Любарт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Любарт-Дмитро)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Любарт
Любарт
Любарт
Князь Волинський
Попередник: Юрій II
Наступник: Казимир III
 
Народження: бл. 1311(1312) та 1315
Велике князівство Литовське
Смерть: 4 серпня 1383(1383-08-04)
Володимир
Громадянство: Литва
Династія: Гедиміновичі
Батько: Гедимін
Мати: Євна
У шлюбі з: Ганна-Буче
Діти: Федір, Іван, Лазар, Семен

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Лю́барт (лит. Liubartas; бл. 1312 / 1300 — 4 серпня 1383[1]) — великий князь Волинський (1340-1383)[1]. Князь луцький, володимирський, любарський (1323-1340)[1] крем'янецький[2], галицький (1340-1349, 1353-1354, 1376-1377)[1][3]. Останній самостійний правитель Галицько-Волинської держави. Представник литовської династії Гедиміновичів. Син великого князя литовського Гедиміна. Молодший брат Явнута, Кейстута, Ольгерда. Засновник Луцького замку.

Імена[ред. | ред. код]

  • Любарт (лит. Liubartas; ст.укр. Любартъ[4][5]) — литовське язичницьке ім'я.
  • Дмитро — хрещене ім'я, отримане після приходу на волинський престол.
  • Любарт-Дмитро, або Лю́барт-Дмитро́ Гедимі́нович — з язичницьким і християнським іменем, і по-батькові[1].

Життєпис[ред. | ред. код]

Народження[ред. | ред. код]

Точна дата народження невідома; Фелікс Шабульдо вказав, що Любарт народився між 1311 та 1315 роками[6], за Яном Тенґовським — близько 1312—1315[7], є також версія що у 1298 році[8]. На думку Ігоря Мицька, був сином дружини Гедиміна, можливе ім'я якої — Леоніда (Левна, Євна). Вона ймовірно була представницею династії Романовичів, тому діти від цього шлюбу, згідно версії Мицька, отримували право на володіння Волинню та Галичи­ною[9]. Давніше Стефан Кучинський стверджував, що правдоподібно Любарт-Дмитро був сином останньої дружини Гедиміна, можливе ім'я якої — Євна. Також цей дослідник уважав, що документ 1322 року, який князеві приписували, є фальсифікатом[10].

У 1325, по смерті тестя, короля Андрія Юрійовича, Любарт, за дослідженнями Володимира Антоновича, одержав Східну Волинь і ще за життя батька переселився в цю область[джерело?]. За даними Яна Длугоша, в 1336 спустошив Мазовію[10].

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

Любарт (Б. Папроцький, 1578)

Після смерті Короля Русі з династії мазовецьких П'ястів, Юрія II Болеслава у 1340 році бояри проголосили Дмитра, по жіночій лінії зятя Юрія ІІ, володарем Руського короліства. Але польський король Казимир негайно здійснив похід на Львів, однак забравши собі королівські регалії, повернувся до Кракова. З цього часу у Любарта почалася багаторічна війна з Казимиром за спадщину галицьких королів. Любарт встиг опанувати Володимир, Крем'янець та Белз. Зайняті міста він утримував за собою, але не був досить сильним для того, щоби відвоювати Галичину, захоплену Казимиром.

До цього часу (приблизно 1347 року) відноситься дворічне перемир'я між Казимиром III та князями литовськими, у тому числі й Любартом.

У 1349 Казимир III зайняв Волинь, але коли він розпустив військо і повернувся додому, Кейстут у союзі з Любартом витиснув польські гарнізони із замків Волинської, Холмської та Белзької земель, ввірвався навіть у землю Сандомирську та спустошив польське прикордоння. Литовські князі пішли в цей час на зближення з великим князем московським Симеоном Гордим — сином Івана I Калити: у 1350 за згодою останнього Любарт одружився вдруге, з небогою Симеона — дочкою князя ростовського Костянтина[11].

Ще у 1340 Дмитро втратив Галичину — галицькі бояри під проводом Дмитра Дедька закликали на допомогу татар та за їхньою допомогою уклали договір з трьома претендентами: визнаючи їхню зверхність, виговорили собі внутрішню самоуправу. Правити став Дмитро Дедько — як «староста та управитель Руської землі».[джерело?]

У 1350 угорський король Людовик уклав угоду з королем Польщі, за якою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Руське королівство Казимирові III, який після цього став титулярним королем Русі. 1352 року Дмитро-Любарт разом з братами уклав з Казимиром III та князями Мазовії угоду, за якою посів усю Волинь.

У 1353 литвини розірвали її, Любарт у травні, липні, вересні нападав на Польщу, але Галичини не здобув. 1355 року з братом Кейстутом надав привілей купцям з Торуні, що відкрило їм шлях на західні землі Русі. Це сталось через допомогу від тевтонців ВКЛ проти Польщі, яка того року відібрала Володимир.

У 1366 мав сутички з поляками, втримав частину Волині, зокрема, Луцьк, Стіжок, Шумськ, Острог, Полонне, Меджибіж, Ветли, Люб'яж, Чорногородок, Камінь, Мельницю[10], однак втратив на користь Казимира ІІІ Холмську, Белзьку землі та Володимир.


Після польського походу Любарт уклав договір з Казимиром ІІІ щодо взаємодопомоги у боротьбі з ворогами, після смерті якого в листопаді 1370 знову здобув Володимир.

У 1376 брав участь в поході проти Польщі, тому в 1377 похід-відповідь організував Людовик Угорський. Любарт швидко припинив опір, тому втримав Волинь, але як заручників відправив синів.

Внутрішня політика[ред. | ред. код]

За його правління в Луцьку збудували фортецю — так званий замок Любарта. Львівській церкві святого Юра подарував 1341 року дзвін[10].

У 1379 як князь Луцький, Володимирський підтвердив право складу Львова.

У 1382 після смерті короля Людовика I придбав в угорських старост Кам'янець, Олесько, Городло, Лопатин, Перемиль (помилково називали Перемишль), Сестрятин (помилково вважали Снятин).

Смерть[ред. | ред. код]

Помер в 1383[1]. Дату смерті дозволяє уточнити запис від 4 серпня 1384, зроблений священиком церкви святої Катерини Івана на переписаній ним Псалтирі в річницю смерті великого князя Любарта[1]. Ця книга зберігається у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медічі[1][12].

Титул[ред. | ред. код]

Сім'я[ред. | ред. код]

Докладніше: Гедиміновичі

1321/1323 року одружився з Ганною-Буче (Євфимією)[14] — донькою галицько-волинського[15] (за іншими даними, луцького[джерело?] чи володимирського[10]) князя Андрія II Юрійовича (пом. до 21.5.1323[16]), за даними Леонтія Войтовича — дочкою Лева Юрійовича[17], за іншими даними — дочкою Юрія ІІ Болеслава — князя Галицько-Волинського[джерело?]. На думку Фелікса Шабульдо, більш вірогідним видається припущення польського історика Яна Тенговського, який уважає, що першою дружиною могла бути донька чи сестра князя Данила Острозького, а шлюб, найімовірніше, мав місце незадовго до 1328-го і тоді ж Любарт мусив прийняти православ'я й церковне ім'я Дмитро[6] (Геронім Граля вважав, що Любарт прибрав хресне ім'я на честь тестя — князя Дмитра Острозького[18]).

1349 року одружився вдруге з Ольгою-Агафією (пом. 1386) — дочкою ростовського князя Костянтина Васильовича[джерело?].

У Любарта були сини:

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и Войтович 2000… 4.2.12. Любарт-Дмитро Гедимінович.
  2. Krzemieniec // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1883. — Т. IV. — S. 777. (пол.) — S. 777.
  3. Stadnicki 1853; Войтович 1996:101-104; Войтович 2010
  4. Акты Западной России...  СПб., 1846. T. 1., с. 1., документ № 1, після 1340.
  5. Акты Западной России...  СПб., 1846. T. 1., с. 1., документ № 1, після 1340.
  6. а б Шабульдо Ф. Любарт, Любарт-Дмитро Гедимінович… — С. 372.
  7. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 213.
  8. Чобіт Д. Українська Волинська держава XIV—XV століть // Пам'ятки України: національна спадщина. — 2017. — № 1 (6—7). — С. 11. — ISSN 0868-9644.
  9. Мицько І. Правові підстави володіння князем Любартом спадщиною Романовичів // Старий Луцьк. — 2009. — С. 36. — ІSBN 961-361-013-1.
  10. а б в г д Kuczyński S. Lubart Dymitr (w. XIV)… — S. 576.
  11. Константин (1312—1365) — князь ростовський
  12. Столярова Л. В. Свод записей писцов, художников и переплетчиков древнерусских пергеменных кодексов XI—XIV веков. — М., 2000. — N 347, с.349.
  13. Пещак 1974:19-20, документ № 6.
  14. Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)
  15. Котляр М. Андрій Юрійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
  16. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 209.
  17. Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти Архівовано 29 березень 2017 у Wayback Machine.. — Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006. — С. 615. — ISBN 966-8545-52-4.
  18. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 212.
  19. Войтович Л. Данило Василькович // Княжа доба: портрети еліти Архівовано 29 березень 2017 у Wayback Machine.. — Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006. — С. 679. — ISBN 966-8545-52-4.
  20. Мицько І. Правові підстави володіння князем Любартом спадщиною Романовичів… — С. 35—36.

Бібліографія[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Монографії[ред. | ред. код]

Статті[ред. | ред. код]

  • Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета // Княжа доба: історія і культура. — Львів, 2011. — Вип. 5. — 272 с. — С. 209—220.
  • Войтович Л. Польща, Мазовія, Литва та Угорщина у боротьбі за спадщину Романовичів // Проблеми слов'янства. — Вип. 59. — Львів, 2010. — С. 52–66.</ref>.
  • Чобіт Д. Українська Волинська держава XIV—XV століть // Пам'ятки України: національна спадщина. — 2017. — № 1 (6—7). — С. 11—29.

Словники[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Любарт