Давньоримська література

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Рання римська література - Література Стародавнього Риму.

Перші римські письменники.[ред. | ред. код]

Ті кращі представники римської інтелігенції, хто вже познайомився з грецькою цивілізацією, знав грецьку мову й літературу, болісно відчував одвічну відсталість римлян, почали рух, можливо ще цілком й неусвідомлений, за створення своєї літератури. Саме такою уявляється діяльність Аппія Клавдія Сліпого (консула в 307 і 296 pp. до н. е.), який проводив широку просвітницьку роботу і став першим римським письменником. Йому належала промова епірського царя Пірра, пізніше видана у вигляді брошури, і книга "Сентенції" (одна з трьох, що дійшли до нас, загальновідома: "кожен коваль свого щастя").

У Сліпого не знайшлося послідовників, але він накреслив шлях, яким мала піти римська література — шлях перекладів творів грецьких письменників і наслідування їх. Першим поетом Риму був Лівій Андронік (бл. 284—204 pp. до н. е.), полонений грек з Тарента, який потрапив до заможного плебея Лівія Салінатора. Ставши вільновідпущеником, викладав давньогрецьку й латинську мови. Оскільки підручників не було, він переклав для своїх учнів Гомерову «Одіссею» важким сатурнічним віршем. Цей переклад — перший твір римлян, написаний латиною. Відомо також, шо Андроніку доручили у 240 р. переробку комедії та трагедії на святкові ігри, що він і зробив, узявши за зразок трагедію Евріпіла та одну з комедій Філемона. Хоч їхній переклад був зовсім невдалий, римляни вважали цю дату початком римської літератури. Андроніку також належить переробка кількох трагедій на теми Троянського циклу.

Про Гнея Невія (бл.270 — бл.200 pp. до н. е.) відомо досить мало. Поет народився у плебейській родині, був учасником першої Пунічної війни. Його оригінальний дар найяскравіше виявився в комедіях, які Невій намагався пристосувати до римської сцени. Незалежність і сміливість Його виступів проти наймогутніших патриціанських родин свідчили про палке бажання поета донести правду до своїх глядачів, вільно висловити те, шо мучило його сумління. Тому його комедії сповнені уїдливих натяків на родини Сціпіонів чи Метеллів. До того ж Невій уважав театр зручним місцем для критики й викриття людських пороків. У цьому він нагадував Арістофана, якого, можливо, частково й наслідував.

Але й після цього Невій не вгамувався. Врятувавшись з допомогою народного трибуна, після чергового випаду він знову потрапив за грати, а там і в заслання, де невдовзі помер. Патриції здійснили свою погрозу й на слова Невія: "Зла доля дала в консули Риму Метеллів!" Квінт Метелла у 206 р. відповів: "Чекай лиха поет Невій від Метеллів!". Працюючи над комедіями, Невій виробив прийом контамінації ("зіткнення"), суть якого полягала в тому, шо з двох комедій грецького автора він синтезував одну римську. Цим прийомом плідно користувалися пізніші письменники. Комедії Невія завжди мали певний відбиток римської дійсності, хоч він в основному спирався на нову аттичну комедію. досить серйозну Й повільну. Римська публіка вимагала рухливішої й комічнішої дії, чого Невій і досягав прийомом контамінації. Він першим уводить у комедію типи парасита, суворого батька, який лає свого раба, легковажних синів, які розтринькують батьківське майно, корисливої, але доброї гетери тошо. Оригінальним Невій був і в жанрі історичної драми, у якій також відчувається римський елемент. Ці п’єси називалися претекстатами (походить від назви одягу римських жерців і магістратів — тоги з пурпуровою стрічкою, "praetexta"). Збереглися назви таких драм: «Троянський кінь», «Даная*, «Андромаха», «Виховання Ромула» тошо. Доснгь самостійним зиявив себе Невій у жанрі епосу, створивши епопею «Пунічна війна», написану сатурнічним віршем. Вона складалася з семи пісень і розповідала про один із драматичних періодів римської історії — конфлікт Риму з Карфагеном. Дві перші пісні були присвячені картинам зруйнування Трої і втечі Енея з товаришами. Розлючена Юнона переслідує троянців, але, долаючи бурі, з допомогою Венери мандрівники потрапляють до берегів Італії, прибувають до Лаціуму. Згодом онук Енея Ромул засновує Рим. П'ять інших пісень присвячені подіям першої Пунічної війни. Активну роль у них відіграють боги, які обговорюють дальшу долю героїв і самої війни (пригадаймо «Іліаду» Гомера!). Можливо, Невій і причини її пояснював почуттями, шо охопили Дідону та Енея. В усякому разі Вергілій у першій половині своєї «Енеїди» спирається на твір Невія, тим більше, що цей поет був першим, хто послідовно виклав міф про заснування Рима, поєднавши його з історією падіння Іліона. Поема, написана вже в останні роки життя Невія, стала своєрідним підсумком його літературної діяльності. Невій був першим римським поетом, який заклав міцну основу майже для всіх жанрів римської літератури, зокрема драми, комедії та епосу. Першим він почав записувати і події історії Риму латинською мовою, оскільки ранні римські вчені, страждаючи на «грекоманію», фіксували їх виключно грецькою. Не випадково Горацій, який не дуже шанував перших римських письменників, у посланні "До Августа" писав про Невія:

Невія ж нині до рук беремо, гарячково гортаєм. Наче новинку, — на книгу стару ми й молитись готові.

(Переклад А.Содомори. «Послання*. II, 53—54)

Молодшим сучасником Невія був Квінт Енній (239—169 pp. до н. е.), який ніколи не визнавав свого визначного попередника і ставився до нього з неприхованим презирством. Енній народився в калабрійському місті Рудії в родині збіднілого патриція. У часи другої Пунічної війни був центуріоном у римському війську, під час перебування в Сардинії познайомився з римським квестором Марком Туллієм Катоном, який забрав його з собою до Рима. Вихований на традиціях еллінської культури. Енній зблизився з родиною Сціпіонів, відомих своєю схильністю до грець кого мистецтва. Знання давньогрецької й латинської мов (Енній знав ще осську мову) дало можливість поетові викладати ці мови й обробляти грецькі трагедії для римської сцени. Відомо, шо жив він надзвичайно скромно, в 184 р. до н. е. отримав римське громадянство. Помер після вистави останньої своєї трагедії — "Фієст"

Наслідуючи прийом контамінації в Невія. Енній став відомим насамперед трагедіями, сюжети яких брав в Евріпіда, часом у інших грецьких поетів. У них зображуються переважно сильні пристрасті, божевілля, відчайдушність чи самопожертва. Особливий успіх мала його «Медея». а також трагедії «Александр», «Іфігенія», «Полонена Андромаха» тощо. Симпатії глядачів Енній завойовував майстерною технікою обробки обраного сюжету, оригінальністю інтерпретації почуттів. Він створив власний стиль трагедії, сповненої пафосом і часом вільнодумними почуттями. У цьому плані він поділяв погляди грецького поета, зокрема його ставлення до богів та оракулів. У жанрі комедії Енній виявив себе значно слабшим поетом. Одним з перших Енній розроблює жанр сатури («зіткнення», «суміш»), тобто твору на житейсько-філософську тему. Різні за своїми поетичними розмірами, сатури містили дискусії й розмови з друзями, бесіди на філософські сюжети, байки, приказки та навіть рецепти страв з морських риб. У поемі «Епіхарм» Енній знайомить римлян із найпоширенішими грецькими натурфілософіями. Загалом схильність поета до дидактики, до широкої просвітницької діяльності свідчили про його прагнення до створення своєї національної культури. З особливою силою талант Еннія розкрився у величезній епічній поемі «Аннали» (або «Літопис*), шо складалася з 18 книг і вмішувала понад З0 000 віршованих рядків (збереглося близько 600). Поема являла собою грандіозний літопис подій від міфологічних часів аж до кінця життя самого поета. Авгор з самого початку попереджає (з допомогою чудесного сновидіння). шо він покликаний продовжити справу Гомера. Душа великого грецького співця ніби перейшла до нього й надихнула на створення римського епосу. Тому Енній звергається до Муз із проханням допомогти йому в здійсненні великої й важкої праці. Поет наслідував стиль Гомера і зробив це блискуче. Відмовившись віл незграбного сатурнічного вірша, він першим увів у римську поетику латинський дактилічний гекзаметр. Віднині всі епічні поети Риму писатимуть виключно цим розміром, безперечно складнішим, але досконалішим у художньому плані Крім того. Енній сприйняв окремі художні прийоми Гомера, зокрема систему постійних епітетів, двоплановість, порівняння, докладність викладу. Він зберіг і притаманну римській історичній легенді архаїчність, і повтори римської поезії. Ними пізніше скористається уславлений автор "Енеїди" Вергілій. Перша книга «Анналів» розповідала про зруйнування Трої, втечу Енея, прибуття до