Бернард Шоу: відмінності між версіями
| [перевірена версія] | [перевірена версія] |
доповнення |
джерела |
||
| Рядок 520: | Рядок 520: | ||
== Примітки == |
== Примітки == |
||
<references group="n"/> |
|||
{{reflist}} |
|||
== Примітки == |
|||
{{примітки|2}} |
|||
== Див. також == |
== Див. також == |
||
| Рядок 534: | Рядок 537: | ||
* [http://www.showbernard.net.ru/ Сайт, присвячений письменникові] {{ref-ru}} |
* [http://www.showbernard.net.ru/ Сайт, присвячений письменникові] {{ref-ru}} |
||
* [http://tyzhden.ua/History/65731 «Заплющуючи очі. Видатні західні інтелектуали, які не витримали перевірки Голодомором» // «[[Український тиждень]]», № 47 (264) 23-29 листопада 2012] |
* [http://tyzhden.ua/History/65731 «Заплющуючи очі. Видатні західні інтелектуали, які не витримали перевірки Голодомором» // «[[Український тиждень]]», № 47 (264) 23-29 листопада 2012] |
||
==== Книги ==== |
|||
{{refbegin|30em}} |
|||
* {{cite book |last=Adams |first=Elsie Bonita |title=Bernard Shaw and the Aesthetes |year=1971 |location=Columbus |publisher=Ohio State University Press |isbn=978-0-8142-0155-8 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Adelman |first=Paul |title=The Rise of the Labour Party 1880–1945 |url=https://books.google.com/?id=v1igBAAAQBAJ |year=1996 |location=Abingdon, Oxfordshire |publisher=Routledge |isbn=978-0-582-29210-9 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Bennett |first=Richard |title=The Black and Tans |url=https://books.google.com/?id=AiTOAwAAQBAJ |publisher=Pen & Sword Books |location=Barnsley, Yorkshire |year= 2010 |isbn=978-1-84884-384-4 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Bentley |first=Eric |title=What is Theatre? |year=1968 |location=New York |publisher=Atheneum |oclc=237869445 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Berst |first=Charles |chapter=New theatres for old |title=The Cambridge Companion to George Bernard Shaw |editor=Christopher Innes |year=1998 |location=Cambridge and New York |publisher=Cambridge University Press |isbn=978-0-521-56237-9 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Bevir |first=Mark |title=The Making of British Socialism |url=https://books.google.com/books?id=sHnKETt0cx4C |year=2011 |location=Princeton NJ |publisher=Princeton University Press |isbn=978-0-691-15083-3 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last1=Broad |first1=Charlie Lewis |last2=Broad |first2=Violet M. |title=Dictionary to the Plays and Novels of Bernard Shaw |publisher=Haskell House |year=1929 |location=New York |oclc=2410241 |ref={{sfnRef|Broad and Broad 1929}} }} |
|||
* {{cite book |last=Burton |first=Alan |author2=Steve Chibnall |title=Historical Dictionary of British Cinema |place=London |publisher=Scarecrow Press |year=2013 |url=https://books.google.com/books?id=Q8SRjwJqwukC&pg=PR24&dq=%22Academy+Award%22+%22George+Bernard+Shaw%22 |isbn=978-0-8108-8026-9 |ref={{sfnRef||Burton and Chibnall 2013}} }} |
|||
* {{cite book |last=Carr |first=Pat |title=Bernard Shaw |year=1976 |location=New York |publisher=Ungar |oclc=2073986 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Clare |first=David |title=Bernard Shaw's Irish Outlook |url=https://books.google.com/?id=aQtfCwAAQBAJ |publisher=Palgrave Macmillan |location=Basingstoke, Hampshire |year=2016 |isbn=978-1-349-55433-1 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |authorlink=Margaret Cole |last=Cole |first=Margaret |title=Growing up into Revolution |year=1949 |location=London and New York |publisher=Longmans, Green |oclc=186313752 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Cole |first=Margaret |title=The Story of Fabian Socialism |url=https://books.google.com/?id=8i2sAAAAIAAJ |year=1961 |location=London |publisher=Heinemann |oclc=314706123 |ref=harv |isbn=978-0-8047-0091-7}} |
|||
* {{cite book |last=Conolly |first=L. W. |chapter=Introduction |title=Bernard Shaw: "Mrs Warren's Profession" |year=2005 |location=Peterborough, Ontario |publisher=Broadview Press |isbn=978-1-55111-627-3 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Cooper |first=Duff |authorlink=Duff Cooper |title=Old Men Forget |year=1953 |location=London |publisher=Rupert Hart-Davis |oclc=5748826 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |authorlink=Noël Coward |last=Coward |first=Noël |year=2004 |title=Present Indicative – Autobiography to 1931 |origyear=1932 |location=London |publisher=Methuen |isbn=978-0-413-77413-2 |ref=harv}} |
|||
* {{cite encyclopedia |last=Crawford |first=Fred D. |editor-last=Bertolini |editor-first=John Anthony |title=Shaw's British Inheritors |encyclopedia=Shaw and Other Playwrights |url=https://books.google.com/?id=gRJg5Vmk4fkC |publisher=The Pennsylvania State University Press |location=University Park |year=1993 |isbn=978-0-271-00908-7 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Croall |first=Jonathan |title=Sybil Thorndike |year=2008 |location=London |publisher=Haus |isbn=978-1-905791-92-7 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Dervin |first=Daniel |title=Bernard Shaw: A Psychological Study |year= 1975 |location=Lewisburg PA |publisher=Bucknell University Press |isbn=978-0-8387-1418-8 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Dukore |first=Bernard F. |chapter=Shaw and American Drama |title=Shaw and the Last Hundred Years |publisher=The Pennsylvania State University Press |location=University Park |year=1992 |isbn=978-0-271-01324-4 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |authorlink=St. John Greer Ervine |last=Ervine |first=St John |title=Bernard Shaw: His Life, Work and Friends |publisher=Constable |location=London |year=1956 |oclc=37129043 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last1=Drabble |first1=Margaret |last2=Stringer |first2=Jemmy |last3=Hahn |first3=Daniel |url=http://www.oxfordreference.com/view/10.1093/acref/9780199214921.001.0001/acref-9780199214921-e-361 |title=''"Back to Methuselah: A Metabiological Pentateuch"'' |work=The Concise Oxford Companion to English Literature |publisher=Oxford University Press |location=Oxford |year=2007 |isbn=978-0-19-921492-1 |ref={{sfnRef|Drabble ''et al.'' 2007 "Back to Methuselah: A Metabiological Pentateuch"}} }} |
|||
* {{cite book |last=Evans |first=Judith |title=The Politics and Plays of Bernard Shaw |year=2003 |location=London |publisher=McFarland |isbn=978-0-7864-1323-2 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Evans |first=T. F. |title=George Bernard Shaw: The Critical Heritage |year=1976 |location=London |publisher=Routledge |isbn=978-0-415-15953-1 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Feinberg |first=Leonard |title=The Satirist |url= https://books.google.com/?id=h5_iJBNKCs8C |publisher=Transaction Publishers |location=New Brunswick NJ |year=2006 |isbn=978-1-4128-0562-9 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Gaye |first=Freda (ed) |year=1967 |title=Who's Who in the Theatre |edition=fourteenth |location=London |publisher=Sir Isaac Pitman and Sons |oclc=5997224 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Griffith |first=Gareth |title=Socialism and Superior Brains: The Political Thought of George Bernard Shaw |url=https://books.google.com/?id=QHaJAgAAQBAJ |year=1993 |publisher=Routledge |location=London |isbn=978-0-203-21083-3 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Holden |first=Anthony |title=Behind the Oscar: The Secret History of the Academy Awards |year=1993 |location=New York |publisher=Simon & Schuster |isbn=978-0-671-70129-1 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Holroyd |first=Michael |title=Bernard Shaw, Volume 1: 1856–1898: The Search for Love |year=1990 |location=London |publisher=Penguin |isbn=978-0-14-012441-5 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Holroyd |first=Michael |title=Bernard Shaw, Volume 2: 1898–1918: The Pursuit of Power |year=1989 |location=London |publisher=Chatto & Windus |isbn=978-0-7011-3350-4 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Holroyd |first=Michael |title=Bernard Shaw, Volume 3: 1918–1950: The Lure of Fantasy |year=1993 |location=London |publisher=Penguin |isbn=978-0-14-012443-9 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Holroyd |first=Michael |title=Bernard Shaw, Volume 4: The Last Laugh |year=1992 |location=London |publisher=Chatto & Windus |isbn=978-0-7011-4583-5 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Holroyd |first=Michael |title=Bernard Shaw: The One-Volume Definitive Edition|year=1997 |location=London |publisher=Chatto & Windus |isbn=978-0-7011-6279-5 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Hugo |first=Leon |title=Edwardian Shaw: The Writer and his Age |url=https://books.google.com/?id=MH1aCwAAQBAJ&pg=PR13 |publisher=Macmillan |location=London |year=1999 |isbn=978-1-349-40737-8 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Innes |first=Christopher |chapter=Introduction |title=The Cambridge Companion to George Bernard Shaw |editor=Christopher Innes |year=1998 |location=Cambridge and New York |publisher=Cambridge University Press |isbn=978-0-521-56237-9 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Kamm |first=Jürgen |title=Twentieth-century Theatre and Drama |year=1999 |location=Trier, Germany |publisher=WVT |isbn=978-3-88476-333-9 |ref= {{sfnRef|Quoted in Kamm 1999}} }} |
|||
* {{cite book |last=Kaufmann |first=R. J. |title=G. B. Shaw: A Collection of Critical Essays |year=1965 |location=Englewood Cliffs NJ |publisher=Prentice Hall |oclc=711587 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Kavanagh |first= Peter |title=The Story of the Abbey Theatre: From its Origins in 1899 to the Present |year=1950 |location=New York |publisher=Devin-Adair |oclc=757711 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Kevles |first=Daniel J. |authorlink=Daniel Kevles |title=In the Name of Eugenics: Genetics and the Uses of Human Heredity |isbn=978-0-520-05763-0 |year=1995 |publisher=Harvard University Press |location=Cambridge MA |ref= harv}} |
|||
* {{cite book |last=Laurence |first=Dan |title=Shaw, Books, and Libraries |year=1976 |location=Austin |publisher=University of Texas |isbn=978-0-87959-022-2 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=McBriar |first=A. M. |title=Fabian Socialism and English Politics, 1884–1918 |url=https://books.google.com/?id=olQ4AAAAIAAJ |year=1962 |location=Cambridge |publisher=Cambridge University Press |oclc=266090 |ref=harv }} |
|||
* {{cite book |last=Mackay |first=James |title=Michael Collins: A Life |publisher= Mainstream Publications |location=Edinburgh |year=1997 |isbn=978-1-85158-949-4 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Martin |first=Stanley |title=The Order of Merit |publisher=Taurus |location=London |year=2007 |chapter=George Bernard Shaw |isbn=978-1-86064-848-9 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Matthews |first=John F. |title=George Bernard Shaw |year=1969 |location=New York |publisher=Columbia University Press |isbn=978-0-231-03145-5 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=O'Donovan |first=John |title=Shaw and the Charlatan Genius |year=1965 |location=Dublin |publisher=Dolman Press and Oxford University Press |oclc=923954974 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Pascal |first=Valerie |title=The Disciple and his Devil: Gabriel Pascal and Bernard Shaw |year=1971 |location=London |publisher=Michael Joseph |oclc=740749440 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last= Pearce |first=Joseph |title=Wisdom and Innocence: A Life of G. K. Chesterton |year=1997 |location=London |publisher=Hodder & Stoughton |isbn=978-0-340-69434-3|ref=harv}} |
|||
* {{cite book |authorlink=Hesketh Pearson |last=Pearson |first=Hesketh |title=Bernard Shaw |publisher=Four Square Books |location=London |year=1964 |oclc=222140216 |ref= harv}} |
|||
* {{cite book |authorlink=Henry Pelling |last=Pelling |first=Henry |title=The Origins of the Labour Party |year=1965 |location=Oxford |publisher=Oxford University Press |oclc=502185|ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last= Peters |first=Sally |title=Bernard Shaw: The Ascent of the Superman |year=1996 |location= New Haven, CT |publisher=Yale University Press |isbn=978-0-300-06097-3 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Peters |first=Sally |chapter=Shaw's life: a feminist in spite of himself |title=The Cambridge Companion to George Bernard Shaw |editor=Christopher Innes |year=1998 |location= Cambridge and New York |publisher= Cambridge University Press |isbn=978-0-521-56237-9 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Pharand |first= Michel |title=Bernard Shaw and the French |year=2000 |location=Gainesville | publisher=University Press of Florida |isbn=978-0-8130-1828-7 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Powell |first=Kerry |chapter=New Women, new plays, and Shaw in the 1890s |title=The Cambridge Companion to George Bernard Shaw |editor=Christopher Innes |year=1998 |location=Cambridge and New York |publisher=Cambridge University Press |isbn=978-0-521-56237-9 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Preece |first=Rod |title=Animal Sensibility and Inclusive Justice in the Age of Bernard Shaw |url=https://books.google.com/?id=P9VkTH4GEusC |year=2011 |location=Vancouver |publisher=UBC Press |isbn=978-0-7748-2109-4 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Reed |first=W. H. |authorlink=William Henry Reed |title=Elgar |location=London |publisher=Dent |year=1939 |oclc=8858707 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Rollins |first=Cyril |year=1962 |author2=R. John Witts |title=The D'Oyly Carte Opera Company in Gilbert and Sullivan Operas: A Record of Productions, 1875–1961 |location=London |publisher=Michael Joseph |oclc=504581419 |ref={{sfnRef|Rollins and Witts 1962}} }} |
|||
* {{cite book |last=Rosset |first=Benjamin |title=Shaw of Dublin: The Formative Years |year=1964 |location=University Park |publisher=Pennsylvania State University Press |oclc=608833 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Searle |first=Geoffrey Russell |title=Eugenics and Politics in Britain, 1900–1914 |publisher=Noordhoff International |location=Groningen, Netherlands |year=1976 |isbn=978-90-286-0236-6 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Shepherd |first=John |title=George Lansbury | publisher= Oxford University Press |year=2002 |location=Oxford |isbn=978-0-19-820164-9 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Smith |first=Adrian |title=The New Statesman: Portrait of a Political Weekly 1913–1931 |url=https://books.google.com/?id=nhMCAwAAQBAJ |publisher=Routledge |location=London |year=2013 |isbn=978-0-7146-4645-9 |ref= harv}} |
|||
* {{cite book |last=Tyson |first=Brian |title=The Story of Shaw's ''Saint Joan'' |year=1982 |publisher=McGill-Queen's Press |location=Montreal |isbn=978-0-7735-8513-3 |url=https://books.google.com/books?id=us9pyujsNooC&pg=PA116&dq=shaw+ashes |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Valency |first=Maurice |title=The Cart and the Trumpet: The Plays of George Bernard Shaw |year=1973 |location=New York |publisher=Oxford University Press |oclc=248056662 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Wearing |first=J. P. |title=The London Stage, 1910–1919: A Calendar of Plays and Players |year=1982 |location=Metuchen NJ |publisher=Scarecrow Press |isbn=978-0-8108-1596-4 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Weintraub |first=Stanley |title=The Unexpected Shaw |year=1982 |location=New York |publisher=Ungar |isbn=978-0-8044-2974-0 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Wikander |first=Martin |chapter=Reinventing the history play |title=The Cambridge Companion to George Bernard Shaw |editor=Christopher Innes |year=1998 |location=Cambridge and New York |publisher=Cambridge University Press |isbn=978-0-521-56237-9 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Wisenthal |first=J. L. |chapter=Shaw's plays as music-drama |title=The Cambridge Companion to George Bernard Shaw |editor=Christopher Innes |year=1998 |location=Cambridge and New York |publisher=Cambridge University Press |isbn=978-0-521-56237-9 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Yde |first= Matthew |title=Bernard Shaw and Totalitarianism: Longing for Utopia |year=2013 |location=New York |publisher=Palgrave Macmillan |isbn=978-1-137-33020-8 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Young |first=Percy |title=Elgar O.M. |year=1973 |location=London |publisher=White Lion |isbn=978-0-85617-333-2 |ref=harv}} |
|||
{{refend}} |
|||
==== Праці Шоу ==== |
|||
{{refbegin|30em}} |
|||
* {{cite book |last=Shaw |first=Bernard |title=A Manifesto ''(Fabian Tract No. 2)'' |url=http://digital.library.lse.ac.uk/objects/lse:roq877juk |publisher=Grant Richards |location=London |year=1884 |oclc=4674581 |ref={{sfnRef|Shaw: ''A Manifesto'' 1884}} }} |
|||
* {{cite book |last=Shaw |first=Bernard (ed.) |title=Fabian Essays in Socialism |url=https://archive.org/stream/fabianessaysinso00fabirich#page/n7/mode/2up |publisher=The Fabian Society |location=London |year=1889 |oclc=867941203 |ref={{sfnRef|Shaw: Fabian Essays in Socialism 1889}} }} |
|||
* {{cite book |last=Shaw |first=Bernard |title=What Socialism Is ''(Fabian Tract No. 13)'' |url= http://digital.library.lse.ac.uk/objects/lse:lis607taw |publisher=Grant Richards |location=London |year=1890 |oclc=4674562 |ref={{sfnRef|Shaw: ''What Socialism Is'' 1890}} }} |
|||
* {{cite book |last=Shaw |first=Bernard |title=Fabianism and the Empire |url=https://archive.org/details/fabianismempirem00shawuoft |publisher=Grant Richards |location=London |year=1900 |oclc=2688559 |ref={{sfnRef|Shaw: ''Fabianism and the Empire'' 1900}}}} |
|||
* {{cite news |last=Shaw |first=Bernard |title=Common Sense About the War |url=https://archive.org/stream/commonsenseabou00shawgoog#page/n22/mode/2up |work=Current History of the European War |publisher=''The New York Times'' |volume=1 |issue=1 |date=December 1914 |ref={{sfnRef|Shaw: ''Common Sense About the War'' 1914}} }} |
|||
* {{cite news |last=Shaw |first=G. Bernard |title=Irish Nonsense About Ireland |url=https://query.nytimes.com/mem/archive-free/pdf?res=9B03E4DD1439E233A2575AC0A9629C946796D6CF |newspaper=The New York Times |date=9 April 1916 |ref={{sfnRef|Shaw: "Irish Nonsense About Ireland" 1916}} }} |
|||
* {{cite book |last= Shaw |first=Bernard |title=The League of Nations ''Fabian Tract No. 226'' |url=http://digital.library.lse.ac.uk/objects/lse:suw508cag/read/single#page/2/mode/2up |publisher=The Fabian Society |location=London |year=1929 |oclc=612985 |ref={{sfnRef|Shaw: ''The League of Nations'' 1929 }}}} |
|||
* {{cite book |last=Shaw |first=Bernard |title=The Complete Plays of Bernard Shaw |year=1934 |location=London |publisher=Odhams |oclc=492566054 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Shaw |first=Bernard |title=Everybody's Political What's What |publisher=Constable |year=1944 |location=London |oclc=892140394 |ref={{sfnRef|Shaw: ''Everybody's Political What's What'' 1944}} }} |
|||
* {{cite book |last=Shaw |first=Bernard |title=Sixteen Self Sketches |chapter=Biographers' Blunders Corrected |year=1949 |location=London |publisher=Constable |oclc=185519922 |ref=harv}} |
|||
* {{cite book |last=Shaw |first=Bernard |editor=Dan Laurence |title=Collected Letters, Volume 1: 1874–1897 |year=1965 |location=London |publisher=Reinhardt |oclc=185512253 |ref={{sfnRef|Shaw and Laurence 1965}} }} |
|||
* {{cite book |last=Shaw |first=Bernard |editor=Stanley Weintraub |title=Shaw: An Autobiography, 1856–1898 |year=1969 |location=London |publisher=Reinhardt |isbn=978-0-370-01328-2 |ref= harv}} |
|||
* {{cite book |last=Shaw |first=Bernard |editor=Dan Laurence |year=1981 |title=Shaw's Music: The Complete Music Criticism of Bernard Shaw, Volume 1 (1876–1890) |location=London | publisher= The Bodley Head |isbn=978-0-370-30247-8 |ref= {{sfnRef|Shaw and Laurence (Vol 1) 1981}} }} |
|||
* {{cite book |last=Shaw |first=Bernard |editor=Dan Laurence |year=1981 |title=Shaw's Music: The Complete Music Criticism of Bernard Shaw, Volume 2 (1890–1893) |location=London | publisher=The Bodley Head |isbn=978-0-370-30249-2 |ref= {{sfnRef|Shaw and Laurence (Vol 2) 1981}} }} |
|||
* {{cite book |last=Shaw |first=Bernard |editor=Dan Laurence |year=1981 |title=Shaw's Music: The Complete Music Criticism of Bernard Shaw, Volume 3 (1893–1950) |location=London | publisher=The Bodley Head |isbn=978-0-370-30248-5 |ref={{sfnRef|Shaw and Laurence (Vol 3) 1981}}}} |
|||
* {{cite book |last=Shaw |first=Bernard |editor-last=Crawford |editor-first=Fred D. |chapter=Shaw's advice to Irishmen |title=Shaw: The Annual of Bernard Shaw Studies, Volume 18 |publisher=Pennsylvania State University Press |location=University Park, PA |year=1998 |pages=63–66 |isbn=978-0-271-01779-2 |jstor=40681536 |ref=harv}} |
|||
* {{cite web |last=Shaw |first=Bernard |title=''On the Rocks'' (ebook)|url=http://gutenberg.net.au/ebooks03/0300561h.html |year=2003 |publisher=Project Gutenberg Australia |accessdate=13 February 2016 |ref={{sfnRef|Shaw: Preface, ''On the Rocks'' (Section: "Previous Attempts miss the Point") 1933}} }} |
