Ладу, поюще «Ладо, Ладо», и того идола ветхую прелесть діавольскую на брачных веселіяхъ рукама плещуще и о столъ біюще воспѣвают; и отъ сего православному христіанину всячески блюстися подобаетъ, да не возбужденіе казни Божія бываетъ»[12].

Ігнатій Римський-Корсаков

Митрополит Сибірський і Тобольський, стольник царя Олексія Михайловича Ігнатій Римський-Корсаков у праці «Ге­неа­ло­гія яв­леної від Со­тво­ріння світу фа­мі­лії, незрівнянного за стародавністю часу роду... Кор­са­ків-Рим­ських» (початок 1680-х років) вбачав відображення історії спадкоємців родоначальника Корса, що прийшли із легендарним вождем Палемоном у балтійські землі, в деяких слов'янських звичаях, які зберегли елементи язичництва: 

«Так само і батька, і матір, і братію Корсумову за богів вважали; і до теперішнього часу в простих людях не викорінилося: «Лелюм-полелюм» приспівують Палемонові; так само і мачусі Геркулесовій, яка народила Єлену Прекрасну, тітку Корсову, приспівують: «Ладо-ладо», і ін.»[13].

Пшибислав Діаментовський

Пізній письменник Прокош (Пшибислав Діаментовський) (1669 - 1774) в «Слов'яно-сарматській хроніці» (1764) стверджував, що 

«...Лель, або Лелюм (Lel alias Lelum), хоробрий король слов'ян, чоловік найгарнішої королеви Лони. Після своєї смерті за найбільшу військову мужність і милосердя до підданих божеськими почестями був нагороджений вдячним народом. Вживав як знак герб свого предка Скіфа, тобто півмісяць рогами догори. 
...Шанувався Лель як захисник свободи (і тому Свободою називався) ...Полель (Polel) же як страж Вітчизни, і вірили, що вони обидва були послані верховними богами Тржи і Живе. Першому (Лелеві) князі і знатні роди багатющі жертви приносили; другому ж (Полелеві) — весь народ. Кожному було споруджено святилище з білого каменю в головному місті Кародун (Кракові) недалеко від гір, званих Татри, де народ, що у великій кількості збирався в певний час, приносив їм жертви, особливо жирних свиней, спеціально для цього відгодованих»[14].

Дослідники тексту Прокоша вказують, що зв'язок богів-близнят зі знатними воїнами і простим народом — спільноіндоєвропейська риса. Так, в іспанській легенді селянка народжує одного близнюка від лицаря, іншого — від свого чоловіка. Перший стає героєм Сідом, другий — простим землеробом. Прокош говорить також, що Лель, подібно до свого предка Скіфа, мав герб у вигляді півмісяця рогами догори. У Польщі існував герб Леліва: золота зірка над півмісяцем рогами вгору, в нашоломнику — те ж саме на тлі павичевого хвоста. Ця емблема — стародавній символ сонця і місяця, що сягає ахеменідського Ірану. А хвіст павича — давньогрецький символ зоряного неба («очі Аргуса»). Лель у Прокоша, таким чином, виступає богом світла і всіх небесних світил. На знаменитому скіфському гребені з Солохи два воїна, кінний і піший, б'ються з третім. Він уже втратив коня і насилу відбивається, прикриваючись щитом у вигляді півмісяця рогами догори. Як вважають скіфологи, це — Колаксай-Скіф, що гине в бою з братами[7].

Петро Іродіонов

Священик Петро Іродіонов з міста Торопець у Росії у краєзнавчій праці «Історичні, географічні та політичні відомості, що міста Торопця і його округу стосуються» (1777), яка містить цінні етнографічні відомості, повідомляв, що, поряд з іншими залишками ідолопоклонництва, місцеві мешканці 

«при початку весіль, вилазячи на високі місця, співали в недавніх роках пісні, закликаючи на допомогу Ладу, Леню, Лелю, Полелю і решту»[15].

