Ковпак Сидір Артемович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Ковпак Сидір)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сидір Ковпак
 Генерал-майор
Загальна інформація
Народження25.05.1887.13
с. Котельва, Охтирський повіт, Харківська губернія, Російська імперія
Смерть11 грудня 1967(1967-12-11)
Київ, Українська РСР, СРСР
ПохованняБайкове кладовище
Національністьукраїнець
Псевдо«Коваль»
Військова служба
Приналежність Російська імперія РРФСР УРСРСРСР СРСР
Вид ЗСПрапор Червоної армії РСЧА
Війни / битвиПерша світова війна
Громадянська війна в Росії
Радянсько-українська війна
Друга світова війна
Нагороди та відзнаки
Герой Радянського СоюзуГерой Радянського Союзу
Орден ЛенінаОрден ЛенінаОрден ЛенінаОрден Леніна
Орден Червоного ПрапораОрден Суворова II ступеняОрден Богдана Хмельницкого I ступеняPOL Order Krzyża Grunwaldu 3 Klasy BAR

Російська імперія:

Георгіївський хрест 3 ступеня
Георгіївський хрест 3 ступеня
Георгіївський хрест 4 ступеня
Георгіївський хрест 4 ступеня

Си́дір Арте́мович Ковпа́к (нар. 13 (25) травня 1887(18870525), с. Котельва, Охтирський повіт, Харківська губернія, Російська імперія — пом. 11 грудня 1967, Київ, Українська РСР, СРСР) — один із керівників українського комуністичного руху опору в роки Другої світової війни, командир Путивльського партизанського загону (пізніше — Сумського партизанського з'єднання, ще пізніше — Першої Української партизанської дивізії), двічі Герой Радянського Союзу (18 травня 1942[1] й 4 січня 1944[2]), генерал-майор. Член ЦК КП(б)У в 1942—1943 та 1949—1967 роках. Депутат Верховної Ради СРСР 2-7-го скликань. Член Верховного Суду УРСР. Заступник Голови Президії Верховної Ради УРСР (1947—1967).

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився 13 травня (25 травня за н.ст.) в селі Котельва (нині селище міського типу Полтавської області України) в бідній українській селянській родині. Сім'я була багатодітна, 6 синів і 4 дочки.

Строкову службу проходив у російській імператорській армії, у Саратові в Олександрівському полку. Після служби залишився в Росії, працював вантажником.

Учасник Першої світової (службу проходив у 186-му піхотному Асландузському полку) та Громадянської воєн. Під час Першої світової війни воював на Південно-Західному фронті, учасник Брусиловського прориву. У квітні 1915 року у складі почесної варти його особисто нагородив Микола II Георгіївським хрестом. Загалом його нагороджено Георгіївськими хрестами III і IV ступенів та медалями «За хоробрість» («георгіївськими» медалями) III і IV ступенів.

Доба УНР і мирний час

[ред. | ред. код]

Член ВКП(б) з 1919 року. У добу національно-визвольних змагань в Україні очолював більшовицький диверсійний загін, що боровся в Україні з військами Гетьмана Павла Скоропадського разом із загонами Пархоменка, потім був бійцем 25-ї Чапаєвської дивізії на Східному фронті, де роззброював козаків, брав участь у боях з російською Добровольчою армією генералів А. І. Денікіна та Врангеля на півдні України.

З липня до листопада 1921 року — військовий комісар м. Великого Токмака, що на Запоріжчині. У 1921—1926 роках — помічник повітового воєнкома, повітовий воєнком, воєнком Павлоградського округу Катеринославської губернії (з 1926 року — Дніпропетровська область України). Одночасно у 1925—1926 роках — голова сільськогосподарської артілі в селі Вербки. З 1926 року — директор Павлоградського військово-кооперативного господарства, в 1930-му став головою сільськогосподарського кооперативу в Путивлі, з 1935 року — завідувачем дорожнього відділу Путивльського райвиконкому, з 1937 року — він голова Путивльського міськвиконкому Сумської області Української РСР.

У 1930-х Ковпак закінчив спецшколу ОДПУ з підготовки організаторів партизанської і підпільної боротьби. Один з викладачів, полковник Ілля Старинов, основоположник мінно-диверсійної справи в Червоній Армії, згадував:

«Склад був найрізноманітніший. Тут одночасно були юнаки і дівчата, і літні чоловіки, непридатні для військової служби… вчилися під псевдонімами. При цьому до командирів партизанських формувань пред'являлися більш високі вимоги, ніж до командирів підрозділів і частин Червоної Армії».

У передвоєнні роки Ковпака мали намір заарештувати як ворога народу. Але, будучи своєчасно попереджений знайомим начальником районного відділу НКВС, зумів сховатися і благополучно дочекався, поки ситуація не поліпшилася для нього.

Друга світова війна

[ред. | ред. код]

Один з організаторів партизанських загонів в Українській РСР — командир Путивльського загону, а потім — з'єднання партизанських загонів у Сумській області. Також до партизанських загонів був причетний його брат, Семен Артемович.

Початок Німецько-радянської війни застав Сидора Артемовича в 54-річному віці. На той час він був головою Путивльського міськвиконкому Сумської області. 8 вересня 1941 року Ковпак відправив своїх людей у Спадшанський ліс, а сам залишався, поки не побачив як німці в'їжджають в місто, і зник у лісі. До кінця місяця загін складався з 42 осіб, озброєних 36 гвинтівками, 5 автоматами, 8 гранатами. А ще у загону було близько тонни вибухівки, добутої з мінних полів.

Після перших диверсійних акцій ковпаківців німецька адміністрація зробила відповідну акцію — послала угорських солдатів для контроперацій у місцевих селах, які були поблизу партизанських загонів. За добу було винищено 586 селян.

17 жовтня загін Сидора Ковпака злився з загоном Семена Руднєва, який став у новому формуванні комісаром. Саме цей тандем і прославив Путивльський партизанський загін. Багато разів приходили чутки про те, що загони Ковпака знищені, але кожного разу вони виявлялися чутками. Багато, надихнувшись подвигами своїх співгромадян, вступали до лав партизанів.

Ніхто не знає, куди ми йдемо, і ніхто не повинен знати, звідки ми прийшли, — говорив С. Ковпак. — Весь народ воює. А ми лише невеликий струмок у грізному потоці народу

Загін зріс до півтори тисячі осіб і став Сумським партизанським з'єднанням. В арсеналі ковпаківців з'явився навіть трофейний танк (корпус танку знаходиться у Спадщанському лісі, неподалік від Музею партизанської слави у Путивлі). Гітлерівці регулярно направляли в ліс сили для придушення партизанів, проте всякий раз зазнавали поразки, залишаючи партизанам трофеї — зброю, амуніцію, одяг, продовольство.

«Мій постачальник — Гітлер», — любив повторювати Ковпак

Так тривало близько року.

У 1941—1942 роках з'єднання Ковпака здійснило рейди в тилу ворога по Сумській, Курській, Орловській і Брянській областях. Наприкінці весни 1942 року партизанському з'єднанню вдалося на короткий термін захопити Путивль, а за літо пройти з успішними боями 6047 км, знищити 12 ешелонів, 25 одиниць бронетехніки і близько 5000 солдатів і офіцерів вермахту. Особлива увага приділялася ковпаківцями підривам залізниць — труднощі з постачанням продовольства, зброї, техніки, припасів ставили німецькі війська у скрутне становище.

9 квітня 1943 року С. А. Ковпаку було присвоєно військове звання «генерал-майор».

3 лютого 1944 року Сумське партизанське з'єднання було перейменоване на 1-шу Українську партизанську дивізію імені двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака під командуванням Петра Вершигори.[3] 15 серпня 1944 року дивізію підпорядковано НКВС УРСР для боротьби з підпільниками ОУН та загонами Української повстанської армії.[3] У листопаді 1944 року наказом Українського штабу партизанського руху дивізію розформовано.[3]

Після Другої світової війни

[ред. | ред. код]

По завершенні війни жив на державній дачі під Києвом, поруч із поетом Павлом Тичиною.

З 1944 року — член Верховного Суду УРСР. У 1947—1967 роках — заступник Голови Президії Верховної Ради УРСР. У квітні — грудні 1967 р. — член Президії Верховної Ради УРСР. Помер 11 грудня 1967 року у Києві, похований на Байковому кладовищі (ділянка № 1; надгробок — граніт, скульптор Флоріан Коцюбинський, архітектор Георгій Урусов; встановлений у 1968 році)[4].

Нагороди і відзнаки

[ред. | ред. код]
СРСР
Російська імперія
Польська Народна Республіка
Чехословацька Соціалістична Республіка
Угорська Народна Республіка
  • Угорська Партизанська пам'ятна медаль
Італія
  • дві медалі «Гарібальді».

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

У 1973—1976 роках про Ковпака було знято художній фільм «Дума про Ковпака».

За біографією Сидора Ковпака у 2012 році знято документальний фільм «Партизанський генерал».

«Ковпак повинен залишитися в мистецтві й історії України… Кажуть, старий — великий оригінал, тонка, мудра людина, справжній син народу» — Олександр Довженко[5].

Бюст Сидора Ковпака на
Алеї Воїнської слави
Меморіальна дошка Сидору Ковпаку на
фасаді будинку по вулиці Липській 12/5 в Києві
Бюст Ковпаку на подвір'ї
київської школи № 111
Поштова марка з портретом
Ковпака з нагоди його 100-річчя

Бібліографія

[ред. | ред. код]
  • Ковпак С. А. От Путивля до Карпат. — М., 1945 / автор літературного тексту — Є. М. Герасимов. (рос.)
  • Вершигора П. П. Люди с чистой совестью. — Книга первая. Рейд за Днепр. М., 1946. Книга вторая. Карпатский рейд. М., 1950. (рос.)
  • Ковпак С. А. Из дневника партизанских походов. — М., 1964. (рос.)
  • Ковпак С. А. Воспоминания, очерки, статьи / сост. и предисл. В. А. Замлинского. — К.: Политиздат Украины, 1987. — 388 с. (рос.)
  • [1] [Архівовано 14 Липня 2014 у Wayback Machine.]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. «О присвоении звания Героя Советского Союза т. т. Ковпаку С. А., Копенкину И. И., Сабурову А. Н., Фёдорову А. Ф., особо отличившимся в партизанской борьбе в тылу против немецких захватчиков» от 18 мая 1942 года [Архівовано 10 Листопада 2021 у Wayback Machine.] // Ведомости Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик: газета. — 1942. — 5 июня (№ 20 (179)). — С. 1.
  2. Указ Президиума Верховного Совета СССР «О награждении Героев Советского Союза Ковпака Сидора Артемьевича и Фёдорова Александра Фёдоровича второй медалью „Золотая звезда“» от 4 января 1944 года [Архівовано 7 Грудня 2021 у Wayback Machine.] // Ведомости Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик: газета. — 1944. — 13 января (№ 2 (262)). — С. 1
  3. а б в 1-ша Українська партизанська дивізія ім. двічі Героя Радянського Союзу С. А. Ковпака (Сумське партизанське з'єднання). (Командири С. Ковпак, П. Вершигора) (1941—1944)
  4. Київ: Енциклопедичний довідник / за редакцією А. В. Кудрицького. — К. : Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1981. — 736 с., іл.
  5. Войцехівська, І. (1995). Історія України в особах: ХІХ—ХХ ст. Україна. с. 479. ISBN 5-319-00882-1.

Посилання

[ред. | ред. код]

Література та джерела

[ред. | ред. код]
  • Жадько В. О. Некрополь на Байковій горі. — К., 2008. — С. 100, 266.
  • Жадько В. О. Український некрополь. — К., 2005. — С. 200.