Лісовичі (Білоцерківський район)
село Лісовичі | |
---|---|
Країна | Україна |
Область | Київська область |
Район | Білоцерківський район |
Громада | Таращанська міська громада |
Код КАТОТТГ | UA32020190180064038 |
Облікова картка | Лісовичі[1] |
Основні дані | |
Засноване | до 1648 |
Перша згадка | 1654 |
Населення | 1501 |
Площа | 8,787 км² |
Густота населення | 170,82 осіб/км² |
Поштовий індекс | 09513 |
Телефонний код | +380 4566 |
Катойконіми | лісовичанин, лісовичанка |
День села | 13 грудня |
Географічні дані | |
Географічні координати | 49°30′47″ пн. ш. 30°27′59″ сх. д. / 49.51306° пн. ш. 30.46639° сх. д.Координати: 49°30′47″ пн. ш. 30°27′59″ сх. д. / 49.51306° пн. ш. 30.46639° сх. д. |
Середня висота над рівнем моря |
200 [2] м |
Місцева влада | |
Адреса ради | 09513, Київська обл., Білоцерківський р-н, с. Лісовичі |
Карта | |
Мапа | |
|
Лісови́чі — село в Таращанській міській громаді Білоцерківського району Київської області. Назва села відома із XVII ст[1].
Історія[ред. | ред. код]
Давні часи[ред. | ред. код]
Заселення території навколо села відбувалося вже в добу енеоліту, яскравими представниками якого були носії східно-трипільської культури. У цій місцевості створюється своєрідне етнічне поле праслов'янських спадкових культур — це східно-тшинецька, білогрудівська, чорноліська з розвинутою фазою Жаботинського періоду.
Із середини III ст. н. е. — IV ст. н. е. місцевість починають освоювати носії поліетнічної черняхівської культури. Вони досить щільно займають чорноземи і заплави річок, при чому в їхньому середовищі спостерігаємо риси гето-даків, пізніх скіфів, сарматів, ранніх слов'ян та готів. До занепаду цієї аграрної культури призвела наступна хвиля кочівників — гунів.
Легенди про заснування[ред. | ред. код]
Цей розділ потребує доповнення. (березень 2012) |
Період Великого князівства Литовського (1471—1569)[ред. | ред. код]
На межі XIV–XV ст. місцевість потрапляє під вплив Великого князівства Литовського, яке утримує тут військові формування. До 2-ї половини XVI ст. на місці Лісовичів розташовувалося місто Самбір[3].
Територія поселення із XV століття входила до складу Київського повіту у Київському Воєводстві Великого князівства Литовського.
Попід самим селом проховив сумнозвісний Чорний шлях[4].
Перший період Речі Посполитої (1569—1648)[ред. | ред. код]
За умовами Люблінської унії 1569 року Київське воєводство (включаючи територію поселення) відійшло до Речі Посполитої.
У період з 1575 до 1586 року в місті Самбір був Свято-Миколаївський монастир. Під час набігів та знищення міста Самбора монголо-татарами дерев'яну церкву монастиря монахи розібрали і, переходячи лісами, перенесли за Богуслав — під с. Хохітву, в урочище Чернечий Яр. Монастир був названий на честь Різдва Пресвятої Богородиці. Наприкінці XVI ст. під час монголо-татарських набігів монастир був зруйнований.
У 1611 році польський король Сигізмунд III віддав у володіння навколишні землі шляхтичу Лісевичу, який за це ніс військову службу при Білоцерківському старостві Речі Посполитої.
Село Лісовичі зображене на Генеральній карті України (видання 1648—1652 років), створеної голландським гравером і картографом Вільгельмом Гондіусом у 1648 році на основі рукописної карти, виконаної Ґійомом Левассером де Бопланом, де наведене під назвою «Lesovice».
Період Гетьманщини (1648—1712)[ред. | ред. код]
За часів Хмельниччини (1648—1657) територія, на якій находилось поселення, відійшла до козацької держави на чолі з гетьманом, що було закріплено за умовами Зборівського договору між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого.
До 1648 р. в Лісовичах жила велика кількість шляхетських родин, на які було покладено обов'язок обороняти замок у Білій Церкві. Після Корсунської битви 1648 року більшість цієї шляхти стала на службу українській державі і її представники складали особистий почт Гетьмана[5].
