Література другої половини XIX століття

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Література другої половини 19 століття — умовний період в історії літератури від середини 19 століття до 1890-х років. В естетичному аспекті період позначений художньо-зображальною системою реалізму у Західній Європі та Росії, подальшим розвитком романтизму, складним комплексом змішаних романтично-реалістичних систем у країнах Центральної і Південно-Східної Європи, у США, а також течією натуралізму. В більшості країнах Сходу і Африки домінують ідеї просвітництва, але в найрозвиненіших літературах (японська, турецька) проявляються і нові течії романтизму та реалізму. В ідейному вимірі на західну літературу цього періоду значний вплив справила філософія позитивізму, а також тогочасні наукові відкриття, а на літературу Сходу — нові течії

Період характеризується продовженням нерівномірності світового літературного процесу і водночас поглибленням міжлітературних зв'язків, особливо між Заходом і Сходом .

Зазвичай до цього періоду не зараховують передмодерністські течії, що виникали у Західній Європі ще з 1870-х років (символізм), хоч хронологічно вони відносяться до нього.

Період позначений продовженням різноманітних революційних рухів. Завершувались європейські буржуазні революції, назріла революційна ситуація в Росії наприкінці 1850-х років, відбулась громадянська війна в США, національне повстання в Індії, тайпінське повстання в Китаї та багато інших антимонархічних та антиколоніальних виступів. У Західній Європі період буржуазних революцій закінчився на початку 1870-х років, але у Центральній та Східній Європі питання буржуазних та національних перетворень продовжували залишатись актуальними. На Сході спроби якихось реформ завершувались нічим, окрім Японії. Наприкінці періоду починають формуватись нові імперії (США, Німеччина,Японія), які вступають у боротьбу зі старими. Розвиток транспорту зближує колись дуже віддалені частини земної кулі. Зближенню сприяє також активний розвиток світової торгівлі.

Естетика і поетика[ред. | ред. код]

Вплив науки[ред. | ред. код]

У цей період було зроблено багато відкриттів, що спричинили свій вплив і на літературу. На зміну «доби пари» прийшла «доба електрики». Відбулось багато відкриттів у галузі природничих наук (Дарвін, Менделєєв, Пастер, Едісон, Кох), на хвилі яких виникли настрої сподівання швидкого розкриття наукою усіх таємниць природи.

Світоглядні зміни[ред. | ред. код]

Перемога буржуазії потягла за собою суттєві світоглядні зміни. Настала своєрідна духовна криза. Зникають пафосні та романтичні настрої, на зміну їм приходить прозаїзація життя, перемога власницьких інтересів. Письменниками й мислителями ця ситуація часто сприймалась як глухий кут, кінець історії, тоді як на попередніх етапах навпаки гостро відчувалась історична динаміка. Виникає відчуття суспільства як неосяжної і незалежної від людини системи, що живе за складними внутрішніми економічними та політичними законами.

Філософія[ред. | ред. код]

Позитивізм[ред. | ред. код]

У західноєвропейській культурі у цей час виключну роль завоював позитивізм. Він спирався на наукове знання, досягнення науки і техніки, у боротьбі проти решток феодалізму та клерикалізму. З іншого боку позитивізм як філософський напрям ставив за мету емпірично точний опис явищ і відмовлявся від розкриття суттєвих закономірностей дійсності. У позитивізмі можна виявити цікаву суміш грубого матеріалізму та ідеалізму.

У різних країнах позитивізм носив різний характер. У Франції він позиціонувався як суто науковий підхід, що стоїть поза будь-якими суспільними і політичними тенденціями. Водночас, у Скандинавії і Польщі ним намагались обґрунтувати соціальні реформи.

Кінець віку[ред. | ред. код]

Наприкінці століття історичні реалії і розвиток культури у Західній Європі спричинили появі кризових настроїв «кінця віку», явище декадансу тощо. Ці течії пов'язані з активним розвитком ідеалістичної філософії (Ніцше, Бергсон, Шопенгауер). У літературі ці течії настільки сильно відрізнялись від панівного тоді реалізму, що їх прийнято виділяти в окремий період;— літературу межі 19 та 20 століть.

