Медведчук Віктор Володимирович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Медведчук Віктор Володимирович
Медведчук Віктор Володимирович

Час на посаді:
12 червня 2002 — 21 січня 2005
Президент   Леонід Кучма
Попередник Литвин Володимир Михайлович

Час на посаді:
1 лютого 2000 — 13 грудня 2001
Попередник Мартинюк Адам Іванович
Наступник Васильєв Геннадій Андрійович

Час на посаді:
9 липня 1998 — 1 лютого 2000
Попередник Мусіяка Віктор Лаврентійович
Наступник Гавриш Степан Богданович

Народився 7 серпня 1954(1954-08-07) (60 років)
Почет, Абанський район, Красноярський край, СРСР
Політична партія СДПУ(О)
Дружина Марченко Оксана Михайлівна
Нагороди
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден «За заслуги» І ступеня
Орден «За заслуги» ІІ ступеня
Почесна відзнака Президента України
Заслужений юрист України

Ві́ктор Володи́мирович Медведчу́к (* 7 серпня 1954(19540807), Почет, Абанський район, Красноярський край, СРСР) — український політик, юрист. Доктор юридичних наук, академік Академії правових наук України, академік Міжнародної Слов'янської академії, дійсний член Академії економічних наук, заслужений юрист України (з 1992 року), голова громадської організації «Український вибір» (з 2012 року).

Біографія[ред.ред. код]

Народився 7 серпня 1954 року у с. Почет Абанського району Красноярського краю РСФСР у сім'ї службовців.

Батько його, Володимир Нестерович Медведчук ,— народився 5 серпня 1918 року у селі Корнин Житомирської області.
Мати Фаїна Григорівна Гулько — народилася 16 жовтня 1925 року в селі Борщагівка Вінницької області.

Батька В. Медведчука, Володимира Нестеровича, через фізичні вади (наслідок хвороби туберкульозу кісток у дитячому віці) під час Другої світової війни не взяли до війська. У роки німецької окупації, від квітня 1942-го до листопада 1943 року він працював у трудовому відділі німецьких окупаційних сил — установі з використання робочої сили, основним завданням якої було виконання завдань німецької адміністрації щодо примусового вивезення на роботу до Німеччини працездатної української молоді. У листопаді 1943 року, після відступу німецьких військ, його заарештовано СМЕРШ, військовою контррозвідкою Народного комісаріату оборони, і засуджено до 8 років ув'язнення і 4 років заслання із формулюванням «за участь в українській націоналістичній діяльності», хоча насправді батько Віктора Медведчука підтримував політику колабораціонізму (співпраці із німецькими окупантами): за його участі було вивезено понад 2 тисячі українців до Німеччини у якості рабів організації «Аrbeitstamt». Історик Дмитро Чобіт схиляється до думки, що Володимира Медведчука працівники НКВС змусили назвати себе членом ОУН під впливом тортур і залякування.[1] Заслання відбував в селищі Почет Красноярського краю.

У середині 60-х років сім'я Медведчуків залишила Сибір і переїхала до с. Корнин Житомирської області. Згодом батьки придбали невеличкий дерев'яний будинок у містечку Борова Фастівського району Київської області, куди й перебралася сім'я. У цьому селищі Віктор Медведчук закінчив восьмирічку, а потім продовжив навчання у середній школі.

1971 року закінчив Борівську середню школу і спробував вступити до Вищої школи міліції. Але не був прийнятий через вади біографії батька.

Трудову діяльність Віктор Медведчук розпочав 22 листопада 1971 року сортувальником 2-го класу цеху експедиції періодичних видань Київського призалізничного поштамту. Від початку 1972 року одночасно став «позаштатним працівником міліції» на станції Мотовилівка.

