Історія Чечні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Історія Чечні стосується історії чеченців та території регіону Чеченської республіки.

Доісторичний та античний період[ред. | ред. код]

Фізична мапа Чечні.

Кременеві знаряддя епохи пізнього палеоліту виявлено біля сіл Балансу, Ведено та Ца-Ведено. Тут виявлено також місцезнаходження та окремі артефакти епохи мезоліту та неоліту. Декілька поховань епохи пізньої бронзової та ранньої залізної доби знайдені біля села Зандак у Ножай-Юртовському районі[1][2].

Біля села Гамурзієво в Інгушетії знайдено стоянку-майстерню та 30 кам'яних знарядь з андезиту. Її датували мустьєрською культурою (неандертальці). Кременеві знаряддя пізнього палеоліту виявлено в Єкажево в Інгушетії та Чечні біля сіл Балансу, Ведено, Ца-Ведено. У цьому ж регіоні знайдені стоянки мезоліту та неоліту[1][2][3][4].

Стаціонарних розкопок поки що проведено мало, однак, очевидно, що люди населяли території Інгушетії та Чечні в давньокам'яному столітті[1].

Енеоліт представлений поселеннями Курчалой та курганами на рівнині. У бронзовому столітті біля Чечні були Майкопська та Куро-аракськая культури. На зміну їм прийшла Північнокавказька культура. У степах на північ від річки Терек є пам'ятники Ямної та Катакомбної культур. Носії нахських мов залишили по собі склепи та гробниці в горах, ґрунтові могили. Пізня бронза представлена Каякентсько-Харачоєвською та Кобанською культурами, остання представлена багатьма археологічними пам'ятками на території Чечні. Люди, що жили в цей період, мали контакти зі скіфами та савроматами в період залізного віку. Потім почалася сарматська культура, а на сході передгірної зони жило місцеве населення, яке збереглося до Середньовіччя[2].

Грузинський історик Георгій Мелікішвілі стверджував, що хоча є свідчення поселення нахів у районах Південного Кавказу, це не виключає можливості їх проживання і на Північному Кавказі.

Зокрема, чеченці були знані як дзурдзуки, а інгуші як глігви. Так, радянський історик-кавказознавець Аркадій Гольдштейн у своїй роботі вказує: «У гірську Інгушетію перебувають грузинські місіонери, тут будується християнські храми, у грузинських анналах з'являються згадки про дзурдзуки та глігви.»[5]

Середньовіччя[ред. | ред. код]

Чеченець і Лезгин. Ілюстрація до «Этнографическое описание народов России» (1862)

Згадки про перші державні утворення на території Чечні належать до кінця раннього середньовіччя. З IX століття рівнинна частина сучасної території Чечні входила до складу Аланського царства. У горах і рівнині жили прямі предки чеченців — плем'я нохчо (нохчій).

Мапа Європи 1400 року Генріха Кіперта. Місце розселення чеченців відмічено як Tschetschenzen.

У XIII столітті в результаті нашестя монголів предки чеченців змушені були покинути рівнинні райони та піти в гори, що, поза сумнівом, затримало суспільно-економічний розвиток чеченського суспільства[6].

У XIV столітті чеченці утворили ранньофеодальну державу Сімсім, знищену пізніше військами Тимура[6].

Після розпаду Золотої Орди рівнинні райони сучасної Чеченської республіки потрапили під контроль кабардинських та дагестанських феодалів. Витіснені з рівнинних земель, які протягом кількох століть контролювалися кочовими та напівкочовими тюркомовними племенами, чеченці до XVI століття жили переважно в горах, поділяючись на територіальні групи, які отримували назви від гір, річок тощо (мічиківці, качкаликівці, ічкеринці, чеберлівці, шатоївці, аккінці, та інші), поблизу яких вони проживали[6]. До цього періоду відноситься виникнення та формування тайпової структури чеченського суспільства.

З XVI століття частина чеченців почала поступово повертатися з гірських районів на Чеченську рівнину, в долину Терека, на береги Сунжі та Аргуна. Як писав знавець чеченської історії та культури Абдулхалім Саламов, «Страшна земельна тіснота, голод штовхали чечено-інгушські племена з гірських круч і тіснин до огрядних площинних земель. За багатовікову історію вони неодноразово виходили до притеречних просторів і змушені були знову ховатися в гори під тиском сильнішого супротивника»[7]. Переселяючись на рівнинні землі, чеченці та інгуші спочатку утворювали невеликі компактні села з окремих більш-менш відомих однойменних тайпових (родових) товариств, причому деякі села на рівнині зберегли за собою назви тих[8], родоначальники яких були засновниками тих чи інших сіл[8].

До цього часу належить початок експансії Московією Північного Кавказу, Західного Прикаспію, що відбулася за розгромом Астраханського ханства. Союзником Московського царства в цьому регіоні стали кабардинські князі, що зазнавали посиленого тиску з боку Кримського ханства — васала Османської імперії — та Тарковського шамхальства.

Перші поселенці-козаки, однак, з'явилися на Тереку задовго до цього. Вже в першій половині XVI століття козацькі містечка розташовувалися на правобережжі Терека «на гребенях», тобто на східних і північних схилах Терського хребта, біля впадання річки Аргун у Сунжу, звідки й пішла їхня назва — гребенські козаки. Гребенці заселяли переважно басейн середньої течії Терека та Сунжі. У XVI столітті сюди переселилися донські козаки з річки Калитви.

До другої половини XVI століття відносяться перші письмові свідчення московитської влади про контакти з чеченцями. У 1570-ті роки один з найбільших чеченських володарів князь Ших-мурза Окоцький встановив зв'язки з Москвою, до Москви прибуло перше чеченське посольство, що клопотало про прийняття чеченців під московитське заступництво. Федір I Іванович видав грамоту. У листі до царя Ших Окоцький повідомляє про те, що взяли 7 міст, у тому числі Індрі (Ендірей). Проте вже у 1610 році, після його вбивства та повалення його спадкоємця Батая, Окоцьке князівство було захоплене кумицькими князями.

З кінця XVI століття на Північний Кавказ рушило багато козаків-переселенців з Дону, Волги, Хопра. Вони склали низове, власне «терське» козацтво, яке сформувалося пізніше гребенського (у XVI—XVIII століттях) за активної участі вихідців із сусідніх народів. Багато православних осетинів і черкесів, що тікали від османського і перського гніту грузини й вірмени приймалися в козацтво та остаточно зливались з ним. Ця багатонаціональна за своїм походженням спільність і склала основу Терського козацького війська, офіційною датою утворення якого вважається 1577 рік.

Гребенські козаки першими безпосередньо зіткнулися з набігами сусідів-горців, що з метою захоплення худоби та іншого видобутку, а також полонених, яких або перетворювали на рабів, або повертали за викуп. Це призводило до неминучих сутичок, під час яких козаки здійснювали спустошливі напади на чеченські аули. Попри це, у XVI—XVII століттях відносини між козаками та чеченцями мали характер щодо мирного співіснування: між ними розвивалися торговельні зв'язки, зав'язувалися кунацькі й навіть родинні стосунки. Козаки запозичили у чеченців та інших гірських народів елементи одягу та озброєння; своєю чергою, чеченці переймали у козаків деякі елементи господарського устрою[9]. Чеченці виступали в походи разом із кабардинцями та терськими козаками проти Кримського ханства, Османської імперії та Персії[6].

У 1627, 1645 та 1657-1658 роках ряд товариств східної Чечні прийняв присягу на вірність Росії, але в другій половині XVII століття вони потрапили в залежність від кабардинських, кумицьких та тушетських феодалів[10]. Коли в Чечні у зв'язку з повсюдним освоєнням рівнинних земель відбувалися розбрат і зіткнення між чеченськими тайпами, чеченці запрошували сторонніх князів як незалежні нейтральні судді для вирішення спорів і земельних прав між ними[11]. Якщо траплялося, що з-поміж них селилися іноземці з вищих станів, вони теж втрачали своє високе походження і порівнювалися з чеченцями[12]. Московитська ж влада, встановлюючи свій вплив над гірськими народами, насамперед спиралася на місцевих феодалів. У цих умовах (за відсутності феодалів у чеченців) Москва стала насаджувати в Чечні владу сусідніх феодалів, насамперед кабардинських і дагестанських — Айдемірових, Чапалових, Турлових, Казбулатових, Черкаських та інших. Закріплюючи союз з ними, царська влада стала навіть виплачувати їм з казни 50 рублів на рік. Самі ці феодали наполегливо прагнули співпрацювати з московитською адміністрацією, розуміючи, що без її підтримки їм не втримати свою владу над чеченцями. Марк Блієв вважав, що з першої третини XVIII століття в Чечні створювалася «російська система управління» — «… управління з допомогою дагестанських і кабардинських феодалів», і до середини XVIII століття вона «…набувала форми стійкої доктрини»[13].

Проте, за даними генерала Григорія Орбеліані: «кабардинці поширили своє панування на інші кавказькі народи, але тільки чеченці воювали з ними вічно і не підкорялися їм»[14]. Наприкінці XVIII — початку XIX століть у тактичних інтересах російської влади було час від часу використовувати тезу про підвладність деяких гірських народностей Кабарді. Це дозволяло поширювати сферу впливу Російської імперії на суверенні або залежні від Туреччини території, які нібито були у васальній залежності від російської Кабарди. Повідомлення про те, що кабардинські «власники» з давніх-давен збирали данину з різних гірських народів, позбавлені підстави, і хоча якийсь період виплати податків мали місце, але пов'язано це було з часом, коли кабардинцям опікувалася Росія і постачала їм найсучасніше озброєння[15]. Іван Дельпоццо також зазначає, що кабардинці користувалися військовою силою і заступництвом Російської Держави: «… Осетинці, Балкарці, Карачаївці, Абазинці, Інгушівці та Карабулаки [тобто орстхойці] є люди вільні, і хоча вони з деяких часів і платили їм [кабардинським «власникам»] податки, але це єдино послідувало від вищезазначеного предмета сили зброї Російського та заступництва їм, Кабардинцям, даного, і тоді ще Російський уряд у відсутності досконалої інформації про стан і вільність тих народів.»[16] Відомо, що Кабарда була під російським заступництвом з XVI століття.

Про відношення кумицьких князів і чеченців генерал Єрмолов зазначає таке: «землі кумицьких андріївських, аксаївських та костеківських князів були «в більшості» населені чеченцями. Кумицькі князі «цілком були в їх залежності, і на власній землі своїй не інакше могли жити з деякою безпекою, як зробивши з ними зв'язки, або входячи в спорідненість. Жоден із князів кумикських не наважувався виїжджати, не будучи супроводжуваним чеченцем»[17].

Таким чином, на кращих кумицьких землях, біля підніжжя лісистих Качкаликівських гір, утворилося широке чеченське населення, яке, на відміну від інших чеченських племен, стало називатися качкаликівським.

Іслам як панівна релігія[ред. | ред. код]

Докладніше: Вайнахські християни

До XI століття вайнахи були політеїстами, поклонялися місцевим божествам. Серед них були поширені магія, знахарство, шанування священних гір, гаїв, дерев та ін. У XI-XII століття з Грузії та Візантії тут поширилося православ'я. Грузинські царі скеровували сюди проповідників, священників, священні книги, допомагали створювати християнські храми. До XIII століття християнство стало основною релігією вайнахів, а вайнахські угруповання виступали союзниками Грузинського царства[10]. Однак у зв'язку з падінням Візантії та ослабленням впливу Грузії християнство серед вайнахів занепало; одночасно відроджувалися старі політеїстичні вірування, й у XV—XVII століттях для вайнахів характерно змішання християнських і дохристиянських обрядів і вірувань[2].

У XIII-XV століття, в пору навали монголів та експансії Тимура, на рівнинній частині Чечні та Інгушетії й, зокрема, в окремих вайнахських суспільствах, таких як країна Сімсім, через Золоту Орду та Дагестан (від сусідів-кумиків) почав проникати іслам суннітського штибу. Жителі Східної та передгірної Чечні, а також передгірської Інгушетії були мусульманами вже у XVI столітті, але більшість населення гірської Чечні та Інгушетії прийняла іслам лише у XVII—XVIII століттях. Попри поширення ісламу в рівнинній та передгірній частині Чечні та Інгушетії, в горах ще живучи були язичницькі та християнські культи та обряди, які співіснували тут із новими, мусульманськими традиціями та обрядами.

Всупереч поширенню серед чеченців деяких загальних знань з ісламської догматики, а також мусульманських імен, позиції ісламу у головній сфері — сфері правових відносин — аж до кінця XVIII століття залишалися слабкими. Мусульманське право (шаріат) мало дуже вузьку сферу застосування; все суспільне життя чеченців, як і в доісламські часи, регулювалося переважно нормами звичайного права — адата, зберігачами та носіями якого були родові старійшини[9].

Твердження ісламу як панівної релігії чеченців відбувається з 1785 року, коли під мусульманськими гаслами починається визвольна боротьба проти російської колоніальної політики під проводом шейха Мансура спочатку в Чечні, а потім і на всьому Північному Кавказі. Заради найшвидшого прийняття горцями мусульманської релігії шейх Мансур, чеченець за походженням і уродженець села Алди, на чолі загону з наближеними, роз'їжджає гірськими селами Чечні та закликає тутешніх жителів до мусульманської віри[8].

XVIII століття[ред. | ред. код]

Протягом XVII — початку XVIII століть Кавказ стає об'єктом устремлінь та суперництва шахського Ірану та Османської імперії, з одного боку, та Росії, з іншого. У середині XVII століття сефевідський Іран, поділивши з Османською імперією сфери впливу в Закавказзі, спробував за допомогою ширванських та дагестанських союзників витіснити Росію із Західного Прикаспію та затвердити свою політичну гегемонію на Північному Кавказі від Дербента аж до річки Сун. Туреччина у причорноморській (західній) частині Північного Кавказу діяла через свого васала — Кримське ханство. У XVII столітті між Кримським ханством та чеченцями сталося побоїще, яке закінчилося розгромом 80-тисячних полчищ кримських татар[18][19]. Виношуючи одночасно плани захоплення Північно-Східного Кавказу, Туреччина посилено засилала сюди своїх емісарів, головне завдання яких було залучення убік Туреччини феодальних верхів Дагестану, Кабарди, Чечні, Інгушетії, Азербайджану. Анексіоністські наміри Туреччини особливо посилилися після підписання невигідного для Росії Прутського миру (1711), за умовами якого Росія була змушена повернути Туреччини Азов і більше не тримати свого флоту на Азовському морі[8].

Початок XVIII століття відкриває нову сторінку в історії терського козацтва: втративши колишню «вольность», воно увійшло до складу збройних сил Росії, перетворилося на військово-служивий стан, на який було покладено захист південного кордону Росії на Кавказі. У місті Терки постійно проживали царські воєводи, тут був зосереджений великий військовий гарнізон, зберігалися військові та продовольчі запаси. Сюди приїжджали посли із Закавказзя, князі та мурзи Північного Кавказу. Однак зловживання царських воєвод, що перебували в Терському місті, призвели в 1708 році до повстання чеченців під проводом Мурата Кучукова. Воно було придушене російськими військами.

Петро I вважав, що Північний Кавказ зіграє велику роль посиленні військової могутності Росії та розвитку торгівлі на Близькому Сході. Економічні, політичні та культурні зв'язки народів Північного Кавказу з Росією почали розширюватися після того, як Петро побував тут під час Перського походу в 1722 році та встановив особисті контакти з багатьма місцевими володарями й князями. 1722 року за 20 км від гирла річки Сулак російською владою було закладено нову фортецю — Святого Хреста, що стала новим економічним та адміністративним центром на Північному Кавказі та в Прикаспії. 1735 року вона була скасована, і в тому ж році було засновано місто Кизляр[8].

На початку XVIII століття в російських джерелах за чеченцями закріплюється ця назва — на ім'я села Чечен-Аул, що утворився, ймовірно, в результаті переселення частини чеченців з гір на «площину», на річку Аргун[8]. Перші походи, вписуючись у загальну стратегію активного просування Російської держави на Кавказ, не переслідували, однак, мети приєднання Чечні до Росії: йшлося лише про підтримку «спокою» на Тереку, що став на той час природним південним рубежем імперії. Головним приводом для військових походів служили постійні набіги чеченців на козацькі «містечка» на Тереку. До цього періоду в очах імперської влади чеченці здобули репутацію небезпечних розбійників, сусідство з якими доставляло постійне занепокоєння державним рубежам[9].

З 1721 по 1783 рік каральні експедиції російських військ до Чечні стають систематичними — у покарання за набіги, а також за вихід із покори чеченським власникам — кабардинським і кумицьким князям, від яких номінально користувалися російським заступництвом. У походах, окрім регулярних військ, беруть участь козаки, а також дружини, сформовані з покірних народів — калмиків, кабардинців, ногайців. Експедиції супроводжуються спаленням так званих «буйних» аулів та приведенням їх мешканців в особі родових старійшин до присяги на підданство Росії. З найвпливовіших сімей беруться заручники — аманати, які утримуються в російських фортець. Жорстокість військ породжувала у місцевого населення ненависть і бажання помсти, так що через якийсь час ситуація повторювалася[9].

Значні виступи були відзначені у 1707-1708, 1722, 1732, 1757-1758, 1760, 1770-1774, 1783 роках.

У 1708 році чеченці, ногайці, кумики і російські козаки-втікачі взяли штурмом Терську фортецю, це повстання очолював башкир Мурат. Російські війська придушили це повстання, Мурата було взято пораненим у полон і страчено.

У 1732 році під Чечен-Аулом зібралися до 10 тисяч озброєних гірняків під проводом іншого чеченського князя, Айдеміра, ними було вбито чеченського князя Казбулата і розгромлено російський загін полковника Коха[20][21].

У 1757 році з Чечен-Аула почали розсилатися «обурливі листи», які закликають гірняків озброїтися задля боротьби з наступом росіян на гірські землі. Приводом до повстання стало також невдоволення рівнинних чеченців міжусобицями гірських князів. У відповідь на це 1758 року російський генерал Фрауендорф вирушив до Чечні з військами у числі 5—6 тис. осіб. 22 квітня російські сили після короткого штурму зайняли ущелину Ханкала, але потім, не досягнувши практично жодного успіху, Фрауендорф був змушений повернутися до Кізляра, відкрито визнавши, що повсталі «у підкорення не прийшли»[22].

Починаючи з другої половини XVIII століття Російська імперія робить нові кроки для зміцнення своїх позицій на Північному Кавказі та підкорення північнокавказьких народів. Початок було покладено насильницьким переселенням волзьких та донських козаків на річки Кубань та Терек. Російське командування будувало козацькі станиці та поселення на рівнинних землях, а в передгір'ях споруджувало військові фортеці. З заснуванням фортеці Моздок (1763) російське командування розпочало створення лівого флангу Кавказької укріпленої лінії, стали закладатися нові фортеці: Катериноградська (на річці Малці), Павловська (на річці Курі), Мар'їнська (на річці Золці), Георгіївська (на річці Підкумці) та Олександрівська (на річці Томузлівці). 1769 року за указом Катерини II на Терек були переведені волзькі козаки, що розселилися між фортецею Моздок та гребенськими містечками, у станицях Галюгаївській, Наурській, Іщорській, Мекенській та Калинівській. Таким чином Терська лінія була значно посилена.

У 80-ті роки XVIII століття в Чечні на тлі взаємної ворожості та релігійного відчуження виник «шаріатський рух», який швидко набув антиросійського та антиколоніального забарвлення, вперше продемонструвавши на Кавказі ефективність гасла газавату — війни за віру.

У 1785 році пастух Ушурма з чеченського селища Алди проголосив себе імамом і прийняв ім'я Мансур[23], проповідуючи серед одноплемінників повернення до «чистого», «істинного», аскетичного ісламу, викорінення ворожих ісламу гірських звичаїв, пекла, а також оголошення газавату («богоугодної війни») проти тих, хто дотримується адати, потім — проти «невірних» (іновірців-гірняків) і, нарешті, проти росіян. За короткий час Мансур досяг широкого визнання в народі як імама, шейха і навіть пророка, придбав безліч прихильників не тільки в Чечні, а й у суміжних Інгушетії, Кабарді, Кумикії, Нагірному Дагестані. У самій Чечні різко зросла кількість мечетей, кількість мулл і шаріатських суддів (кадіїв)[9]. Російська влада, намагаючись придушити поширений релігійно-політичний виступ у зародку, направили в Алди проти Ушурми невеликий загін під командуванням полковника Пієрі. Похід закінчився невдачею: 6 липня 1785 року, натрапивши в лісі на чеченську засідку, загін був повністю знищений; загинув і сам Пієрі[23]. Наступна каральна експедиція, в ході якої селище Алди було спалено, сколихнула всю Чечню[9]: прибічники шейха Мансура здійснили низку наступальних дій проти укріплень та станиць Кавказької лінії. В результаті гарнізони, які займали укріплення від Моздока до Владикавказу, виявилися нездатними захистити дорогу до Грузії від нападів та пограбувань з боку чеченців. Внаслідок цього в 1786 році тільки що зведені укріплення (Потьомкіна, Григорипіль, Владикавказ) були залишені, і гарнізони їх були виведені на лінію[23]. Почавшись у Чечні, повстання до 1787 року набуло особливо сильного розмаху серед адигів Північно-Західного Кавказу, за Кубанню. Туреччина, яка цього року вступила у війну з Росією, офіційно привласнила Мансуру титул імама і прагнула, діючи під прапором захисту ісламу, координувати свої військові зусилля з гірськими повстанцями[9]. Боротьба з прибічниками шейха Мансура й османськими військами, які прийшли до них на допомогу, зажадала великих зусиль і коштувала Росії багатьох жертв. Декілька вдалих походів, а головне — перемога 30 вересня 1790 року генерала Германа над турецько-гірським загоном турецького паши Батал-бея на березі Кубані зламали сили шейха Мансура, і він з останніми загонами сховався в фортеці Анапа. 22 червня 1791 року, під час штурму та взяття російськими військами Анапи, шейх Мансур був поранений, захоплений у полон і помер на засланні в Соловецькому монастирі[23]. У самій Чечні встановилося відносне затишшя, що переривається періодичними каральними експедиціями[9].

Господарське життя чеченців у XVIII — на початку XIX століть[ред. | ред. код]

Аргунська ущелина. Малюнок Василенко XIX століття.
Поселення Терта Малхіста (1913)

З найдавніших часів одним з основних занять чеченців та інгушів, як і сусідніх північнокавказьких народів, було землеробство. Обробка землі за умов гір вимагала великої праці. Щоб підготувати ділянку під ріллю, треба було звільнити її від чагарнику, лісу та каміння, розрівняти, удобрити, провести канави для зрошення. Для гірських районів Чечні та Інгушетії характерним було ведення терасного землеробства. Чеченці та інгуші, що жили на рівнині та в горах, здебільшого займалися екстенсивним землеробством, змінюючи орні земельні ділянки в міру їх виснаження. Крім того, як і на всьому Північному Кавказі, у гірських районах Чечні та Інгушетії на скелястих ділянках створювалися штучні поля шляхом перенесення сюди ґрунту з інших земельних ділянок[8].

Зрошення широко застосовувалося у горах, а й у рівнині. У горах, як правило, тераси зрошувалися за допомогою ариків, що підводяться до них. У рівнинній частині Чечні та Інгушетії горяни проводили від річок канали, якими під час посухи пускали воду на засіяні ділянки землі[8].

Для рівнинної Чечні та Інгушетії XVIII століття стало переломним періодом у розвитку землеробства, яке стає основною та провідною галуззю. На той час заселення вайнахами родючих рівнинних земель переважно завершилося, у результаті змінився і характер господарювання. Оселившись на «площині», чеченці та інгуші стали все впевненіше втягуватися в торговельно-економічні зв'язки з Росією та сусідніми північнокавказькими народами. У цих умовах основною галуззю господарства більшості населення стає землеробство. Рівнинна Чечня наприкінці XVIII — початку XIX століття стає постачальником хліба не тільки для гірських товариств Північно-Східного Кавказу, але і вивозить його за кордон. Хліборобство поширювалося все далі на північ і розширювалося вільними землями за лівим берегом річки Терек і в його пониззі. Про розвиток зернового господарства у чеченських та інгушських селах говорить, зокрема, наявність численних водяних та ручних млинів. Російські фортеці та військові форпости, що склали Кавказьку укріплену лінію, стали місцем збуту сільськогосподарських продуктів, різних виробів місцевого виробництва, що також створювало сприятливі умови для розширення посівних площ та збільшення асортименту та кількості культур, що вирощуються. Між гірськими та рівнинними жителями відбувається точніший поділ праці. Так, вайнахи, що в горах, одержуючи хліб від рівнинних жителів, могли займатися переважно скотарством[8].

XIX століття. Чечня у складі Російської імперії[ред. | ред. код]

Кавказька війна (1817 - 1864)[ред. | ред. код]

Чечня у складі Російської імперії (1860 - 1917)[ред. | ред. код]

Революція та Громадянська війна в Росії[ред. | ред. код]

Радянська Чечня[ред. | ред. код]

Чечня до 1936 року[ред. | ред. код]

Чечено-Інгушська АРСР[ред. | ред. код]

5 грудня 1936 року область було перетворено на Автономну Радянську Соціалістичну республіку. У січні 1940 року в Чечні розпочалося нове збройне антирадянське повстання під керівництвом Хасана Ісраїлова. Реальна чисельність загону Ісраїлова, включаючи впроваджених до її складу агентів НКВС, ніколи не перевищувала 14 осіб[24].

Німецько-радянська війна[ред. | ред. код]

Наприкінці серпня 1942 року війська вермахту (група армій «А») вийшли на рубіж Прохладний, Моздок, Іщерська, маючи намір прорвати радянську оборону і розвинути наступ по Алханчуртській долині у бік Грозного, Махачкали та Баку. Німці мали перевагу в артилерії ушестеро, у танках — учетверо[25].

Депортація чеченців та інгушів[ред. | ред. код]

Докладніше: Депортація чеченців та інгушів.

31 січня 1944 року постановою Державного Комітету Оборони СРСР № 5073 було скасовано Чечено - Інгушську АРСР. Чотири райони були передані Дагестанській АРСР, а на решті території було утворено Грозненську область[26].

23 лютого 1944 року було розпочато депортацію чеченців та інгушів з офіційним формулюванням "за посібництво фашистським окупантам"[26]. На постійне проживання до Казахської РСР та Киргизької РСР було виселено 496 460 людей з чеченців та інгушів[27].

Частину населення було знищено на місці. 27 лютого 1944 р. в аулі Хайбах загонами НКВС було спалено живцем близько 700 осіб[28]. 6000 горців були розстріляні, спалені, або втоплені в озері Галанчож[28].

Чеченці та інгуші що ухилилися від депортації перейшли на нелегальне становище, пішли в гори і поповнили повстанські загони. Станом на 1 січня 1945 р. в Грозненській області діяло понад 80 підпільних груп[27].

Чечня у 1956 - 1990 роках[ред. | ред. код]

9 січня 1957 року Верховна Рада СРСР ухвалила постанову про відновлення Чечено - Інгушської АРСР. Чеченцям та інгушам було дозволено повернутись на свою історичну батьківщину. Нечеченське населення Грозного виступило проти повернення чеченців, що вилилося у масові заворушення в місті.

Однак, чеченці та інгуші що повернулись опинились в дискримінованому становищі. Їм забороняли селитись у великих містах, не брали на роботу на заводи. Вайнахи могли працювати лише на зведенні об'єктів сільського господарства та на вахтових роботах з добування нафти й газу на Крайній Півночі[29].

У 1969 році з'явився національний ансамбль Башлам.

У 1975 р. в Грозному запрацював тролейбус.

У 1976 р. в Чечено-Інгушетії з'явився Цирк.

28 березня 1976 р. в бою з міліцейським загоном загинув останній боєць загону Хасана Ісраїлова і останній абрек Кавказу Хасуха Магомадов.

У 1980 році було відкрито Чечено - Інгушський державний педагогічний університет.

У 1985 році у центрі Грозного було відкрито монумент Вогонь Вічної Слави.

У 1989 році першим секретарем Чечено - Інгушського республіканського комітету КПРС був обраний Доку Завгаєв, він же очолив президію Верховної Ради республіки.

Чеченська республіка Ічкерія[ред. | ред. код]

Чеченська революція[ред. | ред. код]

Джохар Дудаєв

З початком Перебудови у Чечено-Інгушській АРСР активізується націонал-патріотичний рух. 23-25 листопада 1990 року у Грозному відбувається Чеченський національний з'їзд, що обрав Виконавчий комітет, який був перетворений на Загальнонаціональний Конгрес Чеченського Народу. Головою конгресу був обраний генерал - майор Джохар Дудаєв[29].

27 листопада 1990 року сесія Верховної Ради Чечено-Інгушетії прийняла декларацію про державний суверенітет республіки[29]. Після декларації про державний суверенітет, Чечено-Інгушська АРСР була трансформована в союзну республіку у складі СРСР ставши шістнадцятою союзною республікою в його складі. Це здійснювалось з огляду на прийнятий Верховною Радою СРСР 9 квітня 1990 року закон «Про порядок розв'язання питань, пов'язаних з виходом союзної республіки з СРСР», в третій статті якого були такі слова: «В союзній республіці, що має у своєму складі автономні республіки, автономні області та автономні округи, референдум проводиться окремо по кожній автономії. За народами автономних республік і автономних утворень зберігається право на самостійне вирішення питання про перебування в Союзі РСР чи в союзній республіці, що виходить, а також на постановку питання про свій державно-правовий статус»[30].

11 березня 1991 р. Верховна Рада Чечено-Інгушетії прийняла рішення про відмову від референдуму про пост президента РРФСР. В свою чергу райради Назранського, Малгобекського та Сунженського районів постановили провести в себе загальноросійський референдум[29].

8 червня 1991 р.. Загальнонаціональний Конгрес Чеченського Народу проголосив створення Чеченської республіки Нохчі-чо[31].

У липні 1991 ІІ з'їзд ЗКЧН проголосив, що Чечня не входить до РРФСР і СРСР[29].

Під час спроби державного перевороту в Москві 19-21 серпня 1991 року керівництво Чечено-Інгушетії та республіканський комітет КПРС підтримали ДКНС. Конгрес виступив проти заколоту і став вимагати відставки уряду і парламенту, а також виходу з РРФСР і СРСР. В Грозному зібрався багатоденний мітинг.

4 вересня 1991 р. голова Конгресу Дудаєв оголосив про повалення Верховної Ради. 6 вересня мітингувальники захопили будинок Верховної Ради, телецентр та Будинок чеченського радіо. Голова Верховної Ради Доку Завгаєв подав у відставку. В подальшому 6 вересня було оголошене днем незалежності Чечні[29].

7 вересня 1991 р. було створено Тимчасову Вищу Раду Чечено-Інгушетії, яку 8 жовтня визнала Верховна Рада РРФСР, але ЗКЧН оголосив про її відсторонення і проведення 27 жовтня виборів президента і парламенту Чечні. Противники Дудаєва і прихильники збереження Чечено-Інгушетії виступили за перенесення парламентських виборів на 27 листопада[29].

15 вересня 1991 р. у Назрані зібрався з'їзд депутатів інгушських районів всіх рівнів який проголосив створення Республіки Інгушетія у складі РРФСР[29].

27 жовтня 1991 р. в Чечні відбулись парламентські та президентські вибори у яких взяли участь 72 % виборців. З результатом 90,1% на виборах переміг Джохар Дудаєв. Противники Дудаєва результатів не визнали[29][32]. Також Чеченську республіку і її керівництво не визнала жодна дипломатична сторона поза її межами.

Чечня у перші роки правління Джохара Дудаєва (1991—1992). Розпад Чечено-Інгушетії[ред. | ред. код]

1 листопада 1991 р. Джохар Дудаєв видав указ про «Оголошення суверенітету Чеченської республіки»[29], а після розпаду СРСР оголосив про вихід з Російської Федерації. 10 листопада 1991 було створено Раду оборони Чечні на чолі з президентом. Згідно прийнятого 24 грудня 1991 року парламентом Чечні закону в республіці була введена загальна військова повинність для чоловіків. Протягом 1991-1994 років було проведено 6 призивів чоловіків від 19 до 26 років[33].

2 листопада 1991 р. з'їзд народних депутатів РРФСР визнав незаконними вибори в Чечні[34]. 7 листопада 1991 р. президент РРФСР Єльцин підписав указ про введення надзвичайного стану в Чечено-Інгушетії[35]. 11 листопада 1991 року сесія Верховної Ради РРФСР відмовилась затвердити указ президента про введення надзвичайного стану в Чечено-Інгушетії[36]. Опозиційні партії підтримали президента Дудаєва та його уряду. Тимчасова Вища Рада Чечено-Інгушетії припинила функціонування.

2 березня 1992 парламент Чечні прийняв конституцію республіки, згідно якої Чечня проголошувалась «суверенною демократичною правовою державою, створеною внаслідок волевиявлення чеченського народу[37]».

Найрадикальніші опозиційні до Дудаєва сили створили Комітет з відновлення конституційного ладу в Чечено — Інгуській республіці. Вранці 21 березня 1992 р. 150 опозиціонерів захопили радіо та телецентр і закликали до повалення уряду і президента Чечні. До вечора того ж дня частини чеченської гвардії відбили захоплені будівлі і придушили заколот. Заколотники сховались у Надтеречному районі, керівництво якого з осені 1991 не визнавало адміністрації Дудаєва і не підкорялось владі Чечні[37].

У 1992 році Дудаєв підписав указ про націоналізацію майна російських військ дислокованих у Чечні. По республіці прокотилась хвиля захоплень гарнізонів та військових частин. 7 червня 1992 р. російські війська залишили територію Чечні, залишивши більшу озброєння на території республіки[38].

У відповідь урядом Російської Федерації була встановлена транспортна і фінансова блокада Чечні, що призвело до колапсу чеченської економіки та швидкого зубожіння чеченського населення. Ці обставини призвели до сплеску організованої злочинності та виникненню внутрішньополітичної кризи в республіці. Якщо об'єднані в тайпи чеченці могли чинити організований опір криміналу, то нечеченське населення (в першу чергу росіяни) виявилось беззахисним перед розгулом криміналітету і стало покидати Чеченську республіку. У 1992–1993 роках з Чечні виїхало 200 тисяч осіб, що склало 20 % населення[39].

10 грудня 1992 року внесено поправки до Конституції РРФСР 1978 року: Чечено-Інгушетію поділено на Інгуську республіку та Чеченську республіку, межа між якими залишилася незатвердженою до 12 вересня 2018 року. Поправки було опубліковано 29 грудня 1992 року в «Російській газеті» (рос. «Российской газете»). Чечено — Інгуська республіка перестала існувати де-юре.

Конституційна криза 1993 і втручання російських силовиків[ред. | ред. код]

Навесні 1993 року загострились протиріччя між президентом та опозицією. 15 квітня 1993 року на Театральній площі в Грозному зібрався опозиційний мітинг, що став вимагати відставки президента та уряду та проведення нових президентських і парламентських виборів.. У відповідь 17 квітня 1993 року президент Дудаєв оголосив про розпуск парламенту, конституційного суду та Міських Зборів Грозного. Були введені пряме президентське правління та комендантська година, призначені новий віце-президент Зелімхан Яндарбієв та прокурор[37].

2 травня 1993 р. парламент проголосував за проведення референдуму щодо довіри президенту 5 червня[37].

2 червня озброєні люди вдерлись до президентського палацу (колишня будівля республіканського комітету КПРС) і стали вбивати всіх хто був у кабінеті президента, але Джохара Дудаєва в цей час там не було[40].

У відповідь прихильники президента на чолі з Шамілем Басаєвим 4 червня 1993 року захопили будівлі Міських Зборів, де засідав парламент та Конституційного Суду Чеченської Республіки. Озброєні прихильники президента увійшли до центрвиборчкому і знищили бюлетені референдуму.[37] Через загрозу силового придушення мітинг на Театральній площі саморозпустився. Так в Чечні було усунуто легальну опозицію до президента.

У кінці червня 1993 року Дудаєв видав указ про відновлення діяльності парламенту, але "без права законотворчої діяльності"[37].

Оговтавшись від політичної кризи в країні з кінця 1993 року, російські спецслужби починають нарощувати вплив на вище керівництво держави, та починають активно боротись за повернення Чечні під контроль Російської Федерації. Російськими спецслужбами розпочалася операція по розпалюванні внутрішньо-чеченського збройного конфлікту.

Громадянська війна в Чеченській республіці Ічкерія (1993 - 1994)[ред. | ред. код]

Противники Джохара Дудаєва виїхали до Надтеречного району, де 16 грудня 1993 року було створено Тимчасову Раду Чеченської Республіки, яку очолив голова районної адміністрації Умар Автурханов[40]. Влітку 1994 року в Толстому-Юрті та Урус-Мартані формувались озброєні загони чеченської опозиції, яким допомагали російські державні структури. В цей час по всій території Чечні, яку 14 січня 1994 було перейменовано в Ічкерію (від назви регіону в гірській Чечні) відбувались сутички між прихильниками уряду і опозиції. Загін колишнього міського голови Грозного Біслана Гантамірова захопив Урус-Мартан, а формування колишнього голови охорони Джохара Дудаєва Руслана Лабазанова — Аргун.

12-13 червня 1994 року в Грозному відбулись зіткнення між прихильниками президента і Руслана Лабазанова.

До опозиції долучився колишній голова Верховної Ради Росії Руслан Хасбулатов, що створив у Толстому - Юрті "Миротворчу групу Руслана Хасбулатова". 29 серпня Гантаміров, Лабазанов, Автурханов і Хасбулатов домовились про "спільні дії проти режиму Дудаєва"[37]. Командиром опозиційних формувань став Біслан Гантаміров[37].

2 серпня 1994 року голова Тимчасової Ради Умар Автурханов звернувся до президента Росії з проханням вважати Раду єдиним легітимним органом влади в республіці і надати їй підтримку. Однією з основних задач Тимчасова Рада ставила проведення виборів та формування нового уряду. Автурханов оголосив про повалення Дудаєва і прийняття на себе всієї повноти влади[40].

В свою чергу Дудаєв оголосив 11 серпня введення військового стану та мобілізацію[40].

17 - 20 серпня 1994 р. сили Тимчасової Ради намагались захопити Грозний[40].

5 вересня урядові сили відбили Аргун, а 17 вересня оточили Толстой-Юрт.

15 жовтня сили опозиції здійснили другу спробу штурму столиці Чечні.

У вересні 1994 року частини опозиції отримали від російської армії ПЗРК "Ігла", бронетранспортери, танки та зенітні установки. Танки постачала 131 мотострілецька майкопська бригада.

Протягом жовтня 1994 загін чеченської опозиції з 120 осіб пройшов чотиритижневу підготовку на полігоні "Прудбой" 8-го Волгоградського армійського корпусу російської армії. Керували підготовкою офіцери 33-го мотострілецького полку.

В жовтні за вказівкою Єльцина, міністр оборони РФ Павло Грачов створив групу по Чечні, що розробляла всі сценарії силового втручання аж до прямого введення військ та ведення бойових дій.

В листопаді 1994 загонам опозиції були передано важке озброєння, зокрема 6 гелікоптерів з екіпажами по 3 людини[40]. Пілоти набирались з Північно-Кавказького військового округу.

17 листопада, під час підготовки наступу на Грозний, до Моздоку прибула група офіцерів на чолі з М. П. Колесніковим. Безпосереднє керівництво бойовими діями було покладене на заступника командира 8-го Волгоградського армійського корпусу Г. М. Жукова[40].

23 листопада 1994 року Тимчасова Рада сформувала власний кабінет міністрів який очолив колишній міністр нафтохімічної промисловості СРСР Саламбек Хаджієв.

Вранці 26 листопада 1994 року о 9-й годині антидудаєвські формування оточили Грозний і почали штурм міста. До 18-ї частини опозиції взяли під контроль міністерство внутрішніх справ Чечні, департамент державної безпеки та телецентр. Проте потому більшість опозиційних формувань були розстріляні з гранатометів. З 40 танків, що брали участь у штурмі вціліло лише 18. В полон потрапив 21 танкіст з 4-ї гвардійської танкової кантемирівської дивізії. Міністр оборони Росії Грачов відмовився від них, назвавши участь у штурмі російських військовослужбовців "маячнею"[40].

1-3 грудня 1994 року депутати Державної Думи від фракцій "Яблоко" та "Вибор Росії" приїхали до Грозного на перемовини з Дудаєвим. Було досягнуто домовленість про звільнення полонених. Двох із них депутати вивезли до Москви. Перебуваючи в Грозному, депутати були свідками бомбових ударів російської авіації по місту[40].

Перша російсько-чеченська війна[ред. | ред. код]

Докладніше: Перша російсько-чеченська війна

1 грудня 1994 року російська авіація завдала удару по військових аеродромах, знищивши всі військові літаки[31].

11 грудня 1994 року президент Російської Федерації Борис Єльцин підписав указ про введення військової операції в Чеченській республіці[31].За планом передбачалось до 13 грудня захопити Грозний, а до 19 грудня всю територію республіки. Проте російські війська зазнали втрат вже на підходах до Чечні.Так 12 грудня 1994 р. по колоні 106 повітряно-десантної дивізії було завдано удар реактивної артилерії в результаті якого загинуло 6 і було поранено 13 військовиків[41]. У Назрані наступаюча колона 19 механічно-стрілецької дивізії була зупинена і розграбована місцевими жителями[41].

Тільки 31 грудня 1994 року російські війська почали штурм Грозного, після тижня авіаційних бомбардувань та ракетних і артилерійських обстрілів. В ніч на 1 січня 1995 року російські бронетанкові колони були зупинені та блоковані в центрі міста. До 3 січня переважна більшість танків та бетеерів була знищена, а вцілілі солдати здалися в полон через нестачу боєприпасів[31].

Наступний штурм розпочався 7 січня 1995 року і тривав до 6 березня. В ході боїв за Грозний загинуло 35 тисяч мирних жителів, з них 5 тисяч діти. Офіційні жертви серед російських військовослужбовців 2 тисячі, неофіційні від 5 до 10 тисяч[31]. Протягом березня- червня 1995 р. російські війська захопили всі райони рівнинної Чечні, а в липні взяли останній райцентр Шатой. Під час бою за село Самашки навесні 1995 року бійцями Софрінської бригади МВС Росії та ОМОНу Московської області було вбито 100 людей з місцевих жителів. В Чечні було встановлено маріонетковий уряд на чолі з Доку Завгаєвим, який у грудні 1995 р. був обраний главою республіки. Чеченці перейшли до партизанської війни і здійснили вилазки до Будьоновська в червні 1995 р. та Кизляра в січні 1996 р.

Чеченский боєць здійснює намаз на тлі розбитої газової труби під час битви за Грозний. 1 січня 1995 р.

21 квітня 1996 року внаслідок ракетного удару загинув Джохар Дудаєв. Виконувачем обов'язків президента Ічкерії Державний комітет оборони республіки 22 квітня 1996 р. призначив Зелімхана Яндарбієва.

В серпні 1996 р. чеченські бійці провели вдалий рейд на Грозний, заволодівши більшою частиною міста.

Після Будьоновського рейду в липні 1995 року між керівництвами Російської Федерації та Чеченської Республіки Ічкерія під егідою ОБСЄ розпочались переговори.

Під тиском громадськості непопулярна війна завершилася підписанням угоди в Хасав'юрті 31 серпня 1996 року, згідно якої російські війська мали бути виведені з республіки, а статус Чечні мав бути врегульований до 2001 року[31].

Згідно офіційних даних, у першій російсько-чеченській війні російська армія втратила вбитими та зниклими без вісти 5500 людей. За даними комітету солдатських матерів Росії число самих лише солдатів регулярних частин строкової служби налічує 14 тисяч людей. За чеченськими офіційними даними, втрати росіян склали до 80 000 убитими. Втрати чеченської армії складали від 3 до 4 тисяч людей. Цивільне населення Чечні втратило 120 тисяч убитими і 240 тисяч пораненими[31].

Міжвоєнна Ічкерія (1996-1999)[ред. | ред. код]

Докладніше: Міжвоєнна криза в Ічкерії

Після першої російсько-чеченської війни республіка опинилась у складних умовах. Міста і села лежали в руїнах, промисловість була знищена. Поза межами столиці влада перебувала в руках польових командирів та кримінальних угруповань. Викрадення людей, рабовласництво, розкрадання нафти з свердловин та нафтопроводів, теракти стали звичним явищем. Так, у 1997 - 1998 роках понад 60 злочинними угрупуваннями було викрадено 1094 людини, у 1999 - 270. В заручниках тривалий час утримувалось 500 осіб[42].

У 1995 році Джохар Дудаєв ввів у Ічкерії шаріатське правління. Були сформовані шаріатські суди, міністерство шаріатської державної безпеки та шаріатська гвардія. На території республіки посилився вплив ісламських фундаменталістів, зокрема вакхабізму. Виникли тренувальні табори в яких проходили бойову підготовку вихідці з мусульманських республік Російської Федерації незадоволені пануванням Москви в їхніх регіонах.

23 вересня 1996 року виконувач обов'язків президента Яндарбієв видав указ про формування кабінету міністрів який очолив начальник Головного штабу Аслан Масхадов[37].

У листопаді 1996 року Державна Рада оборони ЧРІ та парламент призначили президентські та парламентські вибори на 27 січня 1997 року.

На початку січня 1997 року Аслан Масхадов пішов у відставку в зв'язку з виборами. Новий кабінет очолив Руслан Гєлаєв[37].

На виборах 27 січня перемогу здобув Масхадов, за якого проголосували 59,1% виборців, що приймали участь у голосуванні. Друге місце посів Шаміль Басаєв із результатом 23,5%. Третє, четверте, п'яте відповідно - Зєлімхан Яндарбієв, Мовладі Удугов та Ахмед Закаєв.За інших 15 кандидатів проголосувало менше 1%[37].

12 лютого 1997 року відбулась інавгурація Масхадова, віце-президентом став Ваха Арсанов, головою уряду - Шаміль Басаєв. 12 березня 1997 року відкрилась перша сесія парламенту[37].

В опозиції до нового уряду стала низка польових командирів, лідером яких став родич Дудаєва Салман Радуєв. 20 червня 1998 року Радуєв, виступаючи по телебаченню, закликав чеченців до повстання проти президента Масхадова. Наступного дня його прихильники намагались захопити мерію і телецентр, але урядові підрозділи відбили напад. В результаті зіткнення загинули директор національної служби безпеки Лечі Хултигов та начальник штабу радуївської "Армії генерала Дудаєва" Ваха Джафаров[43].

24 червня Масхадов ввів надзвичайний стан[43].

13 липня 1998 року в Гудермесі між бійцями ісламського полку спецпризначення під командуванням Арбі Бараєва та батальйону національної гвардії Суліма Ямадаєва відбулися зіткнення, а 15 липня полк Бараєва атакував казарми Гудермеського батальйону національної гвардії. 20 липня президент Масхадов своїм указом оголосив про розформування шаріатської гвардії та ісламського полку[43].

23 вересня 1998 р. Ш. Басаєв та С. Радуєв висунули вимогу відставки президента, звинувативши його в порушенні конституції, законів шаріату, а також у проросійському курсі. У відповідь Масхадов відправив уряд Басаєва у відставку. Після цього Масхадов вже не контролював владу поза межами Грозного. В Ічкерії настав повний параліч органів влади[44].

3 лютого 1999 року Аслан Масхадов оголосив про введення в Ічкерії "повного обсягу шаріатського правління". Законодавча влада була надана спеціальній раді - Ісламській Шурі, а парламент позбавлений законодавчих прав[45].

У відповідь Басаєв оголосив про створення опозиційної Ісламської Шури, яку і очолив[45].

Друга російсько-чеченская війна[ред. | ред. код]

Докладніше: Друга російсько-чеченська війна

Протягом весни 1999 року на межі Ічкерії і Дагестану ускладнювалась обстановка. Лідер дагестанських вакхабітів Багауддін Магомедов, що отримав притулок в ЧРІ, за матеріальної підтримки чеченських польових командирів створив і озброїв власні бойові формування. У липні - серпні 1999 року відбулись перші зіткнення між дагестанською міліцією та озброєними вакхабітами, а 7 серпня об'єднане чеченсько-дагестанське угрупування на чолі з Шамілем Басаєвим та арабським добровольцем Хаттабом перейшло кордон республіки Дагестан, проголосивши її ісламською державою[46].

Понад місяць тривали бої в Ботліхському, Цумадинському, Буйнакському та Новолакському районах Дагестану, що завершилися відступом вакхабітів до Ічкерії[46].

В середині вересня 1999 р. російськими містами прокотилась низка терактів: в Буйнакську, Москві та Волгодонську було підірвано багатоквартирні будинки, внаслідок чого загинуло понад 300 людей. Хто стояв за терактами достеменно невстановлено, низка авторів стверджують, що їх вчинила Федеральна служба безпеки Російської Федерації[47][48].

Поклавши відповідальність за теракти на північно-кавказькі терористичні групи і звинувативши владу в Чечні у неспроможності впоратись з терористами, російські війська блокували кордон з Ічкерією, а 23 вересня Борис Єльцин підписав указ про створення спеціального військового угруповання для проведення "контртеррористичної операції". Цього ж дня російські почали масове бомбардування Грозного та його околиць, а 30 вересня увійшли на територію республіки[49].

Використовуючи артилерію та авіацію, росіяни до 16 жовтня 1999 р. зайняли третину республіки, а до грудня всю рівнинну Чечню[49].

Облога столиці Грозного почалась 26 грудня 1999 р. і тривала до 6 лютого 2000 р. Штурм міста коштував життя близько 2,5 тисячам російським військовим[49]. Загинуло кілька десятків тисяч цивільних жителів. Внаслідок бойових дій було зруйновано 50 % приватного сектору, і понад 80 % багатоповерхових будівель[50].

З весни 2000 по квітень 2009 центр чеченського опору зосередився в горах, де розгорнулись активні партизанські дії. Час від часу партизани здійснювали вилазки на рівнинну Чечню, Дагестан та Інгушетію, де у 2007—2009 роках розгорнулась справжня громадянська війна. Озброєне ісламістське підпілля діяло на всьому Північному Кавказі до початку 2020 років.

Кремль зміг привернути на свій бік низку видатних постатей Ічкерії як-от головний муфтій Ахмат Кадиров призначений головою окупаційної адміністрації, а у 2003—2004 роках президент Чеченської республіки Російської Федерації.

Також на бік федеральних сил перейшли командири національної гвардії брати Ямадаєви.

9 травня 2004 внаслідок вибуху на стадіоні «Динамо» в Грозному під час урочистостей до Дня Перемоги загинуло 4 людей і серед них президент Кадиров[49]. Новим президентом став Алу Алханов, що перебував на цьому посту до 2007 року.

У березні 2005 року в ході спецоперації ФСБ у селі Толстой-Юрт був убитий Аслан Масхадов[49]. Новий лідер руху опору Доку Умаров оголосив 7 жовтня 2007 утворення Імарату Кавказ і перетворення Чечні на один з його вілаятів. Відтоді Чеченська Республіка Ічкерія існує тільки в еміграції.

Протягом 2000 - 2007 років загинула більшість польових командирів, що не перейшли на бік Москви. Інтенсивність бойових дій стала спадати[49].

15 квітня 2009 року було оголошено про припинення режиму контртерористичної операції в Чечні[51], однак окремі осередки опору продовжували діяти до 2021 року.

Внаслідок Другої російсько-чеченської війни загинуло 6 тисяч російських і 16 тисяч чеченських військових і понад 125 тисяч цивільних[49].

За оцінками правозахисної організації Аmnesty Intentional Друга російсько - чеченська війна супроводжувалася систематичними порушеннями прав людини, включно з позасудовими стратами і тортурами, які здійснювались як співробітниками федеральних структур так і чеченськими повстанцями[51]. Велика частина злочинів залишається безкарними, хоча до 2021 року в окремих випадках постраждалим вдалося отримати компенсацію від російського уряду за рішенням Європейського суду з прав людини[51].

Російська окупація Чечні[ред. | ред. код]

Зміна етнічного складу населення Чечні наприкінці XX — на початку XXI століття[ред. | ред. код]

Відносини з Інгушетією[ред. | ред. код]

27 серпня 2012 року в Чечні було створено республіканську комісію зі встановлення адміністративного кордону з Інгушетією[52]. Глава Інгушетії Юнус-Бек Євкуров висловився проти перегляду усталеного адміністративного кордону між Інгушетією та Чечнею[53]. Він пише у своєму блозі[54], що спроба змінити відносини «приведе до конфлікту». У Грозному звинуватили владу сусіднього суб'єкта федерації в закріпленні в себе в односторонньому порядку спірних земель, а й у спробах захопити споконвічно чеченські території[55].

1 серпня 2012 року в Інгушетії було вбито організаторів нападу на родове село Кадирових Центорой[56]. Глава Інгушетії Юнус-Бек Євкуров спростував інформацію про проведення в селищі Галашки спецоперації чеченськими силовиками[57]. 4 серпня 2012 року Глава Чеченської республіки Рамзан Кадиров заявив, що керівник Інгушетії Юнус-Бек Євкуров не докладає належних зусиль для боротьби з терористичними угрупованнями, дорікнувши також Євкурова в «відвідування похорону бандитів»[58]. «З бойовиками необхідно нещадно боротися, тому у Рамзана Кадирова свої методи, а в мене свої»,— заявив Євкуров «Інтерфаксу»[59]. Він пробачив Рамзану Кадирову його висловлювання:

Зараз Священний місяць Рамадан, Всевишній велить нам прощати один одного.

— [60]

26 вересня 2018 року було підписано договір про закріплення кордонів та обмін територіями між Інгушетією та Чечнею. 4 жовтня договір був ратифікований депутатами інгушського парламенту.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в Ильясов, Лечи (23 грудня 2008). К истории археологического изучения Чечни. Нохчалла (рос.). Архів оригіналу за 7 серпня 2020. Процитовано 10 липня 2022.
  2. ↑ а б в г Чеченская Республика (рос.). Большая российская енциклопедия. Архів оригіналу за 20 лютого 2020. Процитовано 7 травня 2020.
  3. ↑ Бровина А.А. Полярная комиссия АН СССР: к истории изучения европейского Севера России в начале XX века // Исторический журнал: научные исследования. — 2016. — Т. 3, вип. 3 (1 березня). — С. 336—346. — ISSN 2222-1972. — DOI:10.7256/2222-1972.2016.3.18993. (рос.)
  4. ↑ Ю. А. Лаврушин. Актуальные направления исследований квартера в ближайшей перспективе (по материалам Х всероссийского совещания по изучению четвертичного периода, москва, 25-29 сентября 2017 г.), «Стратиграфия. Геологическая корреляция» // Стратиграфия. — 2018. — Вип. 4 (22 квітня). — С. 144—148. — ISSN 0869-592X. — DOI:10.7868/s0869592x18040087. (рос.)
  5. ↑ Аркадий Гольштейн. Башни в горах. М.: Сов. художник, 1977. — 334 с., стр. 205.
  6. ↑ а б в г История Чеченской Республики. Представительство МИД России в городе Грозном (рос.). Архів оригіналу за 8 травня 2017. Процитовано 8 липня 2020.
  7. ↑ Саламов А. А. Из истории взаимоотношений чеченцев и ингушей с Россией и великим русским народом / XVI—XX вв. // Известия ЧИНИИ. Грозный, 1963. Т. III. Вып. I. С. 22.
  8. ↑ а б в г д е ж и к Ахмадов Ш. Б. Чечня и Ингушетия в XVIII — начале XIX века (Очерки истории социально-экономического развития и общественно-политического устройства Чечни и Ингушетии в XVIII — начале XIX века). Монография. — Элиста: АПП «Джангар», 2002. — 528 с.
  9. ↑ а б в г д е ж и Кудрявцев А. В. Чеченцы в восстаниях и войнах XVIII—XIX веков // Вестник Евразии. 1999. № 1 (рос.). Архів оригіналу за 6 травня 2021. Процитовано 8 липня 2020.
  10. ↑ а б Гродненский Н. Н. Первая чеченская. Минск: ФУАинформ, 2007. — 720 с. ISBN 985-6721-10-5
  11. ↑ А.П. Берже. "Чечня и чеченцы". 1859 (рос.). Архів оригіналу за 3 квітня 2021. Процитовано 30 листопада 2020.
  12. ↑ Т. 5 : Ч. 3. Эпоха реакции [1866-1892] Страница 313. Государственная публичная историческая библиотека России. Архів оригіналу за 24 січня 2020. Процитовано 30 листопада 2020.
  13. ↑ Дербент – город трёх религий Доклады и сообщения Международной научно - практической конференции ( г. Дербент, 25 марта 2015 г.) Махачкала 2015 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 27 січня 2022. Процитовано 30 листопада 2020.
  14. ↑ Г. Орбелиани. "Путешествие мое из Тифлиса до Петербурга" // Археолого-этнографический сборник, Вып. 1. Эльбрус. Нальчик. 1974. Архів оригіналу за 21 жовтня 2020. Процитовано 19 жовтня 2020.
  15. ↑ Кипкеева З. Б. Северный Кавказ в Российской империи: народы, миграции, территории. — Ставрополь: Изд-во СГУ, 2008. Архів оригіналу за 4 травня 2019. Процитовано 14 листопада 2020.
  16. ↑ АКАК, Т. 4. — Тифлис, 1870. — С. 879. (рос.)
  17. ↑ Тотоев Ф. В. Общественный строй Чечни: вторая половина XVIII-40-е годы XIX века. — ГП КБР Республиканский полиграфкомбинат им. Революции 1905 г, 2009. — 374 с.
  18. ↑ В.Б.Виноградов. [1] Архівовано з джерела 11 липня 2022
  19. ↑ Василий Потто. [2] Архівовано з джерела 11 липня 2022
  20. ↑ Айтберов Т. М. Аваро-чеченские правители из династии Турловых и их правовые памятник XVII века. — Махачкала, 2006
  21. ↑ Ахмадов Ш. Б. Чечня и Ингушетия в XVIII — начале XIX века. (Очерки социально-экономического развития и общественно-политического устройства Чечни и Ингушетии в XVIII — начале XIX века). Монография. — Элиста: АПП «Джангар», 2002. — 528 с. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 23 вересня 2015. Процитовано 24 грудня 2020.
  22. ↑ Вайнахи в XVI—XVIII вв. Архів оригіналу за 29 листопада 2020. Процитовано 8 липня 2020.
  23. ↑ а б в г Шейх-Мансур // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
  24. ↑ Ахмадов Я. З., Хасмагомадов Э. Х. История Чечни в XIX-XX веках. — М. : «Пульс», 2005. — С. 824. — 1200 прим. — ISBN 5-93486-046-1.
  25. ↑ Гучмазов А., Траскунов М., Цкитишвили К. Закавказский фронт Вел. Отечеств. войны. Архів оригіналу за 21 грудня 2012. Процитовано 21 грудня 2009.
  26. ↑ а б Цей день в історії. 23 лютого 1944 р. депортація чеченців та інгушів.
  27. ↑ а б Россия и СССР в войнах ХХ века: статистическое исследование / под ред. генерал - полковника Г.Ф.Кривошеева (рос.). Москва: ОЛД-ПРЕСС. 2001. с. 576. ISBN 5 - 224 -01515 - 4.
  28. ↑ а б Мендкович, Никита. Хайбахское дело (рос.). Архів оригіналу за 18 березня 2018. Процитовано 26 грудня 2023.
  29. ↑ а б в г д е ж и к л Черкасов, Александр. Хроника "чеченской революции". Эхо Кавказа.
  30. ↑ Закон Верховного Совета СССР№ 1409-I 9 апреля 1990 года от "О выходе союзной республики из СССР".
  31. ↑ а б в г д е ж Цей день в історії: 11 грудня 1994 перша чеченська війна.
  32. ↑ Цей день в історії: 27 жовтня.
  33. ↑ Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери вооруженных сил: статистическое исследование /под ред. Г. Ф. Кривошеева (рос.). Москва: ОЛМА - ПРЕСС. 2001. с. 579. ISBN 5-224-01515-4.. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: недійсний символ (довідка)
  34. ↑ Постановление Съезда народных депутатов РСФСР от 02.11.1991 №1847-І. {{cite web}}: Пропущений або порожній |url= (довідка)
  35. ↑ Указ Президента РСФСР от 7 ноября 1991 № 178 "О введении чрезвычайного положения в Чечено-Ингушской республике".
  36. ↑ Постановление Верховного Совета РСФСР от 11 ноября 1991 №1855 -І "Об Указе Президента РРФСР от 7 ноября 1991 г."О введении чрезвычайного положения в Чечено-Ингушской республике".
  37. ↑ а б в г д е ж и к л м н Музаев, Тимур. Чеченская Республика Ичкерия. Общий обзор. Международный институт гуманитарно-политических исследований (рос.). Архів оригіналу за 4 березня 2021. Процитовано 2023-12-6.
  38. ↑ Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери вооруженных сил: статистическое исследование /под ред. Г. Ф. Кривошеева (рос.). Москва: ОЛМА-ПРЕСС. 2001. с. 577-578. ISBN 5-224-01515-4.. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: недійсний символ (довідка)
  39. ↑ Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери вооруженных сил: статистическое исследование /под ред. Г. Ф. Кривошеева (рос.). Москва: ОЛМА-ПРЕСС. 2001. с. 577. ISBN 5-224-01515-4.. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: недійсний символ (довідка)
  40. ↑ а б в г д е ж и к Ноябрьский штурм Грозного (1994) стал примером гибридной войны Кремля. Кавказский Узел.
  41. ↑ а б Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери вооруженных сил: статистичесское исследование/ под ред. Г. Ф. Кривошеева (рос.). Москва: "ОЛМА-ПРЕСС". 2001. с. 581. ISBN 5-224-01515-4.
  42. ↑ Россия и СССР в войнах ХХ века. Потери вооруженных сил: статистическое исследование /под ред. Г. Ф. Кривошеева (рос.). Москва: ОЛМА-ПРЕСС. 2001. с. 586. ISBN 5-224-01515-4.. {{cite book}}: Перевірте значення |isbn=: недійсний символ (довідка)
  43. ↑ а б в Музаев, Тимур. Чеченская республика Ичкерия в июле 1998 года. Международный институт гуманитарно - политических исследований.
  44. ↑ Музаев, Тимур. Чеченская республика Ичкерия в сентябре 1998 года. Международный институт гуманитарно-политических исследований (рос.).
  45. ↑ а б Музаев, Тимур. Чеченская Республика Ичкерия в феврале 1999 года. Международный институт гуманитарно-политических исследований (рос.).
  46. ↑ а б Музаев, Тимур. Чеченская Республика Ичкерия в августе - сентябре 1999 года (рос.). Международный институт гуманитарно-политических исследований. Архів оригіналу за 3 січня 2017. Процитовано 10 грудня 2023.
  47. ↑ Гиркин может быть причастен к взрыву домов в 1999 году. Кавказ Центр (рос.).
  48. ↑ Литвиненко Александр, Фельштинский Юрий. ФСБ взрывает Россию. Федеральная служба безопастности организатор убийств, пыток и похищений людей.
  49. ↑ а б в г д е ж Цей день в історії: 30 вересня 1999. Друга чеченська війна.
  50. ↑ Янченков, Владимир. Грозный взят // Труд 2000, 8 февраля (рос.). Архів оригіналу за 19 грудня 2021. Процитовано 10 грудня 2023.
  51. ↑ а б в Кавказский узел: Вторая чеченская: 10 лет в режиме КТО.
  52. ↑ В Чечне создана комиссия по установлению границы с Ингушетией. Архів оригіналу за 15 травня 2021. Процитовано 8 липня 2020.
  53. ↑ Евкуров выступил против пересмотра чечено-ингушской границы (рос.). Архів оригіналу за 6 березня 2021. Процитовано 8 липня 2020.
  54. ↑ Блог Евкурова. ru. Архів оригіналу за 30 жовтня 2020. Процитовано 8 липня 2020.
  55. ↑ Краев не видно. Рамзан Кадыров попросил отделить Чечню от Ингушетии (рос.). Архів оригіналу за 13 квітня 2021. Процитовано 8 липня 2020.
  56. ↑ В Ингушетии убиты организаторы нападения на родовое село Кадырова (рос.). Архів оригіналу за 15 травня 2021. Процитовано 8 липня 2020.
  57. ↑ Евкуров опроверг слова Кадырова о спецоперации в Ингушетии (рос.). Архів оригіналу за 6 березня 2021. Процитовано 8 липня 2020.
  58. ↑ Кадыров обвинил Евкурова в нежелании бороться с бандподпольем (рос.). Архів оригіналу за 7 березня 2021. Процитовано 8 липня 2020.
  59. ↑ Глава Ингушетии ответил на критику Кадырова. Архів оригіналу за 6 березня 2021. Процитовано 8 липня 2020.
  60. ↑ Евкуров простил Кадырова в «священный месяц Рамадан». Архів оригіналу за 25 травня 2022. Процитовано 8 липня 2020.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Історія_Чечні&oldid=42304497