Іслам[ред. | ред. код]

У багатьох країнах Сходу ідейною основою літератури і суспільного життя в цілому стали нові течії ісламу. Релігія там стала основною цінністю, яка протиставлялась Заходу й допомагала утверджувати самобутність національних літератур.

Художньо-зображальні системи[ред. | ред. код]

Просвітництво[ред. | ред. код]

Для розвинених літератур Сходу характерні більш чи менш виражені просвітницькі тенденції, що набули тут ряд специфічних особливостей, відмінних від західного Просвітництва. Одним з основних стимулів східної просвіти було усвідомлення необхідності протистояти Європі, що нерідко поєднувалось з антиколоніальними тенденціями. У той же час східні просвітителі намагались вивести свої країни з відсталості, внести в життя останні досягнення європейської науки і техніки. Антифеодальна і, тим більше, антиклерикальна гострота європейського Просвітництва на Сході переважно стиралась, а в пропаганді просвітництва брали активну участь і традиціоналістські кола. Це породжувало такі парадоксальні з європейської точки зору явища, як «королівське просвітництво» в Сіамі, просвітницька діяльність еміра Афганістану тощо. Східна просвіта поєднувалось з релігійним реформаторством, що набирало силу у багатьох країнах. Модернізований іслам розглядався як опора просвітництва у боротьбі проти духовної експансії Заходу.

Реалізм[ред. | ред. код]

Незважаючи на значну нерівномірність літературного розвитку та велику різноманітність художніх напрямків, для цього періоду можна виділити домінанту літературного процесу — це інтенсивний розвиток реалізму, що по різному проявляється у різному історико-культурному оточенні, але має певні спільні риси.

У цей час формулюються естетичні принципи реалізму як методу і з'являється сам термін «реалізм». Становлення теорії реалізму проходить тепер у ще різкішій, ніж у першій половині століття, полеміці з романтизмом. Західноєвропейський романтизм розглядуваного періоду (Гюстав Флобер, Гі де Мопассан, Томас Гарді) продовжує те глибоке вивчення суспільства, яке розпочали Стендаль, Оноре де Бальзак, Чарлз Діккенс. Зберігається також певний антибуржуазний пафос письменників-реалістів.

У західному реалізмі другої половини століття блискуче продемонстровані усі форми залежності людини від обставин. Це питання розглянуте і в соціальному, і в економічному, і в фізіологічному плані. Можна говорити про вплив досягнень соціальних та природничих наук. Одночасно вплив філософії позитивізму дещо обмежує можливості різнобічного бачення дійсності. Європейські письменники-реалісти цього періоду не змогли показати людину як активну у духовному та інтелектуальному плані особистість.

У більшості західних реалістів цього періоду позитивне начало втілено у вигляді приниженої краси, розтоптаної доброчесності. Така концепція людини диктувалась недовірою до людської активності та песимістичними уявленнями про її результати. У творчості окремих реалістів (як і, згодом, натуралістів) проявляється естетизація огидного, хворобливого. Проблема естетизму, що тісно вплітається в реалістичну концепцію мистецтва й породжена переважно відразою до прозаїчного та бездуховного суспільства, також надзвичайно важлива для ряду реалістів даного етапу. З цим пов'язаний певною мірою той особливий акцент на проблемі стилю, який був характерний для багатьох письменників (Гюстав Флобер, брати Гонкур).

У західноєвропейському реалізмі розширяється сфера художнього, у неї включається життя демократичних прошарків суспільства і багато явищ дійсності, що в минулому вважались «низькими». Реалізм значно збагачується тонким аналізом невловимих переливів внутрішнього світу людини, а також його фізичної природи. До новаторських відкриттів відноситься специфіка зображення предметно-чуттєвого світу, виключне вміння втілювати «індивідуальність» кожного предмету, атмосферу навколо персонажів, обстановку, видимі ознаки поведінки героїв. У літературі були здійснені відкриття, схожі до тих, котрими збагатили живопис імпресіоністи.

