Перейти до вмісту

Національний академічний театр опери та балету України імені Тараса Шевченка

Координати: 50°26′48″ пн. ш. 30°30′45″ сх. д. / 50.44667° пн. ш. 30.51250° сх. д. / 50.44667; 30.51250
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з НОУ)
Національний академічний театр опери та балету України імені Т. Г. Шевченка
Національна опера України ім. Т. Г. Шевченка
Національна опера України ім. Т. Г. Шевченка
Національна опера України ім. Т. Г. Шевченка
50°26′48″ пн. ш. 30°30′45″ сх. д. / 50.44667° пн. ш. 30.51250° сх. д. / 50.44667; 30.51250
Країна Україна Україна
Місто
Київ
Місце Київ
Адреса
Володимирська вулиця, 50
Назва на честь
(епонім) 		Шевченко Тарас Григорович
Архітектор Віктор Шретер
Тип театральна організаціяd, оперна компаніяd
Відкрито 1867
Керівництво А. Солов'яненко, головний режисер;
П. Чуприна, генеральний директор
opera.com.ua
Нагороди Орден Леніна
Ідентифікатори і посилання
Мапа

Національний академічний театр опери та балету України імені Т. Г. Шевченка — театр опери і балету у Києві, заснований 1867 року. Театр розташований на вул. Володимирській, 50.

Незважаючи на свою відносно коротку історію, театр здобув визнання далеко за межами України. Самобутні інтерпретації класичної музичної спадщини і сучасних творів, виняткової злагодженості оркестр і хор, талановиті солісти, яскраві й самобутні виконавські традиції дозволили театру досягти мистецьких вершин і посісти важливе місце в сьогоденній музичній культурі Європи.

Історичний нарис

[ред. | ред. код]

За російської імперії

[ред. | ред. код]

Постійна оперна трупа була організована у Києві влітку 1867 року[1]. Поштовхом до створення постійно чинного театру стали успішні гастролі італійських оперних труп у 1865—1866 роках у Києві.

Трупа працювала у приміщенні Міського театру, збудованого 1856 року за проєктом архітектора Івана Штрома.

Київська опера стала поряд з театрами Москви і Петербурга однією з найкращих у Російській імперії. Перший сезон був відкритий оперою Олексія Верстовського «Аскольдова могила», прем'єра якого відбулася 27 жовтня (8 листопада) 1867 року. Надалі репертуар поповнювався творами переважно російських композиторів: Михайла Глинки («Життя за царя», «Руслан і Людмила»), Олександра Даргомижського («Русалка»), Антона Рубінштейна («Маккавей») та ін. Європейська класика ставилась у перекладі російською мовою, зокрема: «Севільський цирульник» Дж. Россіні, «Весілля Фігаро» В.А. Моцарта, «Чарівний стрілець» К.М. Вебера, «Лючія ді Ламмермур» Г. Доніцетті, опери Дж. Верді.

Лише в 1874 році в Києві вдалося вперше вдалося поставити українську оперу - «Різдвяна ніч» М. Лисенка (за режисурою Михайла Старицького). Пізніше були поставлені йгого ж опери «Травнева ніч» (1903) та «Ноктюрн» (1914).

Натомість переважали і надалі російські - зокрема, опери П.Чайковського «Опричник» (1874), «Євгеній Онєгін» (1884), «Мазепа» (1886) та «Пікова дама» (1890). Безпосередньо за участю авторів відбулися київські прем'єри опер «Алеко» Сергія Рахманінова (1893), «Снігуронька» Миколи Римського-Корсакова (1895).

Будівля Київського міського театру на початку 1900-х
Київський міський оперний театр, 1911

У лютому 1896 році після ранкової вистави «Євгенія Онєгіна» сталася пожежа, що повністю знищила будівлю Міського театру, після чого був оголошений конкурс на проєкт нової будівлі. Цей конкурс виграв проєкт російського архітектора Віктора Шретера. Спорудження нової будівлі на місці старого театру розпочалося у 1898 році.

