Миронівка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Миронівка
Mironivka gerb.png Myronivka prapor.png
Герб Миронівки Прапор Миронівки
Центр міста
Центр міста
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Київська
Район Миронівський
Код КОАТУУ 3222910100
Засноване перша половина XVII ст.
Статус міста з 1968 року
Населення 11 964 (01.01.2013)[1]
Площа 11.5 км²
Густота населення 1152 осіб/км²
Поштові індекси 08800 — 08804
Телефонний код +380-4574
Координати 49°39′46″ пн. ш. 31°00′19″ сх. д. / 49.66278° пн. ш. 31.00528° сх. д. / 49.66278; 31.00528Координати: 49°39′46″ пн. ш. 31°00′19″ сх. д. / 49.66278° пн. ш. 31.00528° сх. д. / 49.66278; 31.00528
Висота над рівнем моря 128 м
Водойма р. Росава, р. Бутеня.
День міста Третя п'ятниця вересня
Відстань
Найближча залізнична станція Миронівка
До станції 1 км
До обл./респ. центру
 - фізична 106 км
До Києва
 - фізична 106 км
Міська влада
Адреса 08800, м. Миронівка, вул. Соборності, 48
Міський голова Савенко Віталій Миколайович

Commons-logo.svg Миронівка у Вікісховищі

Миро́нівка — місто районного значення і районний центр Київської області, Україна. Розташоване в долині річки Росави. Відстань до Києва — 106 км. Населення становить 11 964 особи.

Топоніми[ред.ред. код]

Місто засновано в першій половині XVII століття. Початок йому поклав хутір козака з Полтавщини Мирона Зеленого. З його іменем і пов'язана назва спочатку села, селища, а потім й міста.

Відомий краєзнавець Леонтій Похилевич у своїй книзі «Сказання о населённых местностях Киевской губернии», виданій у 1864 році, пише: «Село Мироновка получило название по имени осадчого (осадчий — перший поселенець) Мирона Зеленого вольного козака из м. Великих Полог Полтавской губернии. Здесь и в с. Зеленьки, по преданию были основанные им хутора. Село состоит (це тоді, 130 років тому) из семи кутков или частей — собственно Мироновка, где церковь; Соломаховка, Небытовка, Слобода, Околотовка, Шафрановка, Розмариновка…»[2].

Урбаноніми

Кількість елементів інфраструктури у селищі - це 62 вулиці, 10 провулків, 1 проїзд[3][4].

Вулиці:

Провулки:

Проїзди:

Безіменний

Історія[ред.ред. код]

Перші згадки про поселення[ред.ред. код]

Поблизу міста розкопано кургани бронзової доби (друге тис. до н. е.), вісім курганів кочівників Х-ХІІ ст., в яких знайдено скелети людей та коней, залізні вудила, стремена та різні прикраси. На околиці Миронівки виявлено глиняний посуд, бронзове дзеркало скіфського часу, грецьку посудину VI—IV ст. до н. е., а також скарб ювелірних речей ХІ-ХІІ ст., що складається з срібних гривень, браслетів, ланцюжків та намиста.

Доба козаччини[ред.ред. код]

Мешканці Миронівки брали активну участь у визвольній війні 16481654 рр. Чимало їх влилося до загонів Івана Богуна та Максима Кривоноса. У липні 1648 р., поблизу тодішнього хутора, на березі Росави розташувався військовий табір гетьмана Богдана Хмельницького. Саме тут 24 лютого 1649 р. Хмельницький провів перемовини з посланцями польського короля. Після поразок під Берестечком 1651 р. та у червні 1654 р. Миронівка та сусідні села знову стали місцем зосередження сил для боротьби проти ворога. Саме звідси, 2 червня 1654 р., Б. Хмельницький писав лист російському цареві Олексію Михайловичу та просив військової допомоги: «О сем паки и паки радуемся».

В 1667 р. заключене Андрусівське перемир'я між Річчю Посполитою і Московською державою, за умовами якого Правобережна Україна, у тому числі й Південна Київщина, залишилася у складі Речі Посполитої. За умовами мирного договору між Річчю Посполитою і Московською державою, підписаному 6 травня 1686 р., Південна Київщина мала стати нейтральною територією між ворогуючими державами. Уряд Речі Посполитої обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяв їх захищати.

Але народ не припиняв боротьби проти шляхти. На початку XVIII ст. повстали козаки та селяни. Козацько-селянські загони, очолювані полковником богуславським Самійлом Самусем знищували польські залоги, а пізніше присягнули на вірність Російському цареві.

У 1711 р. укладено мирну угоду, за умовами якої Київщина знов опинилася у складі Речі Посполитої. До Миронівки та інших міст, містечок, сіл краю знов повернулася польська шляхта, яка значно посилила репресії проти українського селянства. За люстрацією 1765 р., Миронівка вже описується, як село, де було 87 дворів, 75 з них сплачували щорічно 1024 злотих різноманітних податків, в тому числі косове, осипове, колове, ставкове тощо.

У часи Коліївщини Миронівка та навколишні села були осередком збройної боротьби селянства проти польсько-шляхетського гніту. Навесні 1768 р., на Фастів, через село проходили загони на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою та А. Журбою.

