Бугенвільська кампанія

Бугенвільська кампанія
Друга світова війна, Війна на Тихому океані
Американські солдати на Бугенвілі. Березень 1944 Американські солдати на Бугенвілі. Березень 1944
Дата: 1 листопада 1943 — 21 серпня 1945 Місце: острів Бугенвіль, Територія Нова Гвінея, Тихий океан. Результат: Перемога Союзників
Сторони
США Австралія Нова Зеландія Фіджі	Японська імперія
Командувачі
Рой Гігер Теодор Вілкінсон Оскар Грізволд Стенлі Севідж	Харукіті Хякутаке Масатане Канда
Військові сили
126 000 солдатів і офіцерів, 728 літаків	45 000-65 000 солдатів і офіцерів, 154 літака
Втрати
1 243 загиблих	18 500 — 21 500 загиблих

Висота 260 під обстрілом артилерії дивізії «Америкал», 19 березня 1944 року

Бугенвільська кампанія (англ. Bougainville Campaign, яп. ブーゲンビル島の戦い Бу: генбіру-то: но татакаї) — бойові дії, що відбувалися між військами Японської імперії та військами Союзників в період з 1 листопада 1943 по 21 серпня 1945 року на острові Бугенвіль та його околицях в південній частині Тихого океану в період Другої Світової війни.

На той момент острів Бугенвіль входив в склад австралійської мандатної території Нова Гвінея, хоча географічно був частиною архіпелагу Соломонові острови. Тому бугенвільська кампанія розглядається як складова більш значної кампанії на Соломонових островах, а також як частина Новогвінейської кампанії.

В березні-квітні 1942 року японські сили окупували Бугенвіль і почали будівництво злітної смуги та морської бази в Буїні в південній частині острова, аеродром на острові Бука на північ від Бугенвіля , військово-морської бази поблизу Шортлендських островів. Таким чином японські бази забезпечували захист і безпеку свого головного плацдарму в Рабаулі, Нова Британія, і підтримку своїх гарнізонів на Соломонових островах.

Кампанія проходила на Північних Соломонових островах у два етапи. Перша фаза, під час якої американські війська висадилися та утримували периметр навколо плацдарму біля мису Торокіна, тривала з листопада 1943 по листопад 1944 р. Друга фаза, під час якої переважно австралійські війська пішли в наступ, вичищаючи осередки голодуючих, ізольованих японський військ, тривав з листопада 1944 року до серпня 1945 року, коли останні японські солдати на острові здалися. Під час останньої фази кампанії австралійські війська просувалися на північ до півострова Боніс і на південь до основної японської фортеці навколо Буїна, хоча війна закінчилася до того, як ці два анклави були повністю знищені.

Плани союзників

Знищення основної японської бази в Рабаулі було кінцевою метою наступу союзників на Соломонових островах. Щоб досягти цього, була розробена операцію «Катвіл». До 1943 року Рабаул був у радіусі дії важких бомбардувальників союзників, але для легких бомбардувальників і винищувачів супроводу потрібен був ближчий аеродром. Таким чином, весь острів Бугенвіль не потрібно було займати; було достатньо рівної ділянки землі для підтримки авіабази. За словами історика Семюеля Еліота Морісона, це «було єдиною причиною, чому була поставлена задача захопити частину Бугенвіля: створити передові аеродроми для ударів по Рабаулу».

Район навколо мису Торокіна визначено прийнятним місцем висадки і розташуванням майбутньої авіабази союзників. Японські сили тут були незначні і вони не мали аеродрому. Бухта Імператриці Августи мала певну захищену якірну стоянку, а фізичні бар’єри на схід від мису – наприклад, гірські хребти та густі джунглі – означали, що контратака була б за межами можливостей японців тижнями, якщо не місяцями, що дозволило б військам США організуватися після висадки та дало б їм достатньо часу для встановлення міцного периметра. Підготовка до висадки на мисі Торокіна отримала назву операції «Cherry Blossom» (Цвіт вишні).