Ці зміни відобразились передовсім у поетиці провідного в реалізму того часу жанру — роману (наприклад, зміна фабули роману, побудова його як «історії життя», що втілювало його саморух, не піддавалось впорядкуванню). Реалістам другої половини 19 століття життєподібність у сенсі буденності характерна у значно більшій мірі, ніж письменникам першої половини століття. Менш характерними стають загострення образу, гротеск, перебільшення.

Федір Достоєвський

Реалізм у Росії дещо відрізнявся від західноєвропейського. У цей період російська література стає однією з найрозвиненіших у світі, що в наступні періоди частково втрачається. У Росії формується тип письменника-громадянина, який бере активну участь у різних соціально-політичних перипетіях, а часто і в революційній боротьбі (Олександр Герцен, Микола Чернишевський), чиї твори включаються в широкі суспільні дискусії (Іван Тургенєв, Іван Гончаров, Олександр Островський, Лев Толстой, Федір Достоєвський). Для російського реалізму характерна масштабність проблематики, прагнення осягти характер всесвітньо-історичного розвитку. Російський роман досягає високого рівня майстерності у розкритті нечітких, ледь усвідомлених душевних порухів (внутрішній монолог Толстого). Виникає складний поліфонічний роман (Достоєвський), що передбачить розвиток ідей діалогізму у 20 столітті. На передній план творів виходить духовна боротьба особистостей, якій надається одночасно всесвітньо-історичного сенсу. Герой несе повну моральну відповідальність за свої вчинки, що рідко бувало у західноєвропейському реалізмі. Також персонажі не органічно вписуються у дійсність, а перебувають у активній конфронтації з нею. Значення російської літератури цього періоду підтверджується її великим успіхом на Заході, конкретними фактами впливу на західні та східні літератури.

Розвивається реалізм і в інших країнах Південно-Східної Європи. Тут не було таких значних досягнень, як в російській літературі, але існували помітні постаті (І. Франко, І. Чавчавадзе, А.Церетелі, М.Налбандян, М.Ахундов).

Натуралізм[ред. | ред. код]

Еміль Золя

У натуралізмі були гіпертрофовані окремі сторони творчості західноєвропейських письменників-реалістів тієї доби. Натуралізм декларував вірність реальності, наукову об'єктивність, виходячи з принципів опису, класифікації явищ, прийнятих у позитивізмі, що був його філософською базою. Напрямок відходить від типізації, відбору, що значно ускладнює для нього здатність проникати у сутність зображуваного й художньо осмислювати значні закономірності дійсності.

У творчості натуралістів принцип детермінованості особистості носить переважно фізіологічний характер: нездоланний вплив соціального середовища ускладнюється таким же нездоланним впливом спадковості. Детальне зображення огидного і патологічного іноді перетворюється на самоціль, як і ставка на факти.

Самі натуралісти вважали себе продовжувачами реалістичної традиції, але, як вважають окремі літературознавці, «правовірний» натуралізм, по суті, пориває з реалізмом. Творчість основоположника та теоретика натуралізму Е. Золя, як і ряду інших крупних письменників, що вважали себе натуралістами, часто не вміщується у жорсткі рамки натуралістичних теорій.

Значення натуралістичних напрямків, що отримали широке поширення в Європі та за її межами, у різних національних літературах було неоднаковим. Найбільш чітко традиційні риси натуралізму проявились у Франції. Німецький натуралізм зіграв свою роль у подоланні занепаду та провінціалізму, що проявились у німецькій літературі другої половини століття. Творчість Гергарта Гауптмана важко обмежити рамками натуралізму. В Англії роль натуралізму була невеликою. Розвиток натуралізму у США відноситься до пізнішого періоду. У процесі його розвитку у натуралізмі перемогли епігонські тенденції, доктрина здолала живий розвиток. Новий підйом реалізму в західноєвропейських літературах на межі століть тісно пов'язаний з активною боротьбою проти натуралізму.