За наступні чверть століття кількість селянських дворів зменшилась до 83-ох, проте непомірно зросли феодальні повинності. За інвентарем Богуславського староства 1789 р., мешканці Миронівки, на той час сплачували 6544 злотих різноманітних податків.

Під владою Царської Росії[ред.ред. код]

Наприкінці XVIII століття Миронівка перейшла у власність графів Браницьких. Після інвентарної реформи селяни втратили понад 20 % найкращих сіножатей і польових наділів, тому почастішали виступи проти інвентарів, самовільно розорювали межі, захоплювали відібрані у них сіножаті та інші землі. Напередодні реформи 1861 р. в Миронівці налічувався 331 селянський двір, у тому числі 167 дворів піших, 142 — городників та 22-тяглих, селяни користувалися 1608,5 десятинами землі, але вона розподілялася нерівномірно. Тяглі мали в середньому по 12 десятин на двір, піші — майже наполовину менше, а городники володіли клаптиками землі значно менше десятини. Причому за одну десятину польового наділу селяни платили щорічно панові чинш у розмірі 5 руб. 10 коп. сріблом, або відбували панщину — 20 чоловічих днів з двору. Руками кріпаків лише протягом 1845—1850 рр. збудувано декілька млинів на річках Бутеня та Росава, великі греблі, винокурню, цегельню, а 1858 рр. — цукровий завод.

Боротьба селян за відміну кріпосного права тривала, так і під час Київської козаччини 1855 р.. Одним з організаторів виступу тут був відставний солдат Ю. Лисогоренко, який (навіть після приходу війська) провадив серед жителів агітацію, спрямовану проти пана та місцевої влади. Після селянської реформи 1861 р. селяни одержали 2091 десятину землі, ще й найгіршої, за яку мали сплатити 45025 рублів. Також вони були позбавлені права користуватися лісом, полювати звіра, ловити рибу у навколишніх річках та ставках і навіть збирати у лісі хмиз. Невдоволені грабіжницькою реформою, вони відмовлялися платити викуп за землю. У березні 1866 р. селяни відмовилися від викупу 160 десятин непридатної землі та відклали на 2 роки викуп за надільні землі. Частина селян, переважно з числа городників, відмовилася від наділу та у пошуках засобів існування залишила село. У 1863 р., коли Миронівка стала волосним центром, налічувалося 1865 жителів. У 1869 р. Браницькі продали свої землі разом з цукровим заводом удільному відомству. На заводі працювало 550 робітників, переважна більшість з них — поденщики. Серед робітників було багато жінок та дітей. Розвиток капіталістичних відносин змінював Миронівку. Прокладена в 1876 р. залізнична колія від Фастова через Миронівку сприяла економічному зростанню села як значного центра торгівлі хлібом, цукром, крупою. Тут було збудовано декілька водяних млинів та вітряків, великі цегляні склади для збіжжя.

1895 р. у Миронівці разом з присілком біля залізничної станції налічувалось понад 360 дворів, де мешкало 3442 особи. На 1900 р. з 3521 десятини землі 1166 належало удільному відомству, 40 — церкві і лише 2615 десятин селянам. Використовуючи дешеву робочу силу, товариство цукрозаводчиків, що придбало завод, швидко розбудовувало підприємство. Прокладення залізниці суттєво здешевило перевезення цукру до Києва, покращило доставку палива. Наприкінці 1890-х рр. на заводі щорічно перероблялось 154 тисяч берківців буряків, а підприємство виробляло продукції на 580 000 рублів. У 1899 р. тут працювало 625 робітників, з них 579 — місцеві. У 1900 р. розпочалося переобладнання заводу, з'явилося електроосвітлення, а 1906 р. — проклали залізничну лінію від станції до заводу. Після реконструції на підприємстві, яке переробляло на добу близько 500 тонн буряків, зменшилася чисельність працівників — до 350—420 осіб, що працювали у надскладних умовах. Робочий день тривав 12-14 годин на добу. Власники заводу не дбали про техніку безпеки — турбувались тільки про свої прибутки, нестримно посилюючи експлуатацію людей, більшість яких мешкала у темних бараках, де спали на нарах по кілька десятків осіб на одних. Лікарня з одним лікарем і фельдшером містилась у трьох сирих кімнатах і, навіть за визначенням фабричного інспектора, «мала занехаяний вигляд».

У церковнопарафіяльній школі Миронівки 1861 р. навчалося всього 30 учнів, а єдиним учителем був піп. В 1869 р. почала працювати двокласна земська школа, яка мала близько 100 учнів і 5 вчителів, а 1876 р. відкрили однокласне народне училище, яке відвідували 70 учнів. Земське двокласне училище заснували лише у 1909 р.. При цукровому заводі існував клуб, в якому працював драматичний гурток, де у 1910—1912 рр. в спектаклях виступав як драматичний актор А. П. Хорошун.

