Докази буття Бога

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

До́кази буття́ Бо́га — з'ясування того, чи Бог справді міг/може існувати.

Аргументи за і проти існування Бога пропонувались філософами, теологами та вченими протягом декількох тисячоліть. В наш час в філософській термінології ці питання розглядаються в рамках епістемології (теорії пізнання) та онтології (природи буття).

Більшість доказів на користь кожної думки можна розділити на три групи — метафізичні, логічні та суб'єктивні. Наведені докази не обов'язково повинні бути прив'язані до божества якої-небудь конкретної релігії, однак історично були сформульовані стосовно іудаїзму, християнству та ісламу, а аргументація базувалась на метафізиці древньогрецької філософії.

Загальноприйнятого доказу існування Бога не сформульовано, так як не існує загальноприйнятого визначення Бога.

Тим не менше, питання про існування Бога продовжує залишатись предметом жвавих філософських суперечок і громадських дискусій.

Філософські концепції[ред.ред. код]

Питаннями доказів буття Бога (якщо розглядати розробку даної проблеми історично) займалися такі філософи як:

  • Ансельм Кентерберійський, середньовічний філософ-богослов що запропонував онтологічний доказ в загально відомому трактаті «Прослогіон», а перед цим їм було запропоновано свого роду доказ від досконалості в роботі «Монологіон».
  • Гуніло середньовічний чернець, перший критик онтологічного доказу в роботі «У захист безумця», запропонував варіант спростування даного доказу.
  • Фома Аквінський у праці «Сума теології», висунув космологічний і телеологічний докази буття Бога.
  • Рене Декарт у праці «Міркування про метод», запропонував свій власний варіант підтвердження онтологічного доказу.
  • Бенедикт Спіноза в «Етиці» також розглядав онтологічний доказ.
  • Девід Г'юм у роботі «Дослідження людського пізнання» розкритикував космологічний доказ, а у «Діалогах про природну релігію» виклав власний варіант телеологічного доказу, а також і критику даного доказу.
  • Кант, у «Критиці чистого розуму» вказав на неможливість усіх запропонованих до нього традиційних доказів, а у «Критиці практичного розуму» запропонував доказ, який заснований на моральному аргументі.
  • Геґель, у «Лекціях про доказ буття бога» розкритикував критику Канта у відношенні неможливості традиційних доказів.
  • Бертран Рассел у статті «Чому я не християнин» запропонував ґрунтовну критику усіх як він вважав відомих йому способів на ґрунті яких доводять існування Бога.

Даною проблемою займалася також і безліч інших філософів, такі наприклад як Блез Паскаль, Б. Якобі тощо.

Теологічні концепції і аргументи[ред.ред. код]

Церква свідчить про можливість часткового пізнання Бога за допомогою розуму[1]. Credo, ut intelligam («Вірую, щоби зрозуміти»), як і intelligo, ut credam («Розумію, щоби вірити») Існує різниця між пізнанням Бога розумовим і надприродним. Пізнання може йти від причини до наслідка (індуктивне), або від наслідка до причини (дедуктивний). Є докази існування Бога психологічні (бл. Августин), космологічні (Тома Аквінський) та онтологічний (св. Ансельм Кентерберійський).

Психологічний аргумент[ред.ред. код]

Доказ існування Бога доводить людське сумління.

Космологічний аргумент.[ред.ред. код]

Самим древнім і найбільш популярним доказом буття Божого є, так званий космологічний аргумент. Із самої його назви видно, що в його основі лежить факт існування космосу, тобто всього навколишнього нас духовно-матеріального світу і властивому цьому світові закон причинності.

Реальність існування всього, що ззовні впливає на нашу свідомість і сприйняття, що виявляється змістом свідомості, не піддається сумнівові християнським реалізмом, який властивий християнській релігії. Категорично відкидаючи суб’єктивний ідеалізм, що ставить реальність матеріального світу під сумнів, християнський реалізм у цьому відношенні зходиться з матеріалізмом, будучи вільним, при цьому, від моністичної обмеженості й однобічності.