|||
{{refend}} |
|||
==== Журнали ==== |
|||
{{refbegin|30em}} |
|||
*{{cite journal |last=Alexander |first=Doris M. |title=Captain Brant and Captain Brassbound: The Origin of an O'Neill Character |jstor=3040068 |journal=Modern Language Notes |volume=74 |issue=4 |date=April 1959 |pages=306–310 |ref=harv}} |
|||
*{{cite journal |last=Beerbohm |first=Max |title=Mr Shaw's Profession |journal=The Shaw Review |volume=5 |issue=1 |date=January 1962 |pages=5–9 |jstor=40681959 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Bosch |first=Marianne |title=Mother, Sister, and Wife in ''The Millionairess'' |journal=Shaw: the Annual of Bernard Shaw Studies |volume=4 |date=1984 |pages=113–127 |jstor=40681122 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Broughton |first=Philip S. |title=Book Review: The Crime of Imprisonment |url=http://ajph.aphapublications.org/doi/pdfplus/10.2105/AJPH.36.7.808-a |journal=The American Journal of Public Health |volume=36 |issue=7 |date=July 1946 |page=808 |ref=harv |doi=10.2105/AJPH.36.7.808-a}} |
|||
*{{cite journal |last=Crawford |first=Fred D. |title=Journals to Stella |journal=The Shaw Review |volume=18 |issue=3 |date=September 1975 |pages=93–109 |jstor=40682408 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Crawford |first=Fred D. |title=Bernard Shaw's Theory of Literary Art |journal=The Journal of General Education |volume=34 |issue=1 |date=Spring 1982 |page=20 |ref=harv}} |
|||
*{{cite journal |last=Crawford |first=Fred D. |title=The Shaw Diaries |journal=Shaw: the Annual of Bernard Shaw Studies |date=1988 |volume=8 |pages=139–143 |jstor=40681240 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Crawford |first=Fred D. |title=Ways Pleasant and Unpleasant: Collected Letters Four |journal=Shaw: the Annual of Bernard Shaw Studies |date=1990 |volume=10 |pages=148–154|jstor=40681299 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Dukore |first=Bernard |title=From Symposium: What May Lie Ahead for Shaw After the First Hundred Years? |journal=Shaw: the Annual of Bernard Shaw Studies |volume=14 |date=1994 |pages=265–276 |jstor=40655127 |ref={{sfnRef|Dukore ''et al.'' 1994}} |display-authors=etal}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Gahan |first=Peter |title=Bernard Shaw and the Irish Literary Tradition |journal=Shaw: the Annual of Bernard Shaw Studies |volume=30 |date=2010 |pages=1–26 |jstor=10.5325/shaw.30.1.0001 |ref=harv |doi=10.5325/shaw.30.1.0001}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Geduld |first=H. M. |title=Bernard Shaw and Adolf Hitler |jstor=40682385 |journal=The Shaw Review |date=January 1961 |volume=4 |issue=1 |pages=11–20 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Hoffsten |first=Ernest |title=The Plays of Bernard Shaw |jstor=27530625 |work=The Sewanee Review| volume= 12|issue= 2|date= 2 April 1904|pages= 217–222 |ref= harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Kent |first=Brad |title=The Banning of George Bernard Shaw's 'The Adventures of the Black Girl in Her Search for God' and the Decline of the Irish Academy of Letters |jstor=40344299 |work=Irish University Review |volume=38 |issue=2 |date=Autumn 2008 |pages=274–291 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Laurence |first=Dan (ed) |title=The Blanco Posnet Controversy |journal=Shaw Society of America Bulletin |date=January 1955 |pages=1–9 |jstor=40681313 |ref= harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Laurence |first=Dan |title='That Awful Country': Shaw in America |journal=Shaw: the Annual of Bernard Shaw Studies |volume=5 |date=1985 |pages=279–297|jstor=40681161 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Leary |first=Daniel J. |title=How Shaw Destroyed his Irish Biographer |url=http://www.columbia.edu/cu/lweb/digital/collections/cul/texts/ldpd_6309312_021/ldpd_6309312_021.pdf |work=Columbia Library Columns |volume=21 |issue=2 |date=November 1971 |pages=3–11 |ref=harv}} |
|||
*{{cite journal |title=All Honor to his Genius; But his Message is Irrelevant to our Problems Today |url=https://books.google.com/books?id=kEkEAAAAMBAJ&pg=PA26&lpg=PA26&dq=dictators+let+us+have+more+of+them+shaw |journal=Life |date=12 August 1946 |page=26 |ref={{sfnRef|''Life'' editorial: "All honor to his genius ...", 12 August 1946}} |author1=Inc |first1=Time}} |
|||
*{{cite journal |last=Merriman |first=Victor |title=Shaw in Contemporary Irish Studies: Passé or Contemptible? |jstor=10.5325/shaw.30.1.0216 |work=Shaw |volume=30 |year=2010 |pages=216–235 |ref=harv |doi=10.5325/shaw.30.1.0216}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Morgan |first=L. N. |title=Bernard Shaw the Playwright |jstor=40089890 |journal=Books Abroad |volume=25 |issue=2 |date=Spring 1951 |pages=100–104 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Nothorcot |first=Arthur |title=A Plea for ''Bernard'' Shaw |journal=The Shaw Review |volume=7 |issue=1 |date=January 1964 |pages=2–9 |jstor=40682015 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Pierce |first=Robert B. |title=Bernard Shaw as Shakespeare Critic |journal=Shaw: the Annual of Bernard Shaw Studies |volume=31 |issue=1 |date=2011 |pages=118–132 |jstor=10.5325/shaw.31.1.0118 |ref=harv |doi=10.5325/shaw.31.1.0118}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |date=4 December 1950 |title=Religion: Creative Revolutionary |journal=[[Time (magazine)|Time]] |url=http://content.time.com/time/magazine/article/0,9171,813999,00.html |ref={{sfnRef|Religion: Creative Revolutionary: ''Time'', December 1950}}}} |
|||
*{{cite journal |last=Rodenbeck |first=John |title=The Irrational Knot: Shaw and The Uses of Ibsen |jstor=40682171 |journal=The Shaw Review |volume=12 |issue=2 |date=May 1969 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Sharp |first=William |title='Getting Married' New Dramaturgy in Comedy |journal=Educational Theatre Journal |volume=11 |issue=2 |date=May 1959 |pages=103–109 |jstor=3204732 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Sloan |first=Gary |title=The Religion of George Bernard Shaw: When is an Atheist? |url=http://www.liberator.net/articles/SloanGary/Shaw.html |journal=American Atheist |date=Autumn 2004 |accessdate=18 February 2016 |ref={{sfnRef|Sloan: The religion of George Bernard Shaw 2004}} }} |
|||
*{{cite journal |last=Wallis |first=Eric |year=1991 |title=The Intelligent Woman's Guide: Some Contemporary Opinions |jstor=40681331 |journal=Shaw: the Journal of Bernard Shaw Studies |volume=11 |pages=185–193 |ref=harv}} |
|||
*{{cite journal |last=Weales |first=Gerald |title=A Hand at Shaw's Curtain |journal=The Hudson Review |volume=19 |issue=Autumn 1966 |pages=518–522 |jstor=3849269 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Weales |first=Gerald |title=Shaw as Screenwriter |journal=The Shaw Review |volume=12 |issue=2 |date=May 1969 |pages=80–82 |jstor=40682173 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Weintraub |first=Stanley |title=Shaw's Musician: Edward Elgar |journal=Shaw: the Annual of Bernard Shaw Studies |date=2002 |volume=22 |pages=1–88 |url=http://muse.jhu.edu/journals/shaw/summary/v022/22.1weintraub.html |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Weintraub |first=Stanley |title=GBS and the Despots |url=http://www.the-tls.co.uk/articles/public/george-bernard-shaw-and-the-despots/ |journal=The Times Literary Supplement |date=22 August 2011 |accessdate=4 February 2016 |ref={{sfnRef|Weintraub: "GBS and the Despots", 22 August 2011}} }} |
|||
*{{cite journal |last=West |first=E. J. |title=The Critic as Analyst: Bernard Shaw as Example |jstor=3203744 |work=Educational Theatre Journal |volume=4 |issue=3 |date=October 1952 |pages=200–205 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite journal |last=Westrup |first=Sir Jack |title=Shaw and the Charlatan Genius |journal=Music & Letters |date=January 1966 |volume=47 |issue=1 |pages=57–58 |jstor=732134 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
{{refend}} |
|||
==== Газети ==== |
|||
{{refbegin|30em}} |
|||
*{{cite news |title=At the Play: Mr Shaw's ''Major Barbara'' |url=http://search.proquest.com/docview/480484228/280F67EDBB834A6EPQ/5?accountid=17321 |newspaper=The Observer |page=5 |date=3 December 1905 |ref={{sfnRef|''The Observer'', 3 December 1905}}}} {{subscription}} |
|||
*{{cite news |title=Avenue Theatre |newspaper=The Standard |location=London |page=2 |date=29 April 1894 |ref={{sfnRef|''The Standard'', 23 April 1894}}}} |
|||
*{{cite news |last=Ervine |first=St John |title=At the Play: Mr Shaw In Despair |page=11 |url=http://search.proquest.com/docview/480796893/96BFBDC4A8854DD7PQ/1?accountid=17321 |newspaper=The Observer |date=23 October 1921 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite news |last=Ervine |first=St John |page=11 |url=http://search.proquest.com/docview/481077190?accountid=17321 |title=At the Play: ''Back To Methuselah'' |newspaper=The Observer |date=14 October 1923 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite news |title=''Heartbreak House'' |newspaper=The Times |date=19 October 1921 |page=8 |ref={{sfnRef|''The Times'', 19 October 1921}}}} |
|||
*{{cite news |title=''Heartbreak House'' in New York |newspaper=The Times |date=12 November 1920 |page=11 |ref={{sfnRef|''The Times'', 12 November 1920}}}} |
|||
*{{cite news |last=Holroyd |first=Michael |title=Abuse of Shaw's literary legacy |newspaper=The Times |page=1 |date= 7 April 1992 |ref={{sfnRef|''The Times'', 7 April 1992}}}} |
|||
*{{cite news |last=Holroyd |first=Michael |url=https://www.theguardian.com/stage/2012/jul/13/george-bernard-shaw-doctors-dilemma |title=Bernard Shaw and his lethally absurd doctor's dilemma |newspaper=The Guardian |date=13 July 2012 |ref=harv}} |
|||
*{{cite news |last=Janes |first=Daniel |title=The Shavian Moment |newspaper=New Statesman |date=20 July 2012 |url=http://www.newstatesman.com/blogs/cultural-capital/2012/07/shavian-moment |ref={{sfnRef|Janes, ''New Statesman'', 20 July 2012}} }} |
|||
*{{cite news |last=Kennedy |first=Maev |title=George Bernard Shaw photographs uncover man behind myth |newspaper=The Guardian |date=5 July 2011 |url=https://www.theguardian.com/culture/2011/jul/05/george-bernard-shaw-photographs-exhibitions |ref={{sfnRef|Kennedy, ''The Guardian'', 5 July 2011}} }} |
|||
*{{cite news |last=Lawson |first=Mark |title=Timing is everything: how plays find their moments |newspaper=The Guardian |date=11 July 2012 |url=https://www.theguardian.com/stage/2012/jul/11/timing-everything-plays-transformed-current-events |ref={{sfnRef|Lawson, ''The Guardian'', 11 July 2012}} }} |
