Миронівка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Миронівка
Mironivka gerb.png Myronivka prapor.png
Герб Миронівки Прапор Миронівки
Центр міста
Центр міста
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Київська область
Район Миронівський район
Код КОАТУУ 3222910100
Засноване засновано в першій половині 17 ст.
Статус міста з 1968 року
Населення 11 964 (01.01.2013)[1]
Площа 11.5 км²
Густота населення 1152 осіб/км²
Поштові індекси 08800 — 08804
Телефонний код +380-4574
Координати 49°39′46″ пн. ш. 31°00′19″ сх. д. / 49.66278° пн. ш. 31.00528° сх. д. / 49.66278; 31.00528Координати: 49°39′46″ пн. ш. 31°00′19″ сх. д. / 49.66278° пн. ш. 31.00528° сх. д. / 49.66278; 31.00528
Висота над рівнем моря 128 м
Водойма р. Росава, р. Бутеня.
День міста Третя п'ятниця вересня
Відстань
Найближча залізнична станція Миронівка
До станції 1 км
До обл./респ. центру
 - фізична 106 км
До Києва
 - фізична 106 км
Міська влада
Адреса 08800, м. Миронівка, вул. Соборності, 48
Міський голова Савенко Віталій Миколайович

Commons-logo.svg Миронівка у Вікісховищі

Миро́нівка — місто районного підпорядкування, розташоване в долині річки Росави. Відстань до Києва — 106 км. Населення — 12 тис. чоловік. Миронівка — центр однойменного району, площа якого 904 кв.км, населення 55 тис.чоловік, у тому числі 79 % сільського.

Географія[ред.ред. код]

Топоніми[ред.ред. код]

Місто засновано в першій половині XVII століття. Початок йому поклав хутір козака з Полтавщини Мирона Зеленого. З його іменем і пов'язана назва спочатку села, селища, а потім й міста.

Відомий краєзнавець Леонтій Похилевич у своїй книзі "Сказання о населённых местностях Киевской губернии", виданій у 1864 році, пише: "Село Мироновка получило название по имени осадчого (осадчий - перший поселенець) Мирона Зеленого вольного козака из м. Великих Полог Полтавской губернии. Здесь и в с. Зеленьки, по преданию были основанные им хутора. Село состоит (це тоді, 130 років тому) из семи кутков или частей - собственно Мироновка, где церковь; Соломаховка, Небытовка, Слобода, Околотовка, Шафрановка, Розмариновка..."[2].

Мікротопоніми[ред.ред. код]

Урбаноніми[ред.ред. код]

Вулиці:

Історія[ред.ред. код]

Перші згадки про поселення[ред.ред. код]

Поблизу міста розкопано кургани доби бронзи (друге тис. до н.е.), вісім курганів кочівників Х-ХІІ століть, в яких знайдено скелети людей та коней, залізні вудила, стремена та різні прикраси. На околиці Миронівки виявлено глиняний посуд, бронзове дзеркало скіфського часу, грецьку посудину VI-IV століття до н.е., а також скарб ювелірних речей ХІ-ХІІ століть, що складається з срібних гривень, браслетів, ланцюжків та намиста.

Доба козаччини[ред.ред. код]

Мешканці Миронівки взяли активну участь у визвольній війні 16481654 рр. Чимало їх влилося до загонів І.Богуна, М.Кривоноса. На. початку липня 1648 року Б.Хмельницький розташував біля Миронівки на березі річки Росави свій військовий табір. Тут же 24 лютого 1649 року Хмельницький вів переговори з посланцями польського короля, після поразки під Берестечком у 1651 році і в червні 1654 року Миронівка та сусідні села знову с тали місцем зосередження сил для боротьби проти ворога. Звідси ж Богдан Хмельницький писав 2 червня 1654 року лист цареві Олексію Михайловичу з приводу допомоги російських військ: «О сем паки и паки радуемся».

В 1667 році за Андрусівським перемир'ям Миронівка залишилась під владою Польщі, що було закріплено і «вічним» миром 1686 року. Але народ не припиняв боротьби проти шляхти. На початку 18 ст. повстали козаки та селяни, очолені полковником Самусем. Польські залоги були знищені, повсталі присягнули на вірність Російській державі.

Після Прутського миру сюди знову повернулася польська шляхта, яка посилила експлуатацію покріпачених селян. За люстрацією 1765 року в селі було 87 дворів, 75 з них сплачували щорічно 1024 злотих різноманітних податків, в тому числі косове, осипове, колове, ставкове та ін.

В часи Коліївщини Миронівка була районом, де проходила збройна боротьба проти польсько-шляхетського гніту. Весною 1768 року через Миронівку проходили на Фастів загони гайдамаків на чолі з М.Швачкою і А. Журбою, які розправлялися із ненависними гнобителями.

За наступні чверть століття кількість селянських дворів зменшилась (їх стало 83), зате непомірно зросли феодальні повинності. За інвентарем Богуславського староства, куди входила Миронівка, в 1789 році жителі села сплачували 6544 злотих різноманітних податків.

