Манул

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Манул
Manul close.jpg
Охоронний статус
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Metazoa)
Тип: Хордові (Chordata)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Хижі (Carnivora)
Родина: Котові (Felidae)
Рід: Манул (Otocolobus)
(раніше Кішка, Felis)
Вид: Манул
Біноміальна назва
Otocolobus manul
(Pallas, 1776)
Ареал манула
Ареал манула
Підвиди
  • Otocolobus manul ferruginea
  • Otocolobus manul manul
  • Otocolobus manul nigripecta
Посилання
ITIS logo.jpg ITIS: 183791
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 61408
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Otocolobus manul
Fossilworks: 224050[1] 224050[1]

Манул (Otocolobus manul Pallas) — ссавець родини котових (Felidae). Свою другу назву — «палласів кіт» — він отримав на честь німецького натураліста Петера Палласа, який описав манула на узбережжі Каспійського моря в XVIII столітті. Родова назва Otocolobus походить від грецького us, otos — «вухо» і kolobos — «потворний», тобто «потворне вухо».

Зовнішній вигляд[ред.ред. код]

Манул — тварина розміром з домашню кішку: довжина його тіла 52-62 см, хвоста 22-26 см; важить він 3-5 кг. Від звичайної кішки він відрізняється щільнішим, масивнішим тілом на коротких товстих ногах і дуже густим хутром (волосини довжиною до 7 см). Голова у манула невелика, широка і сплощена, з маленькими округлими вушками, які широко розставлені. Очі жовті, зіниці яких при яскравому світлі, на відміну від зіниць очей домашньої кішки, не набувають форми щілини, а залишаються круглими. На щоках — пучки подовженого волосся (баки). Хвіст довгий і товстий, із закругленим кінчиком.

Хутро у манула найпухнастіше та найгустіше серед котячих. Забарвлення хутра є комбінацією світло-сірого та палево-вохристого кольорів; волоски мають білі кінчики, внаслідок чого створюється враження, що хутро манула припорошене снігом. На задній частині тулуба і на хвості є вузькі темні поперечні смуги, з боків морди від кутів очей йдуть вертикальні чорні смуги. Кінчик хвоста чорний. Низ тіла бурий з білим нальотом.

Своєрідна зовнішність манула стала підставою для гіпотези, що цей дикий кіт споріднений з персидськими кішками, які схожі на нього пухнастим хутром, округлими формами та досить незвичайною для решти видів кішок формою голови.

Розповсюдження і підвиди[ред.ред. код]

Манул поширений в Центральній і Середній Азії, від Південного Закавказзя та західного Ірану до Забайкалья, Монголії та Північно-Західного Китаю. За останніх 10-15 років манул у відкритих степах був практично винищений, і його ареали набувають вигляду ізольованих вогнищ.

Види забарвлення та розміри тіла манула не особливо різняться в залежності від місця проживання.Визначено всього три підвиди:

  • Otocolobus manul manul — зустрічається на більшій частині ареалу, але найпоширеніший в Монголії та західному Китаї. Має типове забарвлення.
  • Otocolobus manul ferruginea — поширений в Ірані, Казахстані, Киргизії, Туркменії, Узбекистані, Таджикистані, Афганістані, Пакистані. Відрізняється червонувато-вохристим забарвленням, з чіткими червонуватими смугами.
  • Otocolobus manul nigripecta — мешкає в Кашмірі, Непалі та Тибеті. Для нього характерне сірувате забарвлення хутра, яке взимку набуває виразного сріблясто-сірого відтінку.

Спосіб життя та харчування[ред.ред. код]

Для місцин, де живе манул, характерний різко континентальний клімат з низькими температурами взимку та невисоким сніговим покровом; найпоширеніший він в районах, де випадає мало снігу(до 20 сантиметрів), оскільки не пристосований до пересування по товстому пухкому снігу; завдяки гарному хутру витримує суворі зими до — 50 °C.). Населяє манул степові та напівпустельні ділянки в горах, мілкі сопки, міжгірські улоговини, особливо з чагарниками, останцями та чинками, з кам'яними розсипами та скельними розколинами. У горах піднімається до 3000-4800 м над рівнем моря. У лісовому поясі і в низинах зустрічається рідко. Мозаїчність його ареалу, спорадичність розповсюдження та низька щільність пояснюються відносною стенотопністю (прив'язаного до певного вузького кола місць проживання)вигляду. Всюди манул нечисленний.

Манул провадить самітній та осілий спосіб життя. Активний переважно у сутінках і рано вранці; вдень спить в укритті. Лігво влаштовує в міжгір'ях скель, невеликих печерах, під каменями, в старих норах бабаків, лисиць, борсуків. Забарвлення манула має виняткові камуфлюючі властивости, що допомагають йому під час полювання. Сам по собі манул — найповільніший та найнеповороткіший з усіх диких котів.