|||
*{{cite news |title=Mr Bernard Shaw's £367,000 Estate |newspaper=The Times |date=24 March 1951 |page=8 |ref={{sfnRef|''The Times'', 24 March 1951}}}} |
|||
*{{cite news |title=Mr Shaw's Play |newspaper=The Times |date=15 October 1923 |page=10 |ref={{sfnRef|''The Times'', 15 October 1923}}}} |
|||
*{{cite news |title=Mr Shaw's ''Saint Joan'' |newspaper=The Times |date=29 December 1923 |page=8 |ref={{sfnRef|''The Times'', 9 December 1923}}}} |
|||
*{{cite news |title=''Mrs Warren's Profession'' |page=12 |newspaper=The Times |date=29 September 1925 |ref={{sfnRef|''The Times'', 29 September 1925}}}} |
|||
*{{cite news |title=Mrs Pat Campbell Here |url=https://query.nytimes.com/mem/archive-free/pdf?res=9D0CE7D6143AE633A25753C1A9669D946596D6CF |newspaper=[[The New York Times]] |date=10 October 1914 |ref={{sfnRef|''The New York Times'', 10 October 1914}}}} {{subscription}} |
|||
*{{cite news |last=Nestruck |first=J. Kelly |title=Was George Bernard Shaw a Monster? |url=https://www.theglobeandmail.com/arts/theatre-and-performance/was-george-bernard-shaw-a-monster/article585209/?page=all |newspaper=The Globe and Mail |location=Niagara-on-the-Lake, Ontario |date=1 July 2011 |ref=harv}} |
|||
*{{cite news |title=News Report |newspaper=The New York Times |url=http://walterschafer.com/atimesofshaw/articles/1933.html#0879 |date=10 December 1933 |accessdate=13 February 2016 |ref={{sfnRef|''The New York Times'', 10 December 1933}} }} |
|||
*{{cite news |title=New Theatre |newspaper=The Times |page=12 |date=27 March 1924 |ref={{sfnRef|''The Times'', 27 March 1924}}}} |
|||
*{{cite news |last=Osborne |first=John |title=Superman? A look lack in anguish |url= http://search.proquest.com/docview/185903266?accountid=17321 |newspaper=The Guardian |date=23 June 1977 |p=12 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite news |last=Owen |first=Richard |title=Shaw's secret fair lady revealed at last |page=3 |newspaper=The Times |date=14 June 2004 |ref=harv}} |
|||
*{{cite news |title=Playwright, Novelist, Critic ... Snapper? George Bernard Shaw's collection of photos go on show for first time |newspaper=The Daily Mail |date=8 September 2010 |url=http://www.dailymail.co.uk/news/article-1309873/George-Bernard-Shaw-seen-photos-time.html |ref={{sfnRef|''Daily Mail'', 8 September 2010}} }} |
|||
*{{cite news |last=Rhodes |first=Crompton |url=http://search.proquest.com/docview/476788917?accountid=17321 |title=''Back To Methuselah'' at Birmingham |page=8 |newspaper=The Manchester Guardian |date=16 October 1923 |ref=harv}} {{subscription}} |
|||
*{{cite news |title=Shaw's ''Pygmalion'' Has Come to Town |url=https://query.nytimes.com/gst/abstract.html?res=9404EED9133EE733A25750C1A9669D946596D6CF |newspaper=The New York Times |date=13 October 1914 |p=11 |ref={{sfnRef|''The New York Times'', 13 October 1914}}}} {{subscription}} |
|||
*{{cite news |title=Social Conditions in Russia: Recent Visitor's Tribute |url=http://www.garethjones.org/soviet_articles/bernard_shaw.htm |newspaper=The Manchester Guardian |date=2 March 1933 |accessdate=4 February 2016 |ref={{sfnRef|Shaw et al.: "Social Conditions in Russia", 2 March 1933}} }} |
|||
*{{cite news |title=The Avenue Theatre: ''Arms and the Man'' |url=http://search.proquest.com/docview/473809555/12F926CF39C44786PQ/1?accountid=17321 |newspaper=The Observer |date=22 April 1894 |page=5 |ref={{sfnRef| ''The Observer'', 22 April 1894}}}} {{subscription}} |
|||
*{{cite news |title=''The Doctor's Dilemma'': Mr Bernard Shaw's New Play |newspaper=The Manchester Guardian |url=http://search.proquest.com/docview/474608009/5A3DB4182AB84670PQ/2?accountid=17321 |page=7 |date=21 November 1906 |ref={{sfnRef|''The Manchester Guardian'', 21 November 1906}}}} {{subscription}} |
|||
*{{cite news |title=The Modest Shaw Again |newspaper=The New York Times |url=https://query.nytimes.com/gst/abstract.html?res=9400E5DD103FE633A25750C2A9679D946296D6CF |page=X6 |date=23 November 1913 |ref={{sfnRef|''The New York Times'', 23 November 1913}}}} {{subscription}} |
|||
*{{cite news |title=The Drama |page=2 |newspaper=The Daily News |date=1 April 1895 |ref={{sfnRef|''The Daily News'', 1 April 1895}}}} |
|||
*{{cite news |title=Things Theatrical |newspaper=The Sporting Times |page=3 |date=19 May 1894 |ref={{sfnRef|''The Sporting Times'', 19 May 1894}}}} |
|||
*{{cite news |last=Tomlinson |first=Philip |title=Bernard Shaw: Obituary |newspaper=The Times Literary Supplement |location=London |pages=709–710 |date=10 November 1950 |ref=harv}} |
|||
*{{cite news |title=''Too True to be Good'' – Mr G. B. Shaw's New Play – America Sees it First |page=9 |url=http://search.proquest.com/docview/478400351/86C24AC731604BDDPQ/1?accountid=17321 |newspaper=The Manchester Guardian |date=2 March 1932 |ref={{sfnRef|''The Manchester Guardian'', 2 March 1932}}}} {{subscription}} |
|||
*{{cite news |title=Vedrenne-Barker Plays: Famous Partnership Dissolved |url=http://search.proquest.com/docview/480433630/2B26691D2B1C407EPQ/1?accountid=17321 |page=8 |newspaper=The Observer |date=8 March 1908 |ref={{sfnRef| ''The Observer'', 8 March 1908}}}} {{subscription}} |
|||
*{{cite news |title=Waftings from the Wings |page=179 |newspaper=Fun |location=London |date=1 May 1894 |ref={{sfnRef|''Fun'', 1 May 1894}}}} |
|||
{{refend}} |
|||
==== Онлайн ==== |
|||
{{refbegin|30em}} |
|||
*{{cite web |last=Anderson |first=Robert |url=http://www.oxfordmusiconline.com/subscriber/article/grove/music/25600 |title=Shaw, Bernard |publisher=Grove Music Online |accessdate=1 January 2016 |ref={{sfnRef|Anderson: ''Grove Music Online''}} }} |
|||
*{{cite web |last=Diniejko |first=Andrzej |title=The Fabian Society in Late Victorian Britain |url=http://www.victorianweb.org/history/fabian.html |publisher=The Victorian Web |date=September 2013 |accessdate=24 January 2016 |ref=harv}} |
|||
*{{cite web |last=Ervine |first=St John |url=http://www.oxforddnb.com/view/olddnb/36047 |title=Shaw, George Bernard (1856–1950) |work=Dictionary of National Biography Archive |publisher=Oxford University Press |year=1959 |accessdate=30 December 2015|ref={{sfnRef|Ervine 1959 DNB archive }} }} {{ODNBsub}} |
|||
*{{cite web |title=Fabian Tracts: 1884–1901 |url=http://digital.library.lse.ac.uk/collections/fabiansociety/tracts1884-1901 |publisher=LSE Digital Library |accessdate=24 January 2016|ref={{sfnRef|Fabian Tracts: 1884–1901}} }} |
|||
*{{cite web |last=Grene |first=Nicholas |url=http://www.oxfordreference.com/view/10.1093/acref/9780198601746.001.0001/acref-9780198601746-e-3615 |title=Shaw, George Bernard |work=Oxford Encyclopedia of Theatre and Performance |publisher=Oxford University Press |year=2003 |accessdate=12 February 2016 |ref={{sfnRef|Grene 2003 ''Oxford Encyclopedia of Theatre'' }} }} {{subscription}} |
|||
*{{cite web |title=Love Among the Artists |url=http://www.worldcat.org/title/love-among-the-artists/oclc/489748&referer=brief_results |publisher=WorldCat |accessdate=26 January 2016 |ref={{sfnRef|''Love Among the Artists'': WorldCat}} }} |
|||
*{{cite web |title=The Nobel Prize in Literature 1925 |work=Nobelprize.org |publisher=Nobel Media AB |date=2014 |url=https://www.nobelprize.org/nobel_prizes/literature/laureates/1925/ |accessdate=27 July 2014 |ref={{sfnRef|The Nobel Prize in Literature 1925}}}} |
|||
*{{cite web|last=Pharand |first=Michael |url=http://www.shawsociety.org/ShawChro_2015.pdf |title=A Chronology of Works By and About Bernard Shaw |work=Bernard Shaw |publisher=Shaw Society |year=2015 |accessdate=13 February 2016|ref={{sfnRef|Pharand: Shaw chronology 2015 }} }} |
|||
*{{cite web |title=The 79th Academy Awards: 2007 |url=http://www.oscars.org/oscars/ceremonies/2007 |publisher=Academy of Motion Picture Arts and Sciences |accessdate=3 February 2016 |ref={{sfnRef|The 79th Academy Awards: 2007}} }} |
|||
*{{cite web |last=Weintraub |first=Stanley |url=http://www.oxforddnb.com/view/article/36047 |title=Shaw, George Bernard (1856–1950) |work=Oxford Dictionary of National Biography ''online edition'' |publisher=Oxford University Press |year=2013 |accessdate=31 December 2015 |ref={{sfnRef|Weintraub ODNB online 2013}} }} {{ODNBsub}} |
|||
*{{cite web |last=Weintraub |first=Stanley |url=http://www.shawsociety.org/Weintraub's-Shaw-Societies.htm |title=Shaw Societies: Once and Now |publisher=The Shaw Society |accessdate=18 February 2016 |ref={{sfnRef|Weintraub: Shaw Societies Once and Now}} }} |
|||
{{refend}} |
|||
{{Нобелівська премія з літератури}} |
{{Нобелівська премія з літератури}} |
||
Версія за 10:51, 30 вересня 2017
| Бернард Шоу | ||||
|---|---|---|---|---|
| англ. George Bernard Shaw | ||||
 | ||||
| Ім'я при народженні | англ. George Bernard Shaw | |||
| Народився |
26 липня 1856 Дублін | |||
| Помер |
2 листопада 1950 (94 роки) Ейот-Сент-Лоренс, Англія ·ниркова недостатність | |||
| Поховання | Shaw's Cornerd[1] | |||
| Громадянство |
.svg){kind=small} Велика Британія | |||
| Національність | Ірландець | |||
| Діяльність | драматург і публіцист | |||
| Сфера роботи | витончені мистецтва | |||
| Alma mater | Королівська академія драматичного мистецтва | |||
| Мова творів | англійська | |||
| Роки активності | з 1880 | |||
| Жанр | сатира | |||
| Magnum opus | Пігмаліон, Свята Жаннаd, Професія місіс Воррен і Цезар і Клеопатра | |||
| Членство | Королівське літературне товариство | |||
| Партія | Лейбористська партія | |||
| Конфесія | християнство | |||
| Батько | George Carr Shawd[2] | |||
| Мати | Lucinda Elizabeth Shawd[2] | |||
| Брати, сестри | Elinor Agnes Shawd[2] і Lucinda Frances Shawd[2] | |||
| У шлюбі з | Charlotte Payne-Townshendd[2][3] | |||
| Автограф |
 | |||
| Премії |
 Нобелівська премія з літератури (1925) | |||
|
| ||||
 Бернард Шоу у Вікісховищі | ||||
 Висловлювання у Вікіцитатах | ||||
Джордж Бернард Шоу (англ. George Bernard Shaw) (26 липня 1856 — 2 листопада 1950) — ірландський драматург і публіцист, родом з Дубліна, лауреат Нобелівської премії з літератури за 1925, помер в Ейот-Сент-Лоренс, Англія.
Саме Б. Шоу разом із Г. Ібсеном і А. Чеховим був «батьком» гостросоціальної, інтелектуальної драми, «драми ідей». Продовжуючи на новій основі традиції ібсенівського театру, Б. Шоу створив неповторно своєрідну драматургічну систему.
На українській сцені вперше ставив п'єси Шоу Лесь Курбас у «Молодому театрі» («Кандіда», 1918) й Театрі ім. Т. Шевченка («Учень диявола», 1922); пізніше в Театрі ім. І. Франка були виставлені «Свята Йоанна» (1924) й «Учень диявола» (1948).