Під владою Царської Росії[ред.ред. код]

З кінця 18 ст. Миронівка стала власністю графів Браницьких. Після інвентарної реформи селяни втратили понад 20 % найкращих сіножатей і польових наділів, тому виступали проти інвентарів, розорювали межі, захоплювали відібрані у них сіножаті та інші землі. Напередодні реформи 1861 року в Миронівці налічувався 331 селянський двір, у тому числі 167 дворів піших, 142 — городників та 22-тяглих, селяни користувалися 1608,5 десятинами землі, але вона розподілялася нерівномірно. Тяглі мали в середньому по 12 десятин на двір, піші — майже наполовину менше, а городники володіли клаптиками землі значно менше десятини. Причому за одну десятину польового наділу селяни платили щорічно поміщику оброк −5 крб.10 коп. сріблом, або відбували панщину — 20 чоловічих днів з двору. Руками кріпаків лише протягом 1845—1850 рр. побудувано кілька млинів на річках Бутені та Росаві, великі греблі, винокурню, цегельню, а в 1858 році — цукровий завод.

Селяни боролися проти кріпосного права і у час Київської козаччини 1855 року. Одним з організаторів виступу тут був відставний солдат Ю.Лисогоренко, який (навіть після приходу війська) провадив серед жителів агітацію, спрямовану проти поміщика та місцевих властей. Після реформи 1861 року селяни одержали 2091 десятину землі, ще й найгіршої, за яку мали сплатити 45025 крб., вони були позбавлені права користуватися лісом, полювати, ловити рибу у навколишніх річках та ставках і навіть збирати у лісі хмиз. Невдоволені грабіжницькою реформою, вони відмовлялися платити викуп за землю, як і раніше, продовжували полювати в лісах, ловити рибу в річках та ставах. У березні 1866 року відмовилися від викупу 160 десятин непридатної землі і відклали на 2 роки викуп за надільні землі. Частина селян, переважно з числа городників, відмовилася від наділу і в пошуках засобів існування залишила село. У 1863 році, коли Миронівка стала волосним центром, налічувалося 1865 жителів. У 1869 році Браницькі продали свої землі разом з цукровим заводом удільному відомству. На заводі працювало 550 робітників, переважна більшість з них — поденщики. Серед робітників було багато жінок та дітей. Розвиток капіталістичних відносин змінював Миронівку. Прокладена в 1876 році Фастівська залізниця через Миронівку сприяла зростанню села як значного центра торгівлі хлібом, цукром, крупою. Тут було побудовано цілий ряд водяних млинів і вітряків, великі цегляні склади для збіжжя.

У 1895-му у Миронівці разом з присілком біля залізничної станції налічувалось понад 360 дворів, де проживало 3442 чоловіка. На 1900 рік з 3521 десятини землі 1166 належало удільному відомству, 40 — церкві і лише 2615 десятин селянам. Використовуючи дешеву робочу силу, товариство цукрозаводчиків, що придбало завод, швидко розбудовувало підприємство. Прокладення залізниці в кілька разів здешевило перевозку цукру до Києва, поліпшило доставку палива. В кінці 90-х років на заводі щорічно перероблялось 154 тис. берківців буряків, підприємство давало продукції на 580000 крб. У 1899 році тут працювало 625 робітників, з них 579-місцеві. У 1900 році почалося переобладнання заводу, появилось електроосвітлення, а у 1906 — проклали залізничну лінію від станції до заводу. Після перебудови підприємство переробляло на добу 500 т буряків. Внаслідок переобладнання зменшилася кількість робітників. У 1903 році на заводі працювало 350—420 чол. Працювали у дуже важких умовах. Робочий день тривав 12-14 год. на добу. Власники заводу не дбали про техніку безпеки — турбувались тільки про свої прибутки, нестримно посилюючи експлуатацію людей, більшість яких жила у темних бараках, де спали на нарах по кілька десятків. Лікарня з одним лікарем і фельдшером містилась у трьох сирих кімнатах і, навіть за визначенням фабричного інспектора, «мала занехаяний вигляд». У церковнопарафіяльній школі Миронівки 1861 року навчалося всього 30 учнів, а єдиним учителем був піп. В 1869 році почала працювати двокласна земська школа, яка мала близько 100 учнів і 5 вчителів, а в 1876 році відкрили однокласне народне училище, яке відвідували 70 учнів.. Земське двокласне училище заснували; лише в 1909 році. При цукровому заводі існував клуб, в якому працював драматичний гурток, де в 1910—1912 рр. у спектаклях виступав як драматичний актор А.П.Хорошун.