Загальність закону причинності для всіх духовних і фізичних явищ, для всього космосу, що спостерігається нами, ні в кого не викликає сумнівів. Оскільки кожен феномен і кожен об’єкт у світі має причину і є її наслідком, то і весь космос повинний мати свою причину, наслідком якої він є.

До того ж висновку приходимо, коли розглядаємо причинно-наслідковий ланцюг явищ, що не може мислитися безкінечним, тому що з приводу будь-якого феномена, що мав місце коли-небудь, як причина якого-небудь наступного явища, неминуче постає запитання: наслідком якої причини є цей феномен? Звідси логічно випливає наявність Першопричини, що не є наслідком чого-небудь, або має причину в самому собі, або зовсім по своїй сутності не підкоряється законові причинності. Таку Першопричину ми називаємо Богом.

Часто заперечують, що якщо все підкорено закону причинності, то і Бога не можна мислити безпричинним. Неправомірність цього судження стає очевидною, як тільки згадаємо, що закон причинності такий звичний для нас, даний нам у матеріально-духовному навколишньому нас світі, а Бог, як відомо, не належить до цього світу, і аж ніяк не мислиться його частиною, тому неправомірно поширювати на Нього будь-які закономірності властиві для цього світу, у тому числі і закон причинності. Більш того, сам цей закон створений Богом, як логічно випливає, разом із всім тварним світом, до якого він відноситься; Бог — Творець не тільки матеріальних і духовних об’єктів цього світу, але й існуючих між ними співвідношень і залежностей, в першу чергу це можна сказати про закон, що має універсальне значення, причини і наслідки.

Варто звернути увагу на думку, за якою всі причини речей знаходяться поза об’єктами або феноменами, що є їх функціями або наслідками. Так, причина появи на світ будь-якої людини лежить не в ній самій, але у взаєминах його батьків, причину існування будь-якого будинку або спорудження варто шукати в бажанні і праці архітектора та будівельників, причиною розжарення нитки в електролампі є електричний струм, що пропускається через неї, обумовлений роботою електростанції. Подібних ілюстрацій цієї закономірності можна було б привести незліченна безліч. Переконуючись в загальності даного твердження, ми одержуємо підставу вважати, що причина існування сукупності матеріальних і духовних об’єктів, яких ми називаємо космосом або Всесвітом, теж має причину поза кожною з цих об’єктів, поза самим Всесвітом.

Цим усуваються спроби пантеїстів шукати причину буття матеріального світу в самому цьому світі, інакше — у самій природі і заперечувати буття Бога як Особистості.

Коли прихильники даного доказу говорять, що світ (Всесвіт) — поза Богом, вони мають на увазі, що ми далекі від будь-яких просторових уявлень і не заперечують всюдисущності Божої, а лише усувають небезпеку уявлення про тотожність Бога зі світом, властивого пантеїзмові, але зовсім неприйнятного для будь-якого теїста, особливо для християнина.

Якщо будь-які просторові представлення непримінимі до Бога, то в такому ж значені неприйнятними по відношенні до Нього і тимчасові співвідношення. Причина, як правило, передує наслідкові і складає з ним ланцюжок причин-наслідків і тим самим виявляється нескінченою. Якщо будь-яка подія, що служить причиною викликаного нею наслідку, то виникає питання: що було до неї. Задовільний відповідь на це запитання ми отримаємо, лише, що час (як і простір) є не більш ніж існування матерії. Таким чином час мислиться існуючим тільки разом із буттям матерії і поза буттям його існування може розглядатися в абстракції, на практиці час без матерії не проявляється. І тут можливий намір поширити на Бога час і простір, приписати Йому ці форми існування властиві для нас,— мислити Його в часі і просторі. Проте такого роду намагання настільки ж марні, як і розглянута вище спроба поставити над Богом створений Ним же закон причини і наслідку.

Час і простір — форми існування створеного, видимого світу і на Бога, Творця світу не поширюються. Неправомірно категорії і закономірності відносних реалій застосовувати до Абсолютної Реальності, до Бога, для Якого „один день немов тисяча років, а тисяча років немов один день” (2 Пет. 3:8) Такі поняття, як вічність і нескінченність, — категорії, недоступні не тільки людському розумові, але й навіть уяві.

