Фріц Габер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Фріц Габер
нім. Fritz Haber
Fritz Haber.png
Народився 9 грудня 1868(1868-12-09)
Бреслау, Німеччина
Помер 29 січня 1934(1934-01-29) (65 років)
Базель (Швейцарія
гострий інфаркт міокарда
Поховання
Habers in Basel.JPG :
Громадянство Німеччина, Швейцарія
Alma mater Берлінський університет
Галузь наукових інтересів Фізична хімія
Заклад Швейцарський федеральний університет технології
Університет Карлсруе
Вчене звання почесний член Академії наук СРСР (1932)
Науковий керівник Роберт Вільгельм Бунзен
Відомий завдяки: добрива, вибухівка, процес Габера, реакція Габера-Вейса, хімічна зброя
У шлюбі з Клара Іммервар
Діти Hermann Haber[d]
Нагороди Nobel prize medal.svg Нобелівська премія з хімії (1918)
Медаль Лібіха (1914)


CMNS: Фріц Габер на Вікісховищі
Nobel prize medal.svg

Фріц Габер (нар.9 грудня 1868пом.29 січня 1934) — німецький вчений-хімік, лауреат Нобелівської премії з хімії 1918 року.

Біографія[ред.ред. код]

Фріц Габер народився в заможній єврейській сім'ї, його батько, Зікфрід Габер, був багатим торговцем в Бреслау (сьогодні — Вроцлав, Польща). Його мати, Пола Габер, померла під час пологів. У 1877 році його батько одружився вдруге на Гедвізі Гамбургер, яка народила йому трьох дочок. Фріц отримав хімічну освіту в університетах Берліна, Бреслау і Гейдельберга. Свою чисто наукову освіту він доповнив технологічною підготовкою у Вищій технічній школі, що знаходилася в передмісті БерлінаШарлоттенбурзі.

Докторську дисертацію, виконану під керівництвом К. Лібермана, він захистив у 1891 році в Берлінському університеті.

У 1894 році Габер став асистентом у Вищій технічній школі в Карлсруе в Г. Бунте. Проведені Бунте дослідження газів визначили згодом напрямки основних наукових інтересів Габера. Вже у 1898 році була опублікована його книга «Нарис технічної електрохімії», яка показала, що молодий натураліст добре опанував основні положення цієї наукової галузі. У 1896 році Габер став приват-доцентом Вищої технічної школи; через дев'ять років була опублікована його велика робота «Термодинаміка технічних газових реакцій». Роки з 1895 по 1911 в Карлсруе сам Габер вважав найпліднішими в його науковій діяльності. У цей час він розробив фізико-хімічні основи багатотоннажного виробництва аміаку. За ці наукові досягнення Габер був удостоєний в 1919[1] році звання лауреата Нобелівської премії з хімії.

Фріц Габер у лабораторії, 1905 рік

У 1901 році молодий учений одружується на Кларі Іммервар[ru] — вченій-хіміку, яка закінчила університет в Бреслау і була першою жінкою, котра захистила докторську дисертацію з хімії у цьому університеті. Рік потому у них народився син Герман. У тому ж 1902 році, за значні досягнення в електрохімії, вюрцбурзький з'їзд Німецького Бунзенського Товариства обирає Габера експертом із збору матеріалів та підготовці звіту по технічному та освітньому напрямках з розвитку хімії у Сполучених Штатах Америки. Габер жив у Америці близько 16 тижнів, відвідав 11 університетів і кілька найзначніших хімічних підприємств. У 1906 році Габер став наступником Ле Блана на посаді професора фізичної хімії Вищої школи в Карлсруе.

У 1911 році вчений був запрошений до Берліну на посаду директора Інституту фізичної хімії та електрохімії при Товаристві Кайзера Вільгельма, яке було незадовго до цього засноване і основною метою якого було поглиблення фундаментальних розробок. Спрямування цих досліджень значною мірою визначалося інтересами монополій, причому всі роботи, що проводилися в Інституті фізичної хімії, були поставлені на службу військової політики Німеччини. Попри те що Гарбер не міг зійтися характерами з багатьма своїми колегами, у 1913 році він не тільки знайомиться, але й стає близьким другом Альберта Ейнштейна.