Італії та заснування Рима Ромулом. Друга й третя викладали історію найголовніших римських царів аж до встановлення Республіки. Четверта — шоста книги знайомили з нападом галлів, самнітськими війнами і боротьбою з Пірром, сьома оповідала про історію Карфагена, першу Пунічну війну і завоювання Римом Сардинії, Корсики та Цізальпійської Галлії, восьма — чотирнадцята — про другу Пунічну війну й перемогу над Ганнібалом, а також про Македонські війни, битви з Антіохом III і перемогу над ним. П'ятнадцята книга присвячувалася Еголійській війні й прославленню Марка Фульвія Нобіліора, шістнадцята — закінченню Істрійської війни та дві останні оповідали про події, що відбулися до початку III Македонської війни. Мабуть, Енній був усе ж таки суб’єктивним істориком, у всякому разі саме в стилі елліністичних учених він прославляє не тільки легендарних царів Риму Енея й Ромула, а й своїх сучасників Луція і Публія Сціпіонів, Фабія Максима, прозваного Кунктатором («Повільним»), згадуваного вже Нобіліора та ін. Багато говорить Енній і про героїзм римських вояків, відданих справі свого народу, достоїнством якого вважає високу мораль, уміння витримувати найсуворіші випробування. Ці його думки часто перериваються роздумами про дальшу долю римської культури. Виступаючи за її прогрес, Енній досить різко відзивається про своїх попередників Андроніка і Невія, які ігнорували грецьку філософію й у своїх творах використовували лише "варварський" сатурнічний вірш. Водночас Енній, захоплений військовою могутністю Риму, подібну ж могутність хотів бачити і в культурному плані. Тому він не обмежується запозиченнями в Гомера, і де лише тільки можливо звертається до латинських джерел. Так, наприклад. Енній використовує характерний прийом народної творчості — алітерацію, часом навіть зловживаючи ним:

О Тіте Татію, тиране, тягар тяжіє над тобою.

Із фрагментів поеми можна зробити висновок, що мета Еннія полягала у створенні національної епопеї, і він досяг бажаного. Майже протягом двох століть твір Еннія був найголовнішим епічним твором Риму, його аналізували вчені, вивчали в усіх римських школах.

Римський театр.[ред. | ред. код]

Подібно до Греції, в Римі драматичні вистави вла­штовувалися тільки в різні релігійні свята або у зв’язку і якимись урочи­стими подіями. Точний час їхнього виникнення визначити неможливо за браком даних. Світського характеру вистави набули приблизно в IV ст. до н. е . коли за них почали відповідати не представники колегії жерців, з члени міського магістрату, й актори виступали вже не в храмах, а в якихось театральних спорудах.

Найдавнішими святами вважалися Римські, або Великі, ігри (у вере­сні) на честь бога Юпітера, вони супроводжувалися величними процесі­ями та змаганнями. З III ст. до н е. були встановлені Плебейські ігри (у листопаді), на яких із 240 р. ло н. е почали вже регулярно ставити коме­дійні та трагічні вистави. Наприкінці цього ж сторіччя запроваджено ігри на честь бога Аполлона (в липні), а потім — Великої матері богів Кібели, що називалися Мегалесійськими іграми (у квітні). Пізніше за всіх з'яви­лися ігри богині Флори, що славили пробудження природи (Флореалії в кінці квітня — на початку травня). Загальна тривалість цих свят сягала 76 днів, з яких 50 відводилися на драматичні вистави. Ігри влаштовува­лися на кошти міста й тих посадових осіб, які відповідали за їхнє прове­дення, і супроводжувалися пишними маніфестаціями, різними весело­щами, боями хижаків чи гладіаторів на аренах цирку, виставами в теат­рах.