У фольклорі

Пісні

У пісні з Дроздовиці під Перемишлем:

Лелю-Полелю, коли ж я воли пасла,
Лелю-Полелю, тогди я била красна.
Лелю-Полелю, тепер же я волів не пасу,
Лелю-Полелю, загубила ж я красу.[16]

Приказки

У приказці з села Кобиловолоки Теребовельського повіту про тих, хто працює помалу, ліниво, говорили:

Робит, як Лелюм-Полелюм.[17]

Цікаве прислів'я з Подільської губернії подав у своєму словнику Борис Грінченко: «Чого ти ходиш Лельом - Полельoм, наче тобі ступінь по червінцеві», тобто ледве ноги пересуваючи[18].

В антропонімії

В македонських документах XV століття фігурує антропонім Полель («Воихна Полелѣѥвь оуноукъ»)[19].

У топонімії

Лелум і Полелум (острови на озері Дравсько у Польщі, на території гміни Чаплінек Дравського повіту Західнопоморського воєводства)[20].

Стан досліджень

Спочатку автентичність богів Лели та Полеля не заперечувалась, про що свідчить їхня популярність, наприклад, серед польських письменників, таких як Ігнацій Красицький, Юліуш Словацький та Станіслав Виспянський.

Александер Брюкнер, який підхопив тему польського пантеону, категорично відкинув автентичність Леля і Полеля. Він вважав, що вигук Łada, Łada, Ilel та Lela Poleli, який цитує Мєховський, насправді є лише п’яним співом, вигуком, схожим на tere-fere або fistum-pofistum, і що нібито імена походять від слова lelać (колихати)[21]. Незважаючи на значні досягнення Брюкнера, сучасні польські дослідники звинувачують його в гіперкритичному чи навіть псевдонауковому підході до теми польського пантеону[22][23].

У культурі

Література

Найменнями Лель і Полель Іван Франко наділив героїв своєї ненадрукованої за життя повісті польською мовою «Lelum i Polelum» (1887) — братів-близнюків Калиновичів, Владка і Начка (Владислава та Ігнатія), що показані на фоні суспільних і політичних подій Галичини з 1848 по 80-ті роки XIX ст.[24]