Романтизм[ред. | ред. код]

Хоч у цей період визначальним є художньо-зображальна система реалізму, але не переривається становлення і розвиток літератури романтизму. Останній найінтенсивніше розвивається у країнах, для яких було характерне пізніше формування реалізму. Чітко розмежувати ці два напрями неможливо, бо хронологічно вони співіснували.

У західноєвропейських літературах романтизм відіграє у цей період важливу роль у загальній зміні напрямків: творам романтиків нерідко властива відверта тенденційність, активний гуманізм та натхненність ідеалом, нехарактерні для реалізму цією доби. Романтиків вирізняє більша тяга до масштабних питань долі людства, зокрема постановка проблеми народу (Віктор Гюго). До романтизму звертаються письменники, котрі безпосередньо виражають ідеї національно-визвольної боротьби (аболіціоністська література США, італійське Рісорджименто, окремі письменники Центральної і Південно-Східної Європи).

Романтичний метод зазнає у цей період більшої чи меншої трансформації у залежності від ступеня розвитку реалізму і загалом від ситуації у кожній літературі. Так, у романах Віктора Гюго можна знайти вплив реалізму і в зображенні середовища, і у широкій епічності.

Поєднання напрямків[ред. | ред. код]

Реалістичні і романтичні тенденції досить тісно сплітаються у німецькій та австрійській літературі.

Своєрідне співвідношення реалізму та романтизму у літературах країн, розвиток яких у минулому був через ті чи інші історичні причини затриманий, а тепер стає інтенсивніший. Для них характерний прискорений процес розвитку художньої свідомості, якому, особливо у цей період, більше властива синхронність та взаємопроникність літературних напрямків, аніж їхня послідовність.

У Європі подібний тип становлення реалізму проявляється в італійській, іспанській, нідерландській, бельгійській, частково у скандинавських літературах та в регіоні Центральної і Південно-Східної Європи. Елементи цього ж типу розвитку можна віднайти у літературах Латинської Америки, в деяких національних літературах Російської імперії та в ряді східних літератур. Своєрідна видозміна цих тенденцій наявна і в літературі США, де романтичне начало присутнє навіть у творах Марка Твена.

У літературах такого типу з'являються значні митці, що внесли оригінальний та значний вклад у світовий літературний процес. Виключно оригінальна видозміна романтичної традиції у поєднанні з сильним реалістичним та фольклорним началом робить Волта Вітмена одним з основоположників новітньої поезії.

У прозі таких літератур характерний інтерес до минулого, проявляється строкатий народний епос, забарвлений в романтичні тони (Гальдос, Шарль де Костер) або особливий вид історичного роману, пов'язаного з національно-визвольною боротьбою (Генрик Сенкевич, Їрасек, Шеноа, Вазов, латиноамериканські історичні романи). Романтичні тенденції нерідко сильні і в романі про сучасність (чилієць Альберто Блест Гана). В окремих літературах подібного типу розвиток роману ближчий до російського, ніж до західноєвропейського (польська, норвезька). Натуралізм тут, як правило, сприймається менш інтенсивно.

Часто той соціальний та художній зміст, котрий в інших літературах міститься у цей період переважно у прозі, тут знаходиться передовсім у поезії. У поемах та циклах віршів нерідко розкриваються суттєві конфлікти сучасної дійсності та ставляться масштабні соціально-історичні проблеми. У більшості подібних творів відсутній або відступає на задній план романтичний герой, поети відходять від романтичної образності і мають реалістичне бачення світу.

У той же час у поезії продовжуються традиції романтизму з його пафосом високого ідеалу, національно-визвольними ідеями та прагненням до осягнення національних доль. Ці риси характерні для поезії П. Неруди, С. Чеха, Я. Вхлицького, К. Норвіда, І. Вазова, Я. Араня, М. Емінеску.

Окремі літератури Сходу, що вирізняються у цей період великою нерівномірністю розвитку, також характеризуються явищами художнього симбіозу. Так, у ряді східних літератур просвітницька художня свідомість тісно переплітається з художньою свідомістю романтизму. Становлення реалізму (Японія) протікає також у формах вищезгаданого типу.