Харчується манул майже виключно піщухамі і мишоподібними гризунами, зрідка ловить ховрахів, зайців-толаїв, сурчат і птахів. Влітку, в роки депресії серед піщух, у великій кількості поїдає прямокрилих та інших комах. Здобич ловить, скрадаючи її, або чатує на неї при каменях і норах.

Манул не здатен швидко бігати. При наявності небезпеки для нього властиво зачаїтися; він також рятується від ворогів, залазячи на камені та скелі. Затривожений манул хрипко бурчить або різко пирхає.

Манул має злий та незалежний характер. Не приручаються; навіть якщо манула приручити кошеням, із віком він знову здичавіє.

Розмноження[ред.ред. код]

Манул розмножується один раз на рік. Шлюбний сезон у манула - у лютому — березні. Вагітність триває близько 60 днів. Кошенята народжуються в квітні, травні. У посліді 2-6 кошенят, більше буває рідко. Довжина новонародженого манула — близько 12 см, вага — до 300 г; у їх забарвленні помітна темна плямистість. Як і у багатьох котячих, кошенята манула народжуються сліпими і повністю безпорадними. Прозрівають вони на 10-12-й день. У віці 3-4 місяців вони починають полювати. Статевої зрілості молоді манули досягають у віці близько 10 місяців. Середня тривалість життя манула — 13-14 років.

Загрози[ред.ред. код]

Вважається, що природними ворогами манулів є вовки, однак жодного випадку нападу вовків на манулів досі не зафіксовано. В природі головними ворогами манулів скоріш є великі хижі птахи — беркути, орли, сови. Дуже небезпечними є також собаки, які помітно вкорочують, а часом і знищують популяції манулів поруч із людськими поселеннями чи пасовиськами. Також чималої шкоди завдають люди.

Статус популяції та охорона[ред.ред. код]

Повсюдно, не виключаючи території, що охороняються, манул рідкісний або украй рідкісний, і його чисельність продовжує скорочуватися. В дейких місцях він - на межі зникнення. Точна чисельність виду невідома, тому що він ховається від зайвого ока та через мозаїчність його розповсюдження. За даними експертів чисельність манула в 1989 і 1991 роках оцінювалася: в Алтайському краї - 200—300 особин; у Бурятії — 50-70 особин; у Читинській області — 2000—2400 особин. Максимальна щільність тварин в окремих місцях проживання становила 2,5-3 дорослих особі/10 км².

Характерні місця проживання манула (кам'янисті степи, останци) порівняно мало страждають від діяльності людини; найбільше впливає на його чисельність полювання заради хутра, масове використання петель і капканів для вилову зайців і лисиць. Разом з дією антропогенних чинників підкреслюється погіршення кормової бази, зважаючи на зниження чисельності бабаків та інших гризунів. Велика кількість, особливо молодих, звірів знищується вовками та пугачами; у ранньому віці велика смертність від інфекційних захворювань. Істотним обмежуючим чинником є також багатосніжні зими та тривала ожеледь.

Манул занесений в Червоний список МСОП із статусом «Близький до загрозливого» і в Додаток II Конвенції CITES (1995). Полювання на манула повсюдно заборонено. Манули досить успішно розмножуються в неволі. На 1 січня 1988 року, в 13 колекціях зоопарків світу містилося 35 манулів. Через слабко вивчену екологію манула заходи щодо охорони цього виду тільки розробляються.

Манул в культурі[ред.ред. код]

Манулам присвячена серія з 12 марок пошти Таджикистану, випущена в 1996 році під знаком Всесвітнього фонду дикої природи, а також декілька окремих марок таджицької пошти. Поштові марки з манулами випускали й інші держави, на території яких мешкають манули — Азербайджан, Монголія, Киргизстан. Не зважаючи на те, що манул не водиться ні в Європі, ні в Африці, він потрапив на випуски марок ООН і Беніну, присвячені рідкісним видам тварин. У 1996 році в Туркменістані була випущена пам’ятна срібна монета номіналом 500 манатів із зображенням манула. Монета вийшла в серії, присвяченій рідкісним і зникаючим видам тварин.

Восени 2008 року манули отримали популярність в Рунеті як інтернет-тема. Зазвичай у глядачів морда манула викликає асоціації з образою, загрозою і подивом. Манули дуже схожі на коханих людьми домашніх кішок, відрізняються підвищеною пухнастістю й незалежним характером. Вважається, що саме за ці якості манули полюбилися інтернет-аудиторії[2].

Галерея[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Fossilworks
  2. Докладніше дивись: Марія Горинцева. Мануломанія (рос.) — в статті йдеться як про суспільний феномен «мануломанії», так і про суто біологічні проблеми.

Джерела[ред.ред. код]

Панда Це незавершена стаття з теріології.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.