Бугенвіль лежав у південно-західній частині Тихого океану, тому операції номінально проходили під командуванням генерала Дугласа Макартура, чий штаб знаходився в Брісбені, Австралія. Хоча Макартур мав схвалювати всі основні рішення, він передав планування та оперативний контроль адміралу Вільяму Голсі, командувачу Третього флоту США зі штаб-квартирою в Нумеа на Новій Каледонії. У середині жовтня Голсі призначив 1 листопада 1943 року датою вторгнення на Бугенвіль.

На початку жовтня японцям стало зрозуміло, що союзники планують подальший наступ після захоплення Нової Джорджії, хоча мета була невизначеною. Командувач японського об'єднаного флоту адмірал Мінеїті Кога, відправив усі свої літаки-бомбардувальники з Трука в Рабаул. Ці літаки мали б об’єднатися з уже наявними наземними військово-повітряними силами та бомбити союзницькі бази та шляхи постачання в рамках плану, який японці назвали «Операція RO». Зрештою, цей план досяг дуже небагато, окрім подальшого виснаження японської авіації, оскільки японська авіація зазнала великих втрат, що згодом перешкодило японській авіації завадити висадці військ США на островах Гілберта та Маршаллових островах.

Щоб заплутати японців щодо справжньої мети союзників, було здійснено два інших вторгнення. Острови Трежері, на південний захід від Шортлендських островів, були зайняті 27 жовтня новозеландськими військами під командуванням бригадного генерала Роберта Роу, і було здійснено тимчасову висадку на острів Шуазель, одному з головних островів Соломонового ланцюга.

Контр-адмірал Теодор Вілкінсон, командувач амфібійними силами Третього флоту, був призначений Голсі керувати висадкою на мисі Торокіна з борту свого флагманського корабля, штурмового транспорту "USS George Clymer". Кораблі під командуванням Вілкінсона мали висадити I морський десантний корпус під командуванням генерал-майора Александера Вандегріфта, переможця сухопутної кампанії на Гуадалканалі. Сили Вандегріфта, загалом 14 321 чоловік, складалися з 3-ї дивізії морської піхоти (підсиленої) під командуванням генерал-майора Аллена Х. Тернаджа, 37-ї піхотної дивізії армії США під командуванням генерал-майора Роберта С. Бейтлера та підрозділу передової військово-морської бази №. 7.

Бойові дії

Три групи транспортів зійшлися в бухті Імператриці Августи вранці 1 листопада. Існуючі карти узбережжя Бугенвіля, якими володіли союзники, були дуже ненадійними картами німецького адміралтейства приблизно 1890-го року. Деякі виправлення були зроблені розвідувальними польотами та розвідкою підводних човнів.

З досвіду висадки на Гуадалканалі та в Нью-Джорджі адмірал Вілкінсон засвоїв важливий урок про необхідність швидкого розвантаження та відводу своїх повільних, уразливих транспортних засобів із зони висадки. З цією метою він завантажив свої транспорти лише наполовину, а вантажні кораблі – на чверть, і переконався, що 30% військ на березі допомагають у розвантаженні. Японці, захоплені зненацька, не змогли здійснити повітряний напад на флот вторгнення. Вілкінсон, вдячний за те, що його транспортні засоби змогли висадити майже весь військовий контингент і велику кількість матеріальних засобів, без японського повітряного нападу, наказав їм залишити територію перед заходом сонця.