Життєпис
 | Ця стаття в процесі редагування певний час. Будь ласка, не редагуйте її, бо Ваші зміни можуть бути втрачені. Якщо ця сторінка не редагувалася кілька днів, будь ласка, приберіть цей шаблон. Це повідомлення призначене для уникнення конфліктів редагування. Останнє редагування зробив користувач Oleksandr Tahayev (внесок, журнали) о 10:51 UTC (3513055 хвилин тому). |
Ранні роки
Шоу народився 1856 року на 3 Upper Synge Street[n 1] у Портобелло, бідному міському районі Дубліна (Ірландія).[6] Він був наймолодшою дитиною і єдиним сином у сім'ї Джорджа Карра Шоу англ. George Carr Shaw (1814–1885) і Лусінди Елізабет (Бессі) Шоу англ. Lucinda Elizabeth (Bessie) Shaw (дівоче прізвище Гарлі англ. Gurly; 1830–1913). Його старшими сестрами були Лусінда (Лусі) Френсіс англ. Lucinda (Lucy) Frances (1853–1920) і Елінор Агнес англ. Elinor Agnes (1855–1876). Сім'я Шоу мала англійське походження і належала до панівної в Ірландії протестанстської асцендентності[en];[n 2] Джордж Карр Шоу, нікчемний алкоголік, належав до менш успішних членів родини.[7] Родичі знайшли йому синекуру на державній службі, з якої пішов на пенсію на початку 1850-х років; після цього мав непостійну роботу торговця зерном.[6] 1852 року одружився з Бессі Гарлі; на думку біографа Шоу Майкла Голройда вона одружилася, щоб позбутися тиранічної двоюрідної бабусі.[8] Якщо, як припускають Голройд та інші дослідники, Джордж мав корисливі мотиви, то він був розчарований, оскільки Бессі принесла йому малу частину з її родинного статку.[9] Вона стала зневажати свого нікчемного і частого п'яного чоловіка, з яким ділила, за словами Шоу, життя "в обшарпано-благородній бідності".[8]
До моменту народження Шоу його мати зблизилася з Джорджем Джоном Лі англ. George John Lee, яскравою фігурою, добре відомою в дублінських музичних колах. Упродовж життя письменника не покидала нав'язлива ідея, що Лі можливо був його біологічним батьком;[10] щодо можливості цього серед дослідників творчості Шоу немає консенсусу.[11][12][13][14] Мати не ставилась грубо до молодого Шоу, але він пізніше згадував, що її байдужість та відсутність ласки глибоко його ранила.[15] Майбутній письменник знайшов утіху в музиці, якої було вдосталь у його будинку. Лі був диригентом і вчителем співів; Бессі мала прекрасний голос мецо-сопрано і на неї сильно вплинув неортодоксальний метод vocal production, який проповідував Лі. У будинку Шоу часто збиралися співаки й музиканти, які виконували там свої твори.[6]
1862 року Лі та Шоу домовилися розділити будинок №1 на вулиці Hatch Street у багатому районі Дубліна, а також заміський котедж на en[en] з краєвидом затоки [16] Шоу, який був чутливим хлопчиком, знаходив менш престижні частини Дубліна шокуючими і засмучуючими, і був щасливішим на дачі. Учні Лі часто давали йому книжки, які молодий Шоу читати запоєм;[17] Таким чином, поряд з ґрунтовними музичними знаннями хорових і оперних творів, він познайомився з різноманітною літературою.[18]
Середню освіту Шоу здобув у Дубліні. Між 1865 і 1871 роками він відвідував чотири школи, їх всі ненавидів.[19][n 3] В одинадцять років його віддали в протестантську школу, де він був, за власними його словами, передостаннім або останнім учнем. Школу він називав найшкідливішим етапом своєї освіти: «Мені в голову не приходило готувати уроки або говорити правду цьому загальному ворогові і катові — вчителю». Шоу неодноразово критикував систему освіти за зосередження на розумовому, а не духовному розвиткові. Особливо автор критикував систему фізичного покарання в школі. "школи з вчителями", писав він згодом, були "в'язницями з тюремниками, у яких дітей тримали, щоб вони не турбували своїх батьків і не були для них тягарем."[20] У жовтні 1871 року він покинув школу, у п'ятнадцять років обійнявши посаду молодшого клерка. У сім'ї не було коштів для того, щоб послати його в університет, але дядькові зв'язки допомогли йому влаштуватися в досить відоме агентство «Таунзенда» з продажу нерухомості. Одним з обов'язків Шоу був збір квартплати з мешканців дублінських нетрів, і сумні враження цих років згодом знайшли втілення в «Будинках вдівця». Він був, по всій ймовірності, досить здатним клерком, хоча одноманітність цієї роботи набридала йому. Він навчився акуратно вести книги обліку, а також писати цілком розбірливим почерком. Все написане Шоу (навіть в похилому віці) було легко і приємно читати. Це послужило Шоу хорошу службу згодом, коли він став професійним письменником: складачі горя не зналися з його рукописами. Він швидко доріс до старшого касира.[10] Упродовж цього періоду Шоу був відомий під ім'ям "Джордж шоу"; після 1876 року він опустив "Джордж" і став "Бернард Шоу".[n 4]
У червні 1873, року, коли Бернардові було 16, Лі вирушив з Дубліна до Лондона і більше не повернувся. Два тижні по тому Бессі вирушила за ним, забравши з собою обох дочок.[10][n 5] Поведінку своєї матері Шоу пояснював тим, що без фінансової підтримки Лі їхнє спільне господарство не змогло б існувати далі.[24] Бернард вирішив залишитися з батьком в Дубліні. Він компенсував відсутність музики у будинку, навчаючи себе гри на фортепіано.[10]
Лондон
На початку 1876 року Шоу дізнався від матері, що Агнес помирає від туберкульозу. Він полишив роботу земельного агента і в березні вирушив в Англію, щоб приєднатися до матері і Люсі на похоронах Агнес. Він ніколи більше не жив у Ірландії і не відвідував її впродовж двадцяти дев'яти років.[6]
Спочатку Шоу відмовлявся шукати канцелярську роботу в Лондоні. Мати дозволяла йому жити безкоштовно у своєму будинку в Південному Кенсінгтоні, але йому все ж потрібен був дохід. Він відмовився від підліткових амбіцій стати художником і ще не думав про кар'єру професійного письменника, але Лі знайшов йому невелику роботу літературного негра, під іменем Лі вести музичну колонку в в сатиричному тижневику The Hornet.[6] Стосунки Лі з Бессі погіршилися після їхнього переїзду до Лондона.[n 6] Шоу підтримував зв'язок з Лі, який знайшов йому роботу репетиційного піаніста і підсобного співака.[25][n 7]
Зрештою Шоу був вимушений найнятись на офісну роботу. У проміжний період він одержав читацький квиток у читальну залу Британського музею (предтечу Британської бібліотеки) й провів більшість буднів там, читаючи і пишучи.[29] Його перша спроба писати драму припадає на 1878 рік. Це була сатирична п'єса на релігійну тему написана білим віршем. Це твір залишився незавершеним і покинутим, як і перший роман письменника. Перший його завершений роман, Недосвідченість (1879), був занадто похмурим, щоб зацікавити видавців, і не виходив друком до 1930-х років.[10] Деякий короткий час у 1879-80 роках він працював на новостворену Edison Telephone Company і в Дубліні досягнув швидкого просування. Втім, коли фірма Едісона об'єдналася з конкурентом Bell Telephone Company, Шоу вирішив не шукати місця в новій організації.[30] Після цього єдиним його прагненням була повноцінна професійна кар'єра письменника.[31]
Протягом наступних чотирьох років Шоу отримував незначний дохід від написання, і його утримувала мати.[32] 1881 року, заради економії і все більше принципа, він став вегетаріанцем.[10] Він відростив бороду, щоб приховати на обличчі шрам від віспи.[33][n 8] Один за одним він написав ще два романи: Ірраціональний зв'язок (1880) і Кохання серед артистів (1881), але жоден з них не знайшов видавця; їх опубліковано частинами кілька років по тому в соціалістичному журналі Our Corner.[36][n 9]
1880 року Шоу почав відвідувати збори товариства Zetetical, метою якого був - "пошук істини в усіх питаннях, що зачіпають інтереси людства".[39] Тут він зустрів Сідні Вебба, молодшого державного службовця, який, як і Шоу, був зайнятий самоосвітою. Попри відмінність стилю і темпераменту, вони швидко визнали потрібні якості один в одному і розвинули дружбу на всі життя. Шоу пізніше згадував: "Ти знав усе, що я не знав, а я знав усе, що ти не знав ... ми мали все, щоб вчитися один у одного і досить мізків, щоб зробити це".[40]
Черговою спробою Шоу писати драму була одноактова п'єса французькою Un Petit Drame, написана 1884 року, але не опублікована за його життя.[41] Того самого року критик Вільям Арчер запропонував співпрацю, з сюжетами Арчера і діалогами Шоу.[42] Проект застопорився, але Шоу повернувся до плану як основи Будівлі вдівця 1892 року,[43] і зв'язок з Арчером виявився дуже важливим для кар'єри письменника.[44]
Політичне пробудження: марксизм, соціалізм, Фабіанське товариство
5 вересня 1882 Шоу взяв участь у зустрічі у Memorial Hall (Фаррінгдон), яку скликав політичний економіст Генрі Джордж.[45] Потім Шоу прочитав книгу Джорджа Прогрес і бідність, яка пробудили в ньому інтерес до економіки.[46] Він почав відвідувати засідання Соціал-демократичної Федерації (СДФ), де виявив для себе твори Карла Маркса, а потім провів більшу частину 1883 року читаючи Капітал. Його не вразив засновник СДФ Генрі Гайндман, якого він знайшов самовладним, норовистим і без лідерських якостей. Шоу сумнівався в здатності СДФ залучити робочий клас до ефективного радикального руху й не вступив у цю організацію — він волів, за його словами, працювати інтелектуально рівними собі.[47]
Після прочитання тракту, чому багато бідних?, випущеного нещодавно створеним Товариством Фабіана,[n 10] Шоу відвідав наступне розрекламоване засідання організації 16 травня 1884 року.[49] У вересні увійшов до його складу,[49] і до кінця року підготував товариству його перший маніфест, опублікований як Фабіанський трактат № 2.[50] У січні 1885 року він вступив до виконавчого комітету товариства і пізніше того самого року залучив до нього Вебба, а також блискучу ораторку Анні Безант.[49]
Shaw, Fabian Tract No. 2: A Manifesto (1884).[51]
З 1885 по 1889 рік що два тижні Шоу брав участь у засіданнях Британської економічної асоціації; це був, за спостереженням Голройда, "період найбільшого наближення Шоу до університетської освіти." Цей досвід змінив його політичні ідеї; він відійшов від марксизму і став апостолом градуалізму.[52] Коли у 1886-87 роках фабіанці обговорювали, чи варто прийняти анархізм, за який виступали Шарлотта Вілсон, Безант та інші, Шоу приєднався до більшості, яка відкинула цей підхід.[52] Після того, як 13 листопада 1887 року влада жорстоко розігнала мітинг на Трафальгар-сквер скликаний Безантом ("кривава неділя"), Шоу переконався в безперспективності намагань кинути виклик владі.[53] Після цього він багато в чому погодився з принципом "проникнення", прихильником якого був Вебб: згідно з яким соціалізм найлегше встановити шляхом проникнення людей та ідей в існуючі політичні партії.[54]
