Антигетьманське повстання (1918)
| Антигетьманське повстання | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| |||||||||
| Сторони | |||||||||
 Директорія УНР
|
 Павло Скоропадський
| ||||||||
| Командувачі | |||||||||
С.В.Петлюра Є. М. Коновалець А.А.Мельник П. Ф. Болбочан М. О. Григор'єв Отаман Зелений
|
 Ф.А. Келлер †Олександр Святополк-Мірський К. А. Прісовський
| ||||||||
| Військові сили | |||||||||
| Січові Стрільці. Сірожупанники. Запорізький корпус. Повстанські отамани.
|
Офіцерські дружини російських монархістів.
| ||||||||
 | Нейтральність цієї статті під сумнівом. (листопад 2017) |
Антигетьманське повстання — повстання у грудні 1918 р., внаслідок якого в Україні на зміну владі гетьмана Павла Скоропадського прийшла Директорія Української Народної Республіки.
Передумови[ред. | ред. код]
29 квітня 1918 року, відбувся Всеукраїнський з'їзд хліборобів у Києві, на якому одноголосно було проголошено Павла Скоропадського новим гетьманом. Центральна Рада була усунута від влади, а замість УНР було утворено Українську Державу.
Павло Скоропадський у своїй політиці тримався консервативних поглядів. Оскільки політичною опорою гетьмана були великі землевласники, Скоропадський провів деякі реформи, які не були популярними серед українських селян. Недовіра до Скоропадського з боку селян підбурювалась соціал-демократичними (есдеки) та соціал-революційними (есери) партіями, основними діячами яких були Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Останньою краплею стало проголошення гетьманом «Федеративної Грамоти», в якій ішлося про майбутню федерацію України із Росією. Сам Скоропадський згадував, що він вбачав у майбутній федеративній державі союз, за якого Україна розквітла б, відродила культуру та мову та почала стрімко розвиватись[1].
Перебіг повстання[ред. | ред. код]
13 листопада в Києві відбулось засідання соціалістичних партій України, і було прийняте рішення про утворення Директорії УНР. Розпочалось антигетьманське повстання. 14 листопада члени Директорії прибули до Білої Церкви, яка і стала центром повстання. На той час у Білій Церкві стояв Окремий загін Січових Стрільців (Приблизно 1500 солдатів). Січові Стрільці були опорою всієї Директорії, і підтвердження цього можна знайти у словах її голови Володимира Винниченка:
… але головною нашою силою, на яку я принаймні найбільше рахував, був полк Січових Стрільців, галичан, що стояв у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі баґнетів, був зразково дисциплінований і складався з національно свідомого елементу. Цей полк на думку орґанізації, мав би служити ядром повстання, круг якого гуртувались би инчі наші сили…[2]
Однак, все ж таки відчувався брак добре дисциплінованих та озброєних солдатів. Учасники повстання боялись зустрітись із німецькою армією в Києві, частини якої нараховували 200 тисяч солдатів[3]. Розглядався план про видачу зброї населенню Києва, для підтримки повсталих, однак цього все одно було недостатньо. Але, скориставшись тяжкою ситуацією в Німеччині, представники Директорії уклали договір із німецькою армією про нейтралітет[2]. За свідченнями Скоропадського, Директорія схилила на свій бік німців та деякі збільшовичені українські частини, пообіцявши їм землю та дозвіл на пограбування Києва[4].
15 листопада на стінах київських будинків з'явились листівки Директорії, які закликали до всенародного антигетьманського повстання. Перші військові дії між гетьманськими військами та Директорією розпочались 16 листопада, коли Січові Стрільці в м. Біла Церква, роззброїли сотню Державної Варти.
З м.Біла Церква січові стрільці рушили на Київ, але супроти них виступили гетьманські війська. 18 листопада 1918 відбувся бій під Мотовилівкою, в якому повсталі перемогли. Однак на заваді швидкому захопленню Києва стали німецькі війська, що перебували в Україні, а чисельність їх була значною. Німецьке командування заявило Директорії, що не допустить входу її військ до столиці.
Слідом за січовими стрільцями проти гетьмана повстали чорноморці в м.Бердичів, запоріжці в Харківській губернії, сірожупанники в Чернігівській губернії. Фактично більшість наявних збройних сил тодішньої незалежної України підтримала повалення Скоропадського. Його владу захищали лише Сердюцька дивізія та нечисленні загони з колишніх офіцерів старої російської царської армії, які не приховували своїх антиукраїнських поглядів. Офіцерські дружини сформувались у Києві та інших губернських центрах України. Також значна частина гетьманських військ, особливо на півдні України, зразу ж після початку протигетьманського повстання оголосили про приєднання до Добровольчої армії Денікіна та підняли російський трикольоровий прапор замість українського. Це стосувалось в основному частин Херсонського та Катеринославського корпусів.
До повстання також почали приєднуватись селяни, які обирали собі отаманів та «батьків» і різні авантюристи, які бачили в цьому шанс збагатитися. Багато з повсталих селян на чолі зі своїми отаманами, як свідчать багато документальних джерел, притримувалися відверто більшовицьких поглядів. Володимир Винниченко у своїх спогадах писав, що з більшовиками як всередині України, так і в РСФСР були домовленості, що вони допоможуть скинути гетьмана, але буцімто не захоплюватимуть України. Сталося не так.
18 листопада запоріжці зайняли Харків та встановили там владу Директорії, 27-29 листопада влада гетьмана впала в Полтаві, 1 грудня в Житомирі. Також доволі легко встановилася влада Директорії УНР в Подільській губернії. 10 грудня російськоналаштовані вояки 8-го Катеринославського корпусу залишили м.Катеринослав та вирушили до Криму на з'єднання з Добрармією. Катеринослав перейшов під владу УНР. 11 грудня війська Директорії зайняли Одесу. Російські білогвардійці — колишнє командування та частина вояків 3-го Херсонського корпусу військ України — сховалися в порту під захистом військово-морських сил Франції, які прибули в Одесу наприкінці листопада. До середини грудня 1918 р. крім м.Київ, влада гетьмана повсюдно перестала існувати. Командування військ Німеччини, бачучи, що Скоропадський не користується підтримкою населення, домовилось з Директорією про безперешкодний вступ її військ до столиці. 14 грудня 1918 гетьман оголосив своє зречення від влади та під захистом німецьких військ виїхав до Німеччини.
Наслідки[ред. | ред. код]
15 грудня 1918 війська Директорії увійшли до Києва. До влади в Україні знову повернулись діячі УНР. 19 грудня відбувся урочистий в'їзд Директорії до Києва. Відбувся військовий парад. Директорія скасувала всі закони та розпорядження, видані за влади гетьмана. З одного боку, Директорія УНР, поваливши режим гетьмана, усунула від влади російські імперські сили правого спрямування, які хотіли знищення української незалежності. А з другого боку, вона сама не мала достатніх сил, щоб втримати незалежність України вже головним чином від Радянської Росії.
В результаті повстання відбулось очищення збройних сил незалежної України від відверто українофобського елементу. Вони знову, як до гетманського перевороту називалися армія УНР. Проте в них залишилися переважно прості вояки та молодші старшини, тоді як вище та середнє офіцерство перейшло до російських білих на Дон, Крим, Кубань. Одним з наслідків антигетьманського повстання було також і те, що розпочалася війна між Білою Росією і Україною. Російські білогвардійці мали великі сподівання, що гетьманська Україна надасть їм велику матеріальну підтримку, як вона до речі і надавала під час свого існування. А тепер ця можливість зникла. Російські білі не жалкували слів, щоб затаврувати «ізмєнніків» — «петлюрівців». Як до речі, і російські більшовики.
Також в результаті повстання виникла величезна кількість невеликих або й досить значних збройних загонів на чолі зі своїми отаманами, які або лише формально входили до складу армії УНР (наприклад дивізія Григор'єва), або взагалі нікому не підкорялись. В подальшому вони зробили багато, щоб скомпроментувати ідею української незалежності різними грабунками та вбивствами, зокрема єврейського населення.
Хронологія[ред. | ред. код]
- 14 листопада 1918 — «Федеративна Грамота» П. П. Скоропадського
- 14 листопада 1918 — Уряд С. Гербеля
- 16 листопада 1918 — Початок очолюваного Директорією УНР повстання проти гетьмана
- 18 листопада 1918 — Захоплення Харківської губернії військами отамана Болбочана
- 18 листопада 1918 — Призначення гр. Келлера командувачем збройними силами Української держави
- 27 листопада 1918 — Захоплення Полтавської губернії військами отамана Болбочана
- 27 листопада 1918 — Призначення кн. Довгорукого командувачем збройними силами Української Держави
- 14 грудня 1918 — Зречення гетьмана П. П. Скоропадського
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
Джерела та література[ред. | ред. код]
- Бойко О. Д. Протигетьманське повстання 1918 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 44. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
- Історія Січових Стрільців.: Воєнно-історичний нарис. Київ. «Україна». 1992. — 347с. с.114-156.
- Я.Тинченко. Українські збройні сили: березень 1917 р. — листопад 1918. (організація, чисельність, бойові дії). Київ. «Темпора». 2009. — 480с.
Література[ред. | ред. код]
- Скоропадський, Павло. Спогади. — Київ-Філадельфія : АТ "Книга", 1995. — ISBN 5-7702-0845-7.
- Винниченко, Володимир. Відродження Нації. — Київ-Відень : "Дзвін", 1920. — Т. 3. — ISBN 5-319-00839-2.
- Енциклопедія Українознавства / гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк : "Молоде Життя", 1954-1989. — Т. 10. — 4019 с.
- Деникин, Антон. Гетманство и директория на Украине. — Москва-Ленинград, 1930. — (Революция на Украине по мемуарам белых)
- Лукомский, А.С. Противосоветские организации на Украине и начало гетманства. — Берлин, 1922. — (Архив русской революции)
| |||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||||||||