Зал оперного театру включав партер, амфітеатр, бельетаж та чотири яруси, що вміщують близько 1650 глядачів (у партері 384 місця), загальна кубатура театру — майже 100 000 м³, площа приміщень — 40210 м². Над головним входом театру був встановлений офіційний герб Києва із зображенням архістратига Михаїла — покровителя міста, проте за наполяганням Київського митрополита Фіогноста, який вважав театр гріховним закладом, герб замінили алегоричною композицією: геральдичні грифони тримають у лапах ліру як символ музичного мистецтва. Фасад будівлі прикрашали бюсти композиторів Михайла Глинки та Олександра Сєрова, які подарували Києву артисти петербурзького Маріїнського театру. Урочисте відкриття та освячення нової будівлі відбулося 15 (28) вересня 1901 року[2][3].

З 1901 року в цей період солістами були: співачки Любов Андрєєва-Дельмас, Елеонора Боброва-Пфейфер, Євгенія Бронська, Клара Брун, Катерина Воронець-Монтвід, Марія Донець-Тессейр, Софія Друзякіна, Марія Коваленко, Катерина Ковелькова, Ольга Монська, Олена Петляш-Барілотті, Зінаїда Рибчинська, Марина Скибицька, Розалія Файнберг-Горська; співаки Степан Белина-Скупевський, Антон Боначич, Олексій Борисенко, Гуальтьєр Боссе, Михайло Бочаров, Олександр Брагін, Абрам Брайнін, Михайло Донець, Оскар Каміонський, Микола Каржевін, Олександр Каченовський, Володимир Лосський, Михайло Микиша, Марія Гущина, Федір Орешкевич, Платон Цесевич, Ольга Грозовська, Іван Гриценко та ін.[4]

З 1913 року в театрі працював відомий диригент Михайло Багриновський.

Українська Держава

[ред. | ред. код]

У роки революції приміщення оперного театру використовувався не тільки для мистецтва, але й для проведення з'їздів. Зокрема, 1917 року в приміщенні оперного театру проходив ІІ Всеукраїнський військовий з'їзд, на якому було проголошено Перший Універсал Української Центральної Ради.

У часи Української Держави київська опера називалася як Український театр драми та опери. У серпні 1918 року були перекладені українською мовою опери: «Галька», «Фауст», «Травіата», «Черевички», «Казки Гофмана», «Богема», «Продана наречена», «Русалка», «Сільська честь», «Жидівка», «Мадам Батерфляй». Вітчизняна преса писала, що українська державна опера має всі підстави і потенціал стати одним із найкращих театрів свого часу, разом з тим застерігаючи, що «українська державна опера не повинна повторити історію петроградських державних театрів, котрі давали чужу людності й громадянству культуру…» Ними наголошувалося, що слід «організувати справу опери художньо сильної, національної і культурної»[5].

Радянські роки

[ред. | ред. код]

Після встановлення у Києві радянської влади у 1919 році театр було націоналізовано і названо «Державним оперним театром ім. К. Лібкнехта», режисерами призначено Олександра Улуханова і Якова Гречнєва. У 1926 році — театр називався Київська державна академічна українська опера, а в 1934 році, з поверненням Києву статусу столиці — Академічний театр опери і балету УРСР. З відомих художників цього часу в опері працював Семен Евенбах. 1936 року театр був нагороджений орденом Леніна, а в 1939 році театрові було присвоєне ім'я Тараса Шевченка.

Декрет раднаркому 1926 року передбачав виконання усіх опер українською мовою, що мало велике значення для утвердження повновартісності української культури й української мови[6]. Ця традиція протрималася до початку 1990-х років.

У 1930-х роках обговорювався проєкт соціалістичної перебудови приміщення київського оперного, якому хотіли надати архітектурних особливостей нового «пролетарського стилю». Проте перебудова торкнулася лише зняття бюстів російських композиторів та зведення прибудови до тильної сторони будівлі двоповерхового приміщення репетиційних залів. В ці роки репертуар театру вперше було поставлено «Запорожця за Дунаєм» С.Гулака-Артемовського (1934), «Золотий обруч» (1930) та «Щорс» (1938) Бориса Лятошинського, «Борис Годунов» Модеста Мусоргського та інші.