Протягом 1880-х років Фабіанське товариство залишалося невеликим, його заклик до поміркованості часто залишався непочутим серед різкіших голосів.[55] Його авторитет піднявся 1889 року публікацією Фабіанських есе про соціалізм під редакцією Шоу, який також написав два есе. Другий з них, "Перехід", деталізує аргументи на користь поступовості та проникнення, стверджуючи, що "необхідність обережних і поступових змін має бути очевидною для всіх".[56] 1890 року Шоу написав трактат № 13, що таке соціалізм, [50] перегляд більш раннього трактату, в якому Шарлотта Вілсон визначила соціалізм в анархістських термінах.[57] У своїй новій версії Шоу запевняв читачів, що "соціалізм можна досягнути абсолютно конституційним чином демократичними інститутами".[58]
Прозаїк і критик
Середина 1880-х років стала поворотним моментом у житті Шоу, як особистому, так і професійному: він втратив невинність, мав два опублікованих романи і почав кар'єру як критик.[59] Він зберігав цнотливість аж до свого двадцять дев'ятого дня народження, коли його нерішучість вдалося подолати Джейн (Дженні) Паттерсон, вдові на кілька років старшій за нього.[60] Їхній роман тривав, не завжди гладко, упродовж восьми років. Сексуально життя Шоу викликало багато спекуляцій і суперечок серед його біографів, але є консенсус, що стосунки з Паттерсон були одним з небагатьох його не платонічних романтичних зв'язків.[n 11]
Два опублікованих романи, жоден з яких не був комерційно успішним, були двома останніми зусиллями в цьому жанрі: Професія Кешія Байрона написаний у 1882-83 роках і Нетовариський соціаліст, початий і закінчений 1883 року. Останній опублікували як серіал 1884 року в журналі ToDay, хоча він з'явився у вигляді книги книги 1887 року. Професія Кешія Байрона вийшов 1886 року як у журналі так і окремою книгою.[10]
В 1884 і 1885 роках, завдяки впливу Арчера, Шоу був зайнятий написанням книги і музичної критики для лондонських газет. Коли Арчер 1886 року пішов у відставку з посади арт-критика The World, то забезпечив свого місця Шоу.[65] У світі сучасного мистецтва Шоу найбільше захоплювався постатями Вільяма Морріса і Джона Раскіна, і він прагнув слідувати їхнім заповітам у своїй критиці.[65] Їхня особлива увага питанням знайшла підтримку Шоу, який відкидав ідею мистецтва заради мистецтва, і наполягав на тому, що все велике мистецтво повинне бути дидактичним.[66]
З-поміж різних видів діяльності оглядача Шоу в 1880-х і 1890-х роках, найбільше він прославився як музичний критик.[67] Після деякого часу на посаді заступника у 1888 році він став музичним критиком The Star в лютому 1889 року, пишучи під псевдонімом Корно ді Бассетто.[68][n 12] У травні 1890 року він повернувся у The World, де він вів щотижневу колонку як "G.B.S" упродовж понад чотирьох років. У версії Музичного словника Гроува за 2016 рік Роберт Андерсон пише: "вибрані твори Шоу про музику посідають окреме місце завдяки їхній чудовій англійській мові та компульсивній читабельності".[70] У серпні 1894 року Шоу перестав бути штатним музичним критиком, але публікував окремі статті на цю тему протягом усієї своєї кар'єри, останній 1950 року.[71]
З 1895 по 1898 рік Шоу був театральним критиком для Saturday Review, редактором якого був його друг Френк Гарріс. Як і в The World, він підписувався "G.B.S". Він виступав проти штучних умовностей і лицемірства у вікторіанському театрі і закликав створювати п'єси реальних ідей і справжніх героїв. До цього часу він вже почав не на жарт кар'єру драматурга: "я зопалу взявся за справу; і замість того, щоб дати їй розвалитися, я підготував докази".[10]
Драматург і політик: 1890-ті роки
Після використання сюжету перерваної 1884 року співпраці з Арчером, щоб завершити п'єсу Будівля вдівця (її поставили двічі Лондоні в грудні 1892 року), Шоу продовжив писати п'єси. Спочатку він просувався повільно; Серцеїд з'явився 1893 року, але опублікований 1898 року, постановки довелося чекати до 1905 року. Аналогічно, Професія місіс Воррен (1893) була написана за п'ять років до публікації і за дев'ять років до виходу на сцену.[n 13]
Першим касовим успіхом Шоу була постановки Зброя та людина (1894), насмішливо-руританську комедію, у якій автор висміює романтизацію кохання, військової честі та суспільного становища.[10] Преса знайшла п'єсу занадто довгою і звинуватила Шоу в посередності,[73] знущанні над героїзмом і патріотизмом,[74] безсердечній розумності[75] і копіюванні стилю Вільяма Швенка Гілберта.[73][n 14] Громадськість дотримувалася іншого погляду і керівництво театру влаштували додаткові вранішні виступи, щоб задовольнити попит.[77] Спектакль проходив з квітня по липень, гастролював по провінції й був поставлений у Нью-Йорку.[76] Серед акторів лондонської постановки була Флоренс Фарр, з якою Шоу мав романтичні стосунки між 1890 і 1894 роками, що сильно обурювало Дженні Паттерсон.[78]
Успіх Зброї та людини не відразу вдалося повторити. Кандіда, в якій ідеться про молоду жінку, яка робить звичайний романтичний вибір через незвичайні причини, не отримала жодної постановки у Саут-Шилдсі в 1895 році;[79] 1897 року невелика п'єса про Наполеона під назвою Людина долі мала єдину постановку в Кройдоні.[80] У 1890-х роках п'єси Шоу були краще відомі на папері, ніж на сцені Вест-енда; його найбільший успіх десятиліття - історична мелодрама учень диявола, яку поставив Річард Менсфілд у Нью-Йорку в 1897 році, принесла авторові понад 2,000 фунтів роялті.[6]
У січні 1893 року як делегат від Фабіанського товариства Шоу взяв участь у Бредфордській конференції, яка привела до створення Незалежної робочої партії.[81] Він скептично ставився до нової партії[82] і не вірив у можливість того, що вона зможе перетягнути захоплення робочого класу зі спорту на політики.[83] Він переконав конференцію прийняти резолюції про скасування непрямих податків та оподаткування нетрудових доходів "до вимирання".[84] У Лондоні Шоу зробив те, що Маргарет Коул у своїй Фабіанській історії назвала "гранд філіппіком" проти міноритарного ліберального уряду, який прийшов до влади в 1892 році. До Наметів своїх, о Ізраїле влаштував рознос уряду за ігнорування соціальних проблем і зосередження винятково на ірландському гомрулі, питанні, яке за словами Шоу не має стосунку до соціалізму.[83][85][n 15] 1894 року Фабіанське товариство отримало істотний спадок від симпатика, Генрі Гант Хатчінсон—Холройд згадує про £10,000. Вебб, який був головою опікунської ради призначеним для контролю за спадщиною, запропонував використати більшу частину з неї, щоб заснувати школу економіки і політики. Шоу заперечував; він думав, що така авантюра суперечить призначенню спадку. Зрештою його переконали підтримати пропозицію, і Лондонська школа економіки та політичних наук (ЛШЕ) відкрилась влітку 1895 року.[86]
До кінця 1890-х років Шоу послабив політичну діяльність, що зробити собі ім'я драматургією.[87] 1897 року його переконали зайняти безальтернативну вакансію "vestryman" (голова общинної ради) в лондонському районі Сент-Панкрас. Принаймні спочатку Шоу серйозно взявся за свої муніципальні обов'язки.[n 16] Коли Лондонський уряд зазнав реформи 1899 року і ризниця Сент-Панкрас стала Столичним боро Сент-Панкрас, його обрали до складу новоутвореного міської ради.[89]
1898 року внаслідок перевтоми здоров'я Шоу різко погіршилося. За ним доглядала Шарлотта Пейн-Таунсенд, багата англо-ірландська жінка, з якою він познайомився через Вебба. Минулого року вона запропонувала Шоу одружитися.[90] Він відмовився, але, коли вона наполягла, щоб доглядати за ним у сільському будинку, то Шоу, стурбований тим, що це може викликати скандал, погодилися на шлюб.[6] Церемонія відбулася 1 червня 1898 року в реєстраційному офісі[en] в Ковент-Гардені.[91] Обом нареченим було по сорок одному року. На думку біографа та критика Сент-Джона Ірвайна, "їхнє спільне життя було цілком вдалим".[6] Шлюб не приніс дітей, оскільки вважають, що в ньому ніколи не було сексу; що це була цілковито ініціатива Шарлотти, як любив стверджувати Шоу, думка не настільки поширена.[92][93][94][95][96] В перші тижні шлюбу Шоу був сильно зайнятий написанням свого марксистського аналізу циклу опер Вагнера Перстень Нібелунга, опублікованого наприкінці 1898 року під назвою Ідеальний Вагнерівець[en].[97] У 1906 році Шоу знайшли заміський будинок в Айот Сент-Лоренс[en] (Гартфордшир); вони перейменували будинок на "Куточок Шоу" і жили там решту свого життя. Вони продовжували утримувати лондонську квартиру в Аделфі, а пізніше у Вайтголл корт[en].[98]
Сценічний успіх: 1900-1914
Протягом першого десятиліття ХХ століття Шоу забезпечив собі стійку репутацію як драматург. 1904 року Джон Юджин Ведренн і Гарлі Гренвілл-Баркер заснували компанію в театрі Роял-корт на Слоун-сквер[en] (Челсі), щоб представляти сучасну драму. Упродовж наступних п'яти років вони поставили чотирнадцять п'єс шоу.[99][n 17] Перша, Інший острів Джона Буля, комедія про англійця в Ірландії, привабила провідних політиків, зокрема Едварда VII, який сміявся так сильно, що зламав стілець.[100] Виставу прибрали з дублінського Театру Аббатства, боячись, що це образить глядачів,[10], хоча її показали в листопаді 1907 року в Королівському театрі того самого міста.[101] Шоу пізніше написав, що Вільям Батлер Єйтс, який замовив п'єсу, "отримав набагато більше, ніж він очікував ... Це не відповідало усьому духові нео-гельського руху, спрямованого на створення нової Ірландії згідно зі своїм власним ідеалом, тоді як моя п'єс це дуже безкомпромісне висвітлення справжньої старої Ірландії".[102][n 18] Втім, Шоу і Єйтс були близькими друзями; Єйтс і леді Грегорі безуспішно намагалися переконати Шоу зайняти вакантне місце співдиректора Театру Аббатства після смерті Джона Сінга в 1909 році.[105] Шоу захоплювався іншими діячами ірландського літературного відродження, зокрема Джорджем Расселлом[106] і Джеймсом Джойсом,[107] і був близьким другом Шона О'Кейсі, якого прочитання п'єси Інший острів Джона Буля надихнуло на те, щоб стати драматургом.[108]
"Людина й надлюдина", завершена 1902 року, мала успіх у театрі Ройал-Корт в 1905 році і в нью-йоркській постановці того самого року Роберта Лорейна. Серед інших робіт Шоу, представлених Ведренном і Гренвілл-Баркером була Майор Барбара (1905), що зображує контрастну мораль виробників зброї і Армії Спасіння;[109] Лікар перед дилемою (1906), переважно серйозна п'єса про професійну етику;[110] а також Цезар і Клеопатра, контрудар Шоу на шекспірівську Антоній і Клеопатра, показана в Нью-Йорку в 1906 році і наступного року в Лондоні.[111]
Тепер процвітаючий і авторитетний, Шоу експериментував з нетрадиційними театральними формами, які його біограф Стенлі Вайнтрауб назвав "дискусійною драмою" і "серйозним фарсом".[10] До цих п'єс належать Одруження (прем'єра 1908), Про постріл Бланко (1909), Мезальянс (1910), а також Перша п'єса Фанні (1911). Лорд-камергер (офіційний театральний цензор в Англії) заборонив Про постріл Бланко через релігійні мотиви. Натомість п'єсу поставили в Дубліні й вона збирала вщерть повні зали Театру Аббатства.[112] Перша п'єса Фанні- комедія про суфражисток, з-поміж п'єс Шоу йшла найдовше під час першого показу — 622 виступів.[113]