Революційні події початку XX ст.[ред.ред. код]

Трудящі Миронівки активно відгукнулися на революційні події 1905 року. 2 грудня на заклик місцевого жителя Макара Собка робітники заводу припинили роботу. Стражники були неспроможні зірвати мітинг. Викликані драгуни заарештували «підбурювачів», та нова зміна робітників відмовилася працювати. Страйкарі вимагали підвищення в 1,5 рази заробітної плати, добивалися права обирати старосту й робітничих депутатів, свободи робітничих зборів, заборони звільняти робітників без згоди делегатів, припинення арештів робітників, запровадження восьмигодинного робочого дня. Страйк тривав до 12 грудня. Керівниками його були син М.Собка — слюсар Михайло Собко, робітники Г.Дрига і К.Шкляренко. Адміністрація погодилася на вибори робітниками старости й депутатів, підвищила на 50 проц. платню і навіть погодилася заплатити робітникам 500 крб. за час .страйку. Але через декілька днів на завод прибув каральний загін, керівники страйку були заарештовані. У К.Шкляренка під час обшуку знайшли нелегальну літературу, у робітника І.Ламазова — зброю.

На початку лютого 1906 року мала місце спроба організувати страйк залізничників, але жандарми заарештували «підбурювача» робітника Н.Хуторного. Проте арешти не могли припинити революційної роботи. У березні 1907 року урядник доповідав начальству, що ним знайдено прокламації і зашифрований лист, з якого видно, що підпільники Миронівки одержують великі партії прокламацій для розповсюдження. Серед знайдених «антиурядових матеріалів» було 17 брошур і листівок. В кінці квітня власті направили в Миронівку і в навколишні села, де « відчувався неспокій», каральний загін, були проведені нові арешти.

Після придушення революції 1905—1907 рр. власники цукрового заводу посилили експлуатацію трудящих. В 1913 році завод виробив 423 тис. пудів цукру. Зацікавлені насамперед у зростанні прибутків, цукрозаводчики вжили заходів щодо поліпшення якості сировини. Восени 1911 року Всеросійське товариство цукрозаводчиків організувало в Миронівці науково-дослідну селекційну станцію Спочатку вона мала ділянку землі в 110 га, де проводилися досліди щодо впливу на підвищення врожайності й цукровості буряків. Почалася тут робота і з селекції цукрових буряків, озимої пшениці та вівса.

Частина місцевих робітників працювала на будівництві шосе з Миронівки до волосного центру — Козина, якому було підпорядковано село, і далі до Канева. Але дорогу, будівництво якої розпочали в 1912 році, так і не проклали. Тяжким було становище селян Миронівки. На 506 господарств припадало всього 1609 десятин землі, та й вона все більше зосереджувалась у заможних. 60 господарств не мали землі, 333 — мали до 5 десятин, а 12 — понад 10 десятин.

З початком першої світової війни населення Миронівки зменшилося внаслідок мобілізації майже на третину. Голод і холод лютував у сім'ях трудящих. Біля заводу збирався натовп людей, що вимагав роботи і хліба.

Посилилась активність селянства. Під тиском мас Канівський повітовий земельний комітет у вересні прийняв постанову про передачу селянам приватновласницької землі, яка до 1 жовтня 1917 року не буде зорана. Як повідомляли місцеві власті у телеграмі губернському комісару Тимчасового уряду, «у багатьох економіях селяни, посилаючись на цю постанову, перешкоджають оранці. Самочинні дії загрожують розростися у великі аграрні заворушення».

Радянська влада[ред.ред. код]

Весною 1921 року сільська Рада виділила землю під плантацію буряків для заводу, нарізала селянам 113 наділів присадибної землі. Розпочала роботу Миронівська науково-дослідна селекційна станція, яка зайнялася виведенням нових високоврожайних сортів цукрових буряків, пшениці та інших культур.

У 1923 році селище Миронівка стала районним центром, до складу якого увійшли землі, в межах колишніх Козинської та Караписької волостей [3]. Провадилися роботи щодо розвитку залізничного вузла, будувалися нові колії, депо тощо. Тогож року здано в експлуатацію залізничну колію Миронівка — Кагарлик. Значення вузла ще більше піднялось, коли в 1938 році відкрили залізничну лінію Миронівка — Канів.

Разом із зростанням цукрового заводу зміцнювався радгосп. В 1932 році він мав 2367 га землі. Врожай зернових в 1933 році становив 15-16 центнерів з гектару, а насіння цукрових буряків 8 — 10 центнерів. У відділку «Вербова» було створено ферму на 100 корів.

В 1931 році було створено Миронівську МТС, яка спочатку мала 26 тракторів, 4 комбайни, 10 сівалок. Машинно-тракторна станція розширювалася, зокрема, було організовано і добре оснащено ремонтну майстерню, яка в 1938 році стала окремим ремонтним міжрайонним підприємством. На курсах готувалися кваліфіковані механізатори, які переймали досвід ударників області.

Боротьба за високі врожаї невдовзі дала добрі наслідки. Протягом 1932—1936 рр. колгоспники збирали в середньому по 15 центнерів зернових з гектару.

