Антарктичний договір

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Країни учасники Антарктичного договору:
   підписанти, консультанти, територіальні претензії
   підписанти, консультанти, права на територіальні претензії зарезервовані
   підписанти, консультанти
   підписанти, статус згідних з договором
   не підписали

Антарктичний договір або Договір про Антарктику — міжнародна угода, метою якої є забезпечення наукових досліджень і збереження миру на континенті. Була укладена в 1959, вступила в силу 1961, а в 1991 була накладена заборона на 50 років на видобуток корисних копалин.

Зміст[ред.ред. код]

Антарктичний договір передбачає демілітаризацію району Антарктики, його використання виключно в мирних цілях і перетворення на зону, вільну від ядерної зброї. Дія договору поширюється на всю територію на південь від 60 градусів південної широти.

Договір укладено 1 грудня 1959 у Вашингтоні 12 державами, що мали в 1957-1958 роках. свої наукові представництва в Антарктиці (Аргентина, Австралія, Бельгія, Чилі, Франція, Японія, Нова Зеландія, Норвегія, Південно-Африканський Союз, СРСР, Великобританія, США). Набув чинності 23 червня 1961 після його ратифікації державами — первісними учасниками.

В наш час до числа учасників договору входять 47 держав: 28 з них мають статус консультативних сторін (Аргентина, Австралія, Бельгія, Бразилія, Болгарія, Чилі, Китай, Еквадор, Фінляндія. Франція, Німеччина, Індія, Італія, Японія, Південна Корея, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Перу, Польща, Росія, Південна Африка, Іспанія, Швеція, Україна, Великобританія, США та Уругвай), а інші 19 не мають права голосу при прийнятті рішень на щорічних самітах Антарктичного договору (Австрія, Білорусь, Канада , Колумбія, Куба, Чеська Республіка, Данія, Естонія, Греція, Гватемала, Угорщина. КНДР, Монако, Папуа — Нова Гвінея, Румунія, Словаччина, Швейцарія, Туреччина, Венесуела).

Договір про Антарктику є першою міжнародною угодою з контролю над озброєннями, укладених під час «холодної війни».

Договором заборонено створення в районі на південь від 60-ї паралелі пд.ш. військових споруд, проведення військових маневрів, випробувань будь-яких видів зброї, у тому числі ядерної, розміщення радіоактивних відходів. Для забезпечення дотримання положень договору можуть проводитися інспекції в будь-який час і в будь-якому районі Антарктики. Перевірці можуть піддатися всі наукові станції, установки, морські та повітряні судна в пунктах розвантаження та завантаження.

Договором про Антарктику попереджено географічне поширення ядерної зброї. На території вищезгаданого регіону заборонено проведення будь-яких заходів військового характеру. При цьому військовий персонал та обладнання можуть знаходитись в межах регіону для проведення необхідних наукових досліджень і в інших мирних цілях.

На всій території Антарктики оголошена свобода науково-дослідницької діяльності, обміну інформацією та співробітництва (за посередництва ООН та інших міжнародних організацій).

Згідно з положеннями договору, всі територіальні суперечки щодо приналежності антарктичних територій повинні вирішуватися мирним шляхом із залученням, у разі необхідності, Міжнародного суду ООН. Учасники взяли на себе зобов'язання не висувати нових територіальних претензій в Антарктиці доти, поки договір залишається в силі.

Межі претензій[ред.ред. код]

   Австралія
   Аргентина
   Велика Британія
   Нова Зеландія
   Норвегія
   Франція
   Чилі

На сьогоднішній день територіальні претензії в Антарктиці пред'являють 7 держав: Австралія (з 1943), Аргентина (з 1933), Великобританія (з 1908), Нова Зеландія (з 1923), Норвегія (з 1929), Франція (з 1924) і Чилі (з 1940).

  • Аргентина — між 25 і 74 градусами західної довготи (Аргентинська Антарктика);
  • Австралія — 45-136 градусів східної довготи, а також 142-160 градусів східної довготи (Австралійська антарктична територія);
  • Чилі — 53-90 градусів західної довготи (Чилійська Антарктика і Магеллановий);
  • Франція — 136-142 градусів східної довготи (Земля Аделі);
  • Великобританія — 20-80 західної довготи (Британська антарктична територія);
  • Нова Зеландія — між 150 градусами західної довготи — 160 градусами східної довготи (Територія Росса);
  • Норвегія[1] — 20 градусів західної довготи — 45 градусів східної довготи та 84-86 градусами південної широти (Земля Королеви Мод) і 68 градусів 50 хвилин південної широти 90 градусів 35 хвилин західної довготи (острів Петра I).

Особливу позицію зайняли США і РФ, які не заявляли конкретних територіальних претензій на Антарктику, але які оголосили її зоною своїх інтересів. При цьому обидві держави не визнають претензії інших країн, так само як і претензії один одного.

