Гординя (село)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Гординя
Греко-Католицька Церква св. Дмитрія в Гордині. Збудована в 1810 році
Греко-Католицька Церква св. Дмитрія в Гордині. Збудована в 1810 році
Країна Україна Україна
Область Львівська область
Район/міськрада Самбірський район
Рада/громада Гординянська сільська рада
Код КОАТУУ 4624282501
Основні дані
Населення 998
Територія [ км²
Площа 26,023 км²
Густота населення 37,97 осіб/км²
Поштовий індекс 81466
Телефонний код +380 3236
Географічні дані
Географічні координати 49°32′13″ пн. ш. 23°23′12″ сх. д. / 49.53694° пн. ш. 23.38667° сх. д. / 49.53694; 23.38667Координати: 49°32′13″ пн. ш. 23°23′12″ сх. д. / 49.53694° пн. ш. 23.38667° сх. д. / 49.53694; 23.38667
Середня висота
над рівнем моря
277 м
Водойми Дністер і деякі озера
Відстань до
обласного центру
56 км
Відстань до
районного центру
12 км
Місцева влада
Адреса ради 81466, Львівська обл., Самбірський р-н, с. Гординя, тел. 42-7-89
Карта
Гординя. Карта розташування: Україна
Гординя
Гординя
Гординя. Карта розташування: Львівська область
Гординя
Гординя
Мапа

Гординя у Вікісховищі?

Горди́ня — село в Україні, Самбірський район, Львівська область. Населення становить 988 осіб (2016). Орган місцевого самоврядування — Гординянська сільська рада. Освітні заклади - Гординянська ЗОШ І-ІІ ступенів. Розташоване на правому березі річки Дністер, 12 км від районного центру Самбора та 56 км від Львова. До 1945 року населення Гордині налічувало близько 3 тис. жителів.

Історія[ред. | ред. код]

       Найдавніші записи про село знаходимо в Коронній метриці початку XVI століття.

Історик Іван Филипчак, освітянин, громадський діяч і дослідник Самбірщини, у своїх працях цитував Грамоти князя Лева Даниловича: “Я, князь Лев, возвали єсмо з Литовської землі Стефана Лізда, дали єсми єму в Самборскій волости село Гординю, а другоє Дорозево зо всіми ужитками і землею, і сіножатами, со дубравами, з лісами, і бортами, і сітми, і з ріками, і со млином, і со єзіорми, і потоки, со криничами, і со риніами, і со всіми прави, так яко сми сами держали і тако далисмо єому на вікі і дітіом єго і внучатом єго і правнучатом єго на вікі. В ненадобі уступатисіа на тоє слово нікому, а хто сіа уступит суд ми і з ним будемо мати перед Богом”.

       Грамоту видав князь Лев Данилович, який помер 16 березня 1301 року. 

У 1938 році Іван Филипчак видав книгу "Школа в Гордині", в якій подав інформацію про село Гординя, становлення шкільництва, Церкву тощо. Часто спілкувався з освіченими жителями села. “В Гордині найдеш і нині не одного шляхтича, що думає категоріями давнини, мріє про давню велич своїх предків… в скринях тієї збіднілої шляхти знайдеш Велику історію Грушевського, що над її розділами ломлять собі голови в тихі зимові вечори поважні шляхтичі і працюють над генеалогією Гордієнка, над родоводом Осипа Юрія Федьковича Гординського… У скринях тієї шляхти знайдеш такі поважні твори, як В. Липинського “Листи до братів – хліборобів”. Тут знайдеш також кореспонденцію з нашими передовими людьми, як ото з покійним Осипом Маковеєм, професором Грушевським, листи від В. Липинського, що йому тутешній шляхтич Іван Федькович Гординський хотів на вигнанні прийти з матеріальною допомогою, за що В. Липинський сердечно подякував, а допомоги не прийняв”.

Іван Филипчак особисто зробив копію Грамоти князя Лева про село Гординя, у якій в кінці написано: 5 травня 1274 року.

       З архівних джерел відомо, що перша згадка про Гординю датована 1240 роком.
       На початку ХVII ст. в селі Гординя збудовано дерев’яну Церкву - попередницю теперішньої.
       Історик Іван Филипчак із Самбора пише, що з 1684 року на парафії правив священник о. Білинський, а потім його сини і правнуки аж до 1788 року. 
       Після Білинських Парафією керував о. Василь Яновський, який служив 56 років. Саме о. Василь Яновський закрив стареньку Церкву й почав будувати нову.
       У 1791 році о. Василь Яновський склав документ «Річна табеля Гординянської парохії» на прохання Перемишльської канцелярії. У ньому першим пунктом написано назву парафії: Гординя. Далі - відповіді на поставлені запитання, серед інших такі: …є «парохіяльна школа», «душ в парохії – 985» та ін.
       У 1810 році нова мурована Церква св. Дмитрія вперше прийняла своїх вірних.
       З 1846 по 1877 рік священником у Гордині був о. Микола Городиський, про якого згадував у своїх спогадах український письменник Андрій Чайковський. Отець часто приходив до школи, вчив молитви, боронив українську мову. Іноді журив шляхту за те, що "воліла" вчити молитви по-польськи. Виникали конфлікти. о. Микола Городиський купив для Олюньки із Закуття молитовник на прохання її діда. Про цю сироту Андрій Чайковський написав повість "Олюнька".
     З 1877 до 1905 року парохом села став о. Дмитро Ортинський. З його довідок (1885, 1903) дізнаємося, що Церква св. Дмитрія - мурована, число душ у матірній (Гордині) – 1000, в дочірній (Корналовичах) – 960, в Сокирчицях – 460, в Кружиках – 200. Ходять до Костьолу в Гордині – 80, в Корналовичах – 350, в Сокирчицях – 17, в Кружиках – 16. 
     Шановні о. Микола Городиський і о. Дмитро Ортинський поховані біля Церкви св. Дмитрія в Гордині.
     З 1905 року парохом села є молодий священник о. Микола Кишакевич (27 років). Правив недовго, після нього правив о. Лев Мацуцький, який помер у Гордині в 1917 р. Похований біля Церкви св. Дмитрія. 
Греко-Католицька Церква св. Дмитрія в Гордині. Збудована в 1810 р. Світлина: 9 березня 2010 р.
Греко-Католицька Церква св. Дмитрія в селі Гординя.
    З 1917 року до червня 1941 року Церква в Гордині й історія села пов'язані з іменем непересічного священника Юрія Гошки. У 30-і роки ХХ ст. польська влада дозволила українцям створювати товариства "Просвіта", в яких найбільш талановита молодь розгорнула активну діяльність. Ставили вистави, танцювали, вчили історію України, пояснювали людям необхідність у слушний час здобути свою незалежну державу. Отець Юрій Гошка мав гарний голос, ораторський хист, за що його любили парафіяни. Кожну недільну проповідь він закінчував словами: "Від Кавказу аж по Сян - один український лан!". У день національних свят доручав вивішувати синьо-жовтий прапор. Не один раз мав клопіт з польською владою, але головна біда настала у вересні 1939 року. Червоні визволителі розпочали арешти національно свідомих українців, а такими вважали всіх, хто ходив до "Просвіти". Як і багато інших священників, о. Юрій Гошка перейшов на нелегальне становище. Його надійно сховали парафіяни. День 22 червня 1941 року став початком радянсько-німецької війни. Червоні відступали і деякі односельчани поспішили повідомити Отцеві, що небезпека минула. о. Юрій Гошка вийшов з укриття і пішов до рідного дому. Він насолоджувався свіжим повітрям на власному подвір'ї. Раптом сусідський парубок Володимир Совінський (Влодко Стосів) і його напарник Йосип Багрій (Юзьо Пуків) несподівано наближалися до його будинку. о. Юрій Гошка почав тікати за потік, у бік ланів, але молоді "поліцмени" наздогнали його й потягли до сільради, яка знаходилася неподалік (в будинку Вонтроби). "Хлопці, - благав священик. - Я вас хрестив, відпустіть мене". Холодні обличчя двох неграмотних молодиків не подавали ознак милосердя. Звідки їм було знати, що завтра вони самі тікатимуть з Гордині, боячись за власне життя. Парафіяни, на жаль, не змогли захистити свого духовного наставника від катівень НКВД - спочатку в Дублянах, а через день - у Дрогобичі, куди привезли о. Юрія Гошку. Знайшли його мертвим у тюрмі НКВД на початку липня 1941 року в ямі, де гасили вапно, із зв'язаними руками й ногами. Від цієї вістки здригнулася Гординя. Обидва хлопці втекли разом з НКВД-ми й більше в село не повернулися. Можливо, загинули на війні. Кажуть, що бачили їх у полоні в німців. Ходили легенди, що один із синів о. Юрія Гошки відомстив за батька. Насправді, обидва сини о. Юрія Гошки загинули в Українській Повстанській Армії. Дружину з неповнолітніми дітьми вивезли до Сибіру. Після закінчення Другої світової війни вона не захотіла повернутися до села.
    На початку 90-х років ХХ ст. в Гордині при дорозі на Корналовичі насипали символічну могилу о. Юрія Гошки та парафіянам, які загинули на цьому місці. Це Герої Української Повстанської Армії - Сотник Іван Наконечний (Орленко), якого хрестив о. Юрій Гошка, та його бойові Побратими на псевда: Блакитний, Гайдук, Юрко. Високий металевий Хрест зварив і встановив світлої пам'яті Осип Стефанович Федак, який до смерті розповідав про цих славетних Гординців-Лицарів. Односельчани, які знали особисто загиблих, зробили пам'ятник, фіґуру і встановили їх посередині перед могилою. Щиро підтримували цю благородну справу світлої пам'яті Голова сільради, вчителька математики Присташ (Брикайлик) Віра Олександрівна й високодостойний священник парафії в селі Гординя о.Микола Волянський, який віддано служив громаді понад 30 років. 
    У період німецької окупації (1941-1944) парохом села був о. Ярослав Кузич.
    З вересня 1944 року розпочалися перші сталінські репресії в селі Гординя і по всій Західній Україні. Найбільше облав НКВД було на Різдвяні Свята в січні 1945 року. Перших заарештованих відправляли до НКВД-МГБ в Дубляни. Пізніше - до Дрогобича. У товарних вагонах вивозили в Сибір усіх, хто мав освіту від 7-8 класів. Більшість патріотів була розстріляна. Церкви обкрадали, змінювали місцеві органи влади, вербували нових людей (як правило, з числа малограмотних, малосвідомих і бідних сімей). Розпочався радянський період у житті парафіян Гордині.

Сотник УПА Орленко – Іван Діонізович Наконечний (1919-1948)

Сотник УПА Орленко. Гординя

Сотник УПА Іван Наконечний (Орленко) народився в селі Гординя. Загинув у Гордині під час облави НКВД-МГБ 4 березня 1948 року.

Після доносу 3 березня 1948 р. у відділ НКВД-МГБ, який знаходився в Дублянах  Самбірського району Львівської області, уже наступного дня з усіх сторін Гординю оточили зведені загони МГБ і в 6.00 год. почали спецоперацію.

Близько 8.00 год. п'ять вояків УПА вирушили із Закуття до лісу, де була їхня криївка (головна база перебування підвідділу УПА "Булава") і натрапили на одну з груп засади. Розпочався бій, який тривав півтора години на очах односельчан. Разом з командиром Орленком були "Блакитний" – лікар, "Гайдук" – роєвий, "Юрко" – кулеметник, "Лісовик" – особистий охоронець, "Вишневий" – рядовий стрілець.

Вояки УПА миттєво відкрили вогонь, розділившись на дві групи. Відважний кулеметник "Юрко" прикривав відступ побратимів до вигідніших позицій, аж поки ворожа куля не скосила молодого парубка.

Поранений Орленко і "Блакитний" добігли до рова за дорогою на Корналовичі, але і там була засідка. Кілька осіб свідчили, що Орленко голосно вигукнув "Слава Україні", підняв до скроні власний пістолет і вистрелив. Те саме зробив поранений "Блакитний". Інші вояки забігли до стайні й звідти дали вогню по ворогові, тоді емгебісти кинули гранати. У результаті бою загинув "Гайдук", поранений стрілець "Вишневий" потрапив у полон, а "Лісовик" зумів сховатися. Ввечері добрався до зв'язкової Ганни Баб'як, розповів про Орленка, їхній бій і зраду.

Полонений "Вишневий" розказав у НКВД-МГБ про головну криївку підвідділу УПА Орленка, де на той час перебували його побратими на псевда: "Кобза" (чотовий), "Грушка", "Доля", "Короленко", "Осінній" (особистий охоронець Орленка), "Степовий", "Клим" (особистий охоронець Орленка), "Шумний", Люба (зв'язкова із Кульчиць), "Блакитний-2" (Борис І. Ф.).

О 12.00 год. 4 березня 1948 р. спецоперацію розпочато знову. Криївку оточили з усіх сторін. Вояки УПА захищалися, як могли. Деякі поранені померли по дорозі до відділу МГБ в Дублянах. Двоє потрапили в полон - зв'язкова Люба (Ворончак Л. А.) і "Блакитний-2" (Борис І. Ф.). Одному вдалося втекти.

Іван Наконечний-Орленко не здався живим. У повоєнні роки односельчани таємно співали пісню про Орленка, яку склав його охоронець "Лісовик".

За свої неповних 29 років Іван Наконечний встиг залишити глибокий слід у серцях всіх, хто знав його особисто.

Закінчив народну школу, був активістом читальні "Просвіта", виступав з рефератами про історію України, організовував концерти до національних свят. Іван Наконечний відзначався здібностями до математики, інженерних ремесел, іноземних мов (досконало знав німецьку, польську, російську). Вродливий, високий, ввічливий у розмовах зі старшими – таким його довго згадували земляки.

У вересні 1939 року червоні "визволителі" прийшли на західноукраїнські землі. У Гордині спочатку їх зустрічали прихильно, солдати з танків роздавали дітям прості олівці та зошити.

У 1940 р. Івана Наконечного, як і інших хлопців, мобілізували до Червоної Армії. В Армії його застала німецько-радянська війна. У липні-серпні 1941 р. тисячі солдат разом зі своїми командирами потрапили в полон до німців. Така ж доля спіткала й Івана Наконечного. Він розповідав про своє перебування в концтаборі серед різних людей. І там був незламним. Як ніби про нього говорить народна мудрість: народжений літати – повзати не буде!

У 1942 році Іван Наконечний втікає з концтабору, добирається до Гордині, а згодом вступає до лав Української Повстанської Армії. Обирає собі псевдо (псевдонім) – Орленко, проходить вишкіл у старшинській підпільній школі УПА.

На цей час уже відомо було всім, скільки людей знищила і виселила до Сибіру радянська влада за період від лютого 1940 року до червня 1941 року.

Німецькі окупанти обманули українців і їх провідників; тисячі людей відправили на роботу до Німеччини, патріотів знищували від липня 1941 року. Тому ідея незалежності України полонила серця найкращих молодих і старших людей. Крім того, жорстоке вбивство священика Юрія Гошки в червні 1941 року викликало внутрішній гнів до сталінських сатрапів. Син Юрія Гошки – Володимир (псевдо "Мирон") також пішов до лав УПА і був близьким приятелем Івана Наконечного.

На рідні терени Самбірщини і Дрогобиччини Орленко прибув у червні 1947 року. Він став свідком вивезення людей у Сибір, масових арештів і вбивств. Це ранило серце молодого хлопця. Він став на захист земляків, сподіваючись на позитивні зміни.

Побратими із США, Канади, Німеччини, Австралії залишили теплі спогади про Орленка. Йому присвячена окрема стаття в "Літописі Української Повстанської Армії", у якій названо Івана Наконечного Лицарем УПА.

Автор: Марія Яцимірська

Світлини Марії Яцимірської


Відомі люди[ред. | ред. код]

  • Андрій Чайковський (1857-1935) — український письменник, громадський діяч, доктор права, адвокат у Галичині. Діяч Національно-Демократичної Партії, згодом УНДО, один з організаторів УСС, повітовий комісар ЗУНР у Самборі. Написав у 1895 р. повість "Олюнька" про долю дівчини-сироти в Гордині та інших жителів села того часу.
  • Степан Сеґер - народився і виріс у Гордині. Закінчив правничий факультет Львівського університету в 30-х роках ХХ століття. Доктор права, мав адвокатську контору у Львові. Під час Другої світової війни емігрував із сім'єю до США.
  • Юрій Гошка - Священик Греко-Католицької Церкви св.Дмитрія в селі Гординя (1917-1941). Загинув у червні 1941 року в тюрмі НКВД-МГБ міста Дрогобича Львівської області.
  • Володимир Гошка-Мирон (1917-1949) - Хорунжий Української Повстанської Армії. Загинув у бою в Карпатах. Син о. Юрія Гошки.
  • Іван Наконечний-Орленко (1919-1948) - Сотник Української Повстанської Армії. Загинув у Гордині 4 березня 1948 року в бою з бандами НКВД-МГБ.
  • Степан Греділь — український футболіст. Народився в с. Гординя.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]