Передмодернізм[ред. | ред. код]

Шарль Бодлер

Досить складний комплекс являють собою нові нереалістичні течії кінця століття, точніше його останньої третини. Сукупність цих напрямків часто називають передмодернізмом.

Варто мати на увазі, що грані між цими напрямками нерідко були умовними. У цих напрямках найчастіше проявлялась реакція на натуралізм і позитивізм. Водночас у них знаходилась не тільки полеміка з позитивізмом, а й зв'язок з ним: песимістична картина світу, сповненого бруду, бідності, страждань, зокрема картина великого міста часто була близька до створеного натуралістами. Були і зворотні впливи — пристрасть Е. Золя до символів. Суттєвим також був вплив романтизму на багато напрямків такого типу. Водночас це інша художня система. У ній немає титанічних образів і пристрасті. Романтична особистість — місце зосередження духовних багатств і найвищі ідеали піддаються скептичному перегляду, причому скепсис пронизує все, проникає і в саме уявлення про цінності. Творчість поетів, пов'язаних з цими напрямками, забарвлена в тони безнадійного песимізму або холодного естетизму (парнасці). Декаданс, який відбитий у творах цих письменників, не є художнім напрямком, це своєрідне світовідчуття, що об'єднує представників різних течій.

Відчуття неблагополуччя світу, трагедійності буття пронизує творчість багатьох з цих митців, що здійснили значні естетичні відкриття. В окремих представників цих течій художня практика нерідко виявлялась у суперечності з декадентськими естетичними теоріями. Вони почали ту видозміну вірша, котра тривала у 20 столітті, звільняли поезію від багатьох застарілих тенденцій, що обмежували вірш і сходили до традицій раціоналістичної риторики. Ключові особистості цієї літератури — французькі поети Шарль Бодлер, Поль Верлен, Артюр Рембо.

Хоч хронологічно ці течії (принаймні, у французькій літературі) відносяться до літератури другої половини 19 століття, але зазвичай у літературознавстві їх прийнято зараховувати до окремого періоду історії літератури — межі 19 і 20 століття, що історично завершується Першою світовою війною, й знаменує новий етап розвитку світової літератури.

Особливості світового літературного процесу[ред. | ред. код]

Різнорідність літератури[ред. | ред. код]

Як і в попередній період літературна карта світу дуже різноманітна. Різко проявляється нерівномірність розвитку, пов'язана з прискоренням літературного процесу. Лише наприкінці періоду можна говорити про тенденцію до більшої синхронізації літератур, що явно виявиться лише в наступному столітті.

Одним з проявів нерівномірності літературного розвитку стало висування на передній план літератур, які в минулому не здійснювали визначального впливу на хід світового літературного процесу. Це передовсім відноситься до російської літератури, яка досягла у цей період свого найвищого розквіту і почала відігравати суттєву роль у світовому літературному процесі. Суттєвий ривок зробила і норвезька література.

Особливо активно література розвивалась у Західній Європі (Франція) та Америці (США). У низці східних літератур також спостерігається прискорення літературного процесу у порівнянні з попереднім періодом (японська, бенгальська, турецька літератури). Однак у більшості азіатських та північноафриканських літератур перехід до нового типу літератури відбувався поступово і протягом тривалого часу.

На Сході відхід від середньовічного типу літератури проявлявся у перебудові жанрової системи, змінювалась ієрархія традиційних жанрів, зароджувались нові для тієї чи іншої національної літератури (зокрема, сучасні драми і романи, окремі поетичні жанри на Близькому Сході). Для цього процесу характерні непослідовність, повернення до минулого, відступлення від здобутків, співіснування у системі жанрів різностадіальних явищ. У цілому прозові жанри витісняють поетичні, окрім Китаю, де поезія модернізується і займає провідні позиції.

Тривають оновлення та демократизація мови літератури, що проявляються передовсім у її спрощенні та осучасненні, більш чи менш інтенсивному внесенню у літературу елементів діалекту. Велику роль у цьому відіграє публіцистика, вплив якої був великий у більшості східних країн.