Музика

Посилання

  1. ↑ Кононенко А.А. Персонажи славянской мифологии (Рисованный словарь). — Киев: Корсар, 1993. — С. 151; Грушко Е.А., Медведев Ю.М. Словарь славянской мифологии. — Н.Новгород: Русский купец, Братья славяне, 1995. — С. 175—176.
  2. ↑ Купчинський Олег. Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ - першої половини ХІV століть : Дослідження. Тексти. – Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 2004. – С. 1111.
  3. ↑ Петрушевич Антоний. Обзор важнейших политических и церковных происшествий в Галицком княжестве с половины XII. до конца XIII. века // Зоря Галицкая: Лист повременный, посвященный литературному, общеполезному и забавному чтению. — Львов, 1854. — Год VII. — Число 11. — 3 марта. — С. 124.
  4. ↑ Mathiae de Mechovia. Chronica Polonorum. — Cracoviae: Hieronymi Vietoris Chalcographi, 1521. — P. XXIII.
  5. ↑ Bielski Marcin. Kronika Polska. – Sanok: nakład i druk Karola Pollaka, 1856. – Tom I (Księga I. II. III). – S. 71.
  6. ↑ Cromeri Martini. De origine et rebus gestis Polonorum. — Basiliae: per Ioannem Oporinum, 1555. — P. 45.
  7. ↑ а б Дудко Д.М. Матерь Лада: Божественное родословие славян. Языческий пантеон. – Москва: Эксмо, 2003. – С. 200-201.
  8. ↑ Postępek prawa czartowskiego przeciw narodowi ludzkiemu. 1570. Wydał Artur Benis. — Kraków: Wydawnictwa Akademii Umiejętności, 1892. — S. 97, 102; Brückner Aleksander. Mitologia polska: Studium porównawcze. — Warszawa: Instytut Wydawniczy «Bibljoteka Polska», 1924. — S. 13-14; Kolankiewicz Leszek. Dziady: teatr święta zmarłych. — Gdańsk: Słowo/Obraz Terytoria, 1999. — S. 432-433.
  9. ↑ Wujek Jakub. Postylle katolicznej o świętych część pierwsza uzimia. W ktorej sie zamykają kazania na święta Panny Maryej, apostołow, męczennikow i innych świętych, ktorych święta Kościoł zwykł obchodzić, począwszy od Aduentu aż do ś. Jana Krzciciela. — Kraków: w Drukarniej Siebeneychero­wej, 1584. — S. 185; Brückner Aleksander. Mitologia polska: Studium porównawcze. — Warszawa: Instytut Wydawniczy «Bibljoteka Polska», 1924. — S. 141-142; Kolankiewicz Leszek. Dziady: teatr święta zmarłych. — Gdańsk: Słowo/Obraz Terytoria, 1999. — S. 432.
  10. ↑ Stryjkowski Maciej. Kronika Polska, Litewska, Żmudzka i wszystkiej Rusi. — Warszawa: Nakładem Gustawa Leona Glücksberga, 1846. — T. 1. — S. 137.
  11. ↑ Miaskowski Kasper. Zbiór rytmów. — Warszawa: Wy­dawnictwo Instytutu Badañ Literackich PAN 1995. — S. 68.
  12. ↑ Синопсис, или Краткое описание от различных летописцев: о начале Славенскаго народа, о первых Киевских князех, и о житии святаго благовернаго и Великаго Князя Владимира, всея России первейшаго самодержца, и о его наследниках даже до благочестивейшаго государя Царя и Великаго Князя Феодора Алексиевича, Самодержца Всероссийскаго. — Санкт-Петербург: при Императорской Академии наук, 1785. — С. 46-47
  13. ↑ Богданов А. П. От летописания к исследованию: Русские историки последней четверти XVII века. — М.: РИСК, 1995. — С. 121.
  14. ↑ Chronicon Slavo-Sarmaticum Procossii saeculi X. scriptoris atque de origine Toporeorum ex libris Zolavi et Kagnimiri saeculi XI. scriptorum excerpta. — Varsoviae: Congregatio Scholarum Piarum, 1827. — P. 5-6.
  15. ↑ Иродионов Петр. Историческия, географическия и политическия известия до города Торопца и его округа касающияся. Собраны из российских летописей и достоверных свидетельств того же города, Покровской церкви священником, Петром Иродионовым. — Санкт-Петербург: типография Академии наук, 1778. — С. 10-11.
  16. ↑ Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського: з Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся / Упорядкування, текстологічна інтерпретація і комментарі О.І. Дея ; Атрибуція автографів і копій та передмова Л.А. Малаш і О.І. Дея. – Київ: Наукова думка, 1974. – С. 85.
  17. ↑ Франко Іван. Галицько-руські народнї приповідки / Зібрав, упорядкував і пояснив Др. Іван Франко. Том ІІІ. Випуск І (Рабунок – Час) // Етноґрафічний збірник Етнографічної комісиї Наукового Товариства імени Шевченка. – Львів: друкарня Наукового Товариства імени Шевченка, 1909. – Т. XVIІ. – С. 23.
  18. ↑ [Гринченко Борис]. Словарь української мови, зібрала редакція журнала «Кіевская старина» / Упорядкував, з додатком власного матеріялу Борис Грінченко. – Київ: редакція журнала «Кіевская старина», 1908. – Т. ІІ. З-Н. – С. 354.
  19. ↑ Селищев А.М. Полог и его болгарское население: Исторические, этнографические очерки северо-западной Македонии (с этнографическою картою Полога). – София: издание Македонского научного института, 1929. – С. 101.
  20. ↑ Marek Andrzej Halter. Jezioro Drawsko. Charakterystyka locyjna dla żeglarzy (пол.). jeziorotajemnic.pl. Процитовано 1 травня 2021.
  21. ↑ Brückner Aleksander. Mitologia słowiańska. — Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1985. — S. 39, 75/
  22. ↑ Gieysztor Aleksander. Mitologia Słowian. — Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2006. — S. 85.
  23. ↑ Niedzielski Grzegorz. Królowie z gwiazd. Mitologia plemion prapolskich. — Sandomierz: Armoryka, 2011. — S. 239.
  24. ↑ Франко Іван. Лель і Полель. — Київ: Молодь, 1961. — 210 с.
  25. ↑ Rod – Lelum Polelum (пол.). karrot.pl. Процитовано 18 червня 2020.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Полель&oldid=33887218