Очікує на перевірку

Дагестанська війна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дагестанська війна
Друга чеченська війна
Дата7 серпня — 14 вересня 1999
МісцеДагестан: Цумадинський, Ботліхський, Буйнакський, Новолакський райони
Результат Відновлення контролю над регіоном російським урядом, продовження бойових дій на території Чечні
Сторони

Ісламська Держава Дагестан:

Росія Росія:

Командувачі
Багаутдін Кебеде
Сіражудін Рамазанов
Шаміль Басаєв
Хаттаб
Абу Джафар
Хункар Ісрапілов
Арбі Бараєв
Руслан Хайхороєв
Абдул-Малік Межідов
Росія Володимир Путін
Росія Віктор Казанцев
Росія Геннадій Трошев
Росія Володимир Шаманов
Росія Олександр Баранов
Росія Адільгерей Магомедтагиров
Росія Магомед Омаров
Сили
до 1500 повстанців на початку операції і 10 тис. людей до кінця вересня[1] 17 000 військовослужбовців, 4 000[джерело?] добровольців
Втрати
близько 2500 вбитими[2](дані федеральних сил)
близько 100 осіб з числа добровольців (з них 32 у Ботліхському районі і 65 в Новолакському — дані ТБ «Кавказ»)
279 загиблих і 800 поранених військовослужбовців[1] (за іншими даними — 275 загиблих і 937 поранених[3])
 Історія Дагестану
Герб Дагестану
Дагестан в стародавньому світі
Кавказькі албани
Кавказька Албанія
Дагестан в середніх віках
Цахурське ханство
Рутульське бекство
Лекія
Хозарський каганат
Дербентський емірат
Сарір
Зіріхгеран
Газікумухське шамхальство
Кайтазьке уцмійство
Табасаранське майсумство
Емірство Ільчі-Ахмада
Дагестан в новий час
Аварське ханство
Ілісуйський султанат
Мехтулінське ханство
Тарковське шамхальство
Газікумухське ханство
Кубинське ханство
Кюринське ханство
Велика Кавказька війна
Північно-Кавказький імамат
Дагестанська область
Республіка Горців Кавказу
Північно-Кавказький емірат
Дагестан у складі СРСР
Дагестанська АРСР
Північно-Кавказький край
Дагестан після розпаду СРСР
Республіка Дагестан
Дагестанська війна
Окрема ісламська територія
Імарат Кавказ

Народи Дагестану
Портал «Дагестан»

Дагеста́нська війна́ — збройні сутички на території Дагестану 7 серпня — 14 вересня 1999[4] між загонами «Ісламської миротворчої бригади» під командуванням Багаутдіна Кебеде, Шаміля Басаєва та Хаттаба з одного боку та військами Росії — з іншого.

Передумови

[ред. | ред. код]

Проникнення в Дагестан ідей радикальної ісламської течії — ваххабізму — почалося ще наприкінці 1980-х років.[5] Одним з представників дагестанських салафітів був Багаутдін Кебеде, який встановив під час Першої чеченської війни тісні контакти з арабським моджахедом Хаттабом та чеченськими польовими командирами.[5] Після загибелі Джохара Дудаєва та закінчення Першої чеченської війни прихильники салафізму стали стрімко завойовувати позиції в Чеченії, чому сприяла політика президента ЧРІ Зелімхана Яндарбієва[5]. Сам Яндарбієв зазначав: «Я завжди вірянин був. Якби я таким не був, то не ввів би шаріат в Чеченії за ті дев'ять місяців, що був президентом. Хоча майже все керівництво не хотіло, щоб я так поспішно вводив шаріат»[6].