Японські сили навколо району висадки були обмежені чисельністю не більше ніж взвод, оскільки вони не очікували атаки в цьому районі, а їхня система матеріально-технічного забезпечення була не в змозі забезпечувати більшу кількість солдат. Коли звістка про висадку дійшла до Рабаула, віце-адмірал Томосіґе Самедзіма, командувач Восьмим японським флотом, негайно посадив 1000 солдатів із II батальйону 54-го піхотного полку на п’ять транспортних есмінців у Рабаулі та відправив їх до мису Торокіна. Транспорти супроводжувала група з двох важких крейсерів, двох легких крейсерів і шести міноносців на чолі з віце-адміралом Сентаро Оморі. Під час нічного плавання до Торокіна японські кораблі були помічені американським підводним човном і, можливо, пошуковим літаком. Занепокоєний тим, що він втратив елемент несподіванки, Оморі зв’язався по радіо з Самедзімою, щоб попросити дозволу відправити повільні транспорти назад до Рабаула, але продовжити з бойовими кораблями атакувати американські транспорти, які, як він припускав, все ще були в затоці імператриці Августи. Самедзіма погодився, і Оморі посунув вперед своїми крейсерами та есмінцями.

У той же час контр-адмірал Стентон Меррілл прямував до затоки з чотирма легкими крейсерами і вісьмома міноносцями. Обидва війська зустрілися рано вранці 2 листопада в битві в затоці Імператриці Августи, в якій японці втратили легкий крейсер «Сендай» і есмінець «Хацукадзе».