Андрокл і лев (1912), менш єретичне дослідження істинних і хибних релігійних поглядів, ніж Про постріл Бланко, йшла впродовж восьми тижнів у вересні і жовтні 1913 року.[114] За нею була одна з найуспішніших п'єс Шоу Пігмаліон, написана в 1912 році і поставлена у Відні наступного року, і в Берліні невдовзі після цього.[115] Шоу прокоментував: "це звичай англійської преси, коли виходить моя вистава, повідомляти світові, що це не вистава — вона нудна, блюзнірська, непопулярна і фінансово невдала. ... Звідси виникла нагальна потреба з боку менеджерів у Відні та Берліні, що вони повинні представити мої спектаклі першими."[116] Британська постановка відкрилась у квітні 1914 року, в головних ролях сер Герберт Трі і місіс Патрік Кемпбелл, відповідно професор фонетики і квіткарка кокні. До цього були романтичні зв'язки між Шоу і Кемпбелл, які викликали серйозну заклопотаність Шарлотти Шоу, але до моменту лондонської прем'єри вони закінчилися.[117] П'єса збирала вщерть заповнені зали до липня, коли Трі наполіг на канікулах і сезон закрили. Потім його колега по виставі гастролювала з нею по США.[118][119][n 19]
Фабіанські роки: 1900-1913
1899 року, коли розпочалась англо-Бурська війна, Шоу побажав, щоб Фабіанці зайняли нейтральну позицію, оскільки він розглядав це, подібно до гомрула, як "несоціалістичне" питання. Інші, зокрема майбутній прем'єр-міністр Рамсей Макдональд, хотіли беззастережної опозиції, і вийшли з товариства, коли воно дослухалося Шоу.[121] У фабіанському воєнному маніфесті Фабіанізм та імперія (1900) Шоу заявив, що "поки Федерація світу не стане доконаним фактом, ми повинні прийняти найвідповідальніші наявні імперські Федерації як її замінники".[122]
З початком нового століття Шоу став все більш розчаровуватися в обмеженості впливу фабіанців на національну політику.[123] Таким чином, хоча Шоу й був призначений делегатом від фабіанців, але він не був присутній на Лондонській конференції в меморіальному залі (Фаррінгдон-стріт) в лютому 1900 року, на якій створено Комітет представлення праці, що став попередником сучасної Лейбористської партії.[124] До 1903 року, коли його термін на посаді голови ради боро закінчився, він втратив свій колишній ентузіазм, пишучи: "після шести років роботи на посаді голови ради боро я переконаний, що ради боро потрібно скасувати".[125] Втім, у 1904 році він взяв участь у виборах до Ради Лондонського графства. Після ексцентричної кампанії, яку Голройд охарактеризував як "[зробити] абсолютно все можливе, щоб не пройти", він зазнав належної поразки. Це був останній набіг Шоу на виборчу політику.[125] На національному рівні, внаслідок загальних виборів 1906 року, в Парламенті утворилась велика ліберальна більшість, а лейбористи провели 29 своїх членів. Шоу розглядати цей результат зі скептицизмом; він був невисокої думки про нового прем'єр-міністра сера Генрі Кемпбелла-Баннермана, і йому здавались члени Лейбористської партії несуттєвими: "прошу вибачення у Всесвіту за мій зв'язок з такою організацією".[126]
У роки після виборів 1906 Шоу відчував, що фабіанцям потрібен новий лідер, і бачив на цій посаді свого товариша-письменника Герберта Уеллса, який приєднався до товариства в лютому 1903 року.[127] Ідеї Уеллса про реформу, особливо його пропозиція щодо ближчого співробітництва з Незалежною лейбористською партією, налаштувала проти нього "стару ватагу" товариства, на чолі якої був Шоу.[128] За словами Коула, Уеллс "мав мінімальну здатність доносити [свої ідеї] на публічних зібраннях, в порівнянні з тренованою і практичною віртуозністю Шоу".[129] На думку Шоу, "стара ватага не знищила містера Уеллса, а він знищив себе сам".[129] Уеллс вийшов з товариства у вересні 1908 року;[130] Шоу залишився членом, але полишив виконавчий комітет у квітні 1911 року. Пізніше він себе запитував, чи не треба було старій ватазі дати шлях Уеллсу за кілька років до того: "тільки Бог знає чи товариство вчинило правильно".[131][132] Хоча вже й не такий активний через старіння, але Щоу залишився фабіанцем.[133]
У 1912 році Шоу вклав £1000 як одну п'яту частку в новому видавничому підприємстві Вебба, соціалістичному тижневику під назвою New Statesman, який з'явився в квітні 1913 року. Він став директором-засновником, публіцистом і в належний час дописувачем, переважно анонімним.[134] Невдовзі він був не в ладах з головним редактором журналу Кліффордом Шарпом, який до 1916 року відкидав його дописи — за словами Шоу: "єдина газета в світі, яка відмовляється друкувати що-небудь від мене".[135]
Перша світова війна
Shaw: Common Sense About the War (1914).[136]
Після того, як у серпні 1914 року розпочалась Перша світова війна, Шоу написав трактат Здоровий глузд про війну, у якому стверджував, що народи, які воюють, однаково винні.[10] Такий погляд був підданий анафемі в атмосфері палкого патріотизму і образив багатьох друзів Шоу; Ірвайн зазначає, що "Поява Шоу на якомусь публічному заході викликала негайний відхід багатьох присутніх".[137]
Попри химерну репутацію Шоу, британська влада оцінила його пропагандистські навички і на початку 1917 року фельдмаршал Гейґ запросив його відвідати поле битви на Західному фронті. Репортаж Шоу на 10000 слів, який наголошував на людських аспектах солдатського життя, добре прийняли, і його голос став не таким самотнім. У квітні 1917 року він поділив національний консенсус, привітавши вступ США у Першу світову війну: "a first class moral asset to the common cause against junkerism".[138]
Прем'єра трьох коротких п'єс Шоу відбулася під час війни. Інка з Перусалема, написана 1915 року, мала проблеми з цензурою через бурлескний показ не лише супротивника, але і британського військового командування; її поставлено 1916 року в Бірмінгемському репертуарному театрі.[139] О'Флахерті В. С. сатирично показує ставлення уряду до ірландських призовників. Його заборонено у Великій Британії і представлено на базі Королівського літного корпусу в Бельгії в 1917 році. Августус виконує свою частину діла, добродушний фарс, отримав ліцензію; його показ розпочався в театрі Роял-корт у січні 1917 року.[140]
Ірландія
_after_the_1916_Easter_Rising.JPG)
Шоу вже давно підтримував принцип ірландського самоврядування в рамках Британської імперії (яка, на його думку, має стати Британською Співдружністю).[141] У квітні 1916 року він хльостко написав у Нью-Йорк Таймс про войовничий ірландський націоналізм: "У вмінні нічому не навчитися і нічого не забути ці мої товариші-патріоти залишили Бурбонів позаду".[142] Повна незалежність, він стверджував, була б недоцільною; альянс з більшою силою (бажано Англією) був істотним.[142] Дублінське Великоднє повстання того ж місяця застало його зненацька. Після його придушення британськими військами він висловив жах через страти лідерів повстанців, але продовжував вірити в якусь форму англо-ірландського союзу. У праці Як вирішити ірландське питання (1917) він уявляв собі федеративний устрій, з національним та імперським парламентами. Голройд відзначив, що до того часу сепаратистська партія Шинн Фейн вже набирала популярності і Шоу та інші помірковані схеми були забуті.[143]
У післявоєнний період Шоу розчарувався у примусових заходах британського уряду щодо Ірландії[144] і приєднався до своїх товаришів-письменників Хлера Беллока та Гілберта Честертон у публічному осуді цих дії.[145] Англо-ірландський договір у грудні 1921 року привів до розділу Ірландії між північчю та півднем, що не могло радувати Шоу.[144] 1922 року громадянська війна спалахнула на півдні між фракціями, які були за договір та проти нього, перша з яких створила Ірландську Вільну державу.[146] Шоу відвідав Дублін у серпні й зустрівся з Майклом Коллінзом, тодішнім керівником Тимчасового уряду Вільної держави.[147] Шоу був дуже вражений Коллінзом і був засмучений коли, три дні по тому, ірландський лідер потрапив у засідку і загинув від рук сил, які були проти договору.[148] У листі до сестри Коллінза Шоу пише: "Я зустрів Майкла вперше і востаннє минулої суботи, і я дуже радий, що це зробив. Я радію згадуючи про нього і не буду псувати пам'ять про нього, пускаючи соплі через його героїчну смерть".[149] Шоу все життя залишився британським підданим, але взяв подвійну британсько-ірландську національність у 1934 році.[150]
1920-х років
Перша велика робота після війни, Будинок, де розбиваються серця, написана у 1916-17 роках і поставлена в 1920 році. На Бродвеї показ розпочався в листопаді, і був холодно зустрінутий; за словами "Таймс": "містер Шоу з цієї нагоди має більше, ніж зазвичай, сказати, і займає вдвічі довше звичайного, щоб сказати це".[151] Після лондонської прем'єри в жовтні 1921 року "Таймс" погодилася з американськими критиками: "як зазвичай з містером Шоу, спектакль на годину довший, ніж має бути", хоча він і містить багато розваг і деякі корисні міркування".[152] Ірвайн у The Observer вважав, що вистава геніальна, але зіграна з важкістю, за винятком Едіт Еванс в ролі Леді Аттерворд.[153]
Наймасштабнішою театральною роботою Шоу була Назад до Мафусаїлу, написана в 1918-20 роках і поставлена в 1922 році. Вайнтрауб описує її як "спробу Шоу відбитися від 'бездонної ями абсолютно гнітючого песимізму'".[10] Цей цикл з п'яти взаємопов'язаних п'єс змальовує еволюцію і наслідки довголіття, від Едемського саду до 31,920 року н.е.[154] Критики знайшли ці п'ять п'єс разюче нерівними за якістю та винахідливістю.[155][156][157] Початковий показ тривав недовго і відтоді роботу оживляють нечасто.[158][159] Шоу відчував, що вичерпав надлишок своїх творчих сил на цей величезний проміжок "Метабіологічного П'ятикнижжя". Тепер йому було шістдесят сім і він не очікував, що знову буде писати п'єси.[10]
Це настрій був недовгим. 1920 року папа Бенедикт XV проголосив Жанну д'Арк святою; Шоу вже давно вважав Жанну цікавим історичним персонажем і його погляд на неї метався між "недоумкуватим генієм" і кимось з "винятковою розумністю".[160] Він подумував писати п'єсу про неї в 1913 році, а канонізація спонукала його повернутися до цієї теми.[10] Він написав "Святу Жанну" в середніх місяцях 1923 року, в прем'єра п'єси на Бродвеї відбулась у грудні. Її захоплено прийняли там,[161] а також на її прем'єрі в Лондоні в березні наступного року.[162] За словами Вайнтрауба: "навіть Нобелівський комітет не міг більше не помічати Шоу після Святої Жанни". 1925 року Шоу отримав Нобелівську премію з літератури з таким обґрунтуванням: "За творчість, відзначену ідеалізмом і гуманізмом, за іскрометну сатиру, що часто поєднується з винятковою поетичною красою".[163] Він прийняв нагороду, але відхилив грошовий приз до неї на тій підставі, що "мої читачі і мої глядачі дають мені більше ніж достатньо грошей для моїх потреб".[164][n 20]