В роки німецько-радянської війни театр було евакуйовано в Уфу, потім в Іркутськ, де театр працював до 1944 року. В той же час частина трупи, а також значна частина декорацій залишалися у Києві, і театр продовжував працювати в умовах німецької окупації. Очільником театру був призначений німецький ставленик Брюкнер, що найменував театр «Великою оперою», заборонив виконання російської музики, проте окрім німецьких опер (мовою оригіналу), ставив також італійські опери в українському перекладі Дмитра Ревуцького, і навіть деякі твори українських авторів дорадянського періоду[7]. Напередодні відвоювання Києва, 8 травня 1943 року під час вистави «Лоенргіну» у приміщення театру влучила бомба, що спричинила загибель 4-х німецьких офіцерів.

У повоєнні роки репертуар театру поповнювався творами радянських композиторів, значна частина яких були присвячені подіям становлення радянської влади. У ці роки в театрі працювали видатні артисти — диригенти Арій Пазовський, Натан Рахлін, Веніамін Тольба, Костянтин Сімеонов, Степан Турчак, вокалісти Борис Гмиря, Михайло Гришко, Арнольд Азрікан, Зоя Гайдай, Лілія Лобанова, Марія Литвиненко-Вольгемут, Оксана Петрусенко, Лариса Руденко,Єлизавета Чавдар, виступав у театрі і Федір Шаляпін.

Починаючи з кінця 1950-х років, за свідченням Івана Гамкала, театр переживав поступове «падіння творчої дисципліни і художнього рівня спектаклів», причиною чому була некомпетентність у питаннях культури його керівництва. Так, наприкінці 1950-х років київський театр змушені були покинути Борис Гмиря та Веніамін Тольба, а на початку 1970-х років — Степан Турчак і Костянтин Симеонов[8]. Незважаючи на це театр мав окремі успішні постановки, зокрема серед визначних здобутків слід виділити постановку «Катерини Ізмайлової» Дмитра Шостаковича (в українському перекладі М. Бажана), що була нагороджена Державною премією ім. Т. Шевченка (1975).

У 1983–1988 роках було здійснено капітальну реконструкцію театрального приміщення (архітектор Борис Жежерін). Реставратори внесли значні зміни у закулісну частину театрального приміщення, що дозволило збільшити кількість репетиційних залів, гримувальних кімнат, було обладнано спеціальний хоровий клас. Також було збільшено параметри сцени до 20 м вглиб і 27 м у висоту. Загальна площа сцени тепер становить 824 м². Також під час реставрації замість старовинного органу встановили новий, збудований на замовлення театру чеською фірмою «Рігер-Клос». Було переобладнано й оркестрову яму, в якій зараз одночасно може розміститись 100 музикантів. Загалом після реставрації площа театральних приміщень збільшилася на 20000 м². Стало вдвічі більше гримувальних кімнат, з'явилося кілька нових репетиційних залів.

Роки Незалежності

[ред. | ред. код]
Національна опера України ім. Т. Г. Шевченка

Починаючи з 1991—1999 роках генеральним директором Національної опери є Анатолій Мокренко. В цей час театр поступово починає відмовлятися від україномовних перекладів, що сам А. Мокренко пояснював економічними труднощами і необхідністю гастрольної діяльності заради виживання артистів.[9][10]

З 1992 по 2000 рік балетну трупу Національної опери України очолював Анатолій Шекера, з ім'ям якого пов'язані досягнення українського балету останніх трьох десятиліть ХХ століття. Окрім класичних вистав — «Лебедине озеро» і «Лускунчик» Петра Чайковського, «Раймонда» Олександра Глазунова, «Коппелія» Лео Деліба — він здійснив постановки багатьох сучасних творів, зокрема, «Спартака» Арама Хачатуряна, «Ольги» Євгена Станковича, «Легенди про любов» Аріфа Мелікова, привнісши на балетну сцену поліфонізм танцю, симфонічну розгорнутість хореографічної партитури. Його постановка балету «Ромео і Джульєтта», здійснена 1971 року, вже понад 40 років не сходить зі сцени. Вистава була показана в багатьох країнах і відзначена медаллю ЮНЕСКО як найкраща інтерпретація прокоф'євського твору.