Між 1650 та 1653 роками Лісовичі (Лесевичі) стали сотенним містечком Білоцерківського полку. Військовими питаннями Лісовицької сотні керував призначений полковником сотник, а цивільними — городовий отаман разом із органами міщанського самоврядування. 1654 р. Лісовицьким сотником був Яків Яковенко[5].
За описом 1654 р. місто складалося з двох частин: замку і, власне, міста, які відстояли одне від одного на дві версти. Замок був обнесений палісадом з 1 проїзною вежею і 3 глухими. В замку був жіночий монастир Святого Георгія на 30 черниць. Місто було обнесене 2 дерев'яними стінами, одна з яких була палісадною, а друга — зрубною. У місті була соборна церква Святого Архістратига Михаїла та 3 менші церкви: Різдва Богородиці, Святої Трійці та Святого Миколая Чудотворця. Осіб козацького стану було в місті 153, міщанського стану — 273. Отже населення міста становило тоді близько 2000 осіб[5].
Під час посольства Данила Виговського до Царя московського 1654 р. він виклопотав у нього згоду на володіння маєтком у Лісовичах (тобто замком) для свого брата Івана Виговського, на той час Військового писаря[5].
Під час протипольського повстання 1664—1665 рр., переслідуючи повстанців після їх розгрому під Білою Церквою, Гетьман Павло Тетеря віддав до кримської неволі багатьох лісовичан[5].
Станом на 28.08.1664 у Лісовичах було 306 козацьких дворів та 380 міщанських. Тобто населення міста становило близько 3500 осіб[5].
13.12.1674 Гетьман Петро Дорошенко, будучи не в змозі захистити Білоцерківський полк від ворожих нападів, наказав жителям Лісовичів залишити містечко та відійти до Корсуня, а саму Лісовицьку сотню було скасовано[5].
Масовий перехід козацтва на обезлюднений в результаті багатолітніх війн «правий берег» Дніпра був спричинений закличними універсалами польського короля Яна ІІІ Собеського, який гуртував козаків навколо ідеї боротьби з Османською імперією та Кримським ханством. У лютому 1685 р. сейм Речі Посполитої затвердив спеціальну конституцію—постанову про повернення українському козацтву «їхніх прадавніх вольностей, свобод і привілеїв» та дозвіл осаджувати спустошені землі Правобережжя. Через три роки, у 1688 р., волинська шляхта вже відзначала на своєму сеймику, що «… козаків незносна лічба в Київськім і Брацлавськім воєводствах».
Після Карловицького договору 1699 року, за яким Османська імперія відмовилася від Поділля на користь Річі Посполитої, польський уряд вирішив знищити козацтво на Правобережжі. У червні 1699 р. Варшавський сейм ухвалив постанову про ліквідацію козацьких полків у Київському та Брацлавському воєводствах. Розпуск козацького війська мав відбутися протягом двох тижнів, а землю мали передати шляхті і козакам виїхати з краю. Це рішення мотивувалося тим, що після припинення війни з Османською імперією відпала потреба утримувати козацькі полки на Правобережжі.
1702 р. представники української шляхти, козаків, міщан та духівництва ухвалили на нараді у Фастові підняти антипольське повстання. У червні того ж року воно розпочалося збройними виступами на Поділлі та Брацлавщині й невдовзі охопило Київщину і Волинь. У районі Богуслава, Корсуні й Лисянці його очолили полковники Самусь та Іскра.
У 1711 році за умовами Прутського мирного договору Правобережна Україна знову опинилася під владою Польщі, а полк 1712 року був остаточно ліквідований. Більшість козаків переселилася на Лівобережну Україну.
Після поразки Гетьманщини у війні з Росією та еміграції уряду Івана Мазепи до Молдови, робилися спроби відновити сотенну адміністрацію під час походів Гетьмана Пилипа Орлика.
Другий період Речі Посполитої (1712—1793)[ред. | ред. код]
Цей розділ потребує доповнення. (березень 2012) |
Село знаходилось у вирії події під час селянсько-козацького повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі — Коліївщини.
Період Російської імперії (1793—1918)[ред. | ред. код]
У 1793 році по другому розділі Речі Посполитої Київщина і Брацлавщина відійшли до Російської імперії й на територіальній основі Брацлавського (східна частина) і Київського воєводств за указом Катерини II 24 квітня (13 квітня с.ст.) було створене Брацлавське намісництво. Територія села належала до П'ятигірського повіту.
