Християнство і війна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Православна та католицька церкви підтримують ідеї справедливої війни яку можна розпочати тільки для захисту своєї батьківщини від нападників, більшість протестантських церков не підтримує такої ідеї і стоять на засадах пацифізму та антимілітаризму.

Ідеї християнської доктрини справедливої війни є в міжнародному праві та лягли в основу наукової теорії. Американський політолог Майкл Волцер у книзі «Справедливі і несправедливі війни» систематизував принципи справедливої війни. Розподіливши їх на дві групи:jus ad bellum (умови за яких війна може бути розпочата) і jus in bellum (прийнятні способи ведення війни)[1].

Справедлива війна – це проміжна позиція між крайніми постулатами пацифізму і мілітаризму. Перший – утопічний; другий – антихристиянський. Християнство намагається мінімалізувати зло а і приймає виклики складної реальності. Християни надіються на світ без гріха і насилля, обіцяний у Священному Писанні, який настане після другого пришестя Ісуса Христа[1].

У тих чи інших формах християнське духовенство займалось душпастирською опікою воїнів і благословляло їх на ведення війни якщо вона не була гріховною. Так, в Україні існує капеланське служіння . В країнх НАТО існує капеланство НАТО.

Християнська церква до розділення (1051) і війна[ред. | ред. код]

Історичні записи вказують на те, що православні християни часто брали участь у жорстоких військових конфліктах. Відсутність однозначної позиції в християнських теологів про виправдане застосування сили, виникає з таких чинників, як 1) всебічна теологічна опозиція, 2) відносини між церквою та державою, 3) законодавча юрисдикція, 4) впливи Закону Джихаду, 5) Слов'янський культурне вплив; 6) націоналізм та патріотизм; 7) амбівалентність канонічного права щодо застосування сили; 8) дилема військового втручання;[2]

Військова служба має риси, відповідні до устрою церковного життя, підлеглій ідеї служіння: підкреслена ієрархічність, а послух старшим прирівнюється до високої доблесті і неухильному дотримання закону. На церковній і на військовій мовах вищий прояв жертовного служіння, в одному випадку Богу, в іншому батьківщині, іменується однаково - подвигом. Християнське ставлення до війни передбачає допустимість, а в певних випадках і моральну необхідність для християнина нести військову службу в силу службових обов'язків, за призовом на законних підставах, або коли совість спонукає його до добровільної служби.

Чітку пацифістську позицію продемонстрували Тертуліан (ІІІ ст.) та Оріген (ІІІ ст.) — визначні християнські мислителі які були засуджені за єресі.[3]

Участь перших християн[4] у державному, суспільно-політичному житті, а відтак і у війнах в більшій мірі стала необхідна з проголошенням на поч. IV ст. християнства державною релігією Римської імперії (Міланський едикт). У цих умовах, за словами протопресвітера Іоанна Мейендорфа, «всі вчення про непротивлення насильству, будучи доведені до логічного кінця, претворюються на лицемірство ... Якщо людина не хоче жодним чином брати участь у військовому насильстві, то вона повинна також відмовитися і від сплати податків, і від участі у виборах. Єдиною альтернативою громадському існуванню може бути чернецтво, що проповідує повний вихід із суспільства»[5]. Такими прикладами полишення військового служіння в ім'я чернечих ідеалів можуть служити житія свт. Мартіна Милостивого, єп. Турського († бл. 400, пам. 12 жовтня.), який обрав після кількох років військової служби - чернече життя, преподобних Варнави й Іларіона (V ст., пам. Кіпр. ц 21 жовт.), які відмовилися від почестей військової служби і пішли у відокремлене самотнє місце для аскетичного життя.

Православна Церква схвалює захисну війну і ніколи не засуджувала солдатів які захищали свою батьківщину від ворогів які на неї нападали. Визнаючи війну злом, Церква все ж не забороняє своїм чадам брати участь в бойових діях, якщо мова йде про захист ближніх і відновлення знищеної справедливості. Тоді війна вважається хоча і небажаним, але вимушеним засобом. Православ'я в усі часи відносилося з найглибшою повагою до воїнів, які ціною власного життя зберігали життя і безпеку ближніх.[6]. Військова служба не є перепоною до спасіння.

«Ті хто взяв меч, від меча загинуть» (Мф. 26. 52), - в цих словах Спасителя знаходится обгрунтування ідеї справедливої війни. З християнської точки зору, поняття моральної правди в міжнародних відносинах повинно спиратися на такі основні принципи: любов до своїх ближніх, свого народу і Батьківщини; розуміння потреб інших народів; переконання в тому, що на благо свого народу неможливо служити аморальними засобами. Ці три принципи визначили моральні межі війни, які були вироблені християнським світом в середні віки, коли, застосовуючи до реальної ситуації, люди намагалися приборкати стихію військового насильства. Уже тоді існувала переконаність, що війна повинна вестися за певними правилами, що і людина яка воює не повинна втрачати свого морального обличчя, і не забувати, що її противник - така ж людина, як і він сам[6].

У давньому церковному пам'ятнику "Апостольські постанови" міститься святе передання, яке походить від апостола Павла: «Якщо приходить воїн, то нехай вчиться не ображати, не обмовляти, але задовольнятися платнею яку отримує; якщо кориться, нехай буде прийнятий, а якщо перечить, нехай буде вигнаний»[7]. Святі отці розбирають також питання про те, чи можна підкорятися злочинним наказам, які вказують, наприклад, вбивство мирних, беззбройних людей, вбивство полонених та інші порушення заповідей Божих. Як в такому випадку чинити православному солдатові, ясно говорить святитель Тихон Задонський: «Що не противно Законові Божому наказують, слухай і виконуй: в іншому не слухай, так як личить більше коритися Богу, ніж людям ( Дії. 5: 29.) так робили мученики святі ... якщо [командир] велить неправду робити, образити, вкрасти, збрехати і інше - не слухайте. Якщо загрожує за це покаранням - Не бійся »[8].

