Отинія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
смт Отинія
POL Otynia COA.svg
Герб
Церква-новобудова в Отинії.
Церква-новобудова в Отинії.
Країна Україна Україна
Область/АРК Івано-Франківська область Івано-Франківська область
Район/міськрада Коломийський район
Рада Отинійська селищна рада
Код КОАТУУ: 2623255400
Основні дані
Статус із 1940 року
Площа 17,77 км²
Населення 5619 (2014)[1]
Густота 307,6 осіб/км²
Поштовий індекс 78223
Телефонний код +380 3433
Географічні координати 48°44′02″ пн. ш. 24°51′25″ сх. д. / 48.73389° пн. ш. 24.85694° сх. д. / 48.73389; 24.85694Координати: 48°44′02″ пн. ш. 24°51′25″ сх. д. / 48.73389° пн. ш. 24.85694° сх. д. / 48.73389; 24.85694
Водойма р.Ворона, р.Опришина
Відстань
Найближча залізнична станція: Отинія
До обл. центру:
 - залізницею: 23 км
 - автошляхами: 31 км
Селищна влада
Адреса 78223, Івано-Франківська обл., Коломийський р-н, смт Отинія, вул. Шевченка, 2
Карта
Отинія (Україна)
Отинія
Отинія
Отинія (Івано-Франківська область)
Отинія
Отинія

Отинія194689 роки — Отиня; давня назва — Балабанів; пол. Otynia[2]) — селище міського типу Коломийського району Івано-Франківської області; належить до давніх історичних поселень на Покутті.

Селище розташоване по обох берегах річки Опришини. Через Отинію проходять залізниця і шосейна дорога. Залізнична станція. Орган місцевого самоврядування — Отинійська селищна рада. Населення — 5 327 осіб.

Відомий галицький історик Садок Баронч (1814-1892) писав, що Отинія була відомою у XIII столітті. Перша згадка як про міське поселення — 1606 року. 1610 року згадується як міське поселення, що належало руському магнатові Олександру Балабану. Отинія відома тим, що в 1648 році Семен Височан сформував тут 15-тисячне військо, яке брало участь у народно-визвольній боротьбі українців під проводом Богдана Хмельницького. Від 1940 року (тобто за рік після входження у складі Західної України до УРСР) Отинія — селище міського типу, від 1991 року — в незалежній Україні.

Назва[ред.ред. код]

У 1606 (?) — 1613 (?) поселення мало назву Балабанів або Балабанівка, адже тоді землі Отинії стали належати українському магнатові Олександру Балабанові. Однак у народі назва не прижилася, і невдовзі у документах згадується саме Отинія (1649).

Панівною версію щодо походження топоніму «Отинія» є та, що тлумачить його від слова «отин» — давнє слово, що означало невеликий замочок.

Загалом же версій походження назви містечка багато — нижче наведено 4 (але не всі):

  1. від староукраїнської лексеми «отнина/отчина», тобто маєток, успадкована від батька — «вотчина»;
  2. від апелятиву «отин» — невеликий замок, оточений валами і частоколом.
  3. від особового імені Отин;
  4. від імені якоїсь дідички-польки Антоніни.

Від часу першої згадки в історичних джерелах назва «Отинія» зазнавала певних трансформацій, здебільшого це відбувалося на ґрунті польських впливів, так у документах за 1531 рік зустрічається такий собі напис «Отенью», щоправда, який складно прив'язати точно до містечка; під 1649 роком вже містечко фігурує як Отенья. Крім того, за Польщі назва «Отинія» триивалий час писалася з двома «т»[3], однак в українському написанні закріпилася саме сучасна форма назви — Отинія, так само тепер і в польській мові — пол. Otynia. У 1914 році зафіксовано назву Отинія. А за СРСР, від 1946 року топонім було редуковано до Отиня. Нарешті, 1989 року згідно з рішенням Верховної Ради України селищу Отиня повернено літеру «і» в назві — Отинія.

Розташування і географія[ред.ред. код]

Отинія розташувалася по обох берегах річки Опришина, на відстані 32 км від райцентру міста Коломиї та за 31 км від обласного центру міста Івано-Франківську. В південній частині Отинії протікає річка Сербин, яка впадає в Опришину; у північній частині — річка Ворониця, у неї впадає Опришина. Найбільші потоки — Мальгава, Глибоцький, Сорочина, Липівка; природні водойми — Став та Млинівка.

Отинія межує: зі сходу — з Грабичем, з південного сходу — з Глибокою, з півдня — з Голосковом, Угорниками, з південного заходу — з Баб'янкою, із заходу — з Виноградом, Вороною, з півночі — з Кривотулами, Красилівкою (це вже Тисменицький район області).

Найвищою точкою Отинії є Стражниця.

Територія селища — 1.779,46 га. Кількість сільсько-господарських угідь — 624,7 га.

В Отинії — трохи більше 30 вулиць. Вперше отинійські вулиці (тоді без назв) зафіксовані на топографічній карті містечка 1847 року. Отинійські вулиці декілька разів перейменовувалися, востаннє — масово в 1990 році. Центральна вулиця селища — вулиця Свободи.

Докладніше: Вулиці Отинії

Населення[ред.ред. код]

Динаміку змінюваності населення Отинії в 2-й половині ХХ — на початку XXI століть демонструє нижче наведена Таблиця (дані переписів)

Чисельність населення Отинії
(за роками)
1959 1969 1979 1989 1999 2001 !2014 3 490 3 940 4 450 4 895 5 330 5 327 5 612

В етнічному плані майже повністю сучасне населення Отинії — українці. У 1-й половині XX століття існувала значна єврейська громада (див. тут)

Історія[ред.ред. код]

В околицях Отинії знайдено крем'яні та кам'яні знаряддя праці доби неоліту і бронзи[4].

Від першої згадки до XIX століття[ред.ред. код]

Відомий історик вірменського походження Садок Баронч зазначав, що поселення-попередник Отинії відоме з ХІІІ століття.

Достеменно відомо, що згодом те поселення називалося Балабанів або Балабанівка, адже так воно фігурує у документах 1606 року, що цілком зрозуміло, адже містечком володів магнат Олександр Балабан, трембовлянський і вінницький староста. Проте вже документами 1613 року поселення значиться Balabanowka alias Ottynia, а починаючи від 1649 року документи фіксують вже просто Отинію.

Первісна Отинія була трошки вбік від Отинії сучасної: на так званих Розмитинцях, тобто землях, які щовесни розмивали бурхливі води весняних рік. Зараз на тому місці стоїть селищна залізнична станція. З первісного місця поселенцям довелося швидко перебиратися на горбок — саме через розлив весняних вод.

Існують дані, що отинійські магнати мали невеликий замочок, який охороняв прилеглу територію від зазіхань татарви. Власне інтерпретація походження топоніму «Отинія», а також локальний топонім «За валами, За валом» (назва вулиці) — це все, що лишилося в сучасній Отинії від колишнього замку.

Особливо насиченим на події було XVII століття для Отинії. У 1618 році поселення з околицями придбали за 150 тисяч злотих Понятовські. B 1643 р. Отинія перейшла до рук Станіслава «Ревери» Потоцького. Місцеві жителі взяли найактивнішу участь у національно-визвольній боротьбі українців під проводом гетьмана Богдана Хмельницького — адже в 1648 році Семен Височан сформував у поселенні 15-титисячне військо, з яким приєднався до повсталих козаків, а ще захопив Пнівський замок, твердині в Єзуполі та Печеніжині. За незалежності України (1991) у самому центрі містечка Семену Височано споруджено пам'ятник у вигляді погруддя, а на гарматі під ним — напис «від вдячних нащадків».

У 1753 році Отинія отримала маґдебурзьке право, відтак дістала статус міста. Наприкінці XVIII століття містечко було торговим осередком, куди по сіль та тютюн приїжджали так звані «коломийці».

Розвиток Отинії у XIX — на початку ХХ ст.[ред.ред. код]

У 1817 році в Отинії відкрилася перша школа, в якій згодом працював відомий історик Садок Баронч.

У 1840-х роках поселенням володів поміщик Мікулі.

У XIX столітті, як і повсюдно в краї, пожвавилось економічне становище. Так, в Отинії почала розвиватися мануфактура з виробництва гончарних виробів, працював тартак. А на межі XIX і ХХ століть запрацював машинобудівний завод Бредта і Ко, де було зайнято спочатку 500, а пізніше понад тисячу працівників. Продукцію — парові котли, преси, резервуари для спирту, насоси та обладнання для броварень і винокурень — підприємство експортувало у Румунію, Болгарію, Росію. На той час завод був дуже сучасним — підприємство було електрифіковане, машини були на пару. А ще місцевий «машинний магнат» Бредт мав власну автівку, що стала першою в Отинії. У Першу світову війну завод Бредта постраждав, і так більше ніколи й не запрацював, відродилася лише лісопилка.

Отинія мала ратушу, Велику синагогу на 5 000 віруючих, суд і поліційний відділок. У містечку був навіть власний театр (у тодішньому розумінні цього слова), де ставилися вистави силами місцевих аматорів або заїжджих гастролерів, а з часом почали показувати кінофільми.

Була в Отинії також власна броварня. А от залізниця трохи оминула Отинію: до вокзалу доводилося долати відстань у півтора кілометри. Проте вокзал місто мало. Особливого розвитку набула отинійська торгівля — майже в кожному будинку середмістя працювали крамниці — харчевні, горілчані заклади, магазини капелюшків, взуттєві й одіжні крамниці, і навіть торгові склади зі шматтям — прообрази сучасних секонд-хендів. По вівторках у містечку вирував базар, на який приїздили жителі навколишніх сіл та міст.

З архівних джерел межі XIX - XX століть відомий опис тогочасного герба Отинії: розколений щит, у першій частині якого - герб Руського воєводства (на блакитному тлі - золотий лев, що спинається на скелю), а в другій - герб Королівства Польського (на червоному тлі - срібний коронований орел).

1910 року через Отинію проїжджав цісар Австро-Угорщини Франц-Йозеф І із загоном австрійських вояків. У 1917 році повз містечко проїжджав російський цар Ніколай ІІ Романов.

На початку ХХ століття Отинія поділялася на дільниці (це історичне районування в загальних рисах зберігається дотепер): Місто центр, Бочкарівка, Завал (за валом), Борисівка, Марків гай, Загребля, Мікульсдорф, причому Марків гай і Мікульсдорф вважалися присілками, а ще присілками були: Грицівка, Пеньки, Свинянка, Щасників (або Щеників). Урочища довкола Отині (Отинії): Велесницьке (поле), Вили (поле), Довгий кут, Вільшини, Гайок, Ризи, Сайково, Стебник, Пожерниці, Ропші, Коло тополі, Замлинівка, Мли-нівка, Млинище, Толочина, Царинка, Дебрі, Тремби, Лиса, Паст, Судки, Гуки, Розметенці, Левада, Опуст, Рудка, На болоті, Трендельня, Коло святого Петра, Стражниця, Застав, Пихані, Солонець, Плоски, Вікно, Шия, Нетеча, Віха, Кути, Габарів, Дворище, Дубники, Жолоб, Лука, Гай, Жиртки, Чигри, Царина, Окописко, Сьострин сад, Лази, Косовська (гора), Окопище. Дві дороги мали назву Цісарка (цісарська): одна вела через Загреблю на Товмач, друга — на Станіслав.

= В складі ЗУНР[ред.ред. код]

Від 1919 року разом із Західною Україною Отинія загарбана Польщею.

Московсько-радянська, німецько-гітлерівська окупації[ред.ред. код]

Від 1939 року — в складі УРСР (від 1946 року мала назву Отиня).

5 лютого 1940 року Отинія стала центром селищної ради. До 1962 року селище було районним центром, відтак, 30 грудня 1962 року було ліквідовано Отинійський район і Отинія ввійшла до складу Коломийського району.

1989 року згідно з рішенням Верховної Ради України селищу повернуено історичну назву — Отинія

Період відновлення незалежності України[ред.ред. код]

Від 1991 року — у незалежній Україні; пожвавилось культурне і релігійне життя, розвивається підприємництво.

Економіка та інфраструктура[ред.ред. код]

Сільсько-господарське підприємство в Отинії — спілка селян «Україна», що було створено 1991 року (попередня назва — колгосп ім. Жданова). Господарські показники в минулому — 28,5 ц/га зернових, сучасний стан урожайності — 12,4 ц/га. Підсобні цехи, переробні — цегельня, кахельний цех, пекарня, млин, пилорама.

На території Отинії є кар'єр з глиною. Лісові насадження — в урочищі Лази (хвойні).

Через Отинію проходять автодороги Львів—Чернівці, Отинія—Надвірна.

Будівля Отинійської пошти.

На території селища функціонують такі підприємства, організації і установи:

  • ВАТ «Отинійська меблева фабрика»;
  • ВАТ «Імпульс»;
  • ВАТ «Івано-Франківськ агрообладнання»;
  • Отинійська газконтора;
  • Отинійське лісництво;
  • Отинійське віділення РЕМ;
  • Отинійський коопторг;
  • Отинійський ККП; котельня;
  • пожежна частина – 23;
  • Ветлікарня;
  • Відділення зв'язку — отинійська пошта міститься у історичні будівлі (1910);
  • лінійно-технічна дільниця;
  • відділення Ощадбанку;
  • відділення «Приватбанку»;
  • аптека;
  • селищний ринок;
  • станція «Отинія» Львівської залізниці;

Підприємницька діяльність у селищі: ковбасний цех, міні-пекарні, ремонт взуття, ремонт автомобілів, ремонт побутової техніки, порізка скла переробка зерна (млин) виготовлення огорожі виготовлення столярних виробів; магазин ритуальних послуг «Сльозинка», перукарня, АЗС.

Розвинена торгівля — в селищі функціонує 35 дрібних магазинів, 10 кафе, 5 торгових кіосків.

Соціальна сфера: медицина й освіта[ред.ред. код]

1940 року в Отинії відкрили лікарню, дитячу й жіночу консультації, амбулаторію, а також створили епідемічну бригаду. 1967 року збудовано типову лікарню на 100 ліжкомісць, тепер — 110. Працює 43 лікарі, 106 середніх медичних працівників, 53 санітарки, 35 осіб — допоміжного персоналу. Головний лікар Отинійської лікарні — Роман Марцінків.

Школа в Отинії існує з 1827 року. 1945 року семирічну школу реорганізовано в середню. Кількість учнів в Отинійській школі станом на 1 липня 2003 року — 1 072, учителів — 87. Тепер школа є загальноосвітньою І-III ступенів. Директор школи — Ольга Матковська. В школі є бібліотека, фонд — 37.500 книг, бібліотекарі — Ганна Мандзюк, Надія Михайлишин.

Заклад дошкільної освіти в Отинії — ясла-садок «Веселка» на 300 дошкільнят, відкрито 1991 року. Два фізкультурні і музичні зали, світлиця народознавства, плавальний басейн. Очолювала колектив відмінник народної освіти Ірина Кінащук. З вересня 2007 року очолює Радзиняк Наталія Ярославівна.

В Отинії працює також професійно-технічне училище (від 1954 року): викладацький склад — 100 осіб, навчається понад 450 учнів (із селища, навколишніх сіл району та сусідніх районів); директор — Петро Іванків.

Культура, громадське життя і традиції[ред.ред. код]

Головний культурний осередок в Отинії — Отинійський Будинок культури (на 300 місць) діє від 1969 року, директором — Мирослав Марцінків, художнім керівником — Людмила Марцінків.

Інші заклади культури в Отинії:

  • селищна бібліотека — має книжковий фонд 24 000 примірників, тут є 4 працівники, очолює бібліотеку Ольга Дмитришин.
  • дитяча бібліотека (Любов Юркевич);
  • Отинійська дитяча музична школа, існує з 1977 року. Викладацький склад — 30 осіб, директор — Володимир Звоздяк;
  • Отинійська художньо-реміснича школа, заснована в 1993 році, 8 викладачів, 127 учнів, директор — Яків Григораш.

В Отинії є 3 народні самодіяльні колективи, які очолюють Дмитро Мачошак, Володимир Гринів і Людмила Марцінків.

Громадські організації та партії, осередки яких діють в Отинії:

  • первинний осередок ВО "Батьківщина" (очолює Змага В. М.);
  • первинний осередок "Наша Україна" (Марцінків);
  • Союз українок (голова С. Данилець);
  • «Українська молодь — Христові» (голова М. Сем'яник);
  • осередок Спілки афганців (Ф. Штабрат);
  • осередок Спілки чорнобильців (І. Залуцький).

Давня культура Отинії тісно пов'язана з релігійними обрядами і святами, весільними обрядами, побутовими звичаями. В перший день Різдва отинійські діти зазвичай йдуть у "Вертеп" (у Отинії їх називають геродами). Парубки колядують дівчатам з музичним супроводом старовинні колядки «Ой вночі, вночі щей опівночі»; на заколядовані гроші парубки на Меланку запрошують тих дівчат, яким колядували, і влаштовують забаву. На Великдень коло церкви співають великодних церковних пісень.

Отинія знаменита своїми весільними музиками. Щорічно в Отинії проводяться такі заходи, як традиційний фестин 12 липня Петра і Павла, відзначення Дня Незалежності (24 серпня), Шевченківські дні, святкування Дня Перемоги, Дня Конституції, Дня Матері, День Молоді.

Релігія, пам'ятники і пам'ятки[ред.ред. код]

Церква Введення в храм Пречистої Діви Марії

Культові споруди (і громади) Отинії:

Отинійські каплички: на честь Різдва Богородиці (1997), цегляна; на честь відродження греко-католицької церкви (1995), цегляна; за здоров'я родини (1999), цегляна; на честь відкриття церкви Введення (1995), дерев'яна; на честь Пресвятої родини (1998), цегляна; за здоров'я родини (1996), цегляна.

В Отинії є один діючий цвинтар, спільний з селом Угорниками.

Інші віросповідування в селищі: свідки Єгови — 9 осіб, адвентисти сьомого дня — 11. Є два молитовні будинки.

Отинійські храми (крім новозбудованої православної церкви та молитовних будинків) є історико-архітектурними пам'ятками, крім того в селищі зберіглись зразки старої забудови — наприклад, будівля пошти (1910).

В Отинії є пам'ятник Тарасові Шевченку, обеліск слави полеглим воїнам у Другій світовій війні, пам'ятник Семенові Височану, стрілецька могила, пам'ятний знак жертвам репресій, хрест на честь проголошення незалежності України 1991 року.

Докладніше: Пам'ятники Отинії

Єврейська громада[ред.ред. код]

Отинійські євреї (1910)

Починаючи від 1635 року в Отинії мешкали євреї. Так станом на 1765 рік їх було в місті 296, і займалися вони переважно комерцією — торгували, тримали корчми тощо. У 1880-му ж році єврейська громада зросла вже до 1 557 осіб, а станом на 1900 рік в Отинії взагалі проживало 2 081 іудеїв, що становило майже 40 % складу населення 5-тисячної Отинії. Такий значний приріст єврейської громади, вважається, спричинило оселення в Отинії одного з рабинів з хасидської Вижницької династії.

У теперішній час (2000-ні) в Отинії євреїв майже не лишилося.

Персоналії[ред.ред. код]

Відомі вихідці з Отинії:

Працювали[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc)
  2. Rozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 26 lipca 1934 r. o podziale powiatu tłumackiego w województwie stanisławowskiem na gminy wiejskie (Dz.U. z 1934 r. Nr 69, poz. 664).
  3. див. наприклад, Ottynia // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innyh krajów słowiańskich. — Warszawa: Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1886. — T. VII (Netrebka — Perepiat)
  4. Офіційний сайт містечка
  5. І.Чорновол. 199 депутатів Галицького сейму. — Львів: Тріада плюс, 2010.— 228 с.; іл. с.125

Джерела, посилання та література[ред.ред. код]