Перша світова війна[ред.ред. код]

Габер вважав основним завданням вченого в період Першої світової війни віддати всі сили і здібності «на благо батьківщини». З початком війни Габер грає головну роль у розвитку газової зброї масового ураження та засобів захисту від хімічного отруєння, розробляє спосіб використання смертельного газу хлору і протигази з абсорбуючим фільтром; його призначають керівником хімічної служби німецьких військ.

Фріц Габер особисто навчав бійців газового підрозділу, як користуватися газовим балоном; під його керівництвом служили майбутні нобелівські лауреати Джеймс Франк, Густав Людвіг Герц і Отто Ган. 22 квітня 1915 року Німеччина провела масовану хлорну атаку на Західному фронті в Бельгії біля міста Іпр, випустивши за 17 години зі своїх позицій між пунктами Біксшуте і Лангемарк хлор з 5,730 балонів. Результатом битви біля Іпру, що тривав до середини травня, стало послідовне очищення від англійців і французів значної частини території Іпрського виступу. Союзники зазнали значних втрат — 15 тисяч солдатів отримали ураження, з них 5 тисяч загинули. Газети того часу так писали про дію хлору на організм людини: «водяниста слизова рідина поступово заповнює всі легені, через що відбувається удушення, внаслідок якого люди вмирали протягом 1 або 2 днів». Ті, кому «пощастило» вижити, з бравих солдатів, яких з перемогою чекали вдома, перетворилися на сліпих калік зі спаленими легенями.

За успішне здійснення газової атаки проти союзних військ Габеру було присвоєно звання капітана німецьких військ. Серед тих, хто не поділяв радість військових перемог країни і успіхів Габера, була його дружина Клара. Хоча вона й намагалася всіляко допомагати своєму чоловікові і навіть переклала англійською всі його роботи, захоплення Гарбера розробкою хімічної зброї вона вважала «огидним і варварським». У ту ніч, коли Фріц Габер вперше одягнув свій капітанський мундир і святкував перше застосування зброї масового знищення власного винаходу і своє підвищення, Клара покінчила життя самогубством. 2 травня 1915 вона взяла армійський пістолет чоловіка і натиснула на курок в саду власного будинку. Закривавлену і вмираючу, її знайшов 13-річний син Герман. Габер не міг залишитися навіть на її похорон — за наказом німецького командування, він терміново виїхав на наступний день на східний фронт, для підготовки нової газової атаки під Болімувом (пол. Gmina Bolimów) проти російських військ.

У газовій атаці, проведеної проти росіян, Габер вперше застосував добавку до хлору — газ фосген, який на відміну від хлору, проникав крізь всі існуючі тоді засоби захисту. У результаті цієї газової атаки було отруєно 34 офіцера і 7,140 солдатів (за іншими відомостями було отруєно близько 9000 осіб), з яких 4 офіцери і 290 солдатів померли. Габер був впевнений, що застосування газової зброї у війні більш гуманно, ніж застосування конвенціональної зброї, оскільки це веде до більш коротких термінів самої війни. Тим не менше за період першої світової війни від газів загинули 92,000 солдатів і більше 1,300,000 солдатів залишилися інвалідами. Після закінчення Першої Світової Війни союзники пред'являють Німеччини список з 900 військових злочинців, в їх числі — Фріц Габер.

Габер ховає військову уніформу хімічних військ власного винаходу, відрощує бороду і переїжджає до Швейцарії в Санкт-Моріц, де бере Швейцарське громадянство. Але дуже скоро союзники, за незрозумілих причин, відкликають звинувачення проти Габера, і він повертається назад до Німеччини.

Післявоєнний період[ред.ред. код]

Незважаючи на заперечення вчених країн Антанти, у 1919 році Фріцу Габеру вручають Нобелівську премію за «синтез аміаку з складових його елементів», зарезервовану за ним ще рік тому. «Відкриття Гарбера, — сказав у своїй промові на презентації А. Г. Екстранд, член Шведської королівської академії наук, — представляються надзвичайно важливими для сільського господарства та процвітання людства».

Поразка Німеччини, самогубство першої дружини, засудження вченого англійськими, американськими та французькими колегами привели його до важкої депресії; крім того, у нього розвинувся цукровий діабет. Попри це, він провів реорганізацію Інституту кайзера Вільгельма в Берліні в умовах жорстких обмежень, характерних для повоєнної Німеччини.