Революційні події початку XX ст.[ред.ред. код]

Трудящі Миронівки активно відгукнулися на революційні події 1905 р.. 2 грудня на заклик місцевого жителя Макара Собка робітники заводу припинили роботу. Поліція була неспроможною зірвати мітинг. Викликані драгуни заарештували «підбурювачів», але нова зміна робітників відмовилася працювати. Страйкарі вимагали підвищення зарплатні у 1,5 рази, добивалися права обирати старосту й робітничих депутатів, свободи робітничих зборів, заборони звільняти робітників без згоди делегатів, припинення арештів робітників, запровадження восьмигодинного робочого дня. Страйк тривав до 12 грудня. Керівниками його були син М. Собка — слюсар Михайло Собко, робітники Г. Дрига та К. Шкляренко. Адміністрація погодилася на вибори робітниками старости й депутатів, збільшила на 50 % зарплатню та навіть погодилася заплатити робітникам по 500 крб. кожному за час страйку. Але через декілька днів на завод прибув каральний загін, керівники страйку були заарештовані. У К. Шкляренка під час обшуку знайшли нелегальну літературу, у робітника І. Ламазова — зброю.

На початку лютого 1906 р. мала місце спроба організувати страйк залізничників, але жандарми заарештували «підбурювача», ним виявився робітник М. Хуторний. Проте арешти не могли припинити революційної роботи. У березні 1907 р. урядник доповідав керівництву, що ним знайдено прокламації та закодований лист, з якого видно, що підпільники Миронівки отримують великі партії прокламацій для розповсюдження. Серед знайдених «антиурядових матеріалів» було 17 брошур та листівок. Наприкінці квітня влада направила до Миронівки та навколишніх сіл, де «відчувався неспокій», каральний загін, яким були проведені нові арешти.

Після придушення революції 1905—1907 рр. власники цукрового заводу посилили експлуатацію трудящих. 1913 р. завод виробив 423 тисяч пудів цукру. Зацікавлені, насамперед, у зростанні прибутків, цукрозаводчики вжили заходів щодо покращення якості сировини. Восени 1911 р. Всеросійське товариство цукрозаводчиків організувало у Миронівці науково-дослідну селекційну станцію. Спочатку вона мала ділянку землі у 110 гектарів, де проводилися досліди щодо впливу на підвищення врожайності й цукровості буряків. Почалася робота і з селекції цукрових буряків, озимої пшениці та вівса.

Частина місцевих робітників працювала на будівництві дороги, яка мала поєднати Миронівку з волосним центром — Козин, якому було підпорядковано село, й далі до Канева. Але дорогу, будівництво якої розпочали у 1912 р., так і не проклали. Важким було становище селян Миронівки. На 506 господарств припадало всього 1609 десятин землі, та й вона все більше зосереджувалась у заможних. 60 господарств не мали землі, 333 — мали до 5 десятин, а 12 — понад 10 десятин.

З початком першої світової війни населення Миронівки зменшилося внаслідок мобілізації майже на третину. Голод і холод лютував у сім'ях трудящих. Біля заводу збирався натовп людей, що вимагав роботи і хліба.

Посилилась активність селянства. Під тиском селянства Канівський повітовий земельний комітет у вересні прийняв постанову про передачу селянам землі, яка до того часу знаходилася у приватній власності та до 1 жовтня 1917 р. не буде зорана. У телеграмі губернському комісару Тимчасового уряду місцева влада повідомляла, що «у багатьох економіях селяни, посилаючись на цю постанову, перешкоджають оранці. Самочинні дії загрожують розростися у великі аграрні заворушення».

Радянська влада (1921—1941)[ред.ред. код]

Навесні 1921 р. сільська Рада виділила землю під плантацію буряків для заводу, виділила селянам 113 наділів присадибної землі.

Розпочала роботу Миронівська науково-дослідна селекційна станція, яка зайнялася виведенням нових високоврожайних сортів цукрових буряків, пшениці та інших культур.

У 1923 р. селище Миронівка стала районним центром, до складу якого увійшли землі, що до того знаходилися в межах колишніх Козинської та Караписької волостей[5]. Провадилися роботи щодо розвитку залізничного вузла, будувалися нові колії, депо тощо. Того ж року здано в експлуатацію залізничну колію Миронівка — Кагарлик. Значимість вузла збільшилася після того, коли 1938 р. відкрили залізничну лінію Миронівка — Канів.

Разом із зростанням цукрового заводу зміцнювався радгосп. У 1932 р. він мав 2367 га землі. Врожай зернових у 1933 р. становив 15-16 центнерів з гектару, а насіння цукрових буряків 8-10 центнерів. У відділку «Вербова» було створено ферму на 100 корів.

1931 р. було створено Миронівську МТС, яка спочатку мала 26 тракторів, 4 комбайни, 10 сівалок. Машинно-тракторна станція розширювалася, зокрема, було організовано і добре оснащено ремонтну майстерню, яка у 1938 р. стала окремим ремонтним міжрайонним підприємством. На курсах готувалися кваліфіковані механізатори, які переймали досвід ударників області.

Боротьба за високі врожаї невдовзі дала добрі наслідки. Протягом 1932—1936 рр. колгоспники збирали в середньому по 15 центнерів зернових з гектару.

Велику допомогу колгоспам надавала Миронівська науково-дослідна селекційна станція. У 1924 р. тут виведено новий сорт пшениці — «Українка», а у 1925 р. вчені станції передали «Українку» на державне сортовипробування[6].