Міжлітературні зв'язки[ред. | ред. код]

Однією з найважливіших особливостей цього періоду були інтенсивні та широкі літературні зв'язки та їхній якісно новий характер. Ці зв'язки були фактом не лише світового літературного процесу, а й кожної конкретної національної літератури.

Вперше у світові міжлітературні зв'язки був втягнутий Схід. При цьому тут йшло посилення не стільки внутрішніх регіональних зв'язків, як міжрегіональних. Східні літератури активно сприймають європейський досвід, зростає кількість перекладів та різноманітних адаптацій. Схід шукає на Заході зразки для наслідування, для стимулювання власного літературного розвитку, що нерідко призводить до еклектизму, змішування елементів різних методів. Вплив Заходу проявляється і в критичній та теоретико-літературній думці Сходу.

Універсальне і самобутнє[ред. | ред. код]

Більшість літератур у цей час характеризуються двома взаємопов'язаними тенденціями: виявленням національного обличчя й поглибленням самобутності літератури та процесом її включення в систему міжлітературних зв'язків. Зокрема, ідея національної своєрідності в країнах Латинської Америки, що включала утвердження політичного та культурного самовизначення колишніх колоній, поєднується з «європеїзмом», прагненням включити латиноамериканські літератури у світовий літературний процес. Такі ж тенденції були присутні у країнах Центральної і Південно-Східної Європи. У країнах Африки та Сходу прагнення використовувати досягнення європейської науки і техніки поєднується з тенденціями протиставити європейській технічній цивілізації східну духовність.

На відміну від попереднього періоду, більша увага приділяється саме включенню у світовий літературний процес. Національне самовизначення більшості значних літератур вже завершилось.

Мова[ред. | ред. код]

У другій половині 19 століття продовжується боротьба за створення національних літератур рідною мовою (фінська, ісландська, багато східних літератур). Посилення в західноєвропейських країнах тенденції до державної єдності та централізації, нівелювання традиційних регіональних звичаїв і особливостей, викликають у ряді літератур регіональні течії (Німеччина, США). Також у деяких країнах активно розвиваються різномовні літератури. Це відноситься не лише до Австро-Угорщини, де існували мало чим пов'язані національні літератури, а й до таких країн як Франція (правансальська література), Швейцарія, Іспанія, Канада.

Регіональні літератури[ред. | ред. код]

Як і в попередній період західноєвропейські літератури об'єднує схожість літературного процесу, хоча й присутня значна нерівномірність. У літературах Центральної і Південно-Східної Європи також проявляються схожі риси, породжені близькістю історичного розвитку цих країн, важливою роллю національно-визвольного руху. У літературі США з одного боку з'являється багато рис, що зближують її з літературами Західної Європи, а з іншого — формується її самобутність, спостерігається певна спорідненість з літературами Канади й Австралії. Літератури Латинської Америки об'єднує спільність проблематики, своєрідність традицій та історичної ситуації, подолання наслідків колоніального періоду.

Особливою зоною є літератури країн Сходу та Африки. Нерівномірність економічного та соціально-політичного розвитку обумовила значну різницю і в рівні, і в темпах розвитку східних та африканських літератур. За стадіально-типологічним принципом вони можуть бути поділені на три групи:

  1. літератури середньовічного типу, що продовжують поступальний рух у рамках старої системи (наприклад, бірманська, тайська, ефіопська та літератури африканських країн на південь від Сахари);
  2. літератури, у котрих чітко визначились ознаки нової літературної системи і почався процес переходу від середньовічних до нових методів творчості (багато літератур Близького, Середнього Сходу та інших регіонів);
  3. літератури, що найбільше просунулися на шляху освоєння нових художніх методів, зокрема реалізму (наприклад, японська і турецька).

Основні представники і твори[ред. | ред. код]

Західна Європа[ред. | ред. код]

Центральна і Південно-Східна Європа[ред. | ред. код]

Іван Франко у молодості

Америка[ред. | ред. код]

Ян Фу

Азія[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • История всемирной литературы в 9 томах: Том 7. — М., 1991. — С.: 7-17.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Література_другої_половини_XIX_століття&oldid=40755710