Австрійська література

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Австрійська література (нім. Österreichische Literatur) — це переважно німецькомовна література, представники якої тісно пов'язані з Австрією — походженням, громадянством, місцем проживання, тематикою творів. Більшість сучасних літературознавців вважає, що ця література як така виділилась із загальнонімецької на початку XIX століття[1].

Таку думку поділяли, зокрема, російська перекладачка й літературознавець Серафима Шлапоберська[2].

Літературознавець Венделін Шмідт-Денґлер зауважив про відмінність австрійської літератури від загальнонімецької:

Безумовно, австрійську літературу творять переважно по-німецькому, але через історичні та соціальні умови вона підпорядковується зовсім іншим законам, зокрема в царині чистої форми і змісту[3].
Оригінальний текст (нім.)
Die Literatur aus Österreich ist gewiß zum überwiegenden Teil in deutscher Sprache abgefaßt, aber sie gehorcht auf Grund der historischen und gesellschaftlichen Rahmenbedingungen ganz anderen Gesetzen, auch im Bereich der reinen Form und des Inhalts.

Інші авторитети вважали австрійську літературу складовою частиною німецької.

Австрійський письменник Гуґо фон Гофманнсталь взагалі не визнавав поняття «австрійська література» як такого:

Зрештою, як мені здається, всі міркування заполітизованого характеру, в яких ідеться про феномен Австрії, неминуче зводяться до фікції — австрійської музики й австрійської літератури, яких попросту немає. Є тільки німецька музика й німецька література, до яких належать твори австрійських авторів. Тож ці поняття мають стосуватися тільки загалом узятої німецької нації — таким способом, як колись її представляла Священна Римська імперія...[4]
Оригінальний текст (нім.)
Denn darauf scheinen mir letztlich alle Betrachtungen überpolitischer Art, welche sich mit dem Phänomen Österreich beschäftigen, hinauslaufen zu müssen: die Fiktion einer österreichischen Musik, einer österreichischen Literatur — alles das gibt es nicht, es gibt nur eine deutsche Musik und eine deutsche Literatur, und in dieser die von Österreichern hervorgebrachten Werke. Denn diese Begriffe haben nur mit der gesamten deutschen Nation zu tun, wie sie einst im Heiligen Römischen Reich repräsentiert war...

Натомість Дмитро Затонський у статті «Чи існує австрійська література?» ствердив:

Австрійська література існувала, австрійська література існує. Це своєрідний, специфічний культурний регіон – повний суперечностей, але ж ніяк не позбавлений значимості. І він не поглинається літературою німецькою, не розчиняється в ній[5].

У багатонаціональній державі Австрія все різних національностей жили разом разом: боснійці, болгари, німецький, італійці, хорвати, румуни, серби, словаки, словенці, чехи, угорці, українці і Szekler і ретороманська. Національності конфлікт всередині великого державного утворення викликала культурно атмосферу напруженості між спільністю і ворожості. Як і в музиці і архітектурі також зустрічаються в літературі цього унікального культурного простору відбитого.

Передісторія[ред. | ред. код]

Раннє середньовіччя (близько 750—1170)[ред. | ред. код]

У ранньому середньовіччі поезія була майже цілковито усною. З цієї причини втрачено її значний пласт. Освіта і культура розвивалися переважно в монастирях, тому більшість рукописів, що дійшли до наших днів, має релігійне призначення. Різні джерела вказують на те, що в той час набули поширення жанри, призначені передавати історичні традиції (героїчні, розповідні й величальні пісні), а також лірично-фольклорні жанри (танцювальні та любовні пісні, жалобні плачі й заклинання).

Можна ствердити, що перші паростки німецькомовної літератури з'явились у часи правління Каролінґів. Ці переважно перекладені з латини зрозумілою простим людям мовою тексти були фактично молитвами у поетичній формі, зверненими, зокрема, й до Діви Марії, які мали на меті покаяння, спасіння та зцілення душі. Такі твори успішно розвивалися й поширювались у часи Саксонської та на початку Салічної династій.

Окремі твори, часто дуже різнорідні, поміщено в так званих збірних манускриптах. Найстаріший із відомих — це нім. Wiener Hundesegen (кінець IX — початок X століття). До таких збірок належать нім. Altdeutsche Genesis (кінець XII століття) і нім. Millstätter Handschrift (близько 1200 року).