З 1999 незмінним генеральним директором театру є Петро Чуприна (з 2002 по 2011 роки та з 2018 року — генеральний директор-художній керівник театру).[11] У 2011—2018 роках посаду художнього керівника обіймав композитор Мирослав Скорик.

Ювілейна монета НБУ присвячена театру

Чимало артистів київської опери ведуть артистичну діяльність за кордоном, зокрема Анатолій Кочерга, Людмила Монастирська, Вікторія Лук'янець, Володимир Гришко, Михайло Дідик, Дмитро Попов, Ольга Микитенко, Оксана Дика, Євген Орлов, Ірина Дворовенко, Іван Путров, Олексій Ратманський.

Театр гастролював в Німеччині, Франції, Швейцарії, Канаді, США, Мексиці, Данії, Іспанії, Італії, Японії, Австралії, Греції, Бразилії, Естонії, Польщі, Китаї, Угорщині, Австрії, Голландії, Бельгії, Португалії, Туреччині, Омані, ін.

У 2017 році на державному рівні в Україні відзначався ювілей — 150 років з часу заснування Національного академічного театру опери та балету імені Тараса Шевченка в місті Києві 1867).[12]

До кола сучасних українських композиторів, чиї твори включались до репертуару театру, входять Мирослав Скорик (опера «Мойсей», балет «Каприси»), Євген Станкович (балети «Ніч перед Різдвом», «Володар Борисфену»), М. Чембержі (балет «Даніела»[13]. До кола українських авторів радянської епохи, твори яких представлені в репертуарі театру, входять Костянтин Данькевич (балет «Лілея»), Михайло Скорульський (балет «Лісова пісня») та Георгій Майборода (опера «Ярослав Мудрий»). Станом на 2019 рік в репертуарі НОУ нараховалося 26 опер, з яких лише 2 — українських авторів, сучасні опери в репертуарі відсутні[14][15] та 41 балет, в т. 4 — українських авторів (з них 2 сучасні — «Вечори на хуторі біля Диканьки» Є. Станковича та «За двома зайцями» Ю. Шевченка)[16][17].

Критика

[ред. | ред. код]

Предметом критики Національної опери стає її репертуарна політика. Найбільшою проблемою критики називають проблему суто національного оперного репертуару, «затяте ігнорування Національною оперою нині живих українських композиторів».[18] У період 1990-2010 років постановки сучасних українських авторів обмежені оперою «Мойсей» Мирослава Скорика у 2001 році, дитячим балетом Олександра Костіна «Русалонька» (1993), дитячим балетом Юрія Шевченка «Буратіно та чарівна скрипка» (2007), балетами Євгена Станковича «Ніч перед Різдвом» (1993), «Вікінги» (1999) та «Володар Борисфену» (2010), написаним на лібрето сучасних політиків, а також балетом Михайла Чембержі «Даніела» (2006). У період з 2011 по 2021 єдиною прем'єрою нового українського твору був балет «За двома зайцями» Юрія Шевченка[19].

На думку Максима Стріхи, Національна опера «вже давно, здається, перейнята одним єдиним — поставити щось на замовлення західних антрепренерів, щось таке, щоб гарантовано сприйняли під час районного турне районними містечками Швейцарії чи то Італії, щоб живу копійку поклали в кишеню люди, які цією оперою керують і щось отримали музиканти.»[20]

Критика стосується також режисури. Оперний критик О. Москалець відмічав:

"У виставах Національної опери культивуються консервативні, гранично спрощені погляди на оперну режисуру… у сфері оперної режисури ми вже встигли відстати від світу не на якихось тридцять років, а назавжди. Хоча б тому, що із західноєвропейською оперою ХХ століття у нас взагалі працювати не звикли"[21]

Низка скандалів була пов'язана з уходом провідних музикантів із театру. Так, у 2013 року зі скандалом з Оперного театру пішов один із провідних балетмейстерів світу Денис Матвієнко, якого, за його словами, без повідомлення усунули з посади керівника балетної трупи Національної опери, із судовими позовами залишили свої робочі місця колишній головний режисер Оперного театру Дмитро Гнатюк та головний диригент Володимир Кожухар[22].