В 1997—98 роках в Чечні отримали політичний притулок кілька десятків (за іншими даними[якими?] — кілька сотень) дагестанських салафітів. Частина з них воювала на боці повстанців під час Першої чеченської війни, інші брали участь у дагестанському салафістському підпіллі, за що в самому Дагестані перебували у розшуку. Вищезгаданий Багаутдін Кебеде за матеріальної підтримки чеченських польових командирів створив та озброїв автономні бойові формування. Він оголосив про намір перетворити Дагестан в незалежну ісламську державу та почав підготовку збройної боротьби проти проросійського керівництва республіки[5]. Він сформував уряд у вигнанні, назвавши його Ісламською Шурою Дагестану. За участю Кебеде і його прихильників, у квітні 1998 року в Грозному відбувся установчий з'їзд організації «Конгрес народів Ічкерії та Дагестану» (КНІД), керівником якої став Шаміль Басаєв[5]. Ідея створення цієї організації була співзвучна ідеї багатьох чеченських польових командирів — звільнення мусульманського Кавказу від російського імперського ярма[5]. Під егідою КНІД були створені збройні формування, у тому числі «Ісламська міжнародна миротворча бригада», якою командував Хаттаб[5]. КНІД неодноразово виступав з погрозами на адресу проросійського керівництва Дагестану, звинувачуючи його в переслідуванні місцевих мусульман, заявляючи про відсутність легітимної влади в республіці тощо[5].

1999 року дагестанські повстанці Кебеде почали дрібними групами проникати в Дагестан та створювати у важкодоступних гірських селищах військові бази та склади зброї. У червні-серпні 1999 року відбулися перші зіткнення між повстанцями, що проникли до Дагестану, та дагестанською міліцією, внаслідок яких загинуло і було поранено кілька міліціонерів. Проросійська влада Дагестану закликала федеральні війська провести великомасштабну військову операцію проти повстанців.

Кебеде нібито просив чеченських польових командирів допомогти дагестанським мусульманам у справі «звільнення священної дагестанської землі від окупації невірними». При цьому він стверджував, посилаючись на своїх родичів та прихильників в Дагестані, що у разі введення загонів повстанців в Дагестан переважна більшість населення Дагестану підтримає їх і підніме загальне антиросійське повстання. КНІД, очолюваний Шамілем Басаєвим та Хаттабом, погодився надати військове сприяння Кебеде, а також закликав до цього інших польових командирів (всього зібралося близько 40 командирів різних рівнів, включаючи Арбі Бараєва, Рамзана Ахмадова, Абдул-Маліка Межідова та інших).

На рішення КНІД надати військову підтримку загонам Кебеде (які до того часу вже мали у своєму складі кілька сотень добре озброєних бійців) вплинув конфлікт в керівництві Чечні між прихильниками курсу Аслана Масхадова («помірними») та «радикалами» (опозиційною Шурою на чолі з Шамілем Басаєвим), що мав місце в 1998—1999 роках, а також небажання відмовляти в допомозі одновірцям, багато з яких воювали на боці чеченських повстанців в Першу чеченську війну.