Автори більшості давніх текстів невідомі. Відомо, що, за переказами, на території сучасної Австрії творила німецькою мовою на релігійну тематику найстарша із цих знаних авторів — Ава (* близько 1060 — † 7 лютого 1127). До них належить Кюренберґ (середина XII століття) — один із перших представників мінезангу. Правдоподібно, що це був нижньоавстрійський лицар, який походив із області нинішнього Лінца. Це також мінезингер Дітмар фон Айст, що жив у XII столітті, і Гейнріх фон Мельк (друга половина XII століття) — ймовірно, чернець монастиря в Мельку. Його сатирично забарвлені твори стали вершиною аскетичної літератури того часу.

Високе й пізнє середньовіччя (1170—1500)[ред. | ред. код]

Упродовж десятиліть після 1150 року тривав золотий період німецькомовного красного письменства. У маєтках феодальної знаті вдосконалювалася й поширювалася так звана придворна література за романським зразком. У поезії розвивалися мінезанг і шпрух. При віденському дворі Бабенберґів творили Рейнмар фон Гаґенау і Вальтер фон дер Фоґельвейде, який на початку XIII століття досяг вершини в мінезангу. На відміну від цього жанру, в Австрії погано приживався мейстерзанг. На французький зразок (Кретьєн де Труа) у середньоверхньонімецькій поезії постають численні придворні епоси, зокрема анонімна епічна поема «Пісня про Нібелунгів». Як вважається, її створено на території між Пассау і Віднем.

Основу середньовічної австрійської літератури також становлять театралізовані постановки — духовні і світські. Інсценізації Страстей Христових, масничні вистави та інші різноманітні містерії були особливо поширені в альпійських долинах. Ця традиція розвивалась і в часах бароко.

Наприкінці середньовіччя революційну роль відіграв винахід книгодрукування з набірним шрифтом. З'явилася можливість замінити дорогий пергамент значно дешевшим папером.

До видатних літераторів цього періоду належать:

  • Нейдгарт фон Роєнталь (перша половина XIII століття) творив, зокрема, й при дворі Фрідріха Другого. Один із найуспішніших тодішніх авторів пісень, творець жанру так званої сільської придворної поезії. У своїх творах він критично зображав селянське середовище, співчував обманутим дівчатам і засуджував зрадливих парубків.
  • Бургграф фон Лінц (XIII століття) походив із каринтійської шляхти. Автор двох побутових пісень, що містяться у Манесському кодексі.
  • Янс дер Енікель був віденський патрицій, поет і літописець кінця XIII століття (помер після 1302 року), відомий «Світовою хронікою» (Weltchronik), тобто історією всього світу, яка складається з близько 30 000 римованих строф середньоверхньонімецькою мовою.
  • Вернер Садівник (друга половина XIII століття). Створив віршовану повість «Селянин Гельмбрехт» (Meier Helmbrecht) — перший соціально-критичний твір про село. Це забарвлена релігійно-моралізаторським відтінком оповідь про молодого селянина, який, захотівши стати лицарем, приєднався до лицарів-розбійників і зазнав великого лиха.
  • Фрейданк (Фріданк) — ймовірно, вихідець із міщанського середовища, уродженець Швабії або Тиролю. Народився в кінці XII століття. Написав збірку дидактичних шпрухів. У 1228—1229 був учасник хрестового походу Фрідріха Другого. Правдоподібно, помер 1233 року в Кайсгеймі, повертаючись із Венеції.
  • Брат Вернер перебував у 1225—1250 роках головно в Австрії й служив австрійським можновладцям. Мав зв'язок із віденським королівським двором. Писав шпрухи, позначені впливом Вальтера фон дер Фоґельвейде.
  • Ульріх фон Ліхтенштейн (* близько 1200 — † 26 січня 1275), мінезингер і поет. Написав першу відому німецькомовну автобіографію, а також дидактичну «Жіночу книжку» (Der vrouwen puoch). Від першої особи описав службу шляхетній дамі й подав своє життя як зразок такого лицарського служіння.
  • Освальд фон Волькенштейн (* близько 1377 — † 2 серпня 1445) — ймовірно, походив із Південного Тиролю. Творив напередодні епохи Відродження. Його пісні автобіографічні. Збереглися написані на їх текст оригінальні мелодії.