Фінансові зловживання

[ред. | ред. код]
Зовнішні відеофайли
Люстратор 7.62. Фінансові схеми Національної Опери України

5 лютого 2015 року прокуратурою Шевченківського району м. Києва зареєстровано кримінальне впровадження за фактом розтрати грошових коштів службовими особами театру.[23]. Впровадження було порушено в результаті звернення журналіста проєкту «Люстратор 7.62» ТОВ «Гравіс-кіно» В. Тимофійчука, який провів власне журналістське розслідування і за матеріалами підготував документальний фільм «Фінансові схеми Національної Опери України». Загальна сума виявлених порушень була понад півтора мільйони. З них такі, що призвели до втрат коштів — 800 тисяч гривень[24].

Акції у лютому 2017

[ред. | ред. код]
Зовнішні відеофайли
Артисти Національної опери протестуватимуть проти нових контрактів на YouTube
Під Мінкультом зіграли траурний марш на YouTube

У 2017 році Національна опера України стала одним із центром боротьби артистів за трудові права. Передумовою для боротьби стало прийняття у грудні 2016 року змін до Закону про культуру, що передбачали переведення усіх артистів на строкові контракти. В лютому 2017 адміністрація Національної опери висунула артистам ультиматум щодо обов'язкового переходу на короткотермінові контракти[25]. Незгода артистів із запропонованими умовами, і невдовзі — їх звільнення, стали причиною безпрецедентних акцій — звернення до публіки під час антрактів однієї з вистав 22 лютого[26] та пікету під стінами Міністерства культури 28 лютого 2017 року[27].

Солісти

[ред. | ред. код]
Колишні

Солісти балету і балетмейстери

[ред. | ред. код]

Музиканти

[ред. | ред. код]

Диригенти

[ред. | ред. код]

Панорама театру

[ред. | ред. код]
  • Відео будівлі
  • Панорама навколо театру
    Панорама навколо театру