Хронологія подій

[ред. | ред. код]
  • 1 серпня — «з метою припинення проникнення на територію району та можливих провокацій з боку місцевих послідовників екстремізму» в Цумадинському район Дагестану з Махачкали направлено зведений загін міліції (близько 100 осіб).
  • 2 серпня — 4 червня — зіткнення махачкалинських міліціонерів з місцевими повстанцями-ваххабітами в Цумадинському районі.
  • 3 серпня — органи внутрішніх справ Дагестану переводяться на казарменний стан.
  • 5 серпня — починається передислокація 102-ї бригади внутрішніх військ МВС для прикриття чеченсько-дагестанського кордону в Цумадинському районі.
  • 7 серпня — підрозділу «Ісламської миротворчої бригади» Басаєва та Хаттаба, чисельністю від 400[4] (за даними самих повстанців — 500)[7] повстанців, безперешкодно увійшли до Ботліхському район Дагестану та захопили ряд сіл (Ансалта, Рахата, Тандо, Шодрода, Годобері), оголосивши про початок операції«Імам Газі-Магомед»[8]
  • 8 серпня — повстанці захопили села Шодрода та Зіберхалі[9].
  • 9 серпня — 11 серпня — «Ісламська Шура Дагестану» розповсюдила «Декларацію про відновлення Ісламської Держави Дагестан» та «Постанова у зв'язку з окупацією Держави Дагестан» (ці документи датовані 6 серпня). «Шура» оголосила Державна рада Республіки Дагестан позбавленим влади та сформувала Ісламський уряд. Главою Ісламського уряду став Серажутдін Рамазанов, міністром інформації та друку — Магомед Тагаєв. На території кількох районів Дагестану починає мовлення телевізійний канал «Шури», за яким передаються заклики до газавату та інші ідеологічні матеріали ісламістів. «Шура» офіційно призначила тимчасовими командувачами силами повстанців в Дагестані Шаміля Басаєва та арабського польового командира Хаттаба[4].
  • 9 серпня — 25 серпня — Бій за висоту Осляче Вухо
  • 11 серпень — дагестанськими повстанцями обстріляний та збитий російський вертоліт. Серед поранених — троє генералів внутрішніх військ.
  • 12 серпня — Росія завдала бомбових ударів по позиціях повстанців у районах населених пунктів Гагатлі й Анді в Дагестані[10].
  • 13 серпня — Бій за селище Гагатлі та бої за висоту Осляче вухо на південь від населеного пункту Шодрода. Загибель майора Костіна.
  • 16 серпня — Держдума ухвалила «вважати вторгнення незаконних збройних формувань з території Чеченської Республіки на територію Республіки Дагестан особливо небезпечною формою тероризму за участю іноземних громадян, спрямованої на відторгнення Республіки Дагестан від Російської Федерації»[11].
  • 17 серпня — повстанці відбивають атаку російських військ на селище Тандо. З російської сторони: 6 спалених БМП, 34 загиблих, кілька десятків поранених[9].
  • 18 серпня — російські сили вдруге штурмують висоту Осляче вухо.
  • 23 серпня — Басаєв вивів залишки своїх загонів на територію Чечні.[12]
  • 24 серпня — російські сили відновили контроль над селами Ансалта, Рахата, Шодрода, Тандо. За даними «Human Rights Watch» при штурмі останнього Росія використовували вакуумні бомби[13].
  • 29 серпня — 13 вересня — військова операція із захоплення та знищення ваххабітського анклаву в Кадарській зоні.
  • 4 вересня — вибух житлового будинку в Буйнакську.
  • 5 вересня — загони чеченських повстанців під командуванням Басаєва та Хаттаба знову входять в Дагестан з метою послабити тиск військово-міліцейських сил на повсталі села Карамахи та Чабанмахі в Кадарській зоні.[14][15]
  • 5 вересня — повстанці знищили блокпост біля села Тухчар. Захоплені в полон російські військовослужбовці були вбиті.
  • 6 вересня — повстанці повернули під свій контроль дагестанські села Новолакське, Чапаєве, Шушія, Ахар, Новокулі, Тухчар, Гаміях.
  • 7 вересня — російські сили зупинили повстанців за 5 кілометрів від міста Хасавюрт[16].
  • 11 вересня — біля села Дучі був збитий вертоліт-корегувальник артвогню Мі-8. Всі троє членів екіпажу встигли вистрибнути з парашутами, але чеченські снайпери розстріляли їх у повітрі[12]. Басаєв оголосив про виведення ісламських формувань з Новолакського району. Він заявив, що моджахеди увійшли до Дагестану для того, щоб допомогти одновірцям в Кадарської зоні, а тепер, після поразки ополченців, не має сенсу продовжувати бойові дії[4].
  • 14 вересня — російські сили відновили контроль над селом Новолакське[17].

Втрати

[ред. | ред. код]

За офіційними російськими даними, 279 солдатів та офіцерів було вбито і 800 поранено.[1]

За даними міністерства оборони РФ, втрати повстанців в Дагестані — близько 2500 вбитими.[2]

Конспірологічні теорії

[ред. | ред. код]

Вторгнення до Дагестану було розцінено російською журналісткою Ганною Політковською як провокація, ініційована Москвою з метою розв'язати війну в Чечні, оскільки російські війська забезпечили ісламістам безпечний прохід назад до Чечні[18].

За словами олігарха Бориса Березовського, Другу чеченську війну війну було заплановано за шість місяців до дагестанських подій. Березовський стверджував, що Мовладі Удугов приїжджав до нього, але заперечував, що він був у змові з Удуговым. Однак, за словами Березовського, «Удугов і Басаєв змовилися зі Степашиним і Путіним, щоб спровокувати війну з метою повалення Масхадова…, але чеченською умовою було, щоб російська армія зупинилася біля річки Терек. Натомість Путін обдурив чеченців і розпочав тотальну війну»[19].