Телеологічний аргумент.[ред.ред. код]

Будь-яке явище ставить перед людською свідомістю питання причини і мети даного явища. Закон причинності пронизує всю матеріальну і духовну дійсність, змушуючи замислитися про Першопричину цієї дійсності; наявність доцільності завжди змушує мати на увазі чиюсь розумну діяльність, інакше кажучи, доцільність світу в тому або іншому окремому його феномені неминуче приводить до висновку про існування не просто причини, а розумної причини, що додає даному явищу визначену цілеспрямованість. Таким чином, наявність доцільності в тих або інших діях, процесах і інших феноменах вказує на доцільність мислячого Творця.

Так, маючи справу з яким-небудь механізмом, ми безсумнівно, можемо визначити призначення кожної деталі. Кожна деталь виконує одну або ряд функцій, а взаємодія всіх деталей сприяє доцільної діяльності всього механізму в цілому, виконанню ним свого призначення. В основі конструкції машини закладений задум конструктора. Цілеспрямованість його мислення позначається не тільки на кінцевій меті створення машини в цілому, але і на цільовому призначенні кожної з її деталей, на раціональності дії кожної деталі. Вдивляючись у навколишній нас світ і предмети які нас оточують ми можемо констатувати наявність доцільності, що пронизує більшість явищ.

Явні порушення доцільності, як правило, повинні бути віднесені на рахунок свідомої діяльності людини, що втручається в цикл природних явищ, керуючись своїми довільними цілями, котрі часто розходяться з напрямком природної доцільності.

Людство впливає на природу, підкоряє її своїм цілям, у більшості споживацьким, вступаючи тим самим у протиріччя з доцільністю, закладеною в природних умовах і викликаючи штучні зміни, які нерідко досягають глобальних розмірів. Тим часом все більш затверджується і здобуває наукову обґрунтованість переконання в тому, що у природі всі взаємопов’язано не тільки причинністю, але і доцільністю. Навіть такі явища, що, здавалося б тимчасові і миттєві, що виникають та протікають спонтанно, як наприклад, землетрус, виверження вулканів, урагани і т. ін., займають, своє місце в загальній структурі природних процесів і мають своє призначення.

Одним з найбільш яскравих відомих нам проявів доцільності в природі є комплекс умов, що забезпечують можливість життя на нашій планеті, — як відстань Землі від Сонця, швидкість її обертання навколо своєї осі і швидкість переміщення навколо Сонця, наявність у Землі захисних сфер (атмосфери, стратосфери, іоносфери), границі і перепади температури, атмосферного тиску і вологості. Неважко переконатися в тім, що навіть незначні зміни цих факторів (хоча б одного з них) спричинили б за собою неможливість життя на планеті.

Доцільність у природі очевидна: кожен елемент усієї світової феноменології виявляє у взаємодії з іншими своє цілеспрямоване призначення. Наявність очевидної доцільності у світі з найдавніших часів наштовхувало людську думку на визнання розумного творчого Начала, що не лише сотворив світ, але і надав світові і його складеним елементам цю доцільність. тут доцільним є запитання про доцільність всього Космосу. Можна з впевненістю сказати, що ціль буття тварного світу, так само як і ціль його створення, відома тільки Самому Творцеві. Ми наділені здатністю оцінювати доцільність існування, що спостерігається лише нами, і взаємодії його елементів. Проте Творцеві було завгодно дати нам у Своєму Одкровенні поняття і про кінцевих цілі світотворення.

Окремі мислителі і цілі філософські школи, що заперечують Творця як розумну Причину світотворення, що додала Своєму творінні в цілому, і кожному його окремому елементові доцільність, намагаються не зауважувати свідомість природних явищ і процесів. Там же, де обминути конкретні факти неможливо, робляться спроби „пояснень”, що в остаточному підсумку зводяться до теорії статистичної випадковості. Проте надуманість і штучність подібних побудов не тільки суперечить здоровому глуздові, але і залишає без пояснення складність таких феноменів, як людина з її психологією і фізіологією, різноманіття тваринного і рослинного світу, сутність гравітації, силового поля, електромагнітних хвиль і інших феноменів, доступних нашому пізнанню лише у своїх проявах, але не у своїй сутності.

Онтологічний аргумент.[ред.ред. код]

Існування розумної Першопричини. Богослов Ансельм, архієпископ Кентерберійский (1033-1109) заявляв що у нашій свідомості є ідея Бога як Істоти абсолютно досконалої, позбавленої яких-небудь недосконалостей. Все існуюче, досконаліше того, що мислиться, але буттям не володіє; виходить, якби Бог не мав буття, то Він не міг би мислитися як Істота абсолютно досконала. Таким чином, поняття буття невід’ємне від ідеї Бога. Мислячи або говорячи про Бога, ми говоримо про Нього як про Сущого і тим самим сповідаємо Його буття. Поняття буття розглядається як складова самої ідеї Бога, а ідея про небуття Бога, навпроти, виявляється, з погляду Ансельма, абсурдною, тому що вступає в протиріччя із самим поняттям „Бог”. Ми не можемо мислити або говорити про Бога інакше як про Сущого: вимовляючи або мислячи слово „Бог”, ми тим самим затверджуємо Його буття. Корисно відзначити, що це заключення розуму повністю узгоджується з ім’ям Божим, відкритому Мойсеєві на горі Хорив — „Сущий” (Яхве). У цьому Одкровенні Бог зв’язує Своє ім’я зі Своїм буттям, не даючи про Себе знати що-небудь інше, крім Свого Буття. Сам зміст цього імені може служити підставою апофатичного постулату, тому що про Бога і Його Сутність ми не можемо нічого знати поза Одкровенням, крім Його буття, та й воно стає відомим людині теж у результаті Одкровення.

В наш час онтологічний аргумент здобуває зовсім новий аспект, зв’язаний із проголошеною діалектичним матеріалізмом „теорією відображення”. Відповідно до цієї теорії, зміст людської свідомості є не більш як відображенням реально існуючої дійсності. Переконливо показується, що навіть казкові химерні образи і уявлення завжди містять елементи дійсності навколишнього світу. Так, говорячи про нібито фантастичні казкові образи  неважко помітити що казка наділяє їх цілком реальними рисами — головами, очима, мовами, вогнем, світлом, жаром, злісним вираженням очей, фізичною силою й ін. Таким чином, плодом фантазії виявляється лише комбінація цих рис, у житті не зустрічаються властивості в поєднаннях які ми бачимо в казках, але  не може виявитися змістом нашої свідомості що-небудь, що зовсім виходить за межі реального буття. З цією теорією варто погодитися повністю — у нас не було б ідеї Бога, якби Бога не існувало, інакше кажучи, наша ідея про Бога не може бути ні чим іншим, як відображенням Його реального буття, подібно тому як наше уявлення про Сонце є відображенням у нашій свідомості об’єктивного буття цього світила.

Не було б Бога, виникнення самої ідеї Бога виявилося б неможливим. На це атеїсти, втому числі і Людвіг Фейєрбах і йому подібних, звичайно намагаються заперечувати, заявляючи, що ідея Бога носить збірний характер, являючи собою комплекс позитивних властивостей, зведених в абсолют. Тим самим Фейєрбах ставить проблему з ніг на голову, стверджуючи, що не Бог створив людину, а людина — Бога по своєму людському образу і подобою. Ахиллесовою п’ятою цього, із зовнішньої сторони ефектного, твердження є відсутність у навколишньому нас світі чого-небудь абсолютного; усяке матеріальне і духовне, відоме по досвіду буття відносне; саме сприйняття навколишньої нас матеріальної дійсності теж сугубо відносно. Таким чином, ідея Абсолюту не може бути запозичена з навколишнього світу; сама собою ця ідея, відповідно до теорії відображення, теж не могла б виникнути; її наявність у нашій свідомості може бути пояснено тільки впливом на нього реально існуючої вищої Дійсності, реально Сущого Абсолюту, інакше кажучи — Бога.