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Сайт Національної опери України. Архів оригіналу за 23 вересня 2012. Процитовано 18 вересня 2012.
  2. ↑ Къ открытію городского театра[недоступне посилання з квітня 2019] // Кіевлянинъ. — 1901. — № 254. — 14 сентября. — С. 2. (рос. дореф.)
  3. ↑ Кіевскій городской театръ[недоступне посилання з квітня 2019] // Кіевлянинъ. — 1901. — № 255. — 15 сентября. — С. 2—3. (рос. дореф.)
  4. ↑ Апанович О., Граужис О., Юлессо С., Кальницький М. Міський театр (Національна опера України ім. Т. Шевченка) // Звід пам'яток історії та культури України: Енцикл. вид.: у 28 т. / Редкол.: В. А. Смолій та ін. — К.: «Українська Енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. — Кн. 1. — Ч. 1. — Київ: А–Л.
  5. ↑ Гай-Нижник П. Становлення українського театрального мистецтва і питання його оподаткування за Гетьманату 1918 року // Український театр. — 2003. — № 5–6. — С. 10–12. Архів оригіналу за 11 листопада 2012. Процитовано 25 грудня 2008.
  6. ↑ М. Стріха (1 лютого 2012). Опера: сумбур замість змісту. tyzhden.ua. Український тиждень. Архів оригіналу за 26 жовтня 2021. Процитовано 27 грудня 2019.
  7. ↑ Т. Заболотна Діяльність Київської опери в роки нацистської окупації // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. — Вип. 12. — 2009. — 12. — C. 193—200.
  8. ↑ Гамкало Иван Камертон высокого проффесионализма // Вениамин Тольба: портрет дирижера в воспоминаниях современников / Состав. В. В. Тольба. — Нежин: ООО «Гідромакс», 2009. — С. 133. (рос.)
  9. ↑ Закрасняна Ж. Оперна класика в українських перекладах: становлення, занепад і відродження традиції [Архівовано 27 грудня 2019 у Wayback Machine.] / Жанна Закрасняна //Музичне мистецтво України (питання історії, питання педагогіки, питання виконавства, музичне мистецтво в творчих персоналіях): колективна монографія / ред.-упоряд. Н. М. Кречко. — Київ: Видавництво Ліра-К, 2017. — С. 87–95.
  10. ↑ Мокренко А. Опера: мовний аспект / Анатолій Мокренко // Газета «День», 9 листопада 2011 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/opera-movniy-aspekt
  11. ↑ Персони. opera.com.ua. Національний академічний театр опери та балету України імені Тараса Шевченка. Архів оригіналу за 25 листопада 2021. Процитовано 27 грудня 2019.
  12. ↑ Постанова Верховної Ради України від 22 грудня 2016 року № 1807-VIII «Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2017 році». Архів оригіналу за 16 листопада 2018. Процитовано 3 лютого 2018.
  13. ↑ репертуар театру. Архів оригіналу за 21 квітня 2014. Процитовано 6 травня 2014.
  14. ↑ Чи буває опера сучасною? | Український інтерес [Архівовано 22 жовтня 2020 у Wayback Machine.], uain.press (Перевірено 9 лютого 2020)
  15. ↑ Репертуар. opera.com.ua. Національний академічний театр опери та балету України імені Тараса Шевченка. Архів оригіналу за 9 лютого 2020. Процитовано 9 лютого 2020.
  16. ↑ Репертуар. opera.com.ua. Національний академічний театр опери та балету України імені Тараса Шевченка. Архів оригіналу за 9 лютого 2020. Процитовано 9 лютого 2020.
  17. ↑ Роксолана МАКАР (15 лютого 2022). Колоніальна казка: «Вечори на хуторі біля Диканьки» в Національній опері України (укр.). «Balletristic». Архів оригіналу за 16 лютого 2022. Процитовано 2021-2-16.
  18. ↑ Олександр Москалець Загадки репертуарної політики// Дзеркало тижня, 24 січня, 2003
  19. ↑ Юрія Шевченка «За двома зайцями», theclaquers.com (Перевірено 31 травня 2022)
  20. ↑ Сергій Грабовський (2 червня 2004). «Країна Інкогніта»: Фольк-опера «Цвіт папороті». radiosvoboda.org. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 25 листопада 2021. Процитовано 27 грудня 2019.
  21. ↑ Оперну режисуру та окозамилювання. Архів оригіналу за 27 листопада 2021. Процитовано 9 березня 2017.
  22. ↑ Артисти Національної опери збираються судитися з керівництвом театру [Архівовано 6 березня 2017 у Wayback Machine.]//«Україна молода»
  23. ↑ Щодо керівників Національного академічного театру опери та балету України імені Тараса Шевченка зареєстровано кримінальне провадження. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. Процитовано 5 березня 2017.
  24. ↑ Люстратор 7.62:. Фінансові схеми Національної Опери України. Архів оригіналу за 6 березня 2017. Процитовано 5 березня 2017.
  25. ↑ Конфлікт в Національній опері і «контрактний закон». Архів оригіналу за 6 березня 2017. Процитовано 5 березня 2017.
  26. ↑ Артисти Національної опери чекають масових звільнень через запровадження контрактів (ЗАЯВА). Архів оригіналу за 6 березня 2017. Процитовано 5 березня 2017.
  27. ↑ Під похоронний марш попрощалися з українською культурою. Архів оригіналу за 6 березня 2017. Процитовано 5 березня 2017.
  28. ↑ а б в г Архівована копія. Архів оригіналу за 30 березня 2009. Процитовано 29 серпня 2009.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  29. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 23 серпня 2011. Процитовано 15 жовтня 2009.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)

Джерела та література

[ред. | ред. код]
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Category:Kiev Opera House

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Національний_академічний_театр_опери_та_балету_України_імені_Тараса_Шевченка&oldid=43587719