Любарт-Дмитро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Любарт-Дмитро
Милостию Божею и светое его Богоматери, и светого Иоанъна Богослова, Луцкий и Володимерский князь
Liubartas King Galicia-Volhynia.jpg
Король Русі
Правління 1340-1349
Попередник Юрій II Болеслав
Наступник Казимир III Великий
Інші титули Князь володимирський
Князь луцький
Князь галицький
Біографічні дані
Дата народження 1300(1300)
Дата смерті 4 серпня 1384(1384-08-04)
Володимир
Дружина Ганна-Буче
Другий шлюб Ольга-Агафія
Діти Федір, Іван, Лазар, Семен
Династія Гедиміновичі
Батько Гедимін
Мати Євна
COA of Gediminaičiai dynasty Lithuania.svg

Лю́барт Гедимі́нович (православне ім'я — Дмитро; 1300 — 4 серпня 1384 або 1383) — литовсько-руський князь, останній правитель об'єднаного Галицько-Волинського князівства. Ймовірно, наймолодший син Гедиміна, князь луцький (бл.13231324, 13401383), крем'янецький[1], любарський (східноволинський) (13231340), Великий князь Волинський (1340-1383), Галицький (13401349).

Біографія[ред.ред. код]

Правдоподібно, син останньої дружини батька, можливе ім'я її — Євна[2]. Документ 1322 року, який йому приписували, є фальсифікатом[3].

1325 року, по смерті тестя, короля Лева II Юрійовича, Любарт, за дослідженнями Володимира Антоновича, одержав Східну Волинь і ще за життя батька переселився в цю область. За даними Яна Длугоша, 1336 року спустошив Мазовію[3].

Після смерті короля Русі Юрія II Болеслава (1340) бояри проголосили Любарта — по жіночій лінії зятя Юрія ІІ — володарем Галицько-Волинської держави, королем Русі. Але польський король Казимир III негайно зайняв Перемишльську (Перемиську) землю, а потім заволодів і Львовом. З цього часу у Любарта почалася багаторічна суперечка з Казимиром за спадщину галицьких королів. Подробиці цієї боротьби не дійшли до нас, але з пізніших літописних вказівок довідаємося, що Любарт встиг опанувати Володимиром, Крем'янцем та Белзом; потім Казимир зрадою захопив його в полон, з якого він звільнився за допомогою Великого князя литовського Кейстута. Зайняті міста він удержав за собою, але не був досить сильний для того, щоб відняти в поляків землі Львівську і Перемиську.

До цієї пори (приблизно 1347 року) відноситься дворічне перемир'я між Казимиром III та князями литовськими, у тому числі й Любартом. 1349 року Казимир III зайняв Волинь, але коли він розпустив військо і повернувся додому, Кейстут у союзі з Любартом витиснув польські гарнізони з замків Волинської, Холмської та Белзької земель, ввірвався в землю Львівську та спустошив польські прикордонні області. Литовських князів добре підбадьорювало зближення з великим князем московським Симеоном Гордим — сином Івана I Калити: у 1350 році за згодою останнього Любарт одружився вдруге, з небогою Симеона — дочкою князя ростовського Костянтина[4].

Хоча Любарт й успадкував титул володаря королівства Русі (1340-1349), а 1347 року візантійський цісар (Іоанн VI Кантакузин або Іоанн V Палеолог) звертався до нього, титулуючи його «королем Дмитром-Любартом», на той час Любарт уже втратив Галичину — галицькі бояри під проводом Дмитра Дедька закликали на допомогу татар та за їхньою допомогою уклали договір з трьома претендентами: визнаючи їхню зверхність, виговорили собі внутрішню самоуправу. Правити став Дмитро Детько — як «староста та управитель Руської землі».

Року 1349 Казимир III дістав від татар за річну платню «право» на Галичину; вдруге напав на Галичину, взяв знову Львів і привласнив титул «пана Руської землі». Любарт, за допомогою литовців, почав відвойовувати Галичину, нападати на Польщу. Поляки, разом з уграми, здобули Володимир. У цій боротьбі активну участь взяли деякі з бояр, міщанські та селянські громади. Боротьба за державу набула характеру народної війни. Але сили були нерівні — Галичина та Холмщина залишилися в руках поляків, Любарт, як князь Волинський, став васалом Польщі.

1350 року угорський король Людовик Угорський уклав угоду з королем Польщі, за якою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Руське королівство Казимирові III, який після цього став титулярним королем Русі. 1352 року разом з братами уклав з Казимиром III та князями Мазовії угоду, за якою мав посісти всю Волинь. 1353 року литвини розірвали її, Любарт в травні, липні, вересні нападав на Польщу, Галичини не здобув. 1355 року з братом Кейстутом надав привілей для купців з Торуні, що відкрило їм дорогу на західні землі Русі. Це сталось через допомогу від тевтонців ВКЛ проти Польщі, яка того року відібрала Володимир. Його повернув 1356 року. 1366 року мав сутички з поляками, втримав частину Волині, зокрема, Луцьк, Стіжок, Шумськ, Острог, Полонне, Меджибіж, Ветли, Люб'яж, Чорногородок, Камінь, Мельницю[3].

Уклав договір з Казимиром ІІІ щодо взаємодопомоги проти ворогів. По його смерті в листопаді 1370 року знову здобув Володимир. 1376 року брав участь в поході проти Польщі, тому 1377 року похід-відповідь організував Людовик Угорський. Любарт швидко припинив опір, тому втримав Волинь, але як заручників відправив синів.

За князя Любарта в Луцьку було збудовано фортецю — так званий замок Любарта. Львівській церкві св. Юра подарував 1341 року дзвін[3].

Замок Любарта у Луцьку

1379 року як князь Луцький, Володимирський підтвердив право складу Львова. 1382 року після смерті короля Людвіка I купив в угорських старост Кам'янець, Олесько, Городло, Лопатин, Перемиль (помилково називали Перемишль), Сестрятин (помилково вважали Снятин).

Сім'я[ред.ред. код]

1321/1323 року одружився з Ганною-Буче (Євфимією)[5] — донькою луцького (чи володимирського[3]) князя Андрія II Юрійовича (пом. до 21.5.1323), за іншими даними дочкою Юрія ІІ Болеслава — князя Галицько-Волинського. 1349 року одружився вдруге з Ольгою-Агафією (пом. 1386) — дочкою ростовського князя Костянтина Васильовича.

У Любарта були сини :

Примітки[ред.ред. код]

  1. Krzemieniec // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1883 . — T. IV : Kęs — Kutno. — S. 777. (пол.)
  2. [1]
  3. а б в г д Kuczyński Stefan M. Lubart Dymitr (w. XIV)… — S. 576.
  4. Константин (1312—1365) — князь ростовський
  5. Родовід Любартів

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Попередник
Юрій II Болеслав
Alex K Halych-Volhynia.svg Король Русі
1340-1349
Alex K Halych-Volhynia.svg Наступник
Казимир III Великий
Попередник
Юрій II Болеслав
Alex Volhynia.svg Князь володимирський
13401366
Alex Volhynia.svg Наступник
Олександр Коріятович
Попередник
Лев II Юрійович
Herb Lutsk.svg Князь луцький
1323-1324
1340-1384
Herb Lutsk.svg Наступник
Федір Любартович