Екзопланета

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Попри те, що в «юпітероподібних» екзопланет досьогодні не виявлено достатньо масивних для утримання щільної атмосфери супутників, їхнє існування астрономи не відкидають. В уяві художника навколо Іпсилона Андромеди d обертається місяць, на якому нуртує рідкий океан.
PSR B1257+12 очима художника

Екзоплане́та (дав.-гр. εξω, exo — поза, ззовні) або позасо́нячна плане́та — планета, що обертається навколо іншої зірки або дрейфує космічним простором, тобто не належить до Сонячної системи.

Загальна кількість екзопланет у нашій галактиці вимірюється сотнями мільярдів. Якщо не враховувати «планети-сироти» (зазвичай їх рахують окремо та знаходять шляхом обчислення, подібно до того, як відкрили субкоричневий карлик WISE 0855–0714), орбітальних екзопланет налічується понад 100 мільярдів, з яких від 5 до 20 мільярдів, імовірно, є «землеподібними». Також, за поточним оцінюванням, близько 34 відсотків сонцеподібних зірок утримують на оптимальних для життя орбітах зіставні з Землею планети.

Оскільки короткоперіодичні масивні об'єкти виявити значно легше, більшість відомих науці екзопланет — величезні газові кулі на кшталт Юпітера (отже, на них не можуть розвиватися організми земного типу, а саме придатність екзопланет для життя, зрештою, найбільше цікавить учених). А проте, неухильно зростає число відомих позасонячних планет завбільшки з Нептун. Останнім часом відкрито також кілька планет із розмірами, близькими до земних. Сьогодні їх відкривають переважно за допомогою різноманітних непрямих методик детектування, а не візуального спостереження.

Проблема виявлення[ред.ред. код]

Тривалий час знаходження планет поблизу інших зірок було нерозв'язним завданням, позаяк ці небесні тіла дуже малі й тьмяні порівняно з зірками, а самі світила перебувають надто далеко від нас (відстань до сусідніх зірок вимірюється світловими роками, тим часом як найближча (ймовірна) екзопланета, — Альфа Центавра Bb, — на відстані приблизно 38 000 000 000 000 км від нас). Зараз такі планети почали виявляти завдяки вдосконаленим методам, часто — на межі їхніх можливостей.

Станом на 10 жовтня 2014 року достеменно встановлене існування 1832 екзопланет у 1145 планетних системах, у 469 з яких — більше однієї планети[1]. Поза тим, кількість «кандидатів» в екзопланети куди більша: за даними проекту «Кеплер» станом на жовтень 2014 року налічується 4234 небесних тіла, що є потенційними екзопланетами[2], але задля офіційного потвердження їхнього статусу потрібна повторна реєстрація наземними телескопами (за статистикою це стається в 90% випадків[3]).

Історія відкриття[ред.ред. код]

Графік відкриття екзопланет за станом на 23 вересня 2014 року. Кольорами позначено метод відкриття:
   Радіоспостереження пульсарів
   Метод радіальних швидкостей
   Транзитний метод
   Метод синхронізації
   Візуальне спостереження
   Гравітаційне лінзування
   Астрометричний метод
Анімація хронології відкриття екзопланет. Колір цятки відображує метод відкриття. Горизонтальна вісь — розмір великої півосі. Вертикальна вісь — маса. Для порівняння білим кольором показані планети Сонячної системи.

Ранні судження[ред.ред. код]

Уважається, що еллінські атомісти в V столітті до Різдва Христового були першими, хто запропонував множинність світів у Всесвіті (принаймні, раніших письмових свідчень не збереглося).

« Світи виникають наступним чином: багато тіл усіх видів і форм нескінченно рухаються в просторі, зближаючись одне з одним та беручи участь в окремому вирі, в якому вони зіштовхуються й розходяться, розділяючись, повторюючи увесь шлях знову...  »

Левкіпп, (~480-420 до Р.Х.)

Хоча більшість античних мислителів намагались зрозуміти формування планет у межах нашої власної зоряної системи, гадаючи, що вона єдина й унікальна у Всесвіті, серед них були й ті, хто розглядав можливість існування нескінченного числа неповторних світів.

« У деяких світах немає ні Сонця, ні Місяця, в інших вони більші, ніж у нашому світі, а в ще інших їх більша кількість. У деяких місцях є більша кільсть світів, а в інших — менша, <...> в деяких частинах вони виникають, в інших — ні. Бувають світи без тварин і рослин і без води.  »

Демокріт, (~460 - 370 до Р.Х.)

« Маються незліченні світи, і подібні до нашого, і відмінні від нього. Коли число атомів нескінченне, як уже було доведено, <...> то не існує жодної перепони тому, що й число світів нескінченне.  »

Епікур, (341-270 до Р.Х.)

Однак ідеї атомістів лишилися маргінальними, оскільки трактати Аристотеля (384-322 до Р.Х.), видатного й авторитетного тогочасного ученого, затьмарили їх. Його судження ствердили геоцентричність Усесвіту і те, що Земля — єдиний світ із життям на протилежність небесній «кришталевій» сфері з отворами-зорями в ній:

« Число світів не може бути більшим за один.  »

Настанови Аристотеля спільно з геоцентричною системою Птолемея були ухвалені християнськими схоластами як істина, подібна до Святого Письма. Понад тисячу років сама думка про існування інших планетних систем уважалась неприпустимою і гріховною, а її носії зазнавали жорстоких утисків папської інквізиції (аж до спалення живцем). Мусульманський світ дотримувався аналогічних поглядів.

Ворохобники Ренесансу[ред.ред. код]

Але з настанням XVI століття у світобаченні людства почалися докорінні й незворотні зміни. Так, 1543 року польський астроном Миколай Коперник (пол. Mikołaj Kopernik) уперше публічно піддав сумніву геоцентризм, опублікувавши свою головну роботу Про обертання небесних сфер. Дослідник зазначив, що відсутність видимих паралаксів зірок указує на їхню далеку відстань від Землі, значно більшу від сусідніх планет, — але й він не зруйнував «небесну сферу», обґрунтовуючи геліоцентризм, що ставить за центр Усесвіту Сонце.

Проте один із перших прихильників його теорії, — італійський філософ Джордано Бруно, — пішов далі, урівнявши зорі й припускаючи наявність у них своїх Земель, ба навіть розумних істот, що їх заселяють. Він писав 1584 року:

« Усесвіт нескінченний... Він не має і не може мати єдиного центру. Зірки — це інші сонця, віднесені від нас на величезні й при цьому різні відстані. У небі необчислимі зорі, сузір'я, сонця і землі, чуттєво сприймавані; розумом ми висновуємо нескінченність числа інших. Отож, окрім видних небесних світил є ще багато космічних об'єктів, невідомих нам. Навколо інших зірок-сонць теж обертаються планетні системи, подібні до нашої. Планети на відміну від зірок сяють не своїм, а відбитим світлом. Сонце, як і планети, обертається довколо осі — загальний рух є законом Усесвіту. У Сонячній системі опріч шести відомих планет є ще планети, невидні для ока з огляду на їхню віддаленість від нас.

Світи — планети і сонця — перебувають у вічних зміні й поступі, народжуються й помирають. Змінюється й поверхня Землі — за великі проміжки — "моря" перетворюються на континенти, а континенти — на "моря". Нарешті життя є не лише на Землі, воно поширене в Усесвіті, форми його до без кінця різноманітні, так само багатоманітні умови на різних планетах. Життя в Усесвіті неминуче породжує і розум, причому розумні істоти інших планет зовсім не повинні скидатися на людей — адже Всесвіт нескінченний, і в ньому є місце для всіх форм буття.

 »

Автор цих рядків закінчив свій вік у полум'ї вогнища, — засуджений ватиканськими сановниками, що закидали йому нечувану коромолу.

Тим не менш у XVIII столітті висновки італійця згадав Ісаак Ньютон у своїй праці «Головна схолія» (англ. General Scholium), що завершувала його «Начала». Виходячи з прикладу планет Сонця, він написав: "І якщо нерухомі зірки є центрами подібних систем, усі вони будуть побудовані відповідно до аналогічної конструкції і за тими самими законами".

Початок досліджень[ред.ред. код]

Історично першим повідомленням про можливість існування планетної системи в іншої зірки була заява капітана Джейкоба (англ. Capt. William Stephen Jacob), астронома Мадраської обсерваторії (англ. East India Company’s Madras Observatory), зроблена 1855 року[4]. Він наголосив на «високій імовірності» перебування «планетарного тіла» в подвійній системі 70 Змієносця. У дев'яності роки ХІХ століття астроном Томас Дж. Дж. Сі з Чиказького університету й Військово-морська обсерваторія США підтвердили наявність у системі 70 Змієносця несамосвітного тіла (невидимого супутника) з періодом обертання в 36 років, однак розрахунки американця Ф. Р. Мультона спростовують висновки Сі, доводячи нетривкість подібної системи. Тому натепер (2014 рік) існування планетної системи в зірки 70 Змієносця не визнається наукою.

Перші спроби знайти планети поза Сонячною системою були пов'язані зі спостереженнями за положенням близьких зірок. Ще в 1916 році Едвард Барнард розгледів червону зірочку, яка «жваво» зміщувалася небом відносно інших зір. Астрономи назвали її Летючою зорею Барнарда. Це одна із найближчих до нас зірок і за масою всемеро менша від Сонця. З уваги на це, вплив на неї планет, якщо вони є, повинен бути помітним. На початку 1960-х років голландець Пітер ван де Камп оголосив, що відкрив у неї супутник завбільшки з Юпітер. Однак 1973 року його молодший колега Джордж Ґейтвуд (тоді аспірант) з'ясував, що Зоря Барнарда рухається без коливань і, отже, масивних планет не має.

Перші успіхи[ред.ред. код]

Наприкінці 1980-х багато груп науковців почали систематичне вимірювання швидкостей найближчих до Сонця зірок, провадячи спеціальний пошук екзопланет за допомогою високоточних спектрометрів. Перша позасонячна планета була знайдена 1988 року біля оранжевого субгіганта Гамма Цефея A, але потвердили цей факт лише у 2002 році. Відкриття було зроблене канадцями Брюсом Кемпбеллом (англ. Bruce Campbell), Ґордоном Волкером (англ. Gordon Walker) і Стівенсоном Янґом (англ. Stephenson Yang) з en:University of Victoria з Британо-колумбійського університету. У 1989 році надмасивна планета (або коричневий карлик) була знайдена Д. Латамом край зорі HD 114762. Проте її планетарний статус підтвердили тільки 1999 року.

Уперше екзопланети були доповідно зареєстровані у нейтронної зірки PSR 1257+12. Їх відкрили радіо-астрономи Алекс Вольщан (англ. Aleksander Wolszczan) і Даль Фрайль (англ. Dale Frail) 1991 року (вони оголосили про відкриття двох планет 2 січня 1992-го). Наступні спостеження дозволили виявити і третю 1994 року. Ці планети було визнано вторинними, тобто такими, які утворилися вже після вибуху наднової.

6 жовтня 1995 року астрономи Женевського університету Мішель Майор та Дідьє Квелоц оголосили про перше підтверджене виявлення екзопланети, що обертається навколо зірки Головної послідовності. За допомогою надточного спектрометра в Обсерваторії Верхнього Провансу вони зафіксували коливання зірки G-типу 51 Пегаса з періодом 4,23 доби. Планета, що його викликає, нагадує Юпітер, але перебуває у безпосередній близькості від світила.

У колах астрономів планети цього типу так і звуться — «гарячі юпітери» (згодом, шляхом вимірювання променевої швидкості зірок задля пошуку їхніх періодичних доплерівських змін було виявлено кількасот екзопланет). Спочатку знаходили переважно екзопланети цього типу, що вельми спантеличувало вчених, позаяк теорії народження планет указували, що газові велетні формуються на великих відстанях від зірки. Коли ж кількість планет почала обчислюватися сотнями, стало зрозуміло, що розпечені гіганти становлять у космосі радше виняток, аніж норму.

У 1999 році Іпсилон Андромеди стала першою зіркою головної послідовності, що має кілька планет. Інші планетні системи з кількох планет були знайдені згодом.

Землеподібні планети[ред.ред. код]

Технічний прогрес, передусім в спектроскопії високої роздільної здатності, призвів до швидкого виявлення багатьох нових екзопланет. Астрономи змогли зафіксувати позасонячні планети побічно — шляхом вимірювання їхнього гравітаційного впливу на рух батьківських зірок. Окрім цього їх знаходили, спостерігаючи за зміною видимої світності зірки, коли шукана планета проходила перед нею. Зрозуміло, що старання дослідників були спрямовані на пошук планет, подібних до Землі. Нарешті, першу таку планету було виявлено у серпні 2004 року, в системі зірки μ Жертовника[Джерело?]. Планета обертається навколо світила за 9,55 діб, відстань до зірки — 0,09 а. о., температура на поверхні — близько 900 K. Маса її оцінюється приблизно в 14 мас Землі.

2004 року було отримано перше зображення (в інфрачервоних променях) об'єкта-кандидата на екзопланету біля коричневого карлика 2M1207[5].

На початку 2005 року було відкрито наступні 12 планет. Серед них шість — газові гіганти. Серед інших шести одна є найменшою серед усіх відомих екзопланет. Вона вп'ятеро менша за розмірами від Плутона. Відкрити її допомогло те, що зірка, навколо якої оберталася планета — пульсар. Планета викликала періодичні нерівномірності випромінювання пульсара, завдяки чому її було знайдено.

13 листопада 2008 року вперше вдалося отримати зображення одразу цілої планетної системи — знімок трьох планет, що обертаються круг зірки HR 8799 у сузір'ї Пегаса. Це перша планетна система, відкрита поблизу гарячої білої зірки раннього спектрального класу (А5). Усі відкриті доти планетні системи (за винятком планет поблизу пульсарів) були виявлені навколо зір пізніших класів (F-M). Того самого дня також уперше вдалося виявити планету Фомальгаут b біля зірки Фомальгаут шляхом прямих спостережень.

2011 року Девід Беннетт з Університету Нотр-Дам (Індіана, США) оголосив на основі спостережень 20062007 років на 1,8-метровому телескопі Університетської обсерваторії Маунт-Джон у Новій Зеландії про відкриття за допомогою методу мікролінзування 10 поодиноких юпітероподібних екзопланет. Щоправда, дві з них можуть бути високоорбітальними супутниками найближчих до них зір.

У вересні 2011 року було оголошено про відкриття двох екзопланет KIC 10905746 b та KIC 6185331 b любителями астрономії в рамках проекту Planet Hunters, призначеного для аналізу відомостей, зібраних телескопом «Кеплер». При цьому згадувалося про 10 кандидатів у планети, але на той момент тільки два з них із достатньою мірою упевненості визначались ученими як екзопланети. Планети були знайдені добровільними учасниками проекту серед відомостей, які професійні астрономи з тих чи тих причин відсіяли, і якби не допомога добровольців, зазначені небесні тіла, ймовірно, лишилися б невідкритими.

5 грудня 2011 року телескопом Кеплер була виявлена перша надземля в зоні, придатній для життя, — Kepler-22 b.

20 грудня 2011 року той самий прилад біля зірки Кеплер-20 розгледів перші екзопланети завбільшки з Землю та менші — Kepler-20 e (радіусом 0,87 земного й масою від 0,39 до 1,67 мас Землі) та Kepler-20 f (0,045 маси Юпітера й 1,03 радіусу Землі).

22 лютого 2012 року науковці з Гарвард-Смітсонівського центру астрофізики на відстані 40 світлових років від Землі відкрили першу екзопланету з води — GJ 1214 b. Період обертання планети довколо зорі, — червоного карлика, — 38 годин, вона знаходиться приблизно на відстані 2 мільони кілометрів від свого світила. Температура на поверхні планети дорівнює близько 230 °C.

Майбутні програми пошуку[ред.ред. код]

Анімація показує відмінності в обертанні позасонячних планет в однопланетних і двопланетних системах. (Відомості отримані телескопом «Кеплер»)
Анімація планетної системи зірки HD 10180 за відомостями, отриманими ESO

Пошук екзопланет триває. На черзі наступні проекти:

Кеплер (NASA) — запущений 7 березня 2009 року космічний телескоп системи Шмідта з діаметром об'єктива 0,95 м здатен одночасно відслідковувати 100 000 зірок. Планується виявити близько 50 планет, подібних до Землі, або ж близько 600 планет, що переважають у 2,2 разів Землю за розміром.

NESSI (абревіатура від «New Exoplanet Spectroscopic Survey Instrument») — космічна обсерваторія, що є одним із перших наземних пристроїв, розроблених спеціально задля вивчення атмосфери екзопланет (натепер проходить останні випробування)[6].

TESS - космічний телескоп, розроблений Массачусетським технологічним інститутом (запуск у 2017 році).

Джеймс Вебб — американська орбітальна інфрачервона обсерваторія, що призначена на зміну космічному телескопу Хаббла (планована дата запуску — 2018 рік).

Близькі перспективи:

  • PEGASE - французька космічна місія, що спочатку планувалася на 2010-2012 р.
  • EChO — іде теоретичне пропрацювання проекту. У разі схвалення ЄКА, запуск приблизно у 2022 році.

Також у дальшій перспективі очікується запуск оптичного інтерферометра SIM (NASA), систем інфрачервоних телескопів IRSI/DARWIN (ЄКА) і TPF (NASA).

Окрім космічних місій, у майбутньому планується поступ наземного інструментарію. До прикладу, на Європейському надзвичайно великому телескопі буде встановлене обладнання, здатне вивчати атмосферу екзопланет.

Методи пошуку екзопланет[ред.ред. код]

Більшість виявлених позасонячних планет лежать у межах 300 світлових років від Сонячної системи.
Анімація демонструє гравітаційний вплив екзопланети на зірку
  1. Метод прямих спостережень — ми можемо побачити планету поряд з іншою зіркою, подібно до того, як бачимо планети нашої зоряної системи. Зробити це дуже складно через велетенський контраст яскравості між зіркою і планетою. Лише у листопаді 2008 року було опубліковано дві роботи про виявлені цим методом планети. Навіть у цьому випадку молоді планети було знайдено не за відбитим світлом зірки, а за власним тепловим випромінюванням.
  2. Астрометричний метод — найстаріший. Саме в такий спосіб учені вперше почали пошук планет поза Сонячною системою півстоліття назад. Заснований на спостереженнях за змінами власного руху зорі під гравітаційним впливом планети. Хоча за допомогою астрометрії були уточнені маси деяких екзопланет, станом на 2009 рік зроблене тільки одне підтверджене відкриття[7]. Майбутнє цього методу пов'язане з орбітальними місіями, такими як SIM.
  3. Метод транзитної фотометрії — пов'язаний з проходженням планети на тлі зірки. Дозволяє визначити розмір, а в поєднанні з методом Доплера — густину планет. На 2006 рік було виявлено лише 10 транзитних планет. На 2010 рік завдяки роботі проекту СуперWASP їх уже більше 30.
  4. Гравітаційне лінзування. Між спостережуваним об'єктом (зіркою, галактикою) та спостерігачем на Землі має бути інша зірка (вона відіграватиме роль лінзи), яка фокусує своїм гравітаційним полем світло від спостережуваної зіркової системи. Якщо зірка-лінза має планету, то з'являється несиметрична крива блиску та можлива відсутність ахроматичності. Цей метод має вкрай обмежене застосування. Він чутливий до планет із малою масою, аж до земної. На 2006 рік відкрито 4 планети.
  5. Спектрометричне вимірювання радіальної швидкості зірок (метод Доплера) — найрозповсюдженіший метод. За його допомогою можна виявити планети з масою, не меншою від кількох мас Землі, що розташовані поряд із зіркою, і планети-гіганти з періодами до ~10 років. Планета, обертаючись навколо зірки, немовби розгойдує її, і ми можемо спостерігати доплерівський зсув спектру.

Властивості екзопланет[ред.ред. код]

Порівняння Сонячної системи з системою 55 Рака
Очікувані розміри планет типу Надземля, залежно від їхньої маси й хімічного складу[8]. Приклади таких планет: Планета-океан; Залізна планета, Вуглецева планета.

Планети виявлено приблизно в 10% зірок, включених до програм пошуків. Їхня частка зростає в міру накопичення даних і вдосконалення техніки спостереження.

Спостерігається залежність кількості планет-гігантів від вмісту важких елементів (металів) у зірках. Системи із планетами-гігантами зустрічаються також здебільшого в зірок сонячного типу (класів K5-F5). Водночас, у червоних карликів їхня частка значно менша (у 200 спостережуваних червоних карликів наразі виявлено лише одну подібну систему). Останні відкриття, зроблені методом гравітаційного мікролінзування, свідчать про широку розповсюдженість систем із планетами середньої маси типу Урана й Нептуна замість газових велетнів. Це в першу чергу стосується маломасивних зірок і зірок із низьким вмістом металів.

Для деяких планет отримано оцінку їхнього діаметру, що дозволяє визначити їхню густину, а також припускати наявність масивних ядер, що складаються з важких елементів. Європейські астрономи під керівництвом Трістана Ґійо (фр. Tristan Guillot) з Обсерваторії Лазурового берега (фр. Observatoire de la Côte d'Azur, OCA), встановили, що при порівнянні густини планет із вмістом металів у їхніх зірках є певна кореляція. Планети, сформовані навколо зірок, які є настільки ж багатими на метал, як наше Сонце, мають маленькі ядра, тим часом як планети, зірки яких містять удвічі-втричі більше металів, мають набагато більші ядра.

В екзопланет, що рухаються на орбітах із великим ексцентриситетом, внутрішній вміст яких включає в себе кілька шарів речовини (кора, мантія та ядро), припливні сили спроможні вивільняти теплову енергію, що здатна створювати й підтримувати сприятливі для життя умови на космічному тілі, а їхня орбіта з часом може еволюціонувати в кругову[9].

Наразі найбільш схожий на земний клімат має Глізе 581 c: за попередніми оцінками, температура на її поверхні коливається в діапазоні 0—40 °C. Також теоретично цей позасонячний світ містить запаси рідкої води. Але через те, що за масою Глізе 581 c вп'ятеро переважає нашу планету, життя на ній не можна назвати комфортним. Тим часом найближчою за розміром до колиски людства є Кеплер-186 f (більша від Землі на 13%), проте наявність атмосфери та води на цій екзопланеті під сумнівом.

Одні з найзагадковіших — екзопланети поблизу нейтронних зірок.

Обертання і нахил осі[ред.ред. код]

Уявлена художником гіпотетична планета-океан із супутниками

У квітні 2014 року був зроблений перший вимір періоду обертання екзопланети Бета Живописця b, на основі якого вчені оголосили, що доба на цьому «супер-Юпітері» триває 8 годин (цей висновок базується на припущенні, що нахил осі планети малий). Екваторіальна швидкість обертання — 25 км на секунду, що перевершує газових гігантів Сонячної системи й цілком узгоджується з надмірною масою екзопланети. (Карликова планета Церера обертається за 5 годин, але менший радіус Церери означає, що такий період обертання відповідає екваторіальній швидкості обертання, яка набагато повільніша від Бета Живописця b.) Відстань Бета Живописця b від своєї зірки - 9 а.о.. На таких відстанях обертання планет-гігантів не сповільнюється припливними силами. Бета Живописця b ще гаряча і молода, але протягом найближчих сотень мільйонів років, вона охолоне і стиснеться до розміру Юпітера, і, якщо її кутовий момент збережеться, довжина її дня скоротиться до близько 3 годин, а швидкість її екваторіального обертання прискориться до приблизно 40 км в секунду.

Деякі планетні системи[ред.ред. код]

Назва зорі Кількість
екзопланет
Відомості про екзопланети Примітки
51 Пегаса 1 51 Пегаса b або Беллерофонт
υ Андромеди 4 4 екзопланети
ε Ерідана 2 можливо 2 екзопланети непідтверджено
55 Рака 5 відкрито більше п'яти екзопланет можливо сім
μ Жертовника 4 відкрито 4 екзопланети
47 Великого Воза 3 47 UMa b, 47 UMa c, 47 UMa d
γ Цефея 1 Гамма Цефея A b
Глізе 581 6 Глізе 581 bГлізе 581 g станом на 2010 рік
Глізе 876 4 Gliese 876 bGliese 876 e станом на 2010 рік
OGLE-TR-56 1 OGLE-TR-56 b
OGLE-2003-BLG-235/MOA-2003-BLG-53 1 OGLE-2003-BLG-235L b/MOA-2003-BLG-53L b
2M1207 1 екзопланета 2M1207 b можливо планемо
PSR 1257+12 3 відкрито 3 екзопланети
HD 10180 5 відкрито більше п'яти екзопланет[10] можливо сім
HD 188753 1 екзопланета HD 188753A b непідтверджена
HD 189733 1 екзопланета HD 189733 b
HD 209458 1 екзопланета HD 209458 b або Осіріс
HIP 13044 1 HIP 13044 b позагалактична[11]
WASP-1 1 екзопланета WASP-1b
WASP-2 1 екзопланета WASP-2b

Наслідки відкриття екзопланет[ред.ред. код]

Відкриття екзопланет дозволило астрономам зробити висновок: планетні системи — розповсюджене в космосі явище. Немає загальновизнаної теорії утворення планет[Джерело?], але тепер, коли з'явилась змога підбити статистику, ситуація в цій галузі змінюється на краще. Більшість виявлених систем досить відрізняється від сонячної — найрадше це пояснюється селективністю застосовуваних методів (найлегше виявити масивні коротко-періодичні планети). Планети, подібні до Землі, сучасними методами у більшості випадків виявити поки неможливо. Цікаво, що в зірки Епсилон Ерідана (яка разом з Тау Кита й Епсилон Індіанця вважається за одну з трьох найближчих до Сонця зірок, що надаються для існування життя, див. SETI) також виявлено планетну систему, хоча вірогідність цього відкриття поки лишається під сумнівом.

«Закриття» екзопланет[ред.ред. код]

Ретельне вивчення спектру зірки WASP-9 за допомогою високоточного спектрометра HARPS виявило в ньому знаки другого зоряного спектру. Таким чином, планети WASP-9b не існує[12].

Науково-популярні фільми[ред.ред. код]

Екзопланети в мистецтві[ред.ред. код]

Файл:Tatooine.jpg
Дивоглядний захід двох світил Татуїна,

Екзопланети віддавна приковують увагу митців, тож докладно зображені в їхніх творах. Найбільш послідовно вони відбиті в науково-фантастичній літературі та кінематографі. Часом останні впливають на номенклатуру дослідників. Так, якщо відкриту у вересні 2011-го в подвійній зоряній системі Кеплер-16b преса охрестила «Татуїном» без особливого ентузіазму вчених, то її «побратима» HD 188753 Ab, що кружляє навколо іншої подвійної зорі, вони самі неофіційно нарекли ім'ям Батьківщини Люка Скайвокера (ця планета з зафільмованих Джорджем Лукасом «Зоряних війн» так само мала два сонця).

Рон Габбард, засновник Церкви Саєнтології написав роман «Поле битви — Земля», що розповідає про расу міжпланетних загарбників з планети «Псайкло».

Повість братів Стругацьких «Важко бути богом» описує екзопланету, населену гуманоїдами, яких не відрізнити від людей і чий рівень розвитку нагадує земне «Середньовіччя».

Герої франшизи «Star Trek» в дослідженні невідомих світів відвідують низку екзопланет, населених химерними мешканцями.

Дія роману Френка Герберта «Дюна» розгортається на планеті «Арракіс», де видобувається мінерал, доконечний для зоряних подорожей. Роман кілька разів екранізували.

Тим часом Станіслав Лем, польський колега Герберта, у своєму філософському романі «Соляріс» змалювує однойменну екзопланету, що має власний інтелект і замагає сумління своїх колонізаторів воскреслими родичами. Твір Лема двічі екранізували. Зокрема, свою мистецьку версію створив видатний радянський режисер Андрій Тарковський. Із сюжетом «Соляріса» дещо перегукується «Тут можуть водитися тигри», — оповідання американського фантаста Рея Бредбері, що описує розумну та щедру планету (теж екранізоване).

Герої телесеріалу «Лексс» мандрують «Темним Усесвітом» на живому кораблі, що нагадує велетенську бабку, час від часу висаджуючись на екзопланетах, — таких, як «Брунніс», планета-смітник «Клааґія», планетоїд «Кластер» тощо.

«Аватар», науково-фантастичний пригодницький фільм Джеймса Кемерона, розповідає про однойменну екзопланету — далекий дивовижний світ, що потопає в пралісі.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Зовнішні посилання[ред.ред. код]