Велику допомогу колгоспам надавала Миронівська науково-дослідна селекційна станція. У 1924 році тут виведено новий сорт пшениці - "Українка", а у 1925 році вчені станції передали «Українку» на державне сортовипробування [4].

Пам'ятник жертвам Голодомору в Миронівці
Пам'ятник жертвам Голодомору в Миронівці

На початку 1930-их років було створено два колгоспи - ім. Сталіна та "Більшовик". Для виконання державного плану хлібозаготевель з колективних господарств вимітались навіть фуражні і посівні фонди. Розкуркулення мали вигляд погромів. Після багаторазових "відвідин" штурмових бригад у селян не залишалося в особистому користуванні ні житла, ні землі, ні худоби, а конфіскація продовольчих запасів прирікала селянські родини на неминучу смерть від голоду. В той час, коли щодня помирало мученицькою голодною смертю по кілька десятків миронівчан, склади при Миронівській залізничній станції були заповнені кукурудзою, що гнила і псувалась. Але склади охороняли озброєні вартові, які мали наказ стріляти в кожного, хто наблизиться до них. Ці події стали причиною страшного голоду 1932-1933 рр., який забрав близько 700 життів невинних людей. В селі не було хати, яку б не зачепило це страшне горе. Вдалося встановити імена померлих від Голодомору лише 83 осіб, з них 54 - діти [5]

Намітились успіхи у вирощуванні цукрових буряків. Завдяки допомозі дослідної станції невпинно підвищувалася урожайність та цукристість буряків. У 1940 році завод переробляв за добу вже близько 9 тис.цнт. буряків. У 1936 році при бурінні свердловини на території Миронівського цукрового заводу на глибині 95 метрів виявлене джерело мінеральних вод, по своїх властивостях подібної до нарзанів Кисловодська.

З кожним роком Миронівка зростала. Якщо в 1924 році в Миронівці проживало 3940 чоловік, то в 1938 році, коли вона стала селищем міського типу, число жителів збільшилось до 6616 чоловік. Відкрилися універмаг, побутові майстерні, чайні, їдальні тощо. Зростав добробут населення, його культура. У 1934 році семирічну трудову школу селища реорганізовано в середню, відкрито вечірню школу. На 1937 рік у школах Миронівки набувало знань близько 1000 учнів. У цьому ж році десятирічка дала перший випуск своїх вихованців. Велику культосвітню роботу провадили клуби, бібліотеки.

Братська могила воїнів Радянської Армії, які загинули при звільненні міста, підпільників, громадян, розстріляних в період окупації, Миронівка, вул. Леніна, парк
Братська могила воїнів Радянської Армії, які загинули при звільненні міста, підпільників, громадян, розстріляних в період окупації, Миронівка

Початок радянсько-німецької війни та німецька окупація селища (1941–1944)[ред.ред. код]

Мирній творчій праці людей зашкодила радянсько-німецька війна. У кінці липня-на початку серпня поблизу Миронівки розгорнулися запеклі бої. Частини 26 армії стримували наступ групи армій «Південь» військ Вермахту. Миронівка кілька разів переходила з рук в руки. Радянські воїни проявляли масовий героїзм. Група бійців, яку очолював лейтенант Пастушенко (492 полк, 199 стрілецька дивізія), 31 липня прорвалася в Миронівку, вогнем з ручного кулемета розсіяла загін ворога, знищила кілька десятків гітлерівців і захопила велику кількість зброї та спорядження. В кінці липня під Миронівкою вів успішні бойові дії радянський бронепоїзд № 56, що прикривав відхід частин 14-го кавкорпусу, над яким нависла загроза оточення. Героїчний бронепоїзд вів бої біля Миронівки до 6 серпня, коли за наказом командування відійшов до Канева, де прикривав переправу наших військ через Дніпро. За зразкове виконання бойових завдань 29 грудня 1941 року командир бронепоїзда капітан П. К. Іщенко і комісар політрук В. О. Козарін були нагороджені орденами Леніна, високі урядові нагороди одержали й інші члени команди. її діла стали основою сюжету кінофільму «Фортеця на колесах» Київської студії ім. Довженка, за сценарієм В.Кондратенка.

Після захоплення Миронівки окупантами був встановлений режим грабежів і терору. На землях селекційної станції став хазяйнувати німецький поміщик. Поліцаї нагаями виганяли людей на роботу. В перші ж дні окупації за наказом німецького коменданта були повішені кілька жителів Миронівки. Фашисти насильно забирали молодь на каторжні роботи в Німеччину. Та фашистам не вдалося зламати радянських людей. В районі Миронівки розпочала діяти підпільна група "Комітет № 8", очолювана кадровим військовим, політруком Червоної армії І.К.Приймаком, що був уродженцем села Юхни. На травень 1942 року вона зросла до 40 чоловік. Народні месники знищували окупантів, виводили з ладу паровози, здійснювали підриви колій та поїздів. Одним із зв'язківців цієї організації у Миронівці був працівник хлібопекарні Я. Шарафан. Потрапивши у ворожу засаду, він відстрілювався до останнього патрона. У червні чисельність групи становить понад 60 чоловік та переростає у партизанський загін № 8, який розгорнув бойові операції проти ворога. Народні месники в районі Миронівки вивели з ладу 25 локомотивів, знищили 240 гітлерівців, пошкодили 35 км ліній зв'язку ворога. В грудні 1942 року підпільна група "Комітет № 8", об'єднався з партизанським загоном с. Григорівка в одне велике партизанське з'єднання ім. В.І. Чапаєва, яке очолив І. К. Приймак.