Про перші театральні будівлі нам нічого невідомо. Суперечливі джерела засвідчують, шо спочатку споруджувалися тимчасові дерев'яні теат­ри, що розбиралися після закінчення свят. У II ст. до н.е. нібито почали робити постійну сцену й амфітеатр, у якому всі глядачі стояли. Сцена являла собою два-три будиночки, перед якими й розгорталася дія. Прос­тір, що в грецькому театрі називався "орхестрою" (тобто місце перебу­вання хору), зберігся і в римському театрі, але тепер він призначався для «високих» глядачів —сенаторів та інших привілейованих осіб (сучасний «партер»). Інші глядачі спочатку стояли, а потім сиділи в амфітеатрі. Бо­ротьба за «сидячі місця» тривала майже століття, римський сенат уперто не хотів їх дозволяти як споруди непотрібні й такі, шо розбещують сус­пільство. Незважаючи на популярність драматичних вистав, перші ка­м'яні театри з'явилися лише в 55 р. до н. е., пізніше —ще три театри. Їхня місткість була досить великою —до 15 тис. глядачів. Усі театри оснащувалися досить складною для тих часів техні­кою, що давало змогу змінювати декорації, піднімати чи спускати завісу, створювати різні сценічні ефекти. Слід зауважити, що трохи раніше по­чалося будівництво й окремих амфітеатрів (цирків) для боїв рабів-бестіаріїв з хижаками чи гладіаторів. Місця в театрах не визначалися, нумеро­ваними були лише ряди й сектори.

Акторські групи складалися здебільшого з чоловіків-професіоналів, вільнонайманих і навіть рабів. До акторів ставилися з презирством —їх могли піддавати тілесним покаранням за погану гру, штрафували, не до­пускали до участі у виборах, призову на військову службу тощо. Проте римляни відрізняли великих акторів від ремісників і високо їх шанували. Неодноразово згадуються сучасниками І ст. до н. е. імена комедійного актора Галла Росція, трагіка Езопа, людей, підданих своїй професії, які і своїх учнів виховували у вірності принципам драматичного мистецтва. Авторитет акторів особливо зростає з установленням Імперії.

Римські актори спочатку масок не мали, оскільки театральні примі­щення були невеликі, тому значна роль приділялася мімічній грі. Але від І ст. до н. е. маски знову входять у моду, тим більше що значно розши­рилися стіни самих театрів. Традиційними стають маски, запозичені з нової аттичної комедії: лихваря-звідпика, парасита, доброчесної гетери, юнака й старого, особливо — хитрого раба.

Найпопулярнішими серед плебсу були дотепні комедії. Всі спроби зробити традиційними трагедійні вистави закінчувалися цілковитою не­вдачею. Трагедії ставили, але їх відвідували дуже неохоче, серйозні сю­жети просто не сприймалися. Можливо, давався взнаки недостатній рі­вень підготовки римлян, та й проникнення в міфологічні історії було значно поверховішим, ніж у Греції. Серед глядачів панувало захоплення зовнішньою, показною стороною вистави, шо витісняла драматичний конфлікт, їх найбільше цікавили грубий комізм, буфонада, не завжди цензурні вирази. Тонка інтрига, справжня акторська гра, самий пафос трагедії часом замінювалися грубим натуралізмом: сцену використовували навіть для виконання смертних вироків, страта інколи ставала части­ною сценічної дії. Тому не тільки героїко-міфологічна трагедія класиків грецької літератури, а й римська історична трагедія — претекстата — майже не були популярними. Так само як і серйозна нова аттична комедія, а та­кож твори тих римських авторів, які наслідували її принципи, зокрема п’єси Теренція. А от легка, невимушена й весела комедія Плавта з її опти­мізмом, життєрадісністю і брутальними вихватками героїв легко знаходи­ла свого глядача. Вона отримала назву паліата (комедія плаща).

З І ст. ло н. е. популярною стала й комедія тогата (togata), дія якої розгорталася в Італії, а персонажі носили римський одяг —плащ (гогу) і розмовляли латинською мовою. Тоді ж на сцені утвердилася старовинна народна фарсова комедія на побутові теми ателлана (aiellana). Свою на­зву вона дістала від найменування містечка в області Кампанія —Ателла. В ній діяли постійні герої, одна поява яких на сцені вже викликала сміх: дурнуватий і ненажерливий парубійко Макк, хвалькуватий і обме­жений телепень Буккон, наївний і простуватий старий Папп, хитрий горбань-пройдисвіт Доссен та ін. Літературна обробка цієї сільської ателлани породила особливий жанр, який мав незмінний успіх. Зберег­лася велика кількість фрагментів подібних ателлан, назва яких була по­ в'язана з діями головного героя («Макк-трактнрник», «Макк-дівчина», «Паші-орач». «Всиновлений Буккон» тощо). Ателлана відрізнялася від звичайної комедії сміливістю критики певних потворних соціальних явищ, висміюванням застарілих форм римського життя, захоплення гре­цькою мовою (актори розмовляли соковитою народною мовою).