У 1919 році Німеччина починає секретну програму з розробки і виробництва хімічної зброї під керівництвом Фріца Габера. Щоб уникнути інспекції, заснованої Версальським договором, роботи над програмою переводяться у треті країни, в тому числі і в Радянський Союз. 16 квітня 1922 під час Генуезької конференції в місті Рапалло (Італія) був укладений Рапалльський договір між РРФСР і Веймарською республікою. Він означав зрив міжнародної дипломатичної ізоляції більшовицької диктатури Росії. Договір передбачав негайне відновлення в повному обсязі дипломатичних відносин між РРФСР і Німеччиною. Сторони взаємно відмовлялися від претензій на відшкодування військових витрат і невійськових збитків і домовлялися про порядок врегулювання наявних розбіжностей. Обидві сторони визнали принцип найбільшого сприяння як основу їх правових та економічних відносин, зобов'язувалися сприяти розвитку їх торговельно-економічних зв'язків. Договір так само включав в себе і секретну статтю про співпрацю у розвитку військової технології.

У січні 1923 році уповноважені представники Радянської Росії з'явилися у Берліні, щоб зробити значне замовлення на компоненти озброєнь і попросити фінансової допомоги у Німеччини. Росія дала згоду на будівництво заводів для виробництва забороненого озброєння та випробувань заборонених озброєнь на своїй території. Одразу ж після берлінської зустрічі, глава армійського артилерійського департмента Отто Хассе викликав до себе Фріца Габера і запитав яка ймовірність розміщення підприємств з виробництва хімічної зброї в Росії і хто б міг очолити цей проект. Габер запропонував Дітриха Штольценберга. Надалі в своїй автобіографії, написаній в 1946 році, Володимир Іпатов, який займає в той час посаду завідувача Хімічним управлінням, а також голови Науково-технічного відділу (НТО), відзначає, що хімічна зброя в Радянському Союзі навряд чи б коли небудь вироблялося без активної допомоги Штольценберга[джерело?].

Незабаром у Москві було підписано таємну угоду про будівництво фабрики з виробництва смертельних газів. У спеціальних інструкціях, написаних Львом Троцьким і Михайлом Калініним, було відзначено, що газова зброя, вироблена на цій фабриці, буде поставлятися на рівних умовах як в Червону армію, так і в німецькі збройні сили, в обхід Версальського договору. Місце для будівництва цієї фабрики було обрано в Самарі, а саме будівництво почалося негайно. До 1926 року планувалися ввести цехи з виробництва гірчичного газу, фосгену і хлору. За заслуги у розвитку газової зброї в Росії у 1932 році Габер стає почесним членом Академії наук СРСР.

Було ясно, що до початку виробництва газової зброї в СРСР пройде декілька років, a німецька армія хотіла мати її негайно. Тоді, за порадою Габера, лінії з виробництва хімічної зброї, демонтажу яких вимагали Англія і Франція, були переобладнані на виробництво хімічних препаратів для дезінфекції, що не було заборонено Версальським договором. Необхідні дослідження і розробки були представлені Габером і його інститутом. Серед речовин розроблених в ті дні Габеровським інститутом став згодом відомий газ-інсектицид Циклон Б.

Після втечі від нацистів до Англії, Габер працював протягом чотирьох місяців зі своїм колишнім помічником Вільямом Поупом в Кембріджському університеті. Потім хімік і майбутній перший президент Ізраїлю Хаїм Вейцман запропонував Габеру працювати в палестинському дослідному інституті Даніеля Сіффа в Реховоті (пізніше перейменований в Інститут Вейцмана). Але важка англійська зима різко погіршила здоров'я Габера. Він переніс серцевий напад, видужав і виїхав на запрошення в січні 1934 року.

Фріц Габер помер у віці 65 років, 29 січня 1934 року, під час зупинки на відпочинок в Базелі (Швейцарія). Згідно з його заповітом, його прах був похований разом з прахом його першої дружини Клари в Базелі, а вся його величезна бібліотека була передана в інститут Даніеля Сіффа в Реховоті. Рік по тому, в першу річницю його смерті, понад 500 його колишніх студентів і колег знехтували нацистськими погрозами і зібралися в Інституті кайзера Вільгельма, щоб віддати данину поваги життя і діяльності Габера.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Фріц Габер отримав Нобелівську премію у 1919 році за 1918-й.

Джерела[ред.ред. код]