Гуманізм, Реформація і Контрреформація[ред. | ред. код]

Елеонора Шотландська. Гравюра XVI століття.

Класичний гуманізм — це європейський інтелектуальний рух, один із визначальних компонентів Ренесансу як історичної й культурної епохи, головною ідеєю якого було поліпшення людської природи через вивчення античної літератури й відродження античних традицій. Виник у Флоренції в середині XIV століття, з кінця XV століття поширився й на Австрію.

Першими активними представниками цієї течії в Тиролі були Елеонора Шотландська (* близько 1433 — † 1480) і Микола Кузанський, єпископ Бріксенський. Елеонора переклала французький пригодницький роман Pontus et la belle Sidonie (Pontus und Sidonia; «Понтій і Сидонія»), центральною темою якого є розлука закоханої пари й звільнення держави від язичницьких загарбників. Уже в 1450—1452 роках Кузанський подорожував у Німеччині, маючи на меті реформувати церкву та монастирі, просвітити людей у питаннях релігії Про це свідчать збережені донині в деяких церквах таблиці із записаними тодішньою німецькою мовою молитвами «Отче наш» і Десятьма Заповідями.

Уродженець Галля, Йоганнес Фуксмаґен (* близько 1450 — † 1510), разом зі своїм приятелем Флоріаном Вальдауфом 1508 року заснував у Відні Haller Stubengesellschaft — найдавніше тирольське культурницьке товариство, яке діє й донині. Як і інші впливові гуманісти, Йоганн Крахенберґер і Бернгард Перґер, він працював при дворі імператора Максиміліана Першого[6].

З 1437 по 1455 рік визначний літератор Енеа Сільвіо Пікколоміні (згодом папа Пій II) перебував здебільшого у Відні, Вінер-Нойштадті та Граці. У Віденському університеті він читав лекції про античних поетів і тим самим справив значний вплив на поширення ідей гуманізму в Австрії[7].

У цьому ж університеті з 1497 року був професором риторики та поетики Конрад Цельтіс, який сприяв пропагуванню й розвитку гуманізму. Зокрема, з його ініціативи 1501 року при цьому навчальному закладі засновано Колегіум поетів і математиків (лат. Collegium poetarum et mathematicorum).

1520 року протестантський монах проповіддю започаткував першу хвилю Реформації в Австрії[8]. У той же час туди дійшли «95 тез» Мартіна Лютера. Друга хвиля припадає на 1560-ті. Цьому руху сприяв німецький теолог, поет і композитор Йоахім Маґдебурґ (* 1525 — † близько 1587), який у 1564—1571 роках був придворний проповідник у Дьєрі, Ґрафенверті та Відні. Зокрема, у 1558, 1566 і 1567 роках він опублікував книжки, в яких критикував Римо-католицьку Церкву й витлумачував засади лютеранства. Це, відповідно, «Про старого і нового Христа», «Спростування жахливих і богопротивних папістських помилок» та «Визнання віросповідання віри і науки Йоахіма Маґдебурґа, призначеного проповідувати німецькій владі в Раабі, що в Угорщині».

1571 року вийшла друком богослужбова книга німецького вченого Давіда Хітреуса (1530—1600) і австрійського проповідника Крістофа Ройтера (1520—1581) «Християнська аґенда, яку належить вживати двом станам шляхти і лицарства в Австрійському ерцгерцоґстві понад Еннсом»[9].

З боку контрреформаторів розвивалися такі жанри, як житія святих, збірки легенд, релігійні єзуїтські драми і так звана напучувальна література (нім. Exempelliteratur). Важливу роль відіграли Якоб Ґретсер і Конрад Феттер.

Бароко (близько 1600—1720)[ред. | ред. код]

Докладніше: Література бароко

Тридцятирічна війна, турецькі війни, епідемії чуми та холери — усі ці жахіття XVII століття, поряд із повсюдним усвідомленням геліоцентричної системи побудови Всесвіту, сприяли становленню дуалістичної основи барокового світосприйняття, на якій поставали суперечності між позитивним і негативним ставленням до земного існування, між потягом до скороминущих радощів і до вічного блаженства. Головними осередками розвитку тогочасної культури були двори знаті.