У цей же час основою деяких комедій стає і народний мім, невелика п’єса соціально-побутового змісту. Це був єдиний жанр, у якому дозво­лялося виступати жінкам, актори в ньому з'являлися без масок.

Історично-культурне значення римської літератури.[ред. | ред. код]

Дру­гою органічною складовою антич­ного світу була римська цивілізація. Рим пройшов майже ті ж самі істо­ричні етапи розвитку, що й Греція.

Протягом VI— Vст. до н. е. пер­вісно-родова община поступилася місцем рабовласницькому суспільст­ву, спочатку дрібному з його респуб­лікансько-полісною системою, а піз­ніше й великому, що привело до зміни державного устрою і появи монархії, імперської диктатури.

Проте в Римі цей процес відбу­вався значно пізніше і в інших гео­графічних та політичних умовах, ніж у Греції. Римська держава під­неслася тоді, коли Еллада після бур­хливого розквіту в V ст. до н. е. вже вступила в період глибокої кризи і врешті стала досить легкою здобич­чю молодого агресивного Pимy, що завоював її наприкінці 11 ст. до н. е.

Подібність суспільно-економічно­го устрою спричинила і схожість у багатьох ідейних проблемах. Пере­творення Еллади фактично в римсь­ку культурну колонію мало для са­мих римлян неоціненне значення. Як писав пізніше римський поет Гора­цій,

Греція, скорена воїном диким, його ж підкорила. Лацій суворий зріднла з мистецтвом...

(Переклад А.Содомори. • Послання. До Августа», 156—157)

Для Риму Еллада стала величезнім культурним центром-музеєм, тому не випадково кожний заможний римлянин уважав за необхідне завершити свою освіту саме в цій країні. Римські письменники дістали можливість ознайомитися з усією багатющою й різноманітною спадщиною еллінів. Треба сказати, плідно скористались усіма жанрами й поетичними розмірими греків, їхніми темами та образами, пристосувавши їх до ідейних потреб і специфічних умов своєї дійсності. Але то не було сліпим запозиченням «диким воїном» спадку переможеного народу. Більшість римських письменників намагалася зберегти самобутність, внести у свої твори національно-римсь­кий колорит. Вони виявили пильний інтерес до порушеної еллінськими пись­менниками проблеми розкриття внутрішнього світу людини, її потаємних почуттів, зокрема кохання, і в її розробці випередили своїх учителів. Зраз­ком глибокого проникнення в цю непевно-тривожну сферу людської душі може бути щира лірика Катулла чи часом манірного Овідія, з надзвичайним драматизмом розкрита зворушлива історія кохання Вергілієвої Дідони. Отже, римські літератори знайшли свої шляхи у творчості. Запозичені сюжети й герої ставали значно життєвішими і настільки зрозумілими, що ними захоплювалися не лише сучасники, а й пізніші покоління європейських читачів.

Римська література стала своєрідним містком, що з 'єднав античність із культурою нових часів. Цьому дуже сприяла латинська мова, що пошири­лася в усіх країнах Європи. В епоху Середньовіччя вона лишалася живою мовою духовенства, учених і граматиків, письменників і філософів (на відміну від давньогрецької, що вже на межі двох ер стала мертвою). Знання латини надавало можливість знайомитися з текстами письменників Риму, а та­кож із латинськими перекладами еллінських письменників і мислителів. На жаль, і оригінальних латинських текстів, і перепадів дійшло до нас не так уже й багато. Надто завзятими й войовничими виявилися нові господарі Європи — неосвічені феодали, що спалювали замки й монастирі — місця збереження витворів античної думки.