У 1939-1945 Німеччина претендувала на території так званої «Нової Швабії», розташовані між 10° з.д. і 20° східної довготи), де німецькі вчені проводили велику кількість наукових досліджень. В наш час Німеччина не заявляє про претензії на антарктичні території.

З 1986, всупереч забороні на висунення нових територіальних претензій[2], частина Антарктики була неофіційно включена в «зону інтересів» Бразилії.

Доповнення[ред.ред. код]

Система Договору про Антарктику включає низку прийнятих рекомендацій, угод, конвенцій та інших міжнародних правових документів, що уточнюють та доповнюють Договір:

  • Конвенція про збереження антарктичних тюленів прийнята в 1972 і вступила в дію в 1978. Вона встановлює обмеження на комерційний промисел тюленів і містить механізм його контролю;
  • Конвенція по збереженню антарктичних морських живих ресурсів (АНТКОМ) прийнята в 1980 р. і вступила в дію в 1982 р. Її завдання — запобігати будь-які дії, що завдають істотної шкоди антарктичної фауну і становлять загрозу існуючим популяціям. Конвенція створила спеціальну Комісію з реалізації Конвенції, штаб-квартира якої знаходиться в Хобарті (Австралія);
  • Протокол з охорони довкілля до Договору про Антарктику був прийнятий в 1991 в Мадриді консультативними сторонами. Згідно з Протоколом сторони взяли на себе відповідальність за всеосяжну охорону довкілля Антарктики і проголосили Антарктику природним заповідником, призначеним для миру і науки. Протокол запровадив 50-річний мораторій на будь-яку практичну діяльність, пов'язану з освоєнням мінеральних ресурсів Антарктики, за винятком наукових геологічних досліджень. Ця заборона може бути знята у разі вступу в силу юридично обов'язкового режиму щодо освоєння мінеральних ресурсів Антарктики для всіх сторін при їхній одностайне згоді.
  • Рекомендації Консультативних нарад[3], що стосуються різних питань здійснення дій відповідно до Договору і Протоколу з охорони довкілля до Договору про Антарктику.

У вересні 2004 було створено Секретаріат Антарктичного договору[4] зі штаб-квартирою в Буенос-Айресі (Аргентина).

Імплементація на національному рівні[ред.ред. код]

Дата ратифікації/приєднання України - 17 вересня 1992 року. Договір набрав чинності для України 28 жовтня 1992 року.

Третього липня 1992 року Розпорядженням № 121/92-рп Президент України доручив Міністерству закордонних справ України внести Кабінету Міністрів України пропозиції щодо участі України в Договорі про Антарктиду 1959 року, а Академії наук України розробити програму досліджень Антарктиди з обґрунтуванням наукових інтересів та перспективних напрямів діяльності України в цій частині світу. 28 липня 1992 року Кабінет Міністрів України Постановою № 425 схвалив пропозицію Міністерства закордонних справ про приєднання України до Договору про Антарктику 1959 року і внесення її на розгляд Верховної Ради України. 17 вересня 1992 року Верховна Рада України прийняла Постанову № 2609-Xll про приєднання від імені України до Договору про Антарктику 1959 року.

З метою правового регулювання проведення досліджень в Антарктиці Кабінетом Міністрів України було ухвалено нику постанов:

  • Постанову від 17 жовтня 1995 року № 830 "Про розвиток досліджень в Антарктиці", якою визначено інституційно-організаційні питання здійснення таких досліджень;
  • Постанову від 4 липня 1996 року № 719 "Про затвердження Державної програми досліджень України в Антарктиці", якою затверджено Державну програму досліджень в Антарктиці;
  • Постанову від 11 грудня 1996 року № 1483 "Про проведення наукових досліджень в Антарктиці", якою уточнено забезпечення діяльності української антарктичної станції "Академік Вернадський".

Кабінет Міністрів України Розпорядженням від 13 березня 2001 року № 422-р схвалив Державну програму проведення досліджень в Антарктиці на 2002-2010 роки', розроблену Міністерством освіти і науки України. На Український антарктичний центр (зараз - Національний антарктичний науковий центр) покладено функції органу управління Програмою та надано право вносити за погодженням з Міністерством освіти і науки зміни до Програми в межах затверджених обсягів фінансування на підставі звітів про виконання окремих завдань Програми.

31 березня 2003 року Кабінет Міністрів України Розпорядженням № 181-р підтримав пропозицію Міністерства освіти і науки України щодо набуття Україною статусу Консультативної сторони Договору про Антарктику.

В Україні відсутні спеціалізовані закони, прямо спрямовані на виконання міжнародних зобов'язань, що передбачені у Договорі про Антарктику. Але 17 квітня 2003 року за № 0810 зареєстровано проект Закону України "Про антарктичну діяльність", який знаходиться на розгляді у Верховній Раді України. 2 березня 2004 року постановою № 1561-lV Верховної Ради України законопроект прийнято за основу і скеровано на доопрацювання. 3 жовтня 2006 року постановою № 194-V Верховної Ради України законопроект повторно скеровано на допрацювання. [5]

Виноски[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]