Моральний аргумент.[ред.ред. код]

Якщо космологічний і телеологічний аргументи  на користь буття Божого мають своєю передумовою існування тварного світу з його закономірностями, якщо онтологічний аргумент ґрунтується на самій ідеї Бога як Абсолюту, то моральний аргумент в ряді інших найбільш антропологічний: в основі його лежить властива людині здатність моральної оцінки дій і вчинків, у т.ч. власних (самооцінка) і спостереження вчинків, що є об’єктами, інших осіб. Моральний аргумент враховує, що така здатність належить тільки людині, і наявність у людей моральних суджень, що мають, як правило, категоричний характер, не може мати іншого походження, крім божественного.

Такий висновок властивий людству споконвіку, від початку його існування, проте у найбільш яскравому, філософськи обґрунтованому виді ми знаходимо його в Еммануїла Канта. Як відомо, Кант критикував вже відомі нам аргументи про буття Боже, вважаючи, що вони не мають доказової сили, проте він вніс великий вклад у богослів’я, вказавши на властиву людині здатність моральної оцінки, категоричність якого, на його думку, не може бути пояснена інакше, як посиланням на її божественне походження. „Зоряне небо що наді мною і моральний Закон у мені — ось що переконує мене в бутті Бога”, — любив говорити Кант. Властиві людині моральні судження Кант називав категоричним імперативом і стверджував, що імперативні судження моральної переконаності (які ми називаємо „совістю”, „голосом совісті” і т.ін.) не мають потреби в обґрунтуванні, маючи самі по собі абсолютний характер.

Богослов'я стверджує, що всі спроби нерелігійного пояснення властивого людині внутрішнього переконання в моральній правоті або неправоті при здійсненні нею тих або інших вчинків виявляються при ближчому розгляді безуспішними. Воно не може бути пояснено дією ні біологічних, ні соціальних факторів, до яких звичайно намагаються звести виникнення і формування цієї моральної переконаності ті, хто заперечує її надлюдське, надприродне, інакше — божественне походження.

Моральна свідомість часто вимагає від людини поводження, що йде врозріз з біологічно властивими всьому живому інстинктами самозбереження, із законом боротьби за виживання. Ніхто не стане заперечувати актів самопожертви заради порятунку життя, здоров’я, інколи навіть заради благополуччя інших людей, не зв’язаних з даним об’єктом родинними або якими-небудь іншими стосунками. Наприклад інстинкт самозбереження, закон прагнення до виживання можуть утримати людину від всього, що йде врозріз із властивими всьому живому егоїстичними спонуканнями, але ніяк не можуть спонукати людину до біологічної самопожертви. Кожен такий вчинок можна розглядати як порушення законів біології, законів природи — як щось надприродне. В тому ж руслі лежать подвиги, вчинені протягом тривалого часу, що вимагають великого терпіння, постійного подолання власного егоїзму, як наприклад, догляд за важкохворим, позбавлення себе необхідного заради збереження життя іншого.

Що стосується соціального фактора, то історично відомо, що совість суцільно і поруч виявляється в протиріччі з вимогами соціального середовища, спонукає людину врозріз із вимогами часу і суспільства і у своїх моральних рішеннях зневажати думкою цього середовища.

Вчені які захищали буття Бога[ред.ред. код]

Фома Аквінський[ред.ред. код]

Космологічний[2] містить 5 доказів існування Бога. Космологічний доказ був відомий раніше, але Фома Аквінський скріпив його аристотелізмом.

Ось ці докази існування Бога.

  • Бог є першорушитель.
  • Бог є діюча творча першопричина
  • Бог є першотворець
  • Бог є найвище благо та найвища досконалість
  • Бог є найвища мета.

Ансельм Кентерберійський[ред.ред. код]

У «Монологіоні» — 3 докази існування Бога

  1. Все прагне до блага, Бог — найвище благо
  2. Бог є межа за величиною,
  3. Бог як абсолютно досконале замикає собою ієрархічну драбину прагнення істот до досконалості.

У «Прослогіоні» дано головний (онтологічний) доказ — Бог є те, вище чого нічого не можна помислити.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. (пор.: Прем 13, 1-9; Рим 1, 19-20: DS 3004, Vatic. I, Cap. 2; Vatic. II, DV, 6)
  2. 5 доріг Томи Аквінського «Суми Теології» кн 10, 11