Вояджер-2

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Версія від 19:43, 7 січня 2022, створена DoroshenkoE (обговорення | внесок) (Прибрав сумнівне редагування від 2 жовтня 2021. Цей же дописувач в рувіки вказав іншу дату.)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Перевірена версія цієї сторінки, затверджена 7 січня 2022, заснована на цій версії.
Вояджер-2
«Вояджер-2»
Основні параметри
COSPAR ID1977-076A
ОрганізаціяСША США НАСА
ОператорNASA/JPL
Тип апаратадослідження дальніх планет Сонячної системи
ПролітЮпітер, Сатурн, Уран, Нептун
Дата запуску20 серпня 1977, 14:29:00 UTC
Ракета-носійTitan IIIE / «Центавр»
КосмодромСША США мис Канаверал
Тривалість польотув польоті 47 років, 2 місяці, 14 днів
Технічні параметри
Маса721,9
Потужність420 Вт
Джерела живленнярадіоізотопний термоелектричний генератор
Час активного існуванняприблизно 50 років
Вебсторінка
Вебсторінкаhttp://voyager.jpl.nasa.gov/

«Voyager-2» — активний автоматичний космічний зонд, запущений НАСА 20 серпня 1977 року в рамках програми «Вояджер» для досліджень дальніх планет Сонячної системи[1].

Загальна характеристика

Вояджер-2 — перший і поки що єдиний космічний апарат, який досяг Урана та Нептуна.

Станом на червень 2015 року апарат був у робочому стані та знаходився на відстані 106,391 а. о. (16,215 млрд км) від Сонця.

Станом на грудень 2018 року — вийшов за межі геліосфери у міжзоряний простір[2].

Вояджер-2 був розроблений у Лабораторії реактивного руху у місті Пасадена, штат Каліфорнія. Технічно космічний апарат був ідентичним Вояджеру-1, проте був запущений довшою траєкторією, яка дозволяла пролетіти біля Урана та Нептуна, використовуючи гравітаційний маневр при прольоті біля Сатурна 1981 та Урана 1986.

2 листопада 2019 року НАСА повідомило, що космічний апарат вийшов у міжзоряний простір і передав звідти перші дані. 4 листопада в журналі Nature Astronomy вийшли п'ять статей, кожна з яких описує результати з одного з п'яти приладів «Вояджера-2» — детектора магнітного поля, двох реєстраторів частинок у різних енергетичних діапазонах і двох приладів для вивчення плазми — газу, що складається з заряджених частинок[3][4][5].

Оскільки траєкторію літального апарата було відхилено так, аби при обльоті Нептуна в серпні 1989 року зонд пролетів й поруч із його супутником — Тритоном, він опинився далеко на південь відносно площини орбіти Землі. Тому можливість підтримувати зв'язок із ним залишилась лише в однієї радіостанції НАСА — у Канберрі, Австралія, обладнаної параболічною антеною діаметром 70 метрів[6].

В березні 2020 року на радіостанції було розпочато технічну модернізацію, а наприкінці жовтня того ж року фахівцям НАСА вдалось зв'язатись з апаратом «Вояджер-2». На той час він пролітав на відстані 125 астрономічних одиниць від Землі, а затримка сигналу сягала 17 годин[6].

Подальша доля апарата

Траєкторія зонда
  • 2025—2030 — з «Вояджером-2» буде втрачено зв'язок.
  • 8571 — «Вояджер-2» перебуватиме за 4 світлові роки від зорі Барнарда.
  • 20319 — «Вояджер-2» пройде на відстані 3,5 світлового року від зірки Проксима Центавра.

Галерея

Див. також

Примітки

  1. ↑ VOYAGER: інформація про місію. NASA. 1989. Процитовано 3 березня 2018.(англ.)
  2. ↑ Вдруге в історії об'єкт, зроблений людиною, увійшов у міжзоряний простір
  3. ↑ Voyager 2 Illuminates Boundary of Interstellar Space
  4. ↑ «Вояджер-2» прислал на Землю данные из межзвездного пространства
  5. ↑ Зонд «Вояджер-2» — другий створений людиною об'єкт, якому вдалося вийти за межі нашої системи
  6. ↑ а б Eric Berger (3 листопада 2020). NASA calls Voyager 2, and the spacecraft answers from interstellar space. Ars Technica.

Посилання

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Вояджер-2&oldid=34279934