Значну роль у поступі європейського бароко відіграла Австрія. Увиразнилися відмінності австрійської та баварської літератури від північнонімецької, яка переймала елементи французького класицизму, тоді як дві перші перебували під впливом італійського та іспанського бароко. Ці відмінності постали також на конфесійному ґрунті: у північних німецькомовних регіонах переважали протестанти, у південних — католики. Барокова література відзначалася широким діапазоном жанрів та мотивів: від наслідування античних зразків до новаторської творчості, від куртуазної поезії до простолюдних романів, від «Лови мить» (лат. Carpe diem) до «Марнота марнот» (лат. Vanitas vanitatum). У поезії з'явився новий жанр — принагідні вірші. Прикладами барокового епосу можуть слугувати лицарські та шахрайські романи Йоганна Беера з нетиповою, як на той час, рисою — переходом від символізованого до реалістичного зображення дійсності. Поширеними формами в прозі стають пасторальні, політичні й шахрайські романи, а в поезії — сонети й епіграми.

Розвиток театру в барокові часи прикметний появою спеціалізованих приміщень, призначених суто для вистав, і стаціонарної сцени як такої. Великі форми драми виразно поділялися на релігійні й світські, які відзначалися помпезністю. Були дуже популярні імпровізовані спектаклі. Комічні («гансвурстівські»[de]) п'єси в Австрії писали Йозеф Антон Страніцкі, Ґоттфрід Прегаузер, Йоахім Перінет і Йозеф Фелікс фон Курц.

Просвітництво (близько 1720—1785)[ред. | ред. код]

У часи перед правлінням Марії Терезії цензуру виконували в університетах, якими керували єзуїти. Упродовж Контрреформації літератори і видавці дуже остерігалися звинувачення в єресі та вільнодумстві, й унаслідок цього в книгодрукуванні Австрія помітно відставала від інших німецькомовних земель. Книжки ввозилися, наскільки це було можливо, з-за кордону й проходили подвійну цензуру — на митних переходах і в університетах.

Прийшовши до влади, Марія Терезія поставила за мету модернізувати державу. Для цього довелося дозволити ідеї Просвітництва, відійти від принципів Контрреформації, обмежити верховенство Церкви і секуляризувати університети. Учений просвітитель Герард ван Світен (1700—1772) вивів цензуру з підпорядкування єзуїтам і лібералізував її. Син імператриці Йосиф II, форму правління якого називали освіченим абсолютизмом, керувався засадами, що їх сформулював ван Світен:

Держава має ставити перешкоду тільки найгіршій, тобто вкрай аморальній літературі. … Критику, якщо це не пасквіль, належить прийняти від усіх — з князя почавши й простолюдцем закінчивши — й не забороняти її.
Оригінальний текст (нім.)
Der Staat sollte nur die allerschlechteste, d. h. die unsittlichste Lektüre hintanhalten. … Kritiken, wenn es nur keine Schmähschriften sind, sie mögen treffen, wen sie wollen, vom Landesfürsten an bis zum untersten, waren nicht verboten.

Завдяки таким змінам різко зросла кількість публікацій. Також дійшло до можливості проявити особисту позицію письменника. До театру Йосиф II ставився менш поблажливо. Крім грубуватих спектаклів народного театру, заборонено також твори, в яких була критика уряду. Під заборону, зокрема, потрапила п'єса Бомарше «Весілля Фігаро».

Друковані видання стали доступними для широких мас, формувався книжковий і газетний ринки.

Історія[ред. | ред. код]

Романтизм, класицизм[ред. | ред. код]

(перша половина XIX століття)

На відміну від Німеччини, в Австрії романтизм не знайшов поширення. До нечисленних представників цього напрямку належали Йозеф Крістіан Цедліц (1790—1862), відомий передусім циклом канцон «Смертельні вінки» (Totenkränzen), казкою «Лісова панна» (Das Waldfräulein) і баладою «Нічний огляд війська» (Die nächtlige Heerschau).

До кінця життя залишався вірним романтизму Йоганн Непомук Фоґль (1802—1866), автор, крім іншого, романсів, балад і ліричних віршів. На його тексти писали музику Франц Шуберт та інші композитори.

Бідермаєр (близько 1815—1848)[ред. | ред. код]

Докладніше: Бідермаєр

Напрямок бідермаєру, або ж міщанської романтичної літератури, розвивався протягом Реставрації — від Віденського конгресу до Березневої революції. Обумовлений наступом реакції. Ще 1790 року Леопольд II, наступник Йосифа II, розпорядився загострити цензуру, щоб захистити Церкву. Заборонено твори, які могли б призвести до порушення порядку в державі. За часів правління Франца II (1792—1835) поновлено поліційну цензуру (1793). 22 лютого 1795 року вийшла постанова з переліком усіх положень цензури, який став основою подальшої практичної діяльності в цій галузі. Передбачено сувору кару книготорговцям і видавцям, що порушували закон.

У списку забороненої літератури (не тільки художньої) фігурувало близько 40 000 назв. Кожна привізна чи надрукована на місці книжка, кожна стаття підлягала поліційному перегляду.

Ленау, Грильпарцер або Йоганна Непомука Нестроя

Сувора цензура в Габсбурзькій імперії впав не тільки працює Ленау, Грильпарцер або Йоганна Непомука Нестроя жертви; Всього було на австрійському списках заборони. Кожна імпортований книга, все елементи, кожен новий випуск був розглянутий і оцінені. Вони повинні були включати в себе роботи з усіх областей життя і знання. [3]

Термін бидермейер в першу чергу відноситься до живої культури і мистецтва буржуазії, «глибинна», як і «консервативний» були. Втеча в ідилія була відповіддю на обмежувального цензура політики епохи Меттерніха. Культурного і суспільного життя пройшла за закритими дверима. були опубліковані однозначні питання, як історичні романи або родинної злагоди і ландшафтної поезії.

Драматург, що належать більш-менш бидермейер, є Грильпарцер (1791—1872), Йоганн Непомук Nestroy (1801—1862) і Фердинанд Раймунд (1790—1836). Грілльпарцер писав трагедій в дусі Веймарської класики, Нестроя і Раймунда представляв віденську народну гру & NBSP; — маточина був тут Віденський Фолькстеатер. Фрідріх Халм досягли великих успіхів з його декламационного драми в Бургтеатр. В основному відомий як поет є Ленау (1802—1850).

Висновок бидермейер розглядається як правило, в роботі Штифтер. Його перший роман Бабине літо (названий ним самим «історія»), хоча не з'являвся до 1857 року, але є видатним твором періоду бідермейера. Клемент фон Меттерніх

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Колектив авторів. Австрійська література // Українська Літературна Енциклопедія / Відповідальний редактор Ігор Дзеверін. — Київ : Головна редакція Української Радянської Енциклопедії імені Миколи Бажана, 1988. — Т. І. — С. 20–21. — ISBN 5-88500-003-4.
  2. С. Е. Шлапоберская. Австрия. ХІІІ. Австрийская литература.html {{{2}}} / Большая советская энциклопедия. Главн. ред. А. М. Прохоров, 3-е изд. Тома 1-30. — М.: «Советская энциклопедия», 1969–1978. (рос.)
  3. Wendelin Schmidt-Dengler. ACH ÖSTERREICH!
  4. Hugo von Hofmannsthal: Bemerkungen, zitiert nach: Hugo von Hofmannsthal: Gesammelte Werke in Einzelausgaben, Band „Prosa IV“, 1966, S. 101–106
  5. Дмитро Затонський. «Чи існує австрійська література?» // «Шлях через ХХ століття (Статті про німецькомовні літератури)». — Київ, 1978. — С. 255.
  6. Strnad: Rezeption, 1996, S. 109f
  7. Alfred A. Strnad: Die Rezeption von Humanismus und Renaissance in Wien. In: Winfried Eberhard, Alfred A. Strnad (Hrsg.): Humanismus und Renaissance in Ostmitteleuropa vor der Reformation (= Forschungen und Quellen zur Kirchen- und Kulturgeschichte Ostdeutschlands; 28). Köln 1996, S. 71–135, dort 80f
  8. DIE REFORMATION UND IHRE ETABLIERUNG IN ÖSTERREICH. «Glaubesvertrieben in Österreich». Сайт pfaenders.com. Прочитано 08.05.2016
  9. Christoph Reuter. Niederösterreich Personen Lexikon

Посилання[ред. | ред. код]