Після того Святої Жанни пройшло п'ять років перш ніж Шоу написав свою наступну п'єсу. Починаючи з 1924 року він упродовж чотирьох років писав роботу, яку охарактеризував як свій "Магнум опус", політичний трактат під назвою Керівництво розумної жінки для соціалізму і капіталізму.[166] Книга вийшла друком 1928 року і добре продавалася.[6][n 21] Наприкінці десятиліття Шоу написав свій останній Фабіанський трактат, коментар щодо Ліги Націй. Він описав Лігу як "школу нового міжнародного діяча, як проти старої дипломатії закордонних справ", але вважав, що вона ще не стала "Федерацією миру".[168]
Шоу повернувся до театру з п'єсою, яку він охарактеризував як "політичну екстравагантність", Візок з яблуками, написаною наприкінці 1928 року. На думку Ірвайна, вона була несподівано популярною, взявши консервативну, монархістську, антидемократичну лінію, яка апелювала до тогочасної аудиторії. Прем'єра відбулась у Варшаві в червні 1928 року, а перша британська постановка двома місяцями пізніше на інаугуральному Фестивалі Малверна[en], організатором якого був Баррі Джексон[en].[6] Іншим видатним митцем, найтісніше пов'язаним з фестивалем, був Едвард Елгар, якого з Шоу пов'язувала глибока дружба зі взаємною повагою.[169] Він описав Візок з яблуками Елгару як "a scandalous Aristophanic burlesque of democratic politics, with a brief but shocking sex interlude".[170]
Упродовж 1920-х років Шоу почав втрачати віру в те, що суспільство можна змінити за допомогою фабіанського градуалізму і ставав все сильнішим прибічником диктаторських методів. 1922 року він вітав прихід до влади в Італії Беніто Муссоліні, зауваживши, що серед "недисциплінованості, плутанини і парламентського тупика" Мусоліні був "достойним типом тирана".[171] Шоу був готовий змиритися з деякою надмірністю диктатури; Вайнтрауб у своєму біографічному нарисі для Oxford Dictionary of National Biography пише, що минув довгий час перш ніж "фліртування Шоу з міжвоєнними диктаторськими режимами" ослабло, а Беатріс Вебб вважає, що він був "одержимий" Муссоліні.[172]
1930-ті роки
Letter to The Manchester Guardian, 2 March 1933, signed by Shaw and 20 others.[173]
Шоу почав захоплюватися Радянським Союзом на початку 1920-х років, коли він назвав Леніна "одним дуже цікавим державним діячем у Європі".[174] Відмовившись від кількох можливостей відвідати СРСР, 1931 року він приєднався до команди на чолі з Ненсі Астор.[175] Ретельно зрежисована поїздка завершилася тривалою зустріччю зі Сталіним, якого Шоу пізніше назвав "грузинським джентльменом" без ніякої злоби в ньому.[176] На обіді, даному на його честь, Шоу сказав присутнім: "я бачив усі 'жахи' і я був дуже задоволений ними".[177] У березні 1933 року Шоу був одним з підписантів листа на адресу Гардіан в якому був протест проти нібито введення в оману щодо радянських досягнень: "No lie is too fantastic, no slander is too stale ... for employment by the more reckless elements of the British press."[173]
Захоплення Шоу Муссоліні і Сталіним демонструє його зростаюче переконання в тому, що диктатура є єдиним життєздатним політичним укладом. Коли нацистська партія прийшла до влади в Німеччині в січні 1933, Шоу охарактеризував Гітлера як "дуже чудову людину, дуже здібну людину",[178] і заявляв, що пишається тим, що він єдиний письменник в Англії, який бездоганно ввічливий і справедливий до Гітлера".[179][n 22] Його основним захопленням був Сталін, режим якого він відстоював некритично протягом десятиліття.[177] Шоу сприйняв Пакт Молотова — Ріббентропа 1939 року як Тріумф Сталіна, який, за його словами, тепер мав Гітлера під великим пальцем.[182]
Першою п'єсою Шоу за десятиліття була Too True to be Good, написана 1931 року, прем'єра якої відбулась у Бостоні в лютому 1932 року. Прийняли її не дуже добре. Брукс Аткінсон з The New York Times вважаючи, що Шоу "піддався імпульсові писати не маючи суб'єкту", назвав п'єсу "галасливою і байдуже стомливою розмовою". Кореспондент The New York Herald Tribune сказав, що більша частина п'єси була "розповіддю, неймовірно довгими лекціями" і що хоча аудиторія насолоджувалася виставою, але вона її збила з пантелику.[183]
Протягом десятиліття Шоу широко і часто подорожував. Більшість його поїздок були разом з Шарлоттою; вона любила подорожі на океанських лайнерах, а він знайшов спокій, щоб писати впродовж тривалих періодів у морі.[184] На Шоу чекав захоплений прийом у Південній Африці в 1932 році, попри всі його гучні висловлювання про расовий розкол країни.[185] У грудні 1932 року подружжя вирушило в кругосвітній круїз. У березні 1933 року вони приїхали в Сан-Франциско, це був перший візит Шоу до США. Раніше він відмовлявся їхати в "цю жахливу країну, це нецивілізоване місце", "не придатне щоб ним управляти;... неліберальне, забобонне, грубе, жорстоке, анархічне і свавільне".[184] Він відвідав Голлівуд, яким його не вразив, і Нью-Йорк, де він читав лекції перед забитою вщерть залою в Метрополітен-Опера.[186] Через нав'язливу увагу преси Шоу був радий, коли його корабель відплив з Нью-Йоркської гавані.[187] Нова Зеландія, яку він і Шарлотта відвідали наступного року, здалася йому "найкращою країною, в якій я був"; він закликав її громадян бути більш впевненим у собі й послабити свою залежність від торгівлі з Англією.[188] Він використовував тижні в морі для завершення двох п'єс: Дурень з несподіваних островів і Шестеро з Кале, а також почати роботу над третьою Мільйонерка.[189]
Попри своє презирливе ставлення до Голлівуду і його естетичних цінностей, Шоу був ентузіастом кіно і в середині десятиліття написав сценарії для можливих кіноверсій вистав Пігмаліон і Свята Жанна.[190][191] Остання ніколи не була зроблена, а на першу Шоу довірив права невідомому Габріелеві Паскалю, який став її продюсером на Pinewood Studios у 1938 році. Шоу був упевнений, що Голлівуд не має нічого спільного з кіно, але був неспроможний завадити картині виграти один Оскар; він описав свою нагороду за "найкраще написаний сценарій" як образу, що вона прийшла з такого джерела.[192][n 23] Він став першою особою, яку нагородили і Нобелівською премією і Оскаром.[195] У праці 1993 року, присвяченій Оскарам, Ентоні Голден зауважує, що про Пігмаліон невдовзі почали говорити як про твір, який "підняв кіновиробництво з неграмотності до грамотності".[196]
Останніми п'єсами Шоу в 1930-х роках були Cymbeline Refinished (1936), Женева (1936) і У золоті дні доброго короля Карла (1939). Перша з них, фентезійна переробка Шекспіра, не справила особливого враження, зате друга, сатира на європейських диктаторів, привабила більше уваги, переважно несхвальної.[197] Особливо, пародію Шоу на Гітлера як "Герр Баттлер" вважали м'якою, майже прихильною.[180][182] Третя вистава, історична розмовна п'єса вперше поставлена в Малверні, короткий час йшла в Лондоні в травні 1940 року.[198] Джеймс Егейт писав, що вона contained nothing to which even the most conservative audiences could take exception, and though it was long and lacking in dramatic action only "witless and idle" theatregoers would object.[198] Після їхнього першого показу жодну з трьох п'єс ніколи за життя Шоу не повторювали в театрах Вест-Енда.[199]
Наприкінці десятиліття Шоу почав страждати від слабкого здоров'я. Шарлотта була все більш недієздатною через хворобу Педжета, а в нього розвинулася злоякісна анемія. Його лікування, включаючи ін'єкції концентрованої печінки тварин, було успішним, але це порушення його вегетаріанських переконань засмутило його і викликало засудження з боку войовничих вегетаріанців.[200]
Друга світова війна і останні роки
Попри те, що роботи Шоу починаючи з Візок з яблуками не дістали широкої підтримки, але його ранні п'єси були відроджені на Вест-Енді упродовж Другої світової війни, в головних ролях такі актори як Едіт Еванс, Джон Гілгуд, Дебора Керр і Роберт Донат.[201] 1944 року дев'ять п'єс Шоу поставлено в Лондоні, включаючи Зброя та людина з Ральфом Річардсоном, Лоуренсом Олів'є, Сібіл Торндайк і Маргарет Лейтон у головних ролях. Дві трупи гастролювали з його п'єсами по всій Британії.[202] Відродження популярності Шоу не спонукало його писати нову п'єсу і він зосередився на плідній журналістиці.[203] Другий фільм Шоу, який зняв Паскаль, майор Барбара (1941), був менш успішним і художньо і комерційно, ніж Пігмаліон, почасти тому, що Паскаль наполягає на режисурі, на що він був ненездібним.[204]
St John Ervine on Shaw, 1959[6]
Після початку війни 3 вересня 1939 року і швидкого завоювання Польщі, Шоу був звинувачений в пораженстві, коли в статті Новий державний діяч він оголосив завершення війни і вимагав мирної конференції.[205] Однак, коли він переконався, що мирний договір був неможливий, то публічно закликав нейтральні Сполучені Штати приєднатися до боротьби.[204] Бомбардування Лондона в 1940-41 роках змусили подружжя Шоу, яким було за вісімдесят, постійно жити в Айот Сент-Лоренс. Навіть там вони не були застраховані від нальотів ворожої авіації, і залишались іноді з Ненсі Астор в її заміському будинку Клівден.[206] 1943 року найгірші бомбардування Лондона залишилися позаду й Шоу повернулися у Вайтголл Корт, де легше було організувати медичну допомогу для Шарлотти. Її стан погіршився і вона померла у вересні.[206]
Останній політичний трактат Шоу Everybody's Political What's What вийшов друком 1944 року. Голройд описує це як "безладна оповідь ... в якій повторено ідеї, які він дав краще в іншому місці і потім повторюється".[207] Книга продавалася добре, 85000 екземплярів до кінця року.[207] Після самогубства Гітлера в травні 1945 року Шоу схвалив офіційне співчуття, запропоноване ірландським прем'єр-міністром Еймоном де Валерою, в німецькому посольстві в Дубліні.[208] Шоу не схвалював повоєнний Нюрнберзький процес над переможеними німецькими Лідерами, як акт власної правоти: "Ми всі - потенційні злочинці".[209]
Паскаль отримав третю можливість зняти фільм за роботою Шоу Цезар і Клеопатра (1945). Його кошторис утричі перевищив початковий бюджет і фільм став "найбільшою фінансовою невдачею в історії британського кіно".[210] Англійські критики сприйняли фільм стримано, але американські коментарі були дружелюбнішими. Шоу подумав, що блиск фільму звів нанівець драму і він вважав його "поганою імітацією Сесіля Б. де Мілля".[211]
1946 року, в рік дев'яносторіччя Шоу, він прийняв свободу Дубліна і став першим Почесним громадянином району Сент-Панкрас (Лондон).[6] Того самого року уряд спитав Шоу неофіційно, чи прийме він Орден Заслуг. Той відмовився, вважаючи, що авторську заслугу може визначити лише посмертний вирок історії.[212][n 24] 1946 року побачила світ Злочин у вигляді позбавлення волі, у передмