Культура полів поховальних урн

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Типове поховання праху спаленого небіжчика в глечику
Зразки зброї, знайдені в могильниках культури
Поширення культури в Європі

Полів поховань культури, полів похоронних урн культура (англ. Urnfield culture, нім. Urnenfelderkultur) (1300—750 роки до н. е.) — загальна назва ряду археологічних культур за їх характерною ознакою, — могильниками без насипів, що містять переважно залишки трупоспалень, зазвичай з похованням праху в глиняному посуді, поставленому на дно могили. Культура полів поховань була наступником культури курганних поховань і її успадкувала Гальштатська культура.

Історія[ред.ред. код]

Полів поховань культури виникли у бронзову добу й існували протягом тривалого часу (понад 1700 років). Були поширені по всій Європі. У ранній залізній добі в могильниках вже починають зустрічатися поховання попелу померлих у ямках без урн і трупоположення.

Поширення культури полів поховань не є результатом експансії якого-небудь одного народу або генетично зв'язаних народів. Очевидно, цей обряд був прийнятий етнічно різними групами населення Європи.

Припускають, що культура полів поховань в Іспанії й Британії належали предкам кельтів. На території Східної Європи до неї належать пшеворська, зарубинецька й черняхівська культури, які (щонайменше в деякій частині) були створені предками стародавніх слов'ян.

Місцеві варіянти[ред.ред. код]

Вивчення полів поховань в Україні[ред.ред. код]

Українськими вченими до Другої свтової війни та відразу опісля було виявлено на території України більше двохсот пунктів поховань цієї культури, не рахуючи тих, що знаходились на тільки-но приєднаних до УРСР західноукраїнських землях[1]. Першим, хто відкрив поля поховань в Україні був Вікентій Хвойка (1901): у селах Черняхів, Зарубинці, Ромашки на Київщині. Він відразу ж визнав їх похованнями слов'ян[джерело?].

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Є. Махно. Вивчення культури полів поховань. — Археологія, № 1, 1947. — С.195—196.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]