Важко переоцінити значення римської літератури для становлення лі­тератури подальших часів. Видатні ранні представники християнської цер­кви (Амвросій, Ієронім, Августин) удосконалювали свої проповіді, вивчаючи твори промовлених римських ораторів. Їм також належить заслуга збере­ження й поширення багатьох римських літературних пам'яток. Особливої слави зажив Вергілій, якого навіть вважали провісником народження Ісуса Христа ("християнин до Христа"). Саме так тлумачили християнські вче­ні згадку в поемі "Буколіки"про народження "золотої дитини". Навколо імені Вергілія в епоху Середньовіччя складалися легенди. На початку XIV ст. геніальний Данте назвав його своїм учителем і вихователем, зробив провід­ником через усі кола пекла й чистилища, символом поетичної майстерності та розуму.

Ще за доби раннього Середньовіччя поети черпали свої образи з творів римських поетів Овідія, Горація, Лукана та ін. За часів французького коро­ля Карла Великого (друга половина VIII ст.) починається особливе захоп­лення лірикою римських поетів, міфологічними мотивами та античними сюжетами. Поширеним розміром стає гекзаметр. Подібне зацікавлення римською давниною в різні сторіччя виникаю і в інших європейських краї­нах. Лірика трубадурів значною мірою спиралася на розроблену Овідієм кон­цепцію "мистецтва кохання". Перші римські романи становили спроби при­стосувати розважальні античні теми до смаків лицарства й мали у своїй основі міфологічні й часом історичні сюжети. Відомими на той час були ро­мани про Александра Македонського, про Енея, Троянську війну і т. д.

Так, у творах про Македонського цей видатний полководець поставав як легендарно-казковий ідеальний лицар. У його численних пригодах вияв­ляється не тільки військовий талант, а й надзвичайна допитливість і вели­кий розум славетного завойовника: він досліджує океанські глибини, підно­ситься в захмарні висоти.

Зрозумію, що лицарський роман не міг обминути багату на події та сповнену глибоких людських почуттів «Енеїду». Автори французьких рома­нів про Енея головну увагу звертали на епізоди, пов'язані з коханням Енея і Дідони, Енея і Лавінії. Але якщо у Вергілія шлюб двох останніх являє собою звичайну ділову угоду, де не залишилося місця ніякому любовному почуттю, то в романах воно ставало головним і розгорталося відповідно до законів "мистецтва кохання". Що ж до взаємин Енея і Дідони, то в романах їхнє кохання зображене як невмолима пристрасть, що мала закінчитися трагіч­но. У німецькій літературі лицарський роман «Енеїда». що належав мінезингеру Генріху фон Фельдеке, виявився першим зразком цього жанру.

Епоха Відродження з її пристрасним інтересом до людських почуттів, глибокою зацікавленістю античністю примусила вчених зовсім інакше оці­нити твори римлян, глибше розібратися в їхніх художніх достоїнствах. Во­ни почали складати списки книг римських авторів, писати коментарі та рецензії на них, виправляти численні помилки в латинських текстах, що їх припустили середньовічні переписувачі, перекладати європейськими мова­ми, писати різнопроблемні дослідження. Подібна наукова праця тривала і в пізніші часи.

До кінця XVIII ст. Європа захоплювалася римською літературою, гре­цька література ще не була оцінена по-справжньому. Тому Вергілія вважа­ли поетом значнішим і вагомішим, ніж Гомер, а римських драматургів — талановитішими за класиків грецької трагедії. Лише в XIX ст. відбулася переоцінка цінностей. Тепер перевагу почали віддавати античній Греції. Відкриття в її літературі тих проблем і аспектів, на які раніше не зверта­лося уваги, підштовхнуло вчених до іншої крайності: римську літературу почали зневажати і навіть дискредитувати, прямолінійно оцінюючи її як літературу виключно наслідувальну і вторинну. Безперечно, то були помилкові судження. Не слід забувати, що «вторинність» римської літератури була викликана об'єктивними причинами — її пізнішим розвитком і сильним впливом Греції, суспільство якої розвиваюся на початку зародження і становлення античності. Якщо грецька література відбивала надзвичайно вагомі й складні проблеми, пов'язані з блискучим злетом афінської демократії, то римська література свого найвищого рівня досягла в умовах Імперії й кризи римської полісної системи. Тому в ній переважають значно вужчі теми суб'єктивного існування окремого індивіда і розкриття його внутрішнього світу.

Посилання[ред. | ред. код]