Віктор Гріньяр

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Франсуа Огюст Віктор Гріньяр
фр. François Auguste Victor Grignard
Viktor-grignard.jpg
Народився 6 травня 1871(1871-05-06)
Шербур
Помер 13 грудня 1935(1935-12-13) (64 роки)
Ліон
Поховання cemetery of the Guillotièred
Місце проживання
Країна Франція Франція
Національність француз
Діяльність хімік, викладач університету
Alma mater Ліонський університет
Галузь хімія
фізика
філософія
Заклад Ліонський університет
Університет Нансі
Науковий керівник Philippe Barbierd[1]
Членство Французька академія наук і Ліонська академія наук, художнього письма та мистецтвd
Відомий завдяки: Реакція Гріньяра
Нагороди Nobel prize medal.svg Нобелівська премія з хімії (1912)

CMNS: Віктор Гріньяр у Вікісховищі

Франсуа́ Огю́ст Вікто́р Грінья́р (фр. François Auguste Victor Grignard; 6 травня 1871, Шербур — 13 грудня 1935, Ліон) — французький хімік, лауреат Нобелівської премії з хімії 1912 року разом з Полем Сабатьє.

Біографія[ред. | ред. код]

Віктор Гріньяр народився в місті Шербур в сім'ї Теофіла Анрі Гріньяра і Марі (у дівоцтві Ебер) Гріньяр. Його батько шив вітрила, згодом став майстром місцевого морського цейхгаузу. Хлопчик відвідував Шербурзький ліцей і рано проявив неабиякий інтелект. Отримання стипендії після закінчення школи дозволило йому вивчати математику в Еколь нормаль спесіяль в Клюні. Коли цю школу за два роки було закрито, він перейшов в Ліонський університет, який і закінчив у 1892 році. Після невдачі при здачі ліцензійних іспитів, які могли б дозволити йому викладати в середній школі, Гріньяр вступив в армію для проходження військової служби.

У наступному після демобілізації році Гріньяр повертається до Ліона і здає іспити. У 1894 році Гріньяр став асистентом хімічного факультету в університеті. Швидко проявивши свої здібності в цій галузі, Гріньяр в 1898 році отримав ступінь магістра з фізичних наук, в тому ж році він став старшим демонстратором у Філіпа Антуана Барб'є, керівника факультету Ліонського університету.

У 1905 році Гріньяр став лектором з курсу хімії в Безансонському університеті, розташованому поблизу Діжона, але наступного року повернувся в Ліон на посаду наукового помічника Барб'є. У 1908 році він отримав звання ад'юнкт-професора. Через рік він перейшов в Університет Нансі, де в 1910 році став професором органічної хімії.

Коли в 1914 році Франція вступила у війну, Гріньяр був призваний капралом на службу і направлений до Нормандії. Він служив короткий час, несучи караульну службу, потім був відкликаний для розробки методів отримання вибухової речовини з толуолу. У 1917 році в ході роботи над проблемою створення хімічної зброї він відвідав Америку з метою координації зусиль Франції і США в цьому напрямку. Під час поїздки він прочитав декілька лекцій в Меллоновському інституті (нині Університет Карнегі-Меллона) про взаємозв'язки науки та промисловості.

У 1919 році Гріньяр був демобілізований з військової служби. Після роботи протягом кількох місяців в Університеті Нансі він змінив Барб'є на посаді професора хімії в Ліонському університеті, де і залишався до кінця своєї наукової діяльності. У 1921 році він став також директором Ліонський школи хімічної технології, а в 1929 році — деканом наукового факультету цієї школи. В останні роки адміністративні обов'язки, які він виконував не з власної волі, сильно обмежували його дослідницьку діяльність.

Наукова діяльність[ред. | ред. код]

Гріньяр знав, що в XIX столітті англійські хіміки Едвард Франкланд і Джеймс Уонклін отримали цинкорганічні сполуки при нагріванні органічних сполук разом з металом у присутності безводного ефіру. Знаючи, що магній легше вступає в реакції, ніж цинк, Гріньяр припустив, що в реакцію такого роду магній повинен вступати більш активно. Таке припущення було доведене, і він використав цей метод для отримання різних металоорганічних сполук, причому деякі з них були отримані вперше.

У 1900 році Гріньяр опублікував результати своїх досліджень, за які йому наступного року був присуджений докторський ступінь. Реакція Гріньяра — реакція, яка дуже широко застосовується в органічному синтезі для отримання широкого спектра органічних сполук. Окрім роботи з магнійорганічними сполуками, Гріньяр досліджував широке коло проблем, включаючи конденсацію альдегідів та кетонів, крекінг вуглеводнів, каталітичну гідрогенізацію й дегідрогенізацію при зниженому тиску.

Родина[ред. | ред. код]

У 1919 році Віктор Гріньяр одружився з Августиною Марі Булан, у них народилися донька і син, який також став хіміком.

Нагороди[ред. | ред. код]

У 1912 році Гріньяру була присуджена Нобелівська премія з хімії «за відкриття так званого реактиву Гріньяра, який в останні роки істотно сприяв розвитку органічної хімії»[2]. Він розділив премію з Полем Сабатьє. У своїй промові при презентації лауреатів член Шведської королівської академії наук X.Г. Седербаум подякував Гріньяру за «розширення меж знань, здатності до спостережень» і за «відкриття перспектив для нових досягнень науки».

Серед численних нагород Гріньяра були медаль Бертло (1902), премія Жеккера (1905) Французької академії наук і медаль Лавуазьє Французького хімічного товариства (1912). Йому було присуджено звання командора Почесного легіону і почесні вчені ступені університетів Брюсселя і Лувена. Він був членом багатьох хімічних товариств, включаючи товариства Англії, США, Бельгії, Франції, Румунії, Польщі, Нідерландів та Швеції.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. (unspecified title)ISBN 978-0-19-850346-0
  2. The Nobel Prize in Chemistry 1912. Нобелівський комітет. Архів оригіналу за 2013-07-07. Процитовано 2012-05-11. (англ.)

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Лауреаты Нобелевской премии: Энциклопедия. Пер. с англ.- М.: Прогресс, 1992.(рос.)