Заборони священикам та монахам брати в руки зброю[ред. | ред. код]

Церква ніколи не благословляла кліриків на носіння зброї. Священнослужителі приносять безкровну Жертву, і тому не тільки пролиття людської крові, але навіть крові тварин несумісне зі священним саном. Така ж заборона поширюється і на ченців, які не мають священного сану. 83 апостольське правило: «Єпископ, або пресвітер, або диякон, який у військовій справі вправляється і що хоче удержати обох, тобто римське начальство і своє священство: нехай буде позбавлений священного чину. Бо кесареві Кесареве, а Боже Богові »[9]. Визначення IV Вселенського Собору ще більш строге: «Тим хто вступив один раз в клір і монахам ми визначили не вступати ні в військову службу, ні в мирський чин: інакше ті хто посміли це зробити і не повернулись з каяттям до того, що перше обрали для Бога, будуть піддані анафемі»[10].

За тлумаченням Івана Зонари, у 83 апостольському правилі говориться не про військову службу у власному розумінні слова, але про свого роду військових чиновників: «Думаю, - пише він, - що тут військовою справою правило називає не носіння і дії зброєю або начальство над воїнами, але розпорядження військовим майном, наприклад, роздачу військової платні, або видачу воїнам певного провіанту, або набір до війська, або інші якісь посади, які і в цивільних законах називають військовими»[9].

У історії християнської Церкви були приклади, коли за носіння зброї і навіть пряму участь в бойових діях на священнослужителів не накладали заборон, але канонічна норма не втрачає від цього своєї сили. Дана канонічна норма не відноситься до виконання кліриками їх прямих пастирських та інших церковних обов'язків по відношенню до військовослужбовців, навіть капеланському служінню яке не передбачає ні носіння, ні використання зброї. Хоча полкові священики й ін. клірики не носили зброї, під час бойових дій і вони здійснювали військові подвиги[11].

Святі воїни християнської церкви до розділення (1051 р.)[ред. | ред. код]

Історія Церкви знає чимало воїнів і полководців, прославлених християнськими чеснотами. Церковне передання розповідає що римського сотника Лонгина що ніс варту біля Хреста при розп'ятті Спасителя. Він увірував в Христа і пізніше прийняв мученицьку кончину. В армії Римської імперії II - поч. IV ст. служило вже велика кількість християн, про що свідчить сонм воїнів-мучеників, які прийняли смерть за віру в Ісуса Христа в періоди гонінь. Останнє велике гоніння на християн при імп. Діоклетіані в поч. IV ст. почалося саме з знищення християн в армії[12]. Одним з головних приводів до гонінь була відмова християн від обов'язкової всім держ. службовцям Римської імперії, зокрема офіцерам, участі в язичницьких жертвопринесеннях. За цю відмову прийняли мученицький вінець воїни мч. Віктор (II ст., пам. 11 листопада., пам. зах. ц. 14 травня), Віктор, мч. Марсельський († бл. 290), великомучеників Георгій Побідоносець († 303, пам. 23 квітня.) - один з найбільш шанованих христ. святих, покровитель воїнів, і Феодор Тирон († бл. 306, пам. 17 лют.), Олександр Римський, мч. Дризипарский († поч. IV ст., пам. 13 травня, грец. 25 лютого., зах. 27 березня), воїни Фіванского легіону (поч. IV ст.), Мч. Варвар Воїн († бл. 362, пам. 6 травня, пам. Зах. церк. 14 травня) та багато інших. Серед святих воїнів перших століть християнства широко шануються також мч. Андрій Стратилат († бл. 300, пам. 19 серпня.), Великомученики Димитрій Солунський († бл. 306, пам. 26 жовтня.), Феодор Стратилат († 319, пам. 8 берез., 8 червня) і Артемій Антіохійський ( † 362, пам. 20 жовтня.), мч. Іоанн Воїн (IV ст., Пам. 30 липня) і ін. Житія цих святих оповідають і про їх неабиякі військові подвиги, скоєні за допомогою благодаті Божої, - їх християнська совість не суперечила військовій службі в легіонах язичницьких імператорів Риму[11].

Церква прославила у лику святих безліч воїнів, а в богослужінні молиться про допомогу особливо для «христолюбивого воїнства». У православних житіях святих сказано, що вимушена війна, спрямована на захист православної віри і християн, на оборону своєї Батьківщини, однозначно виправдана, і участь у ній православних воїнів отримує благословення Господнє. Багато святих, навіть не будучи воїнами, але єпископами, священиками та ченцями, в моменти війни і реальної загрози брали участь у війні, командуючи обороною землі[13].

Православна церква і війна[ред. | ред. код]

Християнські теологи загалом згодні з тим, що православна церква не поділяє теорію справедливої війни у західному (католицькому) сенсі, складена з точки зору декретних принципів jus ad bellum (умови за яких війна може бути розпочата) і jus in bellum (прийнятні способи ведення війни) Православне християнство примирило пацифістський принцип Євангелія із обов'язком захищати слабких та вразливих перед лицем жорстокого насильства. Православна Церква ніколи не керувала громадським життям, і в результаті вона ніколи не мала контролю над армією, щоб розробляти та розвивати правоохоронну політику, як це було в Західній Церкві після падіння Риму від Вестготів в 410 р. н.е.[2] Православні військовозобов'язані просто підпадали під юрисдикцію держави, і слідували певній законодавчій процедурі[14]. Коли мова йшла про внутрішнє або зовнішнє застосування сили, Православна Церква діяла виключно з консультативної точки зору[15].

Ставлення православної Церкви до військової служби визначається християнським розумінням війни і миру: війна є зло, причина якого, як і зла в людині взагалі, - гріховне зловживання свободою яку дарував Бог[16].

Православна церква до за кожним богослужінням молиться за «владу і військо», а в заупокійних єктеніях, як правило, згадуються «князі й воїни православні, за віру і батьківщину життя своє віддали».

«Ми поставлені на Руській землі від Бога стримувати вас від пролиття крові» — казав митрополит Никифор київському князю Рюрика Ростиславовича.[17]

Позбавлений сану патріарх Діонісій IV у 1688 р. взивав до патріарха московського Йоакима захоплювати землі для звільнення їх від єресі і полонених:"Хоча б словом зрушив ти силу царської влади, щоби підняли войовничу зброю проти лютих вовків...Нагадай святим царям чесні страждання Господа нашого, Хрест та інше, нехай нас, синів і спадкоємців Свого царства, причасниками зробить, нехай візьмуть вони військову зброю, маючи перед собою хрест, як великий, поміж царів вічнопам’ятний і святий Костянтин, і підкоріть варварські народи під ваші ноги, і тоді пролунає «цим перемагай»[18]. Дивись-но, брате, якщо не зволієш, аби було від вас звільнення вірних, затям собі добре, як будеш давати звіт Богові, тому що казав і повторював: гріха не маю. Нині ж відповіді не маєш, кров тих полонених братів на руках ваших лишатиметься"[19].

Храми та монастирі в честь перемог[ред. | ред. код]

Ікона "Богородиця - покровителька українських воїнів".

В Росії символом молитовної пам'яті про воїнів, які померли за неї, було спорудження храмів і монастирів. Олександро-Невська лавра в честь Святої Трійці в Санкт-Петербурзі була заснована в пам'ять про перемогу в 1240 р. війська Олександра Невського над шведами. Головним пам'ятником перемоги Росії над Наполеоном є храм Христа Спасителя в Москві, стіни якого прикрашають мармурові меморіальні дошки з іменами героїв війни 1812 р. Пам'ятником героям Кримської війни (1853-1856) є Володимирський собор в Севастополі, де були поховані адмірали М. П. Лазарєв, В. О. Корнілов, В. І. Істомін, П. С. Нахімов.

Благословення воїнів та зброї[ред. | ред. код]

У РПЦ в 1995 р. був створений синодальний Відділ Московського Патріархату по взаємодії зі Збройними силами та правоохоронними установами. Відновлено практику проведення нарад і з'їздів духовенства РПЦ, яке духовно служить військовослужбовцям. В ПЦ України є Синодальний управління військового духовенства який займається вихованням капеланів та співпрацею із ЗСУ, НГУ, ДПСУ та ін. військовими силами. В УГКЦ та Протестантів (Перший український батальйон військових капеланів) також є окремі відділи душпастирської опіки військових.

Святі православні воїни особливо шановані в Україні[ред. | ред. код]

Чимало князів - полководців і воїнів - є серед українських святих. «А у нас скільки князів прославлені мощами? .. однак яків воювали, - відзначав свт. Феофан Затворник.- У Києво-Печерській лаврі в печерах є мощі воїнів »[20]. Серед св. українських воїнів є:

Святі православні воїни особливо шановані в Росії[ред. | ред. код]

Деяких особливошанованих в Росії святих більшість православних в Україні а найбільше це віряни УПЦ КП та УАПЦ не вшановує через їх загарбницькі дії щодо України й низьку значимість для православ'я в Україні та далеку географічну віддаленість. Багато православних вірян в Україні не вважають їх святими.

Серед святих воїнів особливо шанованих на теренах Росії є такі святі:

Католицька церква і війна[ред. | ред. код]

Хрестоносці штурмують Константинополь (Ежен Делакруа, 1840). Найвідомішою подією Четвертого хрестового походу стало пограбування православного Константинополя

Участь священнослужителів у військових діях були, зокрема в хрестових походах.[11] Рішучі дії іспанських патріотів проти червоної загрози Андрей Шептицький назвав «святою революцією, що боронить Божу справу й батьківщину»[22]

Господь, проливший кров за нас!

За Тебе ми йдемо до бою.
Ми віримо: настав наш час.
На мусульман піднімем зброю.
Брати! Погрузли ми в гріхах,
Та свої душі ми врятуєм —
Відкинувши усякий страх,
Святеє місто ми здобудем.
Господь! Якби Ти захотів,
За мить звільнив би Палестину
— Прогнав би всяких ворогів,
Як той пастух жене скотину.
Але, безмежно милостивий,
Дозволив Ти своїм стадам
Зібратись у міцні дружини,

Бо погибаємо в гріхах
— Невідомий середньовічний автор
цит. за Медден Т. Про справжнью історію

Католицький іспанський теолог Франсиско де Віторія (бл.1486-1546) протестував проти псевдорелігійної війни що велася з тубільним населенням. Він пояснював традиційне християнське вчення про недопустимість навернення силовим шляхом. Де Віторія писав: "Якщо ці варвари не хочуть визнати Христа своїм Господом, це не є приводом, аби воювати з ними чи вчинити їм хоч якесь зло. (...)... Навіть у тому випадку, якщо віра була запропонована варварам достатньо переконливим і аргументованим чином, їх небажання визнати і прийняти її ще не є достатнім приводом оголосити їм війну і позбавити їх їхньої власності. Цей висновок належить св. Томі, котрий говорить, що невірних,які не побажали прийняти віру, не можна змушувати (...) Ніколи християнські імператори, що мали своїми радниками святійших і мудрійших Пап, не воювали з невірними по одній лиш причині, що ті не хочуть прийняти християнську релігію (...) єдино можливою підставою для завоювання може бути захист невинних від канібалізму і людських жертвоприношень"[23].

Католицький пацифізм[ред. | ред. код]

В 1965 році оглядач католицького журналу «Commonweal» Вільям В. Шеннон захищав ідею «превентивного використання військової сили з метою завадити Китайській народній республіці отримати ядерну зброю».[3]

Річмондський єпископ, Вільям Салліван назвав теорію справедливої війни «виправданням для розв’язання брудних війн, інтелектуальною гімнастикою, найгіршою казуїстикою».[3]

Дороті Дей пропагувала своє бачення апокаліптичного ненасильницького анархізму. Томас Мертон рекомендував ненасильство за рецептами Ганді, а потім перейшов у дзен-буддизм.Єзуїти брати Берріган відмовилися від католицької доктрини справедливої війни як від безкорисної, вломилися в урядову установу, вилили кров на призивні списки, перелізли через паркан воєнної бази і розбили конус корпусу ракети.[3]

Протестантизм і військова служба[ред. | ред. код]

Більшість протестантів відкидають теорію справедливої війни і не бажають воювати взагалі в будь-якому випадку. У ХІХ ст. протестанти відмовилися від повинності за релігійними переконаннями. Хоча в цьому питанні не всі протестанти були одностайними.

Наприклад, адвентисти сьомого дня Київської губернії вважали, що вбивати не можна з власної волі, але якщо наказує влада, то це робити можна навіть у мирний час, бо відповідальність нестиме представник влади. Ще одне міркування: вважати гріхом, якщо перебуваючи на військовій службі, противитися начальству, адже це фактично противитися Богу, але, вживаючи зброю, потрібно не наносити шкоду супротивнику, тобто стріляти вниз, угору і не влучати в людину”[24]. Свідки Єгови і Квакери відкидають військову службу[25]. Аналогічну доктрину пацифізму підтримують толстовці, меноніти, бабтисти, молокани. Під час другої світової війни із 5000 тисяч ув'язнених за відмову служити у військах - 4000 були Свідками Єгови[26].

У деяких деномінаціях наприклад анабаптистів, допускалась участь кліриків у бойових діях із застосуванням зброї, але через відсутність у них вчення про таїнство священства «священик» який воював не вважався у них таким[11].

Іконографія святих воїнів[ред. | ред. код]

В одязі воїна, і з військовими атрибутами на іконах можна побачити ікони святих мучеників, благовірних кнізів та княгинь, а також Ісуса Христа. Також часто у військових обладунках на іконах зображують ангелів, зокрема святий Архистратиг Михаїл із вогнянм мечем і щитом. [27] Серафими і Херувими в інтер'єрах храмів часто зображуються із лабарумом (древнім римським воєнним шдандартом). На лабарумах Ангелів часто зображується триразове: «Агіос» тобто «святий» (Це невпинне ангельське славослов'я: «Свят, свят, свят Господь Саваот! Вся земля повна слави Його!» (Іс. 6: 3)[28]

Христос в облаченні Воїна. Мозаїка Архиєпископської капели, Равенна. кін 5 - поч. 6 ст. Мозаїка ілюструє слова 90 псалма.
Христос з мечем в руках. Фреска XIV століття в монастирі Високі Дечани. Сербія. Косово. Відображає слова Євангелія: «Не мир Я приніс, але меч» (Мф.10: 34).

У православ'ї[ред. | ред. код]

Святий великомученик Георгій Переможець. Зверху намальована правиця Бога яка символізує перемогу завдяки Божій а не людській силі.

Мученики і благовірні князі нерідко зображуються на іконах в одязі воїнів, подібних до тих, які носили у Візантійській імперії та Русі. Ікони мучеників-воїнів почали дуже пошируватись через політичні причини, коли ускладнилося становище Візантійської імперії: постійно велися війни, і люди особливо зверталися за допомогою до небесних покровителів. З XI століття починає активно розвиватися іконографія воїнів: Георгія, Феодора Тирона, Феодора Стратилата, Прокопія, Меркурія, Євстафія, Димитрія, Артемія, Нестора. В перші віки християнства ікони спонукали тих хто на них дивиться до наслідування мученицького одвигу. Ікони мучеників у обладунках та мечах мали на меті показати святість воїна та показати гарний приклад захисту вітчизни.

На православних іконах у військових обладунказ та з мечами пишуть тільки тих святих, які за життя були воїнами. Кожна деталь на іконі глибоко символічна. На Русі іконографія Святих воїнів у вигляді вершників отримала особливого поширення. [29]

У католицизмі[ред. | ред. код]

Біблія[ред. | ред. код]

Професор МДА Олексій Осипов каже: "Виходячи із численних фактів старозавітної історії і євангельських прикладів... можна цілком впевнено стверджувати, що не всі силові дії слід класифікувати як безумовно несправедливі, гріховні. Можливе і справедливе застосування сили..."[30]

Старий Завіт[ред. | ред. код]

Є заповідь "Не вбивай!" (Вих. 20:13). Але це не означає що вбивати не можна бо таке заперечення буде суперечити Святому Письму. Бог дав Мойсею не тільки заповідь" Не убий ". Він дав йому також і повчання про те, як вести війну, щоб перемогти ворогів (Див .: Вих. 21:22) ". Нерідко Бог Сам наказував ізраїльтянам починати війни проти інших народів (див .: 1 Цар. 15: 3; Нав. 4:13), і Бог же призначав смертельне покарання за багато злочинів (див .: Вих. 21:12, 15; Лев . 20:11 та ін.).

У давнину богообраний народ вів часті війни з сусідніми народами. Згідно із законом Мойсея, кожен ізраїльтянин, крім Левитів, повинен був носити зброю (див .: Числ. 1: 3; 2:33; 26: 2). Святе Письмо містить безліч віршів, в яких йдеться про те, що Сам Господь благословив військове служіння, навчив пророка Мойсея того, які військові формування повинні бути в ізраїльському народі, як дислокуватися, ким управлятися.

У Старому Завіті є безліч вказівок на те, що необхідно вчитися війні (див .: Суд. 3: 2), як виходити на війну (див .: Числ. 10: 9), що необхідно робити після війни (див .: Числ . 3:19; Втор. 31:19). Війна була необхідністю для євреїв, так як язичницькі народи що оточували їх, вели постійні війни зі своїми сусідами. Більш того, можливість мирного співіснування з язичниками і розбещеними до крайнього ступеня народами представляло для юдеїв велику небезпеку. Тому такі війни і називаються в Святому Письмі війнами Господа (див .: 1 Цар. 17:47; 2 Хр. 20:15), так як вони представляли собою набагато менше моральне зло, ніж ідолопоклонство. Тому Бог наказував Своєму народу : "Помстися Мідіянітянам за Ізраїлевих синів, потім будеш прилучений до своєї рідні" (Числ. 31: 2); "у містах цих народів, яких Господь, Бог твій, дає тобі на володіння, не залишай в живих жодної душі, бо конче вчиниш їх закляттям: хіттеянина, й амореянина, і ханаанеянина, і Фарезеїв, і хіввеянина, і євусеянина, як повелів тобі Господь Бог твій "(Вт ор. 20: 16-17); "І послав тебе Господь дорогою, і сказав:" Іди, і вчиниш закляттям нечестивих амаликитян і будеш воювати з ними, аж поки ти не вигубиш їх "" (1 Цар. 15:18).

Новий завіт і війна[ред. | ред. код]

У Християнстві починаючи з апостольських часів, військове служіння використовувалося як метафора тієї духовної боротьби, яку повинен провадити кожен християнин. Апостол Павло писав: «Отже, станьте, пiдперезавши стегна вашi iстиною‚ i зодягнувшись у броню праведности, i взувши ноги в готовнiсть благовiстити мир; а понад усе вiзьмiть щит вiри, яким зможете погасити всi розпеченi стрiли лукавого; i шолом спасiння вiзьмiть, i меч духовний, що є Слово Боже» (Еф. 6:14-17).

Мир в Новому Завіті, як і в Старому, розглядається як дар Божої любові. Він тотожний есхатологічному спасінню. В історії продовжує царювати скорботи, але у Христі віруючі мають мир (Ін. 14:27; 16:33). Мир в Новому Завіті є нормальним благодатним станом людської душі, звільненої від рабства гріха. Саме про це говорять побажання «благодаті та миру» на початку послань святого апостола Павла. Цей мир- дар Святого Духа (Рим. 15:13; Гал. 5:22). Стан примирення з Богом є нормальний стан творіння, «тому що Бог не є Богом безладу, але миру» (1 Кор. 14:33). Психологічно це виражається у внутрішньому стані душі, коли радість і мир у вірі (Рим. 15. 13) стають майже синонімами.

Новий Завіт не містить прямих вказівок християнам про участь або неучасть у війні, але має свідоцтва про благочестивих воїнів (Мф 8. 5-13), зокрема про сотника Корнилія, першого хрещеного язичника (Дії 10 глава); про хрещення воїнів, яких прор. Іоанн Хреститель наставляє нікого не ображати, не обмовляти і задовольнятися своєю платнею (Лк 3:14); Також Апостол Павло говорить про те, що начальник «недаремно носить меч: він Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» (Рим 13: 4). Визнаючи війну злом, «Церква не забороняє своїм чадам брати участь в бойових діях, якщо мова йде про захист ближніх і відновлення справедливості. Тоді війна вважається хоч і небажаним, але вимушеним засобом »[31]. Однак і в цьому випадку актуальні слова ап. Павла: «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Рим 12. 21).

Провина за людські страждання, заподіяні війною, лягає насамперед на тих, хто її розв'язав або не зміг запобігти: на правителів, політиків, дипломатів, але не на воїнів, що виконують свій обов'язок за наказом державної влади. Слова Христа: «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін 15. 13) - Церква відносить і до воїнів, які полягли в боях. Гинучи на війні в захист батьківщини вони роблять подвиг жертовної любові. Апостол Павло метафорично говорить про християнина як про доброго воїна Ісуса Христа (2 Тим 2:3).

Із Євангелія відомо, що Сам Господь Ісус Христос із гнівом поперевертав столи міняйл і лави тих, що продавали голубів і батогом вигнав із храму продавців. Христос апріорі вчинив так не із ненависті до тих, що чинили безчинства у храмі, а щоб навчити їх правді та добру.

Святі Отці та каноністи про війну[ред. | ред. код]

Капелан Вермахту

Військова аналогія є у святого Ігнатія Богоносця, мученика Юстина Філософа і священомученика Кипріяна Карфагенського. Всі ці образи можна звести до чотирьох пунктів: 1. Усі християни – воїни Христа; 2. Ісус Христос є полководець; 3. Хрещення – це таїнство і присяга прапора; 4. Церква – це військовий табір Бога[32].

Пізніше преподобний Іоан Ліствичник порівнює ченців до воїнів: «Не оминемо, якщо угодно, роз’яснити у цьому слові й самий образ боріння відшельництва цих мужніх бійців, як вони тримають щит віри до Бога й своєму Наставникові, відвертаючи їм, так би мовити, усякий помисел невір’я й переходження (у інше місце); і завжди підносячи меч духовний, убиваючи ним усяку власну волю, що наближається до них, і будучи одягнені в залізну броню лагідності й терпіння, відбивають нею всяку образу, поранення й усякі стріли; мають вони й шолом спасіння, – молитовний покрив свого наставника»[33][34]. А святитель Миколай Сербський згадує військову службу як метафору ставлення християнина до земного життя: «Справжні християни завжди вважали своє життя військовою службою. І як солдати рахують дні своєї служби і з радістю думають про повернення додому, так і християни постійно пам’ятають про кінець свого життя і повернення в свою Небесну Батьківщину» [35].

Святі Отці ніколи не вважали, що військова служба є несумісною з християнським життям. Так, святитель Іоан Золотоуст каже: «Ти виставляєш приводом [для уникнення християнського життя] військову службу і кажеш: я – воїн і не можу бути набожним. Але хіба сотник не був воїном? А він каже Ісусові, що я недостойний, щоб Ти увійшов під стріху мою, але промов тільки слово, і видужає слуга мій (Мф. 8:8). І, здивувавшись, Ісус каже: Істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри (Мф. 8:10). Військова служба анітрохи не послужила для нього перешкодою»[36][37]. Святитель Василій Великий відзначає той факт, що військові також, як і всі християни, мають надію на спасіння: «Невже військовий чин позбавлений надії на спасіння? Невже немає жодного благочестивого сотника? Пригадую першого сотника, який, стоячи при хресті Христовому і по чудесам усвідомивши силу, коли ще не охолола зухвалість юдеїв, не злякався їх люті і не відмовився провістити істину, але сповідав і не зрікся, що воістину був Божий Син (Мф. 27:54 ). Знаю й іншого сотника, який у Господі, коли був ще у плоті, пізнав, що Він Бог і Цар сил і що Йому достатньо одного веління, щоб через служачих духів посилати допомоги нужденним. Про віру його і Господь підтвердив, що вона більше віри всього Ізраїлю (Мф. 8:10). А Корнилій, будучи сотником, що не удостоївся бачити ангела і наостанок через Петра не отримав спасіння?»[38]

Війна, є великою бідою у віровченні святих отців, вона суперечить самому промислу Божому. Тому, коли Святі Отці кажуть про війну, вони завжди зв'язують її з справою сатани та його слуг. Через це вони наголошують на тому що обов'язком християнина є встати на захист своєї Батьківщини та Правди Христової[34].

Святитель Іоан Золотоуст, говорячи про війну відзначає: «Війни постійно ростуть від кореня гріхів»[39]. При цьому, святитель Василій Великий прямо каже про війну, як про Боже покарання для тих, хто сіє зло: «Бог у війнах насилає кари на гідних покарання … іноді справедливість вимагає щоб зло, породжене війною, насилаємо було на гідних того»[40]. Тому участь у війні на боці Правди Божої є не тільки доброю справою, а навіть обов’язком православного християнина. При цьому Блаженний Августин явно оправдовує вбивство ворога правди: «Заповідь не убий аж ніяк не переступають ті, які ведуть війни по повноваженням від Бога або, будучи в силу Його законів  представниками громадської влади, карають лиходіїв смертю»[41].

При цьому заповідь Христова про любов до ворогів не є перешкодою участі в війні на боці правди. Наприклад, коли мусульмани запитали святого рівноапостольного Кирила, чому християни беруть участь у війнах, якщо Христос звелів їм любити ворогів, він відповів: «Христос, Бог наш, повелів нам молитися за тих, хто кривдить нас і благоволити їм; але Він же заповів нам: немає більше тієї любові, як хто душу свою за друзів своїх (Ін. 15:13). Тому ми терпимо образи, які заподіюєте кожному з нас окремо, але разом захищаємо один одного і кладемо своє життя за братів наших, щоб ви, тягнучи їх у полон, не полонили разом з тілами і душі їх, схиляючи благочестивих до своїх злих і богапротивних справ»[42].

Святитель Димитрій (Туптало), роз’яснюючи вчення Нагірної проповіді про любов до ворогів, пише: «Не думай, слухачу мій, щоб я повторив слова ці про тих ворогів, які воюють з нашою християнською вітчизною і ворогують проти нашої благочестивої віри … Тих не тільки не можна любити, але навіть необхідно виступати війною проти них, кладучи душу свою за християнське царство і цілість Церкви» [43].

Святі отці постійно вказували, що вбивства ворогів, що здійснюються воїнами в бою, не вважаються гріхом.

« Вбивати недозволено, але винищувати ворога на війні і законно, і гідно похвали; тому ті, що відзначилися в боях удостоюються великих почестей, і їм споруджуються пам’ятники, що сповіщають про їх заслуги. »

— Святитель Афанасій Великий, "Послання до ченця Амуна", яке було затверджено як загальноцерковне вчення на VI і VII Вселенських Соборах [44]

Василій Великий тлумачить це правило трохи жорсткіше: "можливо було б добре радити, щоб вони (воїни), як такі, що мають нечисті руки, три роки утримувались від залучення Святих Таїн[45].

Каноніст Іван Зонара та Владислав Ципін тлумачать це тим що у правилі немає категоричної вимоги, а лише є рекомендація, ймовірно адресована воїнам з особливо загостреною совістю, яким вбивство, вчинене на війні, заподіює душевні страждання[11]. "...Але навіщо вважати людей з нечистими руками тих, які трудяться за державу і за братів, щоб вони не були захоплені ворогами або щоб звільнити тих, які знаходяться в полоні? Бо якщо вони будуть боятися вбивати варварів, щоб через це не осквернити рук своїх, то всі загинуть і варвари всім оволодіють" - тлумачить 13 правило святого Василія Іван Зонара[45].

Існує лише один єдиний відомий випадок звернення до цього правила свт. Василія Великого: візант. імп. Никифор II Фока (X ст.) зажадав, щоб вбиті на війні були зараховані до мучеників і шановані і прославлені Господом. Архієреї стали на заваді цьому, пославшись на правило свт. Василя Великого, кажучи: «Яким чином ми можемо зарахувати до мучеників полеглих на війні, коли Василь Великий відлучає їх на триріччя від таїнств, як тих що мають нечисті руки?»[45].

«Особливість християнської любові полягає в тому, що навіть найсильніше її почуття не засліплює розум та не пригнічує волю людини, як це зазвичай буває у природній любові. Християнська любов непідвладна пристрастям, вільна від них, тому вона зберігає в людині розумність і цілеспрямованість дій. І ця мета - не задоволення похотей, не свобода гріха, але максимальна користь, в першу чергу користь духовна. Тому часто можуть бути обставини, коли той, хто керується саме такою любов’ю, змушений застосовувати силу та заподіювати навіть страждання людині заради її ж блага та блага інших», говорить прп. Симеон Новий Богослов.

Святитель Феофан Затворник, розкриваючи богословський зміст справи захисту Батьківщини, пише, що «на війні і війнах часто у видимій формі Бог являв благословення і в Старому, і в Новому Завіті. А у нас скільки князів прославлені мощами, які, одначе, воювали. У Києво-Печерській лаврі в печерах є мощі воїнів. Воюють з любові до своїх, щоб вони не піддавалися полону і насильствам ворожим» [46] .

Святитель Іоан Златоуст закликав свою паству безупинно молитися про допомогу Божу воїнам на війні: «Хіба не було б ні з чим не порівняно, якби в той час як інші виступають у похід і вдягаються в зброю з тією метою, щоб ми перебували в безпеці, самі ми за них, які піддаються небезпекам і несуть тягар військової служби, щоб ми не творили навіть і молитов. Таким чином, це зовсім не лестощі, а робиться на вимогу справедливості … Вони складають як би щит, поставлений попереду, який охороняє спокій тих, що перебувають всередині» [47].

У «Розлогому християнському катехізисі» свт. Філарета (Дроздова), сказано що законними вбивствами є: « 1) коли злочинця карають смертю з правосуддя, 2) коли вбивають ворога на війні за Батьківщину »[48].

Церква молиться за воїнів, а також піклується про їх духовне-моральне виховання, в окремих випадках приймаючи і більш тісну участь в справедливій війні – збором пожертвувань, порадою, капеланським служінням на фронті.

Професор теології Єльського університету, Мирослав Вольф, писав: "Віра у можливість повної відмови від насильства може народитись лише у тихому передмісті, але на випаленій землі, просоченій кров’ю невинних людей, ця віра не проживе й дня" [49]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Християнська доктрина справедливої війни - Християни для України. Християни для України (uk-UA). 2018-06-28. Процитовано 2018-08-20. 
  2. а б McGinn, Bernard (1977-03). The Just War in the Middle Ages. By Frederick H. Russell Cambridge: Cambridge University Press, 1975. xi + 332 pp. $32.50.. Church History 46 (01). с. 110, 34, 316. ISSN 0009-6407. doi:10.2307/3165172. Процитовано 2018-11-07. 
  3. а б в г Zahrebelnyi, Ihor. Апостольство меча. Християнство і застосування сили (en). 
  4. тоді християни ще не називали себе православними чи католиками
  5. Меєндорф Иоанн., Введение в святоотеческое богословие. Клин, 2001. С. 68
  6. а б VIII. Война и мир | Русская Православная Церковь. mospat.ru (ru-RU). Процитовано 2018-08-20. 
  7. Апостольские постановления через Климента, епископа и гражданина Римского, 32.
  8. Тихон Задонский, святитель. Творения. М., 1875. Т. 3. С. 345.
  9. а б Апостольские правила - читать, скачать. azbyka.ru (ru). Процитовано 2018-11-09. 
  10. правило 7 IV Вселенського собору
  11. а б в г д ВОЕННАЯ СЛУЖБА. www.pravenc.ru. Процитовано 2018-09-06. 
  12. Euseb. Hist. eccl. VIII 4
  13. Святі про грішне. www.suvd.com.ua. Процитовано 2018-08-20. 
  14. Mousourakis, George (2017-03-02). The Historical and Institutional Context of Roman Law. doi:10.4324/9781315239224. Процитовано 2018-11-07. 
  15. Rapp, Claudia (1997-04). Peace and War in Byzantium: Essays in Honor of George T. Dennis, S. J.Timothy S. Miller , John Nesbitt. Speculum 72 (2). с. 10. ISSN 0038-7134. doi:10.2307/3041031. Процитовано 2018-11-07. 
  16. Основи соціальної концепції РПЦ. VIII 1
  17. Ричка В.М. “Вся королівська рать” (Влада Київської Русі). — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — с.130
  18. За переданням — напис на корогві великого Костянтина: hoc vince
  19. Лист Діонісія, колишнього патріарха Константинопольського, до Йоакима, патріарха Московського, з повідомленням про те, що він, Діонісій, був позбавлений патріаршого сану за поступку в справі передачі Київської митрополії Московському патріарху і з напученням спонукати царів до війни проти магометан для захисту православних. 1688 р. 
  20. Собр. писем. М., 2000. Т. 2. Вып. 5. С. 208
  21. Благоверный князь Мстисла́в (в Крещении Гео́ргий) Храбрый, Новгородский. azbyka.ru (ru). Процитовано 2018-11-04. 
  22. Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність. Документи і ма-теріали. 1899-1944. Т. ІІ. Церква і суспільне питання. Кн. 1. Пастирське вчен-ня та діяльність / за ред. Андрія Кравчука. — Львів: Місіонер, 1998. — с. 504
  23. Francisco de Vitoria | Spanish theologian. Encyclopedia Britannica (en). Процитовано 2018-12-24. 
  24. ЦДІАK України. – Ф.419. – Оп.1. – Спр.6864.
  25. Буга, Є. (2013). Наукові праці. Соціологія: СОЦІАЛЬНІ ДОКТРИНИ ПРОТЕСТАНТИЗМУ В КОНТЕКСТІ СОЦІОКУЛЬТУРНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА. с. 35–40. 
  26. Владимировна), Ревуненкова, Н. В. (Наталия (2007). Протестантизм. Piter. ISBN 9785469016564. OCLC 231365899. 
  27. Лосский В.Н. Смысл икон/ В.Н. Лосский, Л.А. Успенский; пер. с фр. В.А. Рещиковой, Л.А. Успенской. — М.: Православный Свято-Тихоновский гуманитарный университет: Эксмо, 2013. С. 211.
  28. Иконография Ангелов. Как изобразить невидимое. pravlife.org (ru). Процитовано 2019-08-10. 
  29. Иконография: одежды воинов « Иконописное отделение СПбДА (ru-RU). Процитовано 2019-08-10. 
  30. Богословські роздуми - Синодальне управління військового духовенства. suvd.com.ua. Процитовано 2019-01-11. 
  31. Основи соціальної концепції РПЦ. VIII 2
  32. Карашев А. Отношение христиан первых трех веков к военной службе. Рязань, 1914. с. 8
  33. Прп. Іоан Ліствичник. Ліствиця Духовна. Чернівці, 2014 с. 31
  34. а б ВІЙСЬКОВЕ СЛУЖІННЯ В ТВОРІННЯХ СВЯТИХ ОТЦІВ | КИЇВСЬКЕ ПРАВОСЛАВ’Я. kyiv-pravosl.info (uk). Процитовано 2018-11-07. 
  35. Святитель Николай Сербский. Мысли о Добре и Зле. vera-tvoya.narod.ru. Процитовано 2018-08-20. 
  36. Православная библиотека Святых отцов и церковных писателей. azbyka.ru (ru). Процитовано 2018-08-20. 
  37. К иудеям и эллинам, и еретикам; и на слова: (Ин.2:2) - читать, скачать - святитель Иоанн Златоуст. azbyka.ru (ru). Процитовано 2018-12-24. 
  38. Великий, Василий. Гордий мученик: Василий Великий. krotov.info. Процитовано 2018-08-20. 
  39. Творения иже во святых отца нашего Иоанна Златоуста, архиепископа Константинопольского. СПб., 1900. Т. 6. 41
  40. Беседы, Беседа 9 - читать, скачать - святитель Василий Великий. azbyka.ru (ru). Процитовано 2018-08-20. 
  41. Августин Аврелий, блаженный. О граде Божием. М., 1994. T. 1. с. 39
  42. Барсов M. B. Сборник статей по истолковательному и назидательному чтению Четвероевангелия. СПб., 1893. T. 1. с. 574
  43. Димитрий Ростовский, святитель. Творения. СПб., б.г. с. 482
  44. Сміх, Володимир (2015). Війна: православний погляд або діяльний патріотизм. Київ: КПБА. 
  45. а б в Правила Василия Великого. yakov.works. Процитовано 2018-11-04. 
  46. Собрание писем святителя Феофана. М., 1899. Вып. 5. с. 208
  47. Георгий Ястремский, священник. Воинское звание по творениям вселенских отцов Церкви // Вестник военного и морского духовенства. 1914. № 20. с. 710
  48. Пространный христианский катихизис, православныя кафолическия восточныя греко-российския церкви, рассматриванный и одобренный Святейшим правительствующим Синодом, и изданный для преподавания в училищах, по Высочайшему Его Императорского Величества повелению. - 22-е издание. - Москва : в Синодальной типографии, 1833 года. - [4], 133 с. ;
  49. Круглий стіл "Афганська війна 1979-1989 рр.".. Сайт andreyschimanovich! (en-US). Процитовано 2019-03-20. 

Джерела[ред. | ред. код]

  • Bauernfeind O. Πόλεμος, Πολεμέω // ThWNT. 1958. Bd. 6. — S. 501—515;
  • Soggin J. A. Krieg II // TRE. 1990. Bd. 20. — S. 19-25;
  • Hegermann H. Krieg III // Ibid. — S. 25-28;
  • (нім.)Preuss H. D. Theologie des AT: In 2 bd. Stuttg.; B.; Köln, 1991. Bd. 1. — S. 145—157; Bd. 2. S. 26;
  • (англ.)Macksey, Charles. War // The Catholic Encyclopedia. Vol. 15. New York: Robert Appleton Company, 1912.
  • (рос.)Руднев В., «Нечто о войне» // ДЧ. 1877. Ч. 2. — С. 231—240;
  • (рос.)«Русская Православная Церковь и Великая Отечественная война». М., 1943;
  • (рос.)Цыпин В., «Церковь и армия. Армия и общество». М., 1990. — С. 184—193.
  • (рос.)Каллистов П., прот. Война с христианской точки зрения // Странник. 1904. Т. 1. Ч. 2. — С. 650—656;
  • (рос.)Марков В., свящ. Христианские идеалы и война // Там же. 1915. — С. 43-57;
  • (рос.)Бердяев Н. А. Судьба России. М., 1918, 1990. — С. 166—196;
  • (рос.)Клаузевиц К. фон. О войне: В 2 т. М., 1936. Т. 1;
  • (рос.)Соловьев В. С. Оправдание добра // Соч.: В 2 т. М., 19902. Т. 1. — С. 47-580;
  • (рос.)Отечественная философская мысль о войне, армии, воинском долге. М., 1995;
  • (рос.)Ильин И. А. О сопротивлении злу силою // Собр. соч.: В 10 т. М., 1996. Т. 5. — С. 31-220;
  • (рос.)Ильин И. А. О войне // Собр. соч.: В 10 т. М.,1999. Т. 9/10. — С. 7-38.
  • (рос.)Тексты Кумрана. СПб., 1996. — С. 279—331.

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Християнство і війна