Див. також

[ред. | ред. код]

Джерела

[ред. | ред. код]
  1. а б в Потери вооруженных сил России и СССР в вооруженных конфликтах на Северном Кавказе (1920—2000 годы) [Архівовано 26 грудня 2012 у Wayback Machine.] // Россия и СССР в войнах ХХ века: Потери Вооружённых Сил/под ред. Г. Ф. Кривошеев. — М.:Олма-Пресс, 2001. — С. 582—584.
  2. а б За время антитеррористической операции на Северном Кавказе боевики потеряли порядка 7 тыс. человек убитыми [Архівовано 27 січня 2012 у Wayback Machine.] // РБК, 15 декабря 1999
  3. Дагестан: хроника террора (1996—2012 гг.) [Архівовано 14 жовтня 2013 у Wayback Machine.] // Кавказский узел
  4. а б в г Музаев Тимур Чеченская Республика [Архівовано 3 січня 2017 у Wayback Machine.] // Политический мониторинг. — сентябрь 1999
  5. а б в г д е ж и Кудрявцев А. В. «Ваххабизм»: проблемы религиозного экстремизма на Северном Кавказе [Архівовано 2017-03-29 у Wayback Machine.] // Центральна Азия и Кавказ. — № 9. — 2000.
  6. Супонина Елена Зелимхан Яндарбиев: «Исламский фундаментализм безопасен» [Архівовано 5 грудня 2008 у Wayback Machine.] // Время новостей. — N° 230. — 17.12.2001
  7. Глава III. Джихад в период постперестроечной России[недоступне посилання] // Ясин Расулов Джихад на Северном Кавказе: противники и сторонники.[недоступне посилання] — Кавказ-центр
  8. Лукин Олег Дагестанский излом Предпосылки второй чеченской войны (1998—1999 годы) [Архівовано 20 квітня 2021 у Wayback Machine.] // Мосток. — № 3. — 2008. (копия [Архівовано 7 лютого 2009 у Wayback Machine.])
  9. а б Овчаров Виталий. Дагестанское досье. Архів оригіналу за 25 вересня 2013. Процитовано 15 жовтня 2013.
  10. «Исламскими боевиками обстрелян и сбит вертолёт федеральных войск» [Архівовано 16 червня 2013 у Wayback Machine.] // Газета.ру от 12-08-1999 (Выпуск No 113)
  11. Постановление Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации N 4277-II ГД от 16 августа 1999 года «О ситуации в Республике Дагестан в связи с вторжением на территорию Республики Дагестан незаконных вооружённых формирований и мерах по обеспечению безопасности Республики Дагестан[недоступне посилання з квітня 2019]»
  12. а б Дагестан 1999. Архів оригіналу за 19 жовтня 2013. Процитовано 15 жовтня 2013.
  13. Россия [Архівовано 11 листопада 2006 у Wayback Machine.] // Human Rights Watch
  14. ПРЕСС-РЕЛИЗ Пресс-конференция представителей общества «Мемориал» «Вторжение в Дагестан и его последствия: гуманитарные аспекты» [Архівовано 31 липня 2011 у Wayback Machine.] // Мемориал, 27.09.99
  15. Рубанец Николай, Маначинский Александр Новая кавказская война: первые итоги и выводы.[недоступне посилання] // Зеркало недели, 01.10.1999
  16. Боевики в Дагестане остановлены 5 км от Хасавюрта [Архівовано 22 лютого 2014 у Wayback Machine.] // РБК, 07.09.1999
  17. Храмов Анатолий Огненный Кавказ 2 или Дагестан-99 [Архівовано 21 лютого 2014 у Wayback Machine.]
  18. Politkovskaya, Anna (2003). A Small Corner of Hell: Dispatches from Chechnya. Translated by Alexander Burry and Tatiana Tulchinsky. Архів оригіналу за 5 лютого 2005. [недоступне посилання з 01.08.2020]
  19. Alex Goldfarb, with Marina Litvinenko Death of a Dissident: The Poisoning of Alexander Litvinenko and the Return of the KGB, The Free Press, 2007, ISBN 1-416-55165-4, page 216.

Посилання

[ред. | ред. код]