З осені 1941 року в Миронівці діяла також підпільна комсомольсько-молодіжна група, до якої входили О.Гордєєв, Я.Буслов, І.Циганенко, Чуєв та ін. Підпільники мали радіоприймач, розповсюджували серед населення листівки. Восени 1942 року гестапівці натрапили на слід підпільників, частина з яких загинула у фашистських катівнях.

31 грудня 1942 року оформився Миронівський підпільний райком КП(б)У, який очолив інженер цукрового заводу В. М. Новицький. До складу комітету увійшли робітники цукрового заводу А.Сидоренко, А. М. Вороний та М. С. Мирошник. Райком створював партійні організації в селищі. Зокрема, з січня 1943 року активно працювала підпільна партійна організація на станції Миронівка, якою керував М.Жовтоног. Вона розповсюджувала листівки і повідомлення Радянського інформбюро, організувала бойову групу, що виводила з ладу паровози, обладнання депо, визволяла з ешелонів людей, яких везли на каторжні роботи в Німеччину. З квітня 1943 року на станції почала діяти диверсійна група в складі 34 чоловік під керівництвом залізничника Ф. Я. Сивова. Підпільники вивели з ладу локомотиви та вагони, знищили 7 автомашин, 410 тонн бензину тощо. В листопаді, коли з'явилася загроза провалу, група влилася до партизанського загону, який діяв у районі Миронівки. В 1943 році на залізничній дільниці Миронівка — Таганча діяв також партизанський загін під командуванням Я. І. Сиворонова.

Пам'ятники воїнам — землякам, які загинули в роки громадської та Великої вітчизняної воєн
Пам"ятники воїнам — землякам, які загинули в роки громадської та Великої вітчизняної воєн

Визволення селища[ред.ред. код]

Довгожданий день визволення настав 31 січня 1944 року. Радянські частини, зламавши опір ворога, що вперто оборонявся, оволоділи цукрозаводом і визволили селище та захопили залізничну станцію. На фронтах Другої світової війни самовіддано боролися проти гітлерівців 1237 жителів Миронівки. За героїзм, проявлений у боях, урядових нагород удостоєно 475 чоловік. Свято шанують жителі Миронівки пам'ять про героїв, полеглих у боях з фашизмом. Великих руйнувань завдали фашисти Миронівці. Вони висадили в повітря депо та інші станційні споруди, зруйнували цукрозавод.

З перших днів визволення трудящі селища самовіддано працювали, відбудовуючи зруйноване господарство. Очолила боротьбу трудящих партійна організація району, що на 1944 рік налічувала 16 комуністів, а вже наступного року — понад 100 чоловік

Пам'ятник-танк Миронівка
Пам'ятник визволителям Миронівки від німецько-фашистських загарбників - військам 54-ого укріпрайону під командуванням генерал-майора Карначова М.Т.

.

Радянський період (1944–1991)[ред.ред. код]

Трудящі Миронівки здійснили величезну роботу, відбудовуючи підприємства. Невдовзі на заводі ввели в дію кисневу установку для зварювальних робіт. В липні 1944 року завод селище одержали струм від невеликої електростанції, зведеної на р. Росаві. В цьому ж році почала працювати машинно- тракторна майстерня. Колгоспники відремонтували млин, відбудували колгоспні приміщення. .У колгоспі «Більшовик», завдяки трудовим зусиллям членів артілі, було, вчасно зібрано врожай.

1944 року. За успішне виконання державного плану хлібозаготівель урядових нагород була удостоєна велика група трудівників Миронівки. За активну участь у відбудові народного господарства 150 передовиків виробництва нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1944 рр.» За вклад у відродження зруйнованого окупантами господарства, комсомольській організації Миронівського району 28 квітня 1946 року було вручено Червоний прапор ЦК ЛКСМУ. Відновила роботу Миронівська науково — дослідна селекційна станція, якій було завдано збитків на суму понад 9,6 млн крб. Станція одержала всебічну допомогу від трудящих Московської, Челябінської, Ярославської та інших областей. їй передали понад 100 голів худоби, технічні засоби. З РРФСР, Грузії, Вірменії надходило сортове насіння. Зібраний вихідний і гібридний матеріал став базою для виведення нових сортів пшениці та інших культур.