Пам'ятник жертвам Голодомору (1932—1933) років

На початку 1930-их рр. було створено два колгоспи — ім. Сталіна та «Більшовик». Для виконання державного плану хлібозаготевель з колективних господарств вимітались навіть фуражні і посівні фонди. Розкуркулення мали вигляд погромів. Після багаторазових «відвідин» штурмових бригад у селян не залишалося в особистому користуванні ні житла, ні землі, ні худоби, а конфіскація продовольчих запасів прирікала селянські родини на неминучу смерть від голоду. В той час, коли щодня помирало мученицькою голодною смертю по кілька десятків миронівчан, склади при Миронівській залізничній станції були заповнені кукурудзою, що гнила і псувалась. Але склади охороняли озброєні вартові, які мали наказ стріляти в кожного, хто наблизиться до них. Ці події стали причиною страшного голоду 1932—1933 років, який забрав близько 700 життів невинних людей. В селі не було хати, яку б не зачепило це страшне горе. Вдалося встановити імена померлих від Голодомору лише 83 осіб, з них 54 — діти[7]

У другій половині 1930-их рр. намітились успіхи у вирощуванні цукрових буряків. Завдяки допомозі дослідної станції невпинно підвищувалася урожайність та цукристість буряків. У 1940 р. завод переробляв за добу вже близько 9 тисяч центнерів буряків. У 1936 р. при бурінні свердловини на території Миронівського цукрового заводу на глибині 95 метрів виявлене джерело мінеральних вод, по своїх властивостях подібної до нарзанів Кисловодська.

З кожним роком Миронівка зростала. Якщо в 1924 р. в Миронівці мешкало 3940 осіб, то 1938 р., коли вона стала селищем міського типу, чисельність населення збільшилась до 6616 осіб. Відкрилися універмаг, побутові майстерні, чайні, їдальні тощо. Зростав добробут населення, його культура. У 1934 р. семирічну трудову школу селища реорганізовано в середню, відкрито вечірню школу. На 1937 р. у школах Миронівки набувало знань близько 1000 учнів. Цього ж року миронівська десятирічка дала перший випуск своїх вихованців. Велику культосвітню роботу провадили клуби, бібліотеки.

Меморіал на місці братської могили воїнів Радянської Армії, підпільників, громадян, які загинули під час Другої Світової війни

Початок радянсько-німецької війни та німецька окупація селища (1941—1944)[ред.ред. код]

Мирній праці людей зашкодив початок німецько-радянської війни. Наприкінці липня — на початку серпня 1941 р. поблизу Миронівки розгорнулися запеклі бої. Частини 26 армії стримували наступ групи армій «Південь» військ Вермахту. Миронівка кілька разів переходила з рук в руки. Радянські вояки проявляли масовий героїзм. Так група бійців, очолювана лейтенантом Пастушенко (492 полк, 199 стрілецька дивізія), 31 липня прорвалася в Миронівку, вогнем з ручного кулемета розсіяла загін ворога, знищила кілька десятків гітлерівців і захопила велику кількість зброї та спорядження. В кінці липня під Миронівкою вів успішні бойові дії радянський бронепотяг № 56, що прикривав відхід частин 14-го кавалерійського корпусу, над яким нависла загроза оточення. Героїчний бронепотяг вів бої біля Миронівки до 6 серпня, коли за наказом командування відійшов до Канева, де прикривав переправу наших військ через Дніпро. За зразкове виконання бойових завдань 29 грудня 1941 р. командир бронепотягу капітан П. К. Іщенко і комісар політрук В. О. Козарін були нагороджені орденами Леніна, а інші члени команди також були нагороджені високими урядовими нагородами. Саме героїчні дії команди бронепотягу пізніше стали основою сюжету художнього фільму «Фортеця на колесах» відзнятого 1960 р. на київській кіностудії ім. О. П. Довженка за сценарієм В. Кондратенка.

Після захоплення Миронівки окупантами був встановлений режим грабежів і терору. На землях селекційної станції став хазяйнувати німецький пан. Поліцаї нагаями виганяли людей на роботу. В перші ж дні окупації за наказом німецького коменданта було страчено декілька містян, а молодь насильно забирали на каторжні роботи до Німеччини. Тоді ж в районі Миронівки розпочала діяти підпільна група «Комітет № 8», очолювана кадровим військовим, політруком Червоної армії І. К. Приймаком, що був уродженцем села Юхни. На травень 1942 р. вона зросла до 40 чоловік. Народні месники знищували окупантів, виводили з ладу паровози, здійснювали підриви колій та поїздів. Одним із зв'язківців цієї організації у Миронівці був працівник хлібопекарні Я. Шарафан. Потрапивши у ворожу засаду, він відстрілювався до останнього патрона. У червні чисельність групи становить понад 60 чоловік та переростає у партизанський загін № 8, який розгорнув бойові операції проти ворога. Народні месники в районі Миронівки вивели з ладу 25 локомотивів, знищили 240 гітлерівців, пошкодили 35 км ліній зв'язку ворога. В грудні 1942 р. підпільна група «Комітет № 8», об'єднався з партизанським загоном с. Григорівка в одне велике партизанське з'єднання ім. В. І. Чапаєва, яке очолив І. К. Приймак.

З осені 1941 р. в Миронівці діяла також підпільна комсомольсько-молодіжна група, до якої входили О. Гордєєв, Я. Буслов, І. Циганенко, Чуєв та інші. Підпільники мали радіоприймач, розповсюджували серед населення листівки. Восени 1942 р. гестапівці натрапили на слід підпільників, частина з яких загинула у фашистських катівнях.

31 грудня 1942 р. оформився Миронівський підпільний райком КП(б)У, який очолив інженер цукрового заводу В. М. Новицький. До складу комітету увійшли робітники цукрового заводу А. Сидоренко, А. М. Вороний та М. С. Мирошник. Райком створював партійні організації в селищі. Зокрема, з січня 1943 року активно працювала підпільна партійна організація на станції Миронівка, якою керував М.Жовтоног. Вона розповсюджувала листівки і повідомлення Радянського інформбюро, організувала бойову групу, що виводила з ладу паровози, обладнання депо, визволяла з ешелонів людей, яких везли на каторжні роботи в Німеччину. З квітня 1943 року на станції почала діяти диверсійна група в складі 34 чоловік під керівництвом залізничника Ф. Я. Сивова. Підпільники вивели з ладу локомотиви та вагони, знищили 7 автомашин, 410 тонн бензину тощо. В листопаді, коли з'явилася загроза провалу, група влилася до партизанського загону, який діяв у районі Миронівки. В 1943 р. на залізничній дільниці Миронівка — Таганча діяв також партизанський загін під командуванням Я. І. Сиворонова.

Пам'ятник воїнам — землякам, які загинули в роки громадської та Великої вітчизняної воєн

Визволення селища[ред.ред. код]

Пам'ятник визволителям Миронівки від німецько-фашистських загарбників — військам 54-ого укріпрайону під командуванням генерал-майора Карначова М. Т.

Довгожданий день визволення настав 31 січня 1944 року. Радянські війська 54-ого укріпрайону під командуванням генерал-майора Карначова М. Т. [8], зламавши опір ворога, захопили декілька стратегічно важливих об'єктів, зокрема, частково зруйновані цукровий завод і залізничну станцію та за декілька днів остаточно визволили селище від ворога.

Загалом до лав радянської армії під час Другої світової війни було мобілізовано 1237 миронівчан, з яких 475 осіб, за проявлений героїзм, було нагороджено урядовими відзнаками.

Радянський період (1944—1991)[ред.ред. код]

З перших днів визволення мешканці селища самовіддано працювали, відбудовуючи зруйноване господарство. Очолила відбудову компартійна організація району, що станом на 1944 р. налічувала 16 членів, а вже за рік р.— понад 100 осіб.

Мешканці Миронівки здійснили величезну роботу, відбудовуючи підприємства. Був відбудований цукровий завод, де невдовзі було введено в експлуатацію кисневу установку для зварювальних робіт. У липні 1944 р. на Росаві здана в експлуатацію невелика електростанція і селище одержало струм. Цього ж року запрацювала машинно-тракторна майстерня. Миронівчани відремонтували млин, відбудували колгоспні приміщення. У колгоспі «Більшовик», завдяки трудовим зусиллям членів артілі, було, вчасно зібрано врожай.

1944 р., за успішне виконання державного плану хлібозаготівель, урядових нагород була удостоєна велика група миронівчан. За активну участь у відбудові народного господарства 150 передовиків виробництва нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1944 рр.» За вклад у відродження зруйнованого окупантами господарства, комсомольській організації Миронівського району 28 квітня 1946 р. було вручено Червоний прапор ЦК ЛКСМУ.

Відновила роботу Миронівська науково — дослідна селекційна станція, якій було завдано збитків на суму понад 9,6 млн крб. Станція одержала всебічну допомогу від трудящих Московської, Челябінської, Ярославської та інших областей. їй передали понад 100 голів худоби, технічні засоби. З РРФСР, Грузії, Вірменії надходило сортове насіння. Зібраний вихідний і гібридний матеріал став базою для виведення нових сортів пшениці та інших культур.

За активною допомогою працівників заводу та усього населення Миронівки швидко зростало господарство радгоспу. У 1945 р. з 927 га було зібрано 30,6 тисяч пудів зерна, з них 2,4 тисяч — понад планові. Одержали добрий врожай і бурякового насіння. 1944 р. стала до ладу Миронівська МТС та налагодилася підготовка кадрів механізаторів. І вже 1945 р. курси випустили близько 20 трактористів.

Активізувалося культурне життя. Протягом 1944—1945 рр. стала до ладу середня школа, бібліотека. 1945 р., до дня залізничника, було урочисто відкрито відбудований клуб залізничників.

У 1947 р. було закінчено відбудову колійного господарства вузла, паровозного депо. Пізніше, у 1951 р. прокладено другу колію залізниці, а ще через два роки здано в експлуатацію і новий вокзал, збудований за проектом архітектора П. Ф. Красицького.

Вокзал ст. Миронівка
Вокзал ст. Миронівка

Наприкінці 1955 р. заново відбудований і обладнаний новим устаткуванням, запрацював вже на повну потужність Миронівський цукровий завод. На 1965 р. тут було вироблено вже 399 тисяч центнерів цукру. Модернізація підприємства тривала й надалі, що дало змогу значно збільшити технічну потужність заводу і вже наступного 1966 р. тут вже перероблялося 10 тисяч центнерів буряків на добу. У 1966 р. за систематичне перевиконання завдань урядовими нагородами було нагороджено велику групу передовиків виробництва, у тому числі орденом Леніна — О. П. Корнієнко, орденом Трудового Червоного Прапора — І. С. Рискаль, М. С. Кухар, X. Є. Руденко.