Література

• Bergerud, Eric M. (2001). Fire in the Sky: The Air War in the South Pacific. Westview Press. ISBN 0-8133-3869-7.
• Bergerud, Eric M. (1997). Touched with Fire: The Land War in the South Pacific. Penguin. ISBN 0-14-024696-7.
• Camp, Dick (2006). Leatherneck Legends: Conversations With the Marine Corps' Old Breed. Zenith Publications. ISBN 978-0-7603-2157-7.
• Carey, John (2002). A Marine from Boston: A First Person Story of a US Marine in World War II – Boot Camp-Samoa-Guadalcanal-Bougainville. Authorhouse. ISBN 1-4033-6720-5.
• Chapin, John C. (1997). Top of the Ladder: Marine Operations in the Northern Solomons. World War II Commemorative series. Marine Corps History and Museums Division. с. 1. Процитовано 30 August 2006.
• Charlton, Peter (1983). The Unnecessary War: Island Campaigns of the South-West Pacific 1944–45. South Melbourne: The MacMillan Company of Australia. ISBN 0-333-35628-4.
• Craven, Wesley Frank; James Lea Cate (1951). Vol. IV, The Pacific: Guadalcanal to Saipan, August 1942 to July 1944. The Army Air Forces in World War II. U.S. Office of Air Force History. Процитовано 20 October 2006.
• Fuquea, David C. (1997). Bougainville: The Amphibious Assault Enters Maturity (PDF). Naval War College Review, Winter 1997, Vol. L, No. 1. с. 418. Архів оригіналу (PDF) за 26 June 2015. Процитовано 20 October 2006.
• Gailey, Harry A. (1991). Bougainville, 1943–1945: The Forgotten Campaign. Lexington, Kentucky, USA: University Press of Kentucky. ISBN 0-8131-9047-9.
• Hoffman, Jon T. (1995). Bougainville. From Makin to Bougainville: Marine Raiders in the Pacific War. Marine Corps Historical Center. Архів оригіналу (brochure) за 9 January 2007. Процитовано 21 November 2006.
• James, Karl (2005). The Final Campaigns: Bougainville 1944–1945 (PhD thesis; pdf). University of Wollongong. Процитовано 12 December 2006.
• James, Karl (2012). The Hard Slog: Australians in the Bougainville Campaign, 1944–45. Port Melbourne, Victoria: Cambridge University Press. ISBN 978-1-107-01732-0.
• James, Karl (2016). More Than Mopping Up: Bougainville. У Dean, Peter J. (ред.). Australia 1944–45: Victory in the Pacific. Port Melbourne, Victoria: Cambridge University Press. с. 232—251. ISBN 978-1-107-08346-2.
• Johnston, Mark (2007). The Australian Army in World War II. Botley, Oxford: Osprey Publishing. ISBN 978-1-84603-123-6.
• Keogh, Eustace (1965). South West Pacific 1941–45. Melbourne: Grayflower Publications. OCLC 7185705.
• Lofgren, Stephen J. (1993). Northern Solomons. The U.S. Army Campaigns of World War II. United States Army Center of Military History. CMH Pub 72-10. Архів оригіналу за 3 January 2012. Процитовано 18 October 2006.
• Long, Gavin (1963). Volume VII – The Final Campaigns. Australia in the War of 1939–1945. Canberra: Australian War Memorial. Процитовано 2 November 2006.
• Maitland, Gordon (1999). The Second World War and its Australian Army Battle Honours. East Roseville, New South Wales: Kangaroo Press. ISBN 0-86417-975-8.
• McGee, William L. (2002). The Solomons Campaigns, 1942–1943: From Guadalcanal to Bougainville—Pacific War Turning Point, Volume 2 (Amphibious Operations in the South Pacific in WWII). BMC Publications. ISBN 0-9701678-7-3.
• Mersky, Peter B. (1993). Time of the Aces: Marine Pilots in the Solomons, 1942–1944. Marines in World War II Commemorative Series. History and Museums Division, Headquarters, U.S. Marine Corps. Процитовано 20 October 2006.
• Miller, John Jr. (1959). Cartwheel: The Reduction of Rabaul. United States Army in World War II: The War in the Pacific. Office of the Chief of Military History, U.S. Department of the Army. с. 418. Процитовано 20 October 2006.
• Morison, Samuel Eliot (1958). Breaking the Bismarcks Barrier, vol. 6 of History of United States Naval Operations in World War II. Castle Books. ISBN 0-7858-1307-1.
• Murray, Williamson (2001). A War To Be Won: Fighting the Second World War. United States of America: Belknap Press. ISBN 0-674-00680-1.
• Nelson, Hank (2015). Bougainville in World War II. У Regan, Anthony J.; Griffin, Helga M. (ред.). Bougainville before the conflict. Canberra: ANU Press. с. 168—198. ISBN 9781921934247.
• Odgers, George (1968). Volume II – Air War Against Japan, 1943–1945. Australia in the War of 1939–1945. Canberra: Australian War Memorial. Процитовано 2 November 2006.
• Peatross, Oscar F. (1995). John P. McCarthy; John Clayborne (ред.). Bless 'em All: The Raider Marines of World War II. Review. ISBN 0-9652325-0-6.
• Rentz, John N. (1946). Bougainville and the Northern Solomons. USMC Historical Monograph. Historical Branch, Headquarters, U.S. Marine Corps. Процитовано 18 October 2006.
• Rottman, Gordon L. (2005). Duncan Anderson (ред.). Japanese Army in World War II: The South Pacific and New Guinea, 1942–43. Oxford and New York: Osprey. ISBN 1-84176-870-7.
• Shaw, Henry I.; Douglas T. Kane (1963). Volume II: Isolation of Rabaul. History of U.S. Marine Corps Operations in World War II. Процитовано 18 October 2006.
• Shindo, Hiroyuki (2016). Holding on to the Finish: The Japanese Army in the South and Southwest Pacific, 1944–45. У Dean, Peter J. (ред.). Australia 1944–45: Victory in the Pacific. Port Melbourne, Victoria: Cambridge University Press. с. 51—76. ISBN 978-1-107-08346-2.
• Spector, Ronald H. (1985). Eagle Against the Sun. The MacMillan Wars of the United States. New York: MacMillan, Inc. ISBN 0-02-930360-5.
• United States Army Center of Military History. Japanese Operations in the Southwest Pacific Area, Volume II – Part I. Reports of General MacArthur. Архів оригіналу за 25 January 2008. Процитовано 8 December 2006.
• Zaloga, Steven J. (2007). Japanese Tanks 1939–45. Osprey. ISBN 978-1-84603-091-8.