За активною допомогою робітників заводу та всього населення Миронівки швидко зростало господарство радгоспу. В 1945 році з 927 га було зібрано 30,6 тис. пудів зерна, з них 2,4 тис. понад план. Одержали добрий врожай і бурякового насіння. В 1944 році стала до ладу Миронівська МТС. Налагодилася підготовка кадрів механізаторів. Вже в 1945 році курси випустили близько 20 трактористів. Активізувалося культурне життя. Протягом 1944—1945 рр. стала до ладу середня школа, бібліотека. До дня залізничника в 1945 році відкрився відбудований клуб залізничників.

У 1947 році було закінчено відбудову колійного господарства вузла, паровозного депо. Пізніше, у 1951 році прокладено другу колію залізниці, а ще через два роки здано в експлуатацію і новий вокзал, збудований за проектом архітектора П.Ф.Красицького.

Вокзал ст. Миронівка
Вокзал ст. Миронівка

Наприкінці 1955 року заново відбудований і обладнаний новим устаткуванням, запрацював вже на повну потужність Миронівський цукровий завод. На 1965 рік тут було вироблено вже 399 тисяч центнерів цукру. Модернізація підприємства продовжувалась, що дало змогу значно збільшити технічна потужність заводу і вже наступного 1966 року тут вже перероблялося 10 тисяч центнерів буряків за добу. У 1966 році за систематичне перевиконання завдань урядовими нагородами було нагороджено велику групу передовиків виробництва, у тому числі ордена Леніна — О. П. Корнієнко, ордена Трудового Червоного Прапора — І.С.Рискаль, М.С.Кухар, X.Є.Руденко.

В 1969 році завод вже переробляв щодоби 18,5 тис. цнт. буряків; колектив одержав перехідний Червоний прапор Міністерства харчової промисловості СРСР. З 1958 року в Миронівці став працювати міжколгоспний цегельний завод. За роки семирічки в значні підприємства перетворилися авторемонтний завод (до 1953 року — міжрайонні майстерні), кукурудзяно-калібрувальний і маслоробний заводи, промкомбінат.

Значним господарством міста стало автотранспортне підприємство (з 1959 до 1966 року — автопарк). Якщо в 1960 році воно мало лише 4 автобуси і 60 вантажних автомашин, то в 1969. році — близько "40 автобусів, що обслуговують 12 маршрутних ліній, 97 вантажних автомашин. В 1960 році закінчилася електрифікація дільниці 93 Миронівка — Фастів Південно-Західної залізниці.

Великих успіхів досягла Миронівська науково-дослідна селекційна станція ім. Старченка.

До 40-річчя Великого Жовтня її колектив вивів новий сорт пшениці "Миронівська-264", автором якої є селекціонер, кандидат біологічних наук Василь Миколайович Ремесло. Станом на 1963 рік, сорт "Миронівська-264" висівався на тисячах гектарах Київщини, Черкащини, Дніпропетровщини, Кировоградщини та Вінничини, а також у Ростовській області та у колгоспах Молдавії, Вірменії, Грузії. Ще кращі результати показав виведений В.М. Ремеслом морозостійкий сорт озимої пшениці "Миронівська-808" [6], пізніше ще одного сорту пшениці "Київська-893".

До знаменного ювілею 50-річчя Великого Жовтня була виведена Миронівська Ювілейна 50, врожайність якої понад 65 центнерів з гектара. Всього за роки Радянської влади на станції виведено 36 нових сортів зернових та зернобобових культур, трав. Все нове, передове, що створюється тут, швидко стає надбанням виробництва. Здобутки станції — результат наполегливої роботи колективу вчених. Понад 20 років тут працюють досвідчені науковці - Б.М. Дубиневич, В.М. Гриньов, Ф.П. Литвиненко, А.С. Майданних та інші. За великі успіхи у створенні й впровадженні високопродуктивних сортів озимої пшениці Миронівська науково-дослідна селекційна станція 25 травня 1967 року була нагороджена орденом Леніна, її директору В.М. Ремеслу присуджена Ленінська премія; його удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці. В 1968 році станція була перетворена в Миронівський науково-дослідний інститут насінництва і селекції пшениці.

Воїнам-інтернаціоналістам Миронівка
Воїнам-інтернаціоналістам Миронівка

Успішно розвиваються колгоспи. В 1950 році артілі «Більшовик» та ім. Будьоного (с. Новоолександрівка) єдналися, утворивши колгосп ім. Жданова, який невдовзі став одним з передових господарств області. У 1959 році до нього приєднався і колгосп ім. Сталіна. Новостворене велике багатогалузеве господарство з кожним роком досягало все більших виробничих успіхів, особливо у вирощуванні цукрових буряків. Зокрема, у 1964 році середній врожай буряків з гектара становив 400 цнт. За самовіддану працю голова колгоспу О.Г. Бузницький у 1958 році був удостоєний високого звання Героя Соціалістичної Праці, його обрали депутатом Верховної Ради СРСР. Урядовими нагородами у 1965 році було відзначено 80 трудівників району, у тому числі велика група колгоспників артілі ім. Жданова. Цей колгосп став своєрідною експериментальною базою, де перевірялася врожайність нових сортів сільськогосподарських культур. В 1960 році тут стали вирощувати пшеницю Миронівська 264, яка на дослідних ділянках давала по 45-50 центнерів з гектара. З 1961 року колгосп почав спеціалізуватися на відгодівлі великої рогатої худоби та свиней. Неухильно зростала механізація виробництва. На 1969 рік колгосп мав 2612 га земельних угідь, з них 2428 орної землі, 52 га — саду, 96 га ставів з розвиненим рибним господарством.

З великими успіхами прийшов колгосп ім. Жданова до 50-річчя Жовтня. Урожайність зернових за 1965—1967 рр. в середньому дорівнювала 37 цнт. з га, в тому числі пшениці −40,5 цнт., буряків — 426,5 цнт. з га. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 371 цнт. м'яса, 661,3 цнт. молока, а на одну фуражну корову надоєно в середньому по 3000 кг молока. В ювілейному 1967 році одержали врожай цукрових буряків по 458 цнт. з га, а передова ланка М. Куценко — 578 цнт. Грошовий прибуток колгоспу в ювілейному, році перевищив 2 млн крб. За досягнення у виконанні планів заготівель продуктів сільського господарства, проведення меліорації, впровадження науки і передового досвіду колгосп ім. Жданова в 1967 році було відзначено високою урядовою нагородою — орденом Леніна. Прибуток колгоспу за восьму п'ятирічку збільшився на 65 % (в 1970 році він становив 2,8 мли крб.), а оплата праці колгоспників — на 36 відсотків.

Михайлівська церква

Разом з розвитком економіки зростало і саме місто, змінювалося його лице. З'явилися цілі вулиці нових будинків. За роки п'ятирічки побудовано 6 багатоповерхових будинків з площею понад 6 тис. кв. метрів, 236 індивідуальних будинків. Місто газифіковане, тут прокладено водопровід, більшість вулиць заасфальтовано, упорядковано тротуари. В 1967 році молодь міста заклали новий міський парк, а також посадили понад 16 тис. фруктових та декоративних дерев.

З кожним роком удосконалювалось побутове обслуговування трудящих. До їх послуг — великий побутовий комбінат, що мав кілька цехів і ательє, де працювало понад 50 чоловік. У місті є кімнати для приїжджих на вокзалі та цукровому заводі. Торговельна мережа Миронівки налічує понад 50 магазинів, у тому числі великий універмаг, 26 продовольчих магазинів. Працюють ресторан і кафе, що розмістилися в новому, великому і красивому будинку, 2 чайні, 4 їдальні, понад 15 буфетів та кіосків.

Миронівка — бальнеологічний курорт (з 1958 року), відомий в країні завдяки цілющим джерелам радонових вод. В обласній лікарні відновного лікування у Миронівці (до 1964 року — бальнеологічна) успішно лікують поліартрит, ревматизм, гіпертонію та інші захворювання [7]. За роки існування курорту в ньому пройшли лікування понад 42 тис. хворих. Колектив курорту, в складі якого 21 лікарі понад 70 чоловік середнього медперсоналу, працює відмінно. В районній лікарні, 2-х лікарських оздоровчих пунктах, медпунктах, які діють на всіх великих підприємствах Миронівки, працюють 37 лікарів і понад 100 чол. середнього медперсоналу.

Невпинно розвивається народна освіта. В Миронівці діють 3 середні школи, де набуває знань понад 2 тис. учнів. Працює музична школа, в якій навчається понад 130 учнів. Педагогічний колектив міста налічує 125 чоловік. З кожним роком в місті розширюється мережа культурно-освітніх закладів. Тут діють міський палац культури із залом для глядачів на 750 місць, будинок культури цукрового заводу, клуби залізничників, науково-дослідного інституту селекції і насінництва пшениці, відділку радгоспу, колгоспу ім. Жданова. Працюють три великі бібліотеки. Понад 350 мешканців міста беруть участь у роботі гуртків художньої самодіяльності, зокрема п'яти великих хорових колективів, двох драмгуртків, кількох духових оркестрів, танцювального гуртка.

Чималих успіхів досягнуто і в спортивно-масовій роботі. У місті діяли спортивні організації: «Колос», «Локомотив», «Авангард» та «Спартак», які об'єднували близько 800 чоловік. Команди легкоатлетів та волейболістів Миронівки — неодноразові переможці обласних спортивних змагань, зокрема 1968 і 1969 років.

На даний час на території міста Миронівки функціонують маслозавод (АТ"СОММАС"), харчокомбінат, цукровий завод, автопідприємство, хлібозавод, ремонтний завод, асфальтобетонний завод. Є в місті 3 середні школи, 4 дитячі садки, вузлова залізнична станція.

В 1970 році в місті був збудований великий Палац культури на кошти колгоспу ім. Бузницького. При Палаці культури був організований ансамбль пісні і танцю «Чорнобривець», який ось уже понад 30 років хвилює глядачів своїм самобутнім мистецтвом, незмінно викликає у них почуття щирого захоплення і радості від зустрічі з чарівним і прекрасним світом пісні, музики і танцю. Створений у 1970 році, «Чорнобривець» швидко завоював популярність і вже через два роки отримав високе звання народного. Від виступу до виступу зростає виконавська майстерність ансамблю, рівень його наближається до професійного. Незабаром «Чорнобривець» став одним із найкращих колективів України.

Полонять вокально-хореографічні композиції у виконанні самодіяльних митців, українські народні пісні, танці і музика, що сяють смарагдами у концертних програмах ансамблю, творчість якого прославляє красу рідного краю, його людей, будні та свята українського народу. За роки свого існування «Чорнобривець» дав понад 1500 концертів, підготував 40 нових програм, з якими виступав у Москві (Росія), Естонії, Білорусі, Азербайджані. Мабуть, немає такого куточка в Україні, де б не побували митці.

Франція й Великобританія, Греція й Іспанія, Алжир і Болгарія. Це далеко не повний перелік країн, через які пролягли гастрольні маршрути «Чорнобривця», одного з найкращих самодіяльних ансамблів пісні і танцю Київщини — лауреата республіканської премії імені М.Островського. Назва ансамблю походить від назви квітки, оспіваної у піснях. Народні традиції визначають і репертуар «Чорнобривця». Кожна нова зустріч з ансамблем — то свято нашої духовності, нашої невмирущої української культури.

В 1985 році в Миронівці був споруджений меморіальний комплекс до 40 — річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, який будували всі підприємства та організації міста. В центрі комплексу піднімається в небо облицьований мармуром шпиль до нього прикріплено бронзову стрічку з скульптурою воїна. Поруч — Вічний вогонь і плити з прізвищами тих, хто поліг захищаючи і визволяючи наше місто від ворогів, та загиблих на фронтах Великої Вітчизняної війни миронівчан.

В 1997—1998 рр. вступив в дію сучасний зерновий елеватор по переробці білкових і олійних культур, який збудували по Проекту українсько-американсько-німецького центру агробізнесу АТ «Київ — Атлантик — Україна». Завдання цього елеватору переробляти сою, ріпак, інші бобові культури з тим, щоб виробляти для України протеїн. Фінансово — економічна криза торкнулася і цього міста, але мешканці Миронівки сподіваються на краще життя та не втрачають оптимізму.

Персоналії[ред.ред. код]

  • Бузницький Олександр Григорович — Герой Соціалістичної Праці, нагороджений 5 орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, очолював колгосп імені Жданова (нині СТОВ імені Бузницького).
  • Ремесло Василь Миколайович — двічі Герой Соціалістичної Праці, заслужений діяч науки України, Академік АН СРСР і ВАСГН, Лауреат Ленінської і Державних премій СРСР і УРСР, перший директор Миронівського науково-дослідного насінництва і селекції пшениці.
  • Слободяник Вадим Павлович — старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни 2014—2015 років.

Джерела[ред.ред. код]

  • Каневский уезд / Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки обо всех деревнях, селах, местечках и огородах, в пределах губернии находящихся. Лаврентий Иванович Похилевич/ Біла Церква: Видавець О.В. Пшонківський, 2005. - 425-477 с.
  • По землі Київській/ укл.: Батушан О.Д., Сікорський М.І., Чепурний І.Ф./ Путівник-довідник. – Київ: Київське обласне книжково-газетне видавництво, 1963. – 198-203 с.
  • Історія міст і сіл Української РСР: в 26 т. Київська область / АН УРСР. Ін-т історії; Голов. редкол.: П. Т. Тронько (голова) та ін. – Київ: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1971. – с. 463.
  • Киевская область/ Украинская Советская Социалистическая республика/ Энциклопедический справочник.- 1987. - 445-447 с.
  • 33-й: голод: Народна Книга-Меморіал/ Упоряд.: Л.Б. Коваленко, В.А. Маняк. - К.: Рад. письменник, 1991. - 584 с.
  • Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні: Київська область, Миронівський район / Упорядник Гай А.І./ Наукове видання. – Біла Церква: КОТО «Культура», МП Видавництво «Буква».- 2008. - 530-531 с.

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2013 року, Київ-2013 — Державний комітет статистики України
  2. Каневский уезд / Сказания о населенных местностях Киевской губернии... Лаврентий Иванович Похилевич...С.442-443
  3. Батушан О., Мікорський М., Чепурний І. По землі Київській… C. 199
  4. Батушан О., Мікорський М., Чепурний І. По землі Київській… C. 200
  5. Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні: Київська область, Миронівський район
  6. Батушан О., Мікорський М., Чепурний І. По землі Київській… C. 200-201
  7. Батушан О., Мікорський М., Чепурний І. По землі Київській… C. 201