Влітку 1972 року успішно склав вступні екзамени на юридичний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка, однак за конкурсом не пройшов. Проте 12 вересня 1972 року наказом № 445-у ректора Київського державного університету ім. Т.Шевченка був зарахований до складу студентів на підставі дозволу МВССО УРСР. Причиною чого, на думку Дмитра Чобота, автора біографічної книги «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука», була «таємна співпраця з міліцією»,[1] що підтвердив Верховний Суд України[2].

Під час навчання на другому курсі юридичного факультету Київського держуніверситету став командиром комсомольського оперативного загону добровільної народної дружини Ленінського райкому комсомолу столиці УРСР. 8 листопада 1973 року під час чергування побив разом ще з двома членами оперативного загону неповнолітнього Андрія Маратовича Кричака.[3]

25 квітня 1974 року за вироком народного суду Ленінського району міста Києва під головуванням судді Крученюк підсудні В. В. Медведчук, І. Д. Яковенко та С. В. Авраменко були засуджені за статтею 102 Кримінального кодексу УРСР до 2 років позбавлення волі кожен за те, що вони 8 листопада 1973 року побили неповнолітнього Андрія Маратовича Кричака, заподіявши йому тілесні ушкодження, які відносяться до категорії середньої тяжкості. Всі обвинувачені були взяті під варту прямо в залі суду.[3]

6 червня 1974 року постановою судової колегії з кримінальних справ Київського міського суду під головуванням судді Сапронова вирок Ленінського народного суду було скасовано, справу повернуто на додаткове розслідування. Згодом перекваліфіковано в статтю 166 ч. ІІ (Перевищення влади або службових повноважень), за якою передбачено значно менше покарання. І, виходячи з позитивних характеристик та участі у підрозділах міліції, добровільних народних дружинах притягнення до кримінальної відповідальності вважалось за недоцільне.[3]

24 червня 1975 року наказом ректора Київського держуніверситету ім. Т.Шевченка В.Медведчука було відраховано з числа студентів III курсу денного навчання юридичного факультету. 20 травня 1976 року поновлено у складі студентів на підставі розпорядження міністра вищої і середньої спеціальної освіти СРСР.[3]

Від середини 1970 років — співробітник КДБ СРСР.

Юридична діяльність[ред.ред. код]

У 1978 році закінчив юридичний факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка і був направлений на роботу адвокатом Київської міської колегії адвокатів. В ній потрапив у групу «підібраних» адвокатів, яким органи МВС і КДБ доручали вести важливі справи. Серед особливо резонансних, у яких В.Медведчук брав участь як адвокат, були судові процеси над літераторами-дисидентами Юрієм Литвином, Василем Стусом, директором Чорнобильської АЕС Віктором Брюхановим.[3]

Юрій Литвин отримав 3 роки позбавлення волі у колонії суворого режиму. І в останньому слові так оцінив захист з боку Медведчука: «Пасивність мого адвоката Медведчука в захисті обумовлена не його професійним профанством, а тими вказівками, які він одержав згори, і підлеглістю: він не сміє розкривати механізму вчиненої проти мене провокації. Адвокатська участь у таких справах зведена нанівець — це ще одне свідчення відсутності в СРСР інституту адвокатури при розгляді політичних справ, де садять людей „інакодумаючих“…».

Адвокатом Василя Стуса Медведчука затвердили, незважаючи на чисельні протести обвинуваченого. Суд проходив за зачиненими дверима. Відомий письменник, правозахисник, громадський діяч і друг Василя Стуса Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката».[4] Сам Медведчук наполягає, що роль адвоката в таких процесах була мінімальною: «Якщо хтось думає, що я міг би врятувати Василя Стуса, то він або брехун, або ніколи не жив у Радянському Союзі й не знає, що це таке. Рішення за такими справами ухвалювалося не у суді, а в партійних інстанціях і КДБ. Суд лише офіційно затверджував оголошений вирок» (цит. за офіційним інтернет-сайтом Медведчука).

Про методи захисту, які використовував Медведчук, свідчить «Хроника текущих событий»: «Адвокат у своїй промові сказав, що всі злочини Стуса заслуговують покарання, але він просить звернути увагу на те, що Стус, працюючи у 1979–1980 рр. на підприємствах Києва, виконував норму; крім того, він переніс тяжку операцію шлунка. Після промови адвоката засідання суду було перервано. 2 жовтня засідання почалося прямо з читання вироку (таким чином, у Стуса було вкрадене належне йому за законом „останнє слово“)». («Хроника текущих событий», № 58, Москва, Самвидав, 1980. — С.74—78) Суд засудив Василя Стуса до максимального покарання — 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Загинув Стус 4 вересня 1985 року в тюремному карцері табору особливого режиму. У 1985 році Медведчука призначають «захищати» дисидента Миколу Кунцевича, і після того, як прокурор вимагав підсудному 3 роки позбавлення волі, «адвокат» у слові захисту заявив: «Я полностью согласен с товарищем прокурором, в отношении меры наказания. Но товарищ прокурор, по непонятным мне причинам забыл о том, что у подсудимого не отбыто один год и девять месяцев из предыдущего срока наказания. Считаю что необходимо этот срок присавокупить к новому наказанию.» Суд врахував «прохання» «захисника».

Від послуг адвоката спочатку хотів відмовитися і Брюханов, який згодом теж сказав, що його «ніхто не захищав»: «Процес був закритим. Всередину пускали лише журналістів. Я спочатку відмовлявся від адвоката, бо розумів, що справа вирішена завчасно, але згодом дружина мене умовила… Суддя Верховного Суду виніс той вирок, який від нього вимагали. Гадаю, якби для мене знайшли „розстрільну“ статтю, то й розстріляли б. Але не знайшли»[5].

1992 року В. Медведчук створив фірму «Міжнародна адвокатська компанія "Бі.Ай.Ем"», співзасновниками якої були також Григорій Суркіс, його молодший брат Ігор, Валентин Згурський, Юрій Карпенко, Богдан Губський, Юрій Лях. Серед основних напрямків діяльності фірми, за твердженнями Дмитра Чобота, було сприяння відкриттю закордонних валютних рахунків, реєстрації підприємств у офшорних зонах та набуттю нерухомості у закордонних країнах.

4 липня 2007 року Верховний Суд України ухвалив рішення, визнавши[6], що оспорені Медведчуком фрагменти книги «Нарцис» відповідають дійсності. Рішення збіглося в часі з проведенням з'їзду Партії регіонів на наступний день, де відбувалося голосування за виборчий список кандидатів у депутати, де за попередніми даними мав фігурувати Медведчук (при тому, що інші вагомі члени СДПУ(о) Шуфрич та Папієв таки перейшли до Партії регіонів).[7] Експерти твердили[8], що входження до списку регіоналів Віктора Медведчука, який за кілька днів залишив посаду лідера соціал-демократів[9], може стати початком повернення його у велику політику. Але Віктора Медведчука не виявилося в списках, що пізніше пояснила член політради Партії регіонів Ганна Герман[10]. Вона вважає, що робота в парламенті не цікавить колишнього голову СДПУ(О), і він «має намір зосередити свої зусилля на своїй професійній діяльності».

2 липня 2009 року Окружний адміністративний суд Києва повністю задовольнив позов Медведчука до Ющенка. Суд визнав протиправною та незаконною бездіяльність глави держави в питанні проголошення всеукраїнського референдуму щодо вступу України в НАТО та її участі в Єдиному економічному просторі разом з Росією, Казахстаном та Білоруссю, а також зобов'язав президента проголосити відповідний референдум шляхом видання указу.[11]

Сімейний стан[ред.ред. код]

Одружений з українською телеведучою Оксаною Марченко. Має сина та спільну з Оксаною доньку Дарину.

Віктор Медведчук є кумом російського політичного лідера Володимира Путіна, який хрестив його доньку Дарину.[12]

Громадська діяльність[ред.ред. код]

Зустріч голови адміністрації Президента України Віктора Медведчука з Президентом Росії Володимиром Путіним. Ново-Огарьово. 2004.

1978–1989 Адвокат Київської міської колегії адвокатів.

У судовому процесі 29 вересня — 2 жовтня 1980 року був адвокатом Василя Стуса. Вимагав для нього найбільшого покарання.[13][14]

З 1989 Завідувач юридичної консультації Шевченківського району м. Києва (1989–1991).

З 1990 Президент Спілки адвокатів України. Член Правління Спілки адвокатів СРСР від України (1990-91 рр.)

З 1991 Президент Міжнародної адвокатської компанії «БіАйЕм».

З 1994 Член Координаційного комітету з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю при Президенті України (1994-99 рр.). Голова Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури України.

З 1995 Член Ради роботодавців і товаровиробників при Президенті України (1995–2000 рр.).

З 1996 Радник Президента України з питань податкової політики (1996–2000 рр.).

З 1997 Народний депутат України другого скликання, член Комітету з питань законності і правопорядку (1997-98 рр.). Член Координаційної Ради з питань судово-правової реформи при Президенті України (1997–2000 рр.). Член Вищої економічної Ради Президента України. Член Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи.

З 1998 Народний депутат України третього скликання, заступник Голови Верховної Ради України (1998–2000 рр.). Член Вищої Ради юстиції. Член Координаційної Ради з питань місцевого самоврядування. Заступник Голови Координаційної Ради з питань внутрішньої політики.

Очолював ТСК по підготовці і попередньому розгляду проекту нової редакції Цивільного кодексу України, а також по опрацюванню та підготовці до розгляду Верховною Радою України проекту Господарського (комерційного) кодексу України (1998).

З 1999 Голова Національної Ради з питань молодіжної політики при Президенті України.

2000–2001 Перший заступник Голови Верховної Ради України (01 лютого 2000-13 грудня 2001).

З 2001 Член фракції СДПУ(О) (з 14 грудня 2001).

2002 Народний депутат України четвертого скликання. Голова фракції СДПУ(О) (13 травня 02 — 12 червня 02)

2002–2005 Глава Адміністрації Президента України.

З 2002 Голова Комісії державних нагород та геральдики (з червня 2002 р.)

З 2002 Голова Організаційного комітету з проведення Року України в Російській Федерації (з червня 2002 р.)

З 2002 Член Ради національної безпеки і оборони України (з червня 2002 р.)

З 2002 Керівник робочої групи з підготовки пропозицій щодо забезпечення гласності та відкритості діяльності органів державної влади (з червня 2002 р.)

З 2002 Заступник голови Ради з питань інформаційної політики при Президентові України (з вересня 2002 р.)

З 2002 Голова Комісії з питань забезпечення роботи міжнародних експертів з питань експорту станцій радіоелектронної розвідки «Кольчуга» (з жовтня 2002 р.)

З 2002 Голова наглядової ради Національного палацу "Україна (з листопада 2002 р.)

З 2002 Співголова Координаційної ради з підготовки та видання Національного атласу України (з грудня 2002 р.)

З 2002 Голова Організаційного комітету з проведення Року Російської Федерації в Україні (з грудня 2002 р.)

З 2003 Голова Координаційної ради з питань державної служби при Президентові України (з січня 2003 р.)

З 2003 Голова Організаційного комітету з підготовки та проведення заходів до 150-річчя Східної (Кримської) війни 1853–1856 років (з липня 2003 р.)

З 2003 Голова Координаційної комісії з питань реконструкції автомобільної дороги Київ-Одеса на ділянці від Жашкова до Червонознам'янки (з липня 2003 р.)

З 2003 Голова Організаційного комітету з підготовки та проведення заходів, присвячених 150-річчю від дня народження І. Я. Франка (з вересня 2003 р.)

З 2004 Голова Наглядової ради Національної академії державного управління при Президентові України (з лютого 2004 р.)

З 2008 року Голова наглядової ради громадської організації «Центр Правова Держава»

Партійна діяльність[ред.ред. код]

З 1993 — член Партії прав людини.

У 1994 р. — разом з іншими членами ППЛ — увійшов до складу СДПУ.

З 1995 Член Центральної Ради партії СДПУ, а згодом СДПУ(О) (1995-98 рр.).

Голова комісії з питань правової реформи СДПУ (1995-96 рр.).

Член Політбюро (до 1998 р. — Правління) СДПУ(О) з січня 1995 р.

У 1996–1998 рр. — заступник голови СДПУ(О).

У 1998–2007 рр. — голова СДПУ(о).

Делегат І-ІІ з'їздів Партії прав людини, ІХ-ХХ з'їздів СДПУ(О).

Заяви та політичні погляди[ред.ред. код]

Євромайдан[ред.ред. код]

Активісти Євромайдану вважають, що одним з замовників розбійного нападу на журналістку Тетяну Чорновол міг бути саме Віктор Медведчук.[18] Активісти Євромайдану організували автопробіг до будинку Віктора Медведчука щоб оголосити йому свій протест.[19] Активісти акції називали Віктора Медведчука «ляльководом» та безпосередньо пов'язували його ім'я із усіма кривавими подіями на Євромайдані — Силовий розгін Євромайдану в Києві 30 листопада, побиття людей під час подій біля Адміністрації Президента 1 грудня та Штурм Євромайдану 11 грудня 2013 р.[19] Проте до учасників акції ніхто не вийшов й вони вишикувалися вздовж паркану і просто в нього стукали. Частина пікетувальників насідала на ворота, від чого ті поламалися.[19]

На такі дії учасників акції Віктор Медведчук відреагував того ж дня, назвавши це вандалізмом і висловив свою готовність до війни:[20]

« Їм (опозиційним лідерам) хочеться воювати? Я воювати вмію. У нас достатньо сил і можливостей, щоб відстояти наші погляди і переконання.  »

У відповідь Медведчуку було зазначено, що він незаконно заволодів дачними будинками у Пущі-Водиці, на місці яких збудував свій маєток.[21] Про цей факт свідчить заява Михайла Чечетова, який на час незаконної приватизації дачних будинків Медведчуком у 2004 р. обіймав посаду голови Фонду держмайна. У своїй заяві до ДСБЕЗ МВС України від 25 серпня 2005 р. Михайло Чечетов засвідчує, що він[21]

« під адміністративним і психологічним тиском Голови Адміністрації Президента України Медведчука В.В., будучи неправомочною особою, здійснив незаконну приватизацію державного майна — дачних житлових будиночків N15 і N38 будинку відпочинку «Пуща-Водиця» Адміністрації Президента України на користь ЗАТ футбольний клуб «Динамо Київ».  »

Віктор Медведчук був одним із акціонерів ФК «Динамо».[22]

Того ж дня Медведчук намагався спростувати цю інформацію, а його адвокат почав вимагати від Української правди опублікувати спростування.[22] Проте Віктор Медведчук не надав документів, які підтверджують правдивість його слів, тому газета стверджує, що не може спростувати цю опубліковану інформацію.[22]

Міжнародні санкції[ред.ред. код]

17 березня 2014 року США ввели персональні санкції проти переліку осіб, які загрожують миру, безпеці, стабільності, суверенітету та територіальній цілісності України, та за підрив демократичних інститутів і процесів в Україні. У цьому списку осіб знаходиться і Віктор Медведчук. Він звинувачується урядом США в наданні суттєвої фінансової, матеріальної та технологічної підтримки Януковичу, і в тому, що він є одним із лідерів організації Український вибір, члени якої займаються діями чи політикою, які підривають демократичні процеси або установи в Україні та загрожують миру, безпеці, стабільності, суверенітету та територіальній цілісності України[23].

Співпраця з терористичними організаціями[ред.ред. код]

23 червня 2014 року, відповідно до звіту ОБСЄ, представляв на переговорах терористичні організації ДНР і ЛНР[24]. Офіційний представник України інформацію щодо ролі Медведчука в переговорному процесі коментувати відмовився[25].

Нагороди[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

  1. а б Дмитро Чобіт. З ранньої біографії // Нарцис або Штрихи до політичного портрету Віктора Медведчука. / Післямова Є. Сверстюка. — Київ — Броди: «Просвіта». — 2001.
  2. Верховний суд визнав, що КДБ довіряло Медведчуку
  3. а б в г д Дмитро Чобіт. Кримінальний доброволець // Нарцис або Штрихи до політичного портрету Віктора Медведчука. / Післямова Є. Сверстюка. — Київ — Броди: «Просвіта». — 2001.
  4. Адвокат Василя Стуса
  5. Інтерв'ю Брюханова — «Факти», 18 жовтня 2000
  6. Верховний суд визнав, що КДБ довіряло Медведчуку Правда про Медведчука // Корреспондент.net, 03.08.2007
  7. Медведчук, Шуфрич та Папієв в'їдуть в Раду на плечах Януковича? // Expres.ua, 27.07.2007.
  8. http://www.bbc.co.uk/ukrainian/domestic/story/2007/07/070731_regions_list_ak.shtml Партія регіонів узгодила список на вибори
  9. http://iplus.com.ua/bin/article.php?article_id=3944 Медведчук більше не голова СДПУ(о)
  10. http://www.unian.net/ukr/news/news-206320.html Чому в списку Партії регіонів немає Медведчука
  11. Ющенка зобов'язали оголосити референдум по НАТО і ЄЕП
  12. Медведчук і Марченко помінялися місцями — ТаблоID, 11.11.2007.
  13. Вахтанг Кіпіані (2003-09-04). «АдвоКАТИ й ЖЕРТВА». Українська Правда. Архів оригіналу за 2013-06-23. 
  14. Дмитро Чобіт. «Нарцис, або штрих до політичного портрету Віктора Медведчука»
  15. Інформаційний вісник. Під загальною редакцією В. Анісімова. Випуск № 4-6. К.: Прес-служба УПЦ, 2002. — с. 58
  16. У рамках передвиборчої кампанії по виборах Президента України 2014 року рекламні білборди з відповідним текстом розміщені по всій Україні.[Джерело?]
  17. Медведчук: Ющенко сам нацькував на себе Корчинського // ІА «Вголос», 22.06.2005.
  18. Замовником нападу на Чорновол міг бути Медведчук і ще дехто Українська правда, 28 грудня 2013 р.
  19. а б в Автомайдан приїхав до Медведчука і зламав йому паркан Українська правда, 29 грудня 2013 р.
  20. Медведчук — Майдану: Хочете воювати? Я вмію Українська правда, 29 грудня 2013 р.
  21. а б Медведчука просять розповісти про приватизацію під свій палац Українська правда, 30 грудня 2013 р.
  22. а б в Медведчук заперечує незаконну приватизацію Українська правда, 30 грудня 2013 р.
  23. The White House, Office of the Press Secretary, March 17, 2014
  24. Звіт ОБСЄ: Медведчук на переговорах представляв ДНР і ЛНР
  25. Медведчук и Шуфрич не представляли Украину на переговорах с террористами — Чалый (рос.)
  26. а б Офіційний сайт Вищої ради юстиції України. Медведчук Віктор Володимирович.
  27. Указ Президента України № 753/96 від 22 серпня 1996 року «Про нагородження Почесною відзнакою Президента України»
  28. Указ Президента України № 1116/98 від 7 жовтня 1998 року «Про нагородження відзнакою Президента України — орденом „За заслуги“»
  29. Указ Президента України № 874/2004 від 7 серпня 2004 року «Про нагородження В. Медведчука орденом князя Ярослава Мудрого»

Див. також[ред.ред. код]

Ресурси інтернету[ред.ред. код]