В 1969 році завод вже переробляв щодоби 18,5 тисяч центнерів буряків, за що колектив одержав перехідний Червоний прапор Міністерства харчової промисловості СРСР. Від 1958 р. у Миронівці запрацював міжколгоспний цегельний завод. За роки семирічки у передові підприємства перетворилися авторемонтний завод (до 1953 року — міжрайонні майстерні), кукурудзяно-калібрувальний і маслоробний заводи, промкомбінат.

Значним господарством міста стало автотранспортне підприємство (у 1959-1966 рр. — автопарк). Якщо в 1960 р. воно мало лише 4 автобуси і 60 вантажних автомашин, то 1969 р. — близько 40 автобусів, що обслуговували 12 маршрутних ліній, 97 вантажних автомашин. 1960 р. закінчилася електрифікація дільниці 93 Миронівка — Фастів Південно-Західної залізниці.

Великих успіхів досягла Миронівська науково-дослідна селекційна станція ім. Старченка.

До 40-річчя Великого Жовтня її колектив вивів новий сорт пшениці «Миронівська-264», автором якої є селекціонер, кандидат біологічних наук Василь Миколайович Ремесло. Станом на 1963 р., сорт «Миронівська-264» висівався на тисячах гектарах Київщини, Черкащини, Дніпропетровщини, Кировоградщини та Вінничини, а також у Ростовській області та у колгоспах Молдавії, Вірменії, Грузії. Ще кращі результати показав виведений В. М. Ремеслом морозостійкий сорт озимої пшениці «Миронівська-808»[9], пізніше ще одного сорту пшениці «Київська-893».

До знаменного ювілею 50-річчя Великого Жовтня була виведена Миронівська Ювілейна 50, врожайність якої понад 65 центнерів з гектара. Всього за роки Радянської влади на станції виведено 36 нових сортів зернових та зернобобових культур, трав. Все нове, передове, що створюється тут, швидко стає надбанням виробництва. Здобутки станції — результат наполегливої роботи колективу вчених. Понад 20 років тут працюють досвідчені науковці — Б. М. Дубиневич, В. М. Гриньов, Ф. П. Литвиненко, А. С. Майданних та інші. За великі успіхи у створенні й впровадженні високопродуктивних сортів озимої пшениці Миронівська науково-дослідна селекційна станція 25 травня 1967 р. була нагороджена орденом Леніна, її директору В. М. Ремеслу присуджена Ленінська премія; його удостоєно звання Героя Соціалістичної Праці. В 1968 році станція була перетворена в Миронівський науково-дослідний інститут насінництва і селекції пшениці.

Пам'ятник загиблим воїнам-інтернаціоналістам — мешканцям Миронівщини

Успішно розвиваються колгоспи. В 1950 р. артілі «Більшовик» та ім. Будьоного (с. Новоолександрівка) єдналися, утворивши колгосп ім. Жданова, який невдовзі став одним з передових господарств області. У 1959 р. до нього приєднався і колгосп ім. Сталіна. Новостворене велике багатогалузеве господарство з кожним роком досягало все більших виробничих успіхів, особливо у вирощуванні цукрових буряків. Зокрема, у 1964 р. середній врожай буряків з гектара становив 400 цнт. За самовіддану працю голова колгоспу О. Г. Бузницький у 1958 р. був удостоєний високого звання Героя Соціалістичної Праці, його обрали депутатом Верховної Ради СРСР. Урядовими нагородами у 1965 р. було відзначено 80 трудівників району, у тому числі велика група колгоспників артілі ім. Жданова. Цей колгосп став своєрідною експериментальною базою, де перевірялася врожайність нових сортів сільськогосподарських культур. В 1960 р. тут стали вирощувати пшеницю Миронівська 264, яка на дослідних ділянках давала по 45-50 центнерів з гектара. Від 1961 р. колгосп почав спеціалізуватися на відгодівлі великої рогатої худоби та свиней. Неухильно зростала механізація виробництва. На 1969 рік колгосп мав 2612 га земельних угідь, з них 2428 орної землі, 52 га — саду, 96 га ставів з розвиненим рибним господарством.

З великими успіхами прийшов колгосп ім. Жданова до 50-річчя Жовтня. Урожайність зернових за 1965—1967 рр. в середньому дорівнювала 37 цнт. з га, в тому числі пшениці −40,5 цнт., буряків — 426,5 цнт. з га. На 100 га сільськогосподарських угідь вироблено 371 цнт. м'яса, 661,3 цнт. молока, а на одну фуражну корову надоєно в середньому по 3000 кг молока. В ювілейному 1967 році одержали врожай цукрових буряків по 458 цнт. з га, а передова ланка М. Куценко — 578 цнт. Грошовий прибуток колгоспу в ювілейному, році перевищив 2 млн крб. За досягнення у виконанні планів заготівель продуктів сільського господарства, проведення меліорації, впровадження науки і передового досвіду колгосп ім. Жданова в 1967 р. було відзначено високою урядовою нагородою — орденом Леніна. Прибуток колгоспу за восьму п'ятирічку збільшився на 65 % (у 1970 р. він становив 2,8 мли крб.), а оплата праці колгоспників — на 36 відсотків.

Михайлівська церква

Разом з розвитком економіки зростало і саме місто, змінювалося його лице. З'явилися цілі вулиці нових будинків. За роки п'ятирічки побудовано 6 багатоповерхових будинків з площею понад 6000 м², 236 індивідуальних будинків. Місто газифіковане, тут прокладено водопровід, більшість вулиць заасфальтовано, упорядковано тротуари. В 1967 році молодь міста заклали новий міський парк, а також посадили понад 16 тисяч фруктових та декоративних дерев.

З кожним роком удосконалювалось побутове обслуговування трудящих. До їх послуг — великий побутовий комбінат, що мав декілька цехів і ательє, де працювало понад 50 осіб. У місті є кімнати для приїжджих на вокзалі та цукровому заводі. Торговельна мережа Миронівки налічує понад 50 магазинів, у тому числі великий універмаг, 26 продовольчих магазинів. Працюють ресторан і кафе, що містяться у новому, великому будинку, 2 чайних, 4 їдальні, понад 15 буфетів та кіосків.

Миронівка — бальнеологічний курорт (з 1958 р.), відомий в країні завдяки цілющим джерелам радонових вод. В обласній лікарні відновного лікування у Миронівці (до 1964 р. — бальнеологічна) успішно лікують поліартрит, ревматизм, гіпертонію та інші захворювання[10]. За роки існування курорту в ньому пройшли лікування понад 42 тисячі хворих. Персонал курорту складався з 21 лікаря та понад 70 осіб середнього медперсоналу. В районній лікарні, 2-х лікарських оздоровчих пунктах, медпунктах, які діють на всіх великих підприємствах Миронівки, працюють 37 лікарів і понад 100 осіб середнього медперсоналу.

Невпинно розвивається народна освіта. В Миронівці діють 3 середні школи, де набуває знань понад 2 тисячі учнів. Працює музична школа, в якій навчається понад 130 учнів. Педагогічний колектив міста налічує 125 осіб.

З кожним роком в місті розширюється мережа культурно-освітніх закладів. Тут діють міський палац культури із залом для глядачів на 750 місць, будинок культури цукрового заводу, клуби залізничників, науково-дослідного інституту селекції і насінництва пшениці, відділку радгоспу, колгоспу ім. Жданова. Працюють три великі бібліотеки. Понад 350 мешканців міста беруть участь у роботі гуртків художньої самодіяльності, зокрема п'яти великих хорових колективів, двох драмгуртків, кількох духових оркестрів, танцювального гуртка.

Чималих успіхів досягнуто і в спортивно-масовій роботі. У місті діяли спортивні організації: «Колос», «Локомотив», «Авангард» та «Спартак», які об'єднували близько 800 чоловік. Команди легкоатлетів та волейболістів Миронівки — неодноразові переможці обласних спортивних змагань, зокрема 1968 і 1969 рр..

На даний час на території міста Миронівки функціонують маслозавод (АТ «СОММАС»), харчокомбінат, цукровий завод, автопідприємство, хлібозавод, ремонтний завод, асфальтобетонний завод. Є в місті 3 середні школи, 4 дитячі садки, вузлова залізнична станція.

В 1970 р. в місті був збудований великий Палац культури на кошти колгоспу ім. Бузницького. При Палаці культури був організований ансамбль пісні і танцю «Чорнобривець», який ось уже понад 30 років хвилює глядачів своїм самобутнім мистецтвом, незмінно викликає у них почуття щирого захоплення і радості від зустрічі з чарівним і прекрасним світом пісні, музики і танцю.

Створений у 1970 р., «Чорнобривець» швидко завоював популярність і вже через два роки отримав високе звання народного. Від виступу до виступу зростає виконавська майстерність ансамблю, рівень його наближається до професійного. Незабаром «Чорнобривець» став одним із найкращих колективів України.

Полонять вокально-хореографічні композиції у виконанні самодіяльних митців, українські народні пісні, танці і музика, що сяють смарагдами у концертних програмах ансамблю, творчість якого прославляє красу рідного краю, його людей, будні та свята українського народу. За роки свого існування «Чорнобривець» дав понад 1500 концертів, підготував 40 нових програм, з якими виступав у Москві (Росія), Естонії, Білорусі, Азербайджані. Мабуть, немає такого куточка в Україні, де б не побували митці.

Франція й Велика Британія, Греція й Іспанія, Алжир і Болгарія — це далеко не повний перелік країн, через які пролягли гастрольні маршрути «Чорнобривця», одного з найкращих самодіяльних ансамблів пісні і танцю Київщини — лауреата республіканської премії імені М.Островського. Назва ансамблю походить від назви квітки, оспіваної у піснях. Народні традиції визначають і репертуар «Чорнобривця». Кожна нова зустріч з ансамблем — то свято нашої духовності, нашої невмирущої української культури.

20 жовтня 1977 р. було урочисто відкрито дитячий садочок № 3 «Зернятко», побудований за сприянням голови правління Героя Соціалістичної Праці Василя Івановича Батури та на кошти колгоспу ім. О. Г. Бузницького, але держава повернула колгоспу витрачені кошти[11].

У 1985 р. в Миронівці був споруджений меморіальний комплекс до 40 — річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, який будували всі підприємства та організації міста. В центрі комплексу піднімається в небо облицьований мармуром шпиль до нього прикріплено бронзову стрічку з скульптурою воїна. Поруч — Вічний вогонь і плити з прізвищами тих, хто поліг захищаючи і визволяючи наше місто від ворогів, та загиблих на фронтах другої світової війни миронівчан.

В 1997—1998 рр. вступив в дію сучасний зерновий елеватор по переробці білкових і олійних культур, який збудували по Проекту українсько-американсько-німецького центру агробізнесу АТ «Київ — Атлантик — Україна». Завдання цього елеватору переробляти сою, ріпак, інші бобові культури з тим, щоб виробляти для України протеїн. Фінансово — економічна криза торкнулася і цього міста, але мешканці Миронівки сподіваються на краще життя та не втрачають оптимізму.

Історичні пам'ятки[ред.ред. код]

Сакральні споруди[ред.ред. код]

  • Свято-Михайлівський храм.
  • Храм Благовіщення Пресвятої Богородиці. 27 листопада 2012 року, у день пам'яті апостола Филипа, архієпископ Білоцерківський та Богуславський Августин[12] звершив візит до міста Миронівки для освячення новозбудованого храму на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці, настоятелем якого є протоієрей Роман Губка[13].
  • 25 листопада 2016-го у Миронівці Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет звершив чин великого освячення храму на честь Всіх святих землі Української[14].

Пам'ятки монументального мистецтва[ред.ред. код]

Меморіали, пам'ятники[ред.ред. код]

  • Меморіал на місці братської могили воїнів Радянської Армії, підпільників, громадян, які загинули під час Другої Світової війни.
  • Пам'ятник В. І. Леніну (демонтований у 2008 році), а на його місці, під час святкування Дня міста 17 вересня 2016 року відбулося урочисте відкриття пам'ятника засновнику Миронівки — козаку Мирону Зеленому.
  • Пам'ятник жертвам Голодомору (1932—1933 рр.).
  • Пам'ятник воїнам — землякам, які загинули в роки громадської та Великої вітчизняної воєн
  • Пам'ятник визволителям Миронівки від німецько-фашистських загарбників — військам 54-ого укріпрайону під командуванням генерал-майора Карначова М. Т.
  • Пам'ятник загиблим воїнам-інтернаціоналістам — мешканцям Миронівщини.
  • Пам'ятник Небесній Сотні, відкритий 18 лютого 2016 року[15].

Пам'ятні знаки[ред.ред. код]

Меморіальні дошки (пропам'ятні таблиці)[ред.ред. код]

Галерея[ред.ред. код]

Відомі люди[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Каневский уезд / Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки обо всех деревнях, селах, местечках и огородах, в пределах губернии находящихся. Лаврентий Иванович Похилевич/ Біла Церква: Видавець О. В. Пшонківський, 2005. — с. 425—477.
  • По землі Київській/ укл.: Батушан О. Д., Сікорський М. І., Чепурний І. Ф./ Путівник-довідник. — Київ: Київське обласне книжково-газетне видавництво, 1963. — с. 198—203.
  • Історія міст і сіл Української РСР: в 26 т. Київська область / АН УРСР. Ін-т історії; Голов. редкол.: П. Т. Тронько (голова) та ін. — Київ: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1971. — с. 463.
  • Киевская область/ Украинская Советская Социалистическая республика/ Энциклопедический справочник.- 1987. — с. 445—447.
  • 33-й: голод: Народна Книга-Меморіал/ Упоряд.: Л. Б. Коваленко, В. А. Маняк. — К.: Рад. письменник, 1991. — 584 с.
  • Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932—1933 років в Україні: Київська область, Миронівський район / Упорядник Гай А. І./ Наукове видання. — Біла Церква: КОТО «Культура», МП Видавництво «Буква».- 2008. — 530—531 с.

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2013 року, Київ-2013 — Державний комітет статистики України
  2. Каневский уезд / Сказания о населенных местностях Киевской губернии… Лаврентий Иванович Похилевич…С.442-443
  3. Карта Миронівки
  4. Карта Мироновки подробная — улицы, номера домов, районы
  5. Батушан О., Мікорський М., Чепурний І. По землі Київській… C. 199
  6. Батушан О., Мікорський М., Чепурний І. По землі Київській… C. 200
  7. Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932—1933 років в Україні: Київська область, Миронівський район
  8. КАРНАЧОВ Михайло Тітович, генерал-майор
  9. Батушан О., Мікорський М., Чепурний І. По землі Київській… C. 200—201
  10. Батушан О., Мікорський М., Чепурний І. По землі Київській… C. 201
  11. Історія створення ДНЗ «Зернятко»
  12. Архієпископ Білоцерківський і Богуславський Августин
  13. Архієпископ Білоцерківський і Богуславський Августин освятив новий храм в м. Миронівка
  14. Патріарх Філарет звершив освячення храму в Миронівці
  15. Відкриття та освячення пам'ятника Небесній Сотні в м. Миронівка — відео та фоторепортаж