Із 1796 року Брацлавське намісництво ліквідоване у зв'язку з адміністративною реформою Павла І, за якою утворювалися губернії. Село у складі П'ятигірського повіту відійшло до Київської губернії Російської імперії, але вже із 1800 року було переведено у новоутворений Таращанський повіт Київської губернії та стало центром Лисовицької волості.
1884 року згадується у «Томі V» на 167 сторінці[3] у «Географічному словнику Королівства Польського та інших слов'янських країн» виданому у 1880—1902 роках під редакцією Ф.Сулімерського, Б.Хлєбовського та інших редакторів у Варшаві, де наведене під назвою «Lesowicze».
Період Української державності (1918—1920)[ред. | ред. код]
З 6 березня 1918 року згідно з Законом «Про адміністративно-територіальний поділ України», що був ухвалений Українською Центральною Радою село у складі землі Поросся, за винятком періоду з 29 квітня 1918 року до 14 грудня 1918 року, коли гетьманом України Павло Скоропадський повернув старий губернський поділ часів Російської імперії знову у Таращанському повіті Київської губернії.
У квітні 1918 р. саме в Лісовичах Федір Гребенко почав готувати повстання проти влади гетьмана Павла Скоропадського і німецьких окупантів. Звідси лісовицький повстанський загін 5 травня 1918 р. здійснив перший напад на Таращу. Наслідком стали урядові репресії. Подвір'я Гребенків було знищено, а самі Гребенки мусили рятуватися втечею й переховуватися[6].
Цей розділ потребує доповнення. (березень 2012) |
Період міжвоєнний (1920—1941)[ред. | ред. код]
Радянську владу остаточно встановлено в 1920 р.
У травні 1922 року в селі була створена перша в Таращанському повіті сільськогосподарська артіль «Надія», в якій об'єдналися селяни-бідняки. 1 вересня 1922 року організовано артіль — «Хлібороб» на чолі з К. М. Плахотнюком.
У 1927 році артіль «Надія» об'єднувала 22 сім'ї. Вона мала 75 десятин орної землі, трактор, 6 коней, 2 молотарки, сівалку, жниварку, січкарню, 5 плугів, 2 культиватори тощо.
До артілі «Хлібороб» вступило 15 дворів, землі у неї було 50 десятин, неподільний фонд становив 2570 крб. В артілі був трактор, молотарка та 4 коней.
У 1930 році артілі «Надія» і «Хлібороб» було об'єднано в одну під назвою «Нове життя».
У 1931 році до артілі «Нове життя» влилась артіль «Прогрес», що виникла в 1929 році. Нове об'єднане господарство отримало назву «Червоний партизан».
Згідно з не повними офіційними даними у 1932—1933 роках під час штучного Голодомору, який влаштувала радянська влада, від голоду загинув 731 житель села. Мартиролог жителів села, які стали жертвами Голодомору, укладений за архівними даними (ДАКО, Ф-5634, оп. 1, спр. 1187, арк. 1—218; спр. 1208, арк. 83—251; спр. 1209, арк. 1—250; 1210, арк.1—107) Голодомор.
У 1937—1939 роках у рамках сталінської боротьби з релігією у селі було зруйновано церкву Різдва Пресвятої Богородиці, побудовану у 1797 році, а також знищено цвинтар біля церкви. Нині на місці, де була церква, розташована братська могила та пам'ятник невідомому солдату. На дошці зазначено наступний напис: «Тут покоїться прах 50-ти воїнів-Героїв Великої Вітчизняної війни, які полягли смертю хоробрих в боях з німецько-фашистськими загарбниками у 1941—1944 рр.».
Цей розділ потребує доповнення. (березень 2012) |
Період німецької окупації (1941—1944)[ред. | ред. код]
З липня 1941 року село і район окупований німецько-нацистськими загарбниками. З 20 жовтня 1941 року село входило до Таращанського ґебіту (округи) Генеральної округи Київ Райхскомісаріату Україна. Адміністративні межі збігалися з тогочасним радянським адміністративним поділом та зберігалася структура адміністративних і господарських органів УРСР. Усі керівні посади в ґебіті обіймали німці, головним чином з числа тих, що не підлягали мобілізації до вермахту. Лише старостами районів і сіл призначалися лояльні до окупантів місцеві жителі або фольксдойчі.
5 січня 1944 року Тараща з околицями була визволена радянськими військами[7].
Період радянської України (1944—1991)[ред. | ред. код]
Цей розділ потребує доповнення. (березень 2012) |
Період незалежної України (1991 — дотепер)[ред. | ред. код]
Географія[ред. | ред. код]
Село розташоване в зоні лісостепу лісистій місцевості на півдні Київської області, по обидва боки річки Котлуй (притока Росі, басейн Дніпра).
Відстань до[8] Києва — 132 км; до Севастополя — 796 км; до Чопа — 785 км; до Луганська — 800 км; до інших міст: Москва — 977 км; Варшава — 849 км; Прага — 1418 км; Берлін — 1473 км. Відстань до найближчого міжнародного аеропорту: Бориспіль — 156 км.
Мова[ред. | ред. код]
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[9]:
Мова | Кількість | Відсоток |
---|---|---|
українська | 1484 | 98.87% |
російська | 15 | 1.00% |
білоруська | 1 | 0.07% |
інші/не вказали | 1 | 0.06% |
Усього | 1501 | 100% |
Економіка[ред. | ред. код]
Цей розділ потребує доповнення. (березень 2012) |
Сільське та рибне господарство[ред. | ред. код]
Транспорт[ред. | ред. код]
Культура та відпочинок[ред. | ред. код]
У 1930 році в селі проходили зйомки фільму «Вовчі стежки». Сюжет — класова боротьба на селі у 1929 році у часи створення перших колгоспів.
Режисер фільму — Л. Ляшенко; оператор — Ю. Вовченко. У головних ролях: Т. Токарська, Т. Юра, В. Мінько, Ф. Гамалій, В. Спішинський, М. Гайворонський, С. Свашенко, Н. Надемський.
Цей розділ потребує доповнення. (березень 2012) |
Пам'ятники та скульптури[ред. | ред. код]
Спорт[ред. | ред. код]
Освіта в Лісовичах[ред. | ред. код]
- Дитячий садок № 8 «Кленочок».
- Лісовицька школа І—ІІІ ступенів, вул. Шкільна 24.
1859 року у селі почала діяти церковно-парафіяльна школа при церкві Різдва Пресвятої Богородиці. Засновником школи був настоятель парафії священник Демид Васильович Лисинський. Заклад вважався одним із кращих в повіті — у сільській школі навчалося понад 100 учнів. У зв'язку з чим 19 жовтня 1863 року Демид Лисинський був нагороджений набедреником за плідну працю у розбудові шкільної освіти, про що було зазначено у журналі «Киевские епархиальные ведомости» за № 20 від 15 грудня 1861 року.
1 січня 1863 року у журналі «Киевские епархиальные ведомости» за № 1 була надрукована стаття Демида Лисинського стосовно церковно-парафіяльної школи у Лісовичах. У ній священник так описував школу:
В 1859 году, заводя школу, я был поставлен в крайнее затруднение невозможностью отыскать для нее удобное помещение. Квартира моя тесна, квартира причетников тоже, а о крестьянских жильях нечего и говорить. Во всем приходе мы не могли найти ни одного дома, где бы с удобством можно было поместить заводимое училище. Наконец я остановился на старом доме, в котором жил прежде диакон и который теперь служил ему вместо амбара. Дело кое-как уладили. В этом доме было две комнаты, сени и маленькая кладовая, — из всего этого мы сделали одну просторную комнату; где была порча — исправили, состроили новую печку, покрыли верх новой соломой, а извне, вместо сеней, пристроили маленький крытый коридор — вот и школа! Правда не совсем казиста, но и не грязна. А теснота — это вещь условная… А у нас, не хвалясь, скажем, подчас бывало и тесно; но и тут мы ладили как могли — девочки занимались до обеда, а мальчики после обеда, или одни одного дня, другие другого дня, как казалось лучшим. Школа наша всегда отапливалась. По моей просьбе ежегодно, на этот предмет, было отпускаемо г. главно-уполномоченным в имении графа Александра Браницкого, помещиком Мохлинским достаточное количество дров, а под час и прихожане снабжали нас чем могли... В 1860 году прихожане пожертвовали на тот предмет по 3 коп.серебром также со взрослой души мужского и женского пола. А в 1861 году я убедил прихожан более прочным образом обеспечить школу; они отозвались полным сочувствием на мои убеждения и на мирской сходке, 1 ноября 1861 года, определили «жертвовать ежегодно в пользу школы со взрослой души мужского пола по 10 коп. серебром, а со взрослой души женского пола по 5 коп. серебром.
У 1862 році селяни за підтримки місцевої економії графів Браницьких збудували для школи окреме та більш зручне приміщення.
З 1869 року по 1895 рік церковно-парафіяльною школою завідував священник Григорій Ольшевський.
З 1895 року завідувачем школи став священник Іоанн Савович Павловський. За його настоятельства у 1899 році прихожани побудували новий шкільний будинок. Приміщення школи було побудовано з дерева на високому кам'яному фундаменті, мало великі вікна. Ззовні було оббито дошками, між дошками та стіною закладено утеплювач з вовни. Приміщення школи збереглося і на сьогоднішній день залишається загальноосвітнім закладом.
У 1910 році в селі, крім церковно-парафіяльної, діяла земська двокласна школа. Земська школа була побудована із цегли при виїзді із села дорогою на село Потоки. У 1912 році у зв'язку з великою кількістю бажаючих навчатися поруч з приміщенням церковно-парафіяльної школи було побудовано приміщення ще однієї школи. В офіційних джерелах ця школа називалася двокласовим училищем.
Загальна кількість учнів у трьох сільських школах у 1916 році становила 337 хлопчиків та 124 дівчинки. А вже з осені 1917 року до навчання приступило набагато менше учнів — 146 хлопчиків і 69 дівчаток.
Політична активність[ред. | ред. код]
Цей розділ потребує доповнення. (березень 2012) |
Видатні люди[ред. | ред. код]
- Павловський Григорій Іванович (нар. 1884 р.н. — пом. 7 грудня 1967, Бронкс, США) — оперний співак (бас), педагог, священник. Народився у сім'ї священника Івана Павловського. Артист Української республіканської капели Олександра Кошиця. Емігрував до США у складі хору. Помер 07 грудня 1967 року у шпиталі св. Барнабаса для хронічно хворих у Бронксі.
Науковці[ред. | ред. код]
- Вовк Прокіп Федорович (нар. 21 липня 1887 — пом. 24 червня 1943, м. Солікамськ Пермської області) — український-радянський вчений-механік, доктор технічних наук, професор провідних навчальних та наукових сільськогосподарських закладів.
- Дахно Володимир Петрович (нар. 29 грудня 1928) — український вчений-архітектор, кандидат архітектури (1961), член-кореспондент Академії архітектури України (1992), з 1981 по 1988 — директор Київського науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури та містобудування. З 1995 року проживає в Німеччині.
- Канюра Олександр Андрійович (нар. 1961) — проректор з науково-педагогічної та виховної роботи, Національний медичний університет імені О. О. Богомольця, кавалер ордена «За заслуги»[10].
- Бондаренко Олександр Гнатович (нар. 7 лютого 1939 р.) — кандидат технічних наук, письменник, член Національної Спілки письменників України.
Політики і бізнесмени[ред. | ред. код]
- Вахній Сергій Петрович (нар. 1959) — український агроном.
Військовики[ред. | ред. код]
- Гребенко Федір Прохорович (нар. 18?? — пом. 1919 Москва) — польовий командир та військовий діяч часів громадянської війни. До того — прапорщик царської армії. Ініціатор та командир Таращанського збройного повстання 1918 року. Один з організаторів легендарного Таращанського полку. Розстріляний в 1919 році органами ВЧК в Москві.
- Шульга Михайло Карпович (нар. 6 листопада 1919[11] — пом. ?) — полковник, нагороджений орденом Олександра Невського, двома орденами Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки, та двома орденами Вітчизняної війни.
Закатовані в сталінських таборах[ред. | ред. код]
- Гребенко Герасим Микитович (нар. 1887 — пом. ?), обвинувачений в куркульстві. Трійкою при УНКВС по Київській області 24 серпня 1937 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 6 вересня 1937 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1989 році.
- Підіпригора Євдокія Калістратівна (нар. 1912 — пом. ?) — проживала в селі Лісовичі. В 1930 році звинувачена в куркульстві та засуджена до примусового переселення в Кіровський район Мурманської області.
- Підіпригора Милентій Іванович[12] (нар. 1897 — пом. ?) — працював слюсарем на руднику «Октябрський» в Зейському районі Амурської області. Арештований 13 травня 1948 року. Осуджений СКУД Амурського обласного суду за статтею 58-10 ч 2 КК РРФСР на 10 років виправно-трудових таборів. Реабілітований 16 жовтня 1965 постановою президії Верховної Ради РРФСР.
- Ужва Корній Савович (нар. 1894 — пом. 29.05.1938). 10 травня 1938 року Трійкою при УНКВС по Київській області засуджений до найвищої міри покарання — розстрілу. Вирок виконано 29 травня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1989 році.
- Ухатий Гаврило Маркович (нар. 1893 — пом. 29.05.1938), колгоспник. 10 травня 1938 року Трійкою при УНКВС по Київській області засуджений до найвищої міри покарання — розстрілу. Вирок виконано 29 травня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1989 році.
- Шульга Матвій Прохорович, (нар. 1888 — пом. 28.05.1938), колгоспник. 28 квітня 1938 року Трійкою при УНКВС по Київській області засуджений до розстрілу. Вирок виконано 28 травня 1938 року. Місце поховання невідомо. Реабілітований у 1956 році.
Галерея[ред. | ред. код]
-
Село позначене на мапі «Lesowiczi», карта «Polonia et. Moscovia», Абрахам Аллард, 1710 рік
-
Село позначене на мапі «Lisowicze», «Generalkarte von Mitteleuropa», Австро-Угорщина, 1887.
-
Село позначене на мапі «Lisovichi», «Eastern Europe AMS Topographic Maps», Series N501, U.S. Army Map Service, 1954.
Див. також[ред. | ред. код]
- Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Київська область)
- Лесевичі
- Лисовицька волость
- Історія села Паланки
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б Офіційний сайт Верховної Ради України: Облікова картка села
- ↑ Прогноз погоди в с. Лісовичі. Архів оригіналу за 15 червня 2017. Процитовано 23 грудня 2008.
- ↑ а б Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom V, strona 167 [Архівовано 4 березня 2011 у Wayback Machine.](пол.)
- ↑ це добре видно на Генеральній мапі України, виконаної Ґійомом де Бопланом, 1648 року.
- ↑ а б в г д е ж Коваленко Сергій. Лісовичі//Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. Том 1. — Київ: Видавництво «Стікс», 2007
- ↑ Бондаренко Олександр, Бондаренко Іван. Повернення із забуття. — Київ: Український пріоритет, 2012
- ↑ Verein für Computergenealogie. GOV: Generalbezirk Kiew [Архівовано 23 грудня 2014 у Wayback Machine.] (нім.)
- ↑ Відстань за маршрутом Лісовичі (UA)
- ↑ Указ президента України № 731/2019. Архів оригіналу за 6 жовтня 2019. Процитовано 3 листопада 2019.
- ↑ ЦДІАК. — Ф. 127. — Оп. 1079. — Спр. 384
- ↑ Сайт «Легенди України»: Підіпригора, Подопригора [Архівовано 2 січня 2013 у Wayback Machine.]
Джерела[ред. | ред. код]
- Коваленко Сергій. Білоцерківський полк//Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. Том 1. — Київ: Видавництво «Стікс», 2007
- Бондаренко Олександр, Бондаренко Іван. Повернення із забуття. — Київ: Український пріоритет, 2012
- Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
- Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- Довідник Жарких М. І. «Храми Поділля» [Архівовано 10 листопада 2017 у Wayback Machine.]
- Енциклопедія українознавства. — Т. 5. — С. 1919—1920.
- Реабілітовані історією. Київська область. Книга друга. — К.: Основа, 2007.
- Бондаренко Д. Г. «Таращанський край 1941—1944», 2017.
- «Киевские епархиальные ведомости» № 20 від 15 грудня 1861 року.
- «Киевские епархиальные ведомости» № 1 від 1 січняня 1863 року.
Посилання[ред. | ред. код]
- Портал «Хто є хто»: Село Лісовичі[недоступне посилання з липня 2019]
- Лісовичі — Інформаційно-пізнавальний портал | Київська область у складі УРСР [Архівовано 22 лютого 2020 у Wayback Machine.] (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, тома — Історія міст і сіл Української РСР: Київ. — К.: Гол. ред. УРЕ АН УРСР, 1968., Історія міст і сіл Української РСР. Київська область / Ф. М. Рудич (голова ред. колегії) та ін. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1971. — 792 с.)
- Павловський Григорій Іванович // Українська музична енциклопедія. — Київ: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України, 2018. — Том 5: ПАВАНА — «POLIКАРП». — С. 30
Це незавершена стаття про особу. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
|
|
Це незавершена стаття з географії Київської області. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |