Копирів кінець

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Копирів кінець
Київ
Копирів кінець

Макет Стародавнього Києва роботи Д. П. Мазюкевич. Копирів кінець — на передньому плані, прилягає безпосередньо до стін «міста Ярослава».
Загальна інформація
50°27′26″ пн. ш. 30°30′20″ сх. д. / 50.45722° пн. ш. 30.50556° сх. д. / 50.45722; 30.50556
Країна Flag of Ukraine.svg Україна
Район Шевченківський район
Адмінодиниця Київ
Транспорт
Зовнішні посилання:
У проєкті OpenStreetMap 421866 ·R (Київ)
Карта
Копирів кінець. Карта розташування: Київ
Копирів кінець
Копирів кінець
Копирів кінець (Київ)

Копирів кінець — історична місцевість у Києві на Кудрявці[1], в Шевченківському районі. Лежить коло перетину вулиць Кудрявської, Петрівської, Вознесенського узвозу, провулків Киянівського й Несторівського, займаючи північно-західний виступ нагірного плато[2] (Старокиївської гори). Згадується в давньоруських літописах у звістках від року 1121-го.

Етимологія[ред. | ред. код]

Назва місцевості виникла від «капир» (укр. — невіра; kāfir(-un) — ар., невіра, безбожник) та «капиріти» (укр. — терпіти від негоди, холоду, пережидаючи щось чи ждучи чогось)[3]. Згідно з К. М. Тищенком, поява назви пов'язана з поселенням на території Копиріва кінця ґабрів (gabr — перс., зороастрієць), відколи їхню рідну землю Персію скорили араби, і щодо арабів-мусульман ґабри-зороастрійці насправді були невіри[4]. Російській же історик М. Горелік[ru] пов'язує назву Копиріва кінця з кабарами, під якими він розуміє хазарів караистського толку, що у 830-х роках внаслідок релігійного конфлікту в середині Хазарського каганату, сформували у його північній частині (включно з Києвом) державу Кабарію. У зв'язку з цім він звертає увагу на одного з підписантів Київського листа на ім'я Кьабар коген, якого Горелік вважає головою (когеном) релігійної громади кабарів Києву. Таким чином, Горелік інтерпретує назву Копирів кінець як Кабарська вулиця, район[5].

Історія[ред. | ред. код]

Копирів кінець був обнесений власними укріпленнями. Вони обступали стіни так званого «міста Ярослава», що сполучався з Копиревим кінцем Жидівськими ворітьми. Отже, він був однією з п'ятьох основних частин середньовічного Києва, разом з «містами» Ярослава, Володимира, Ізяслава-Святополка та Подолом. Подільськими ворітьми Копирів кінець поєднувався з Подолом (по трасі теперішнього Вознесенського узвозу), а з Західних воріт, що стояли десь коло перетину вулиць Січових стрільців та Обсерваторної, починався Старий Житомирський шлях на Білгород — східний початок трансєвропейської Королівської дороги (Via Regia)[6]. Вулиця по трасі теперішньої вулиці Січових стрільців сполучала Жидівські та Західні ворота, а трасою теперішнього Несторівського провулку ймовірно проходила вулиця, що сполучала Західні ворота з ремісничими урочищами Гончарі-Кожум'яки[2].

У Копиревому кінці археологи знайшли рештки чотирьох храмів часів Київської Русі: церква 11 сторіччя на розі Вознесенського узвозу та Киянівського провулку (знайдена у 1887); церква другої половини 11 сторіччя на території Української академії мистецтва, у складі Симеонівського монастиря (знайдена у 1947); Василівська церква на Новому дворі, на території клініки НАН України, що на Вознесенському узвозі (знайдена у 1878) та церква 12-13 сторіч у Несторівському провулку (знайдена у 1967)[7].

За думкою Ю. С. Асєєва, наприкінці 12 століття у Копиревому кінці була резиденція київського князя Святослава Всеволодовича (так званий Новий двір. В той же час інші дослідники розміщували Новий двір в інших місцях Києва — у Київському дитинці, біля Кирилівського монастиря, в місті Ярослава). За міжусобних князівських чвар Копирів кінець не раз руйнувався, зрештою зруйнований за Батиєвої навали. Наново цей район почали забудовувати вже на початку 18 сторіччя. Тоді була збудована церква Вознесіння, почала формуватися теперішня мережа вулиць і провулків[1].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Пономаренко, 2003, с. 35.
  2. а б Звід пам'яток історії та культури України, 1999, с. 152.
  3. Етимологічний словник української мови, Т. 2. — К., 1985. — С. 371.
  4. Тищенко К. М. Халіфат і Сівера: топонімічний слід в Україні. — К.: Аквілон-Плюс, 2011. — С. 165.
  5. Горелик, М. В. Образ мужа-воина в Кабарии-Угрии-Руси // Культуры Евразийских степей второй половины I тысячелетия н.э. (из истории костюма). — Самара, 2001. — Т. 1. — С. 169-185. — ISBN 5897160260.
  6. Войтович Л. В. Історичний коридор Віа Регія (Via Regia) в Україні.
  7. Звід пам'яток історії та культури України, 1999, с. 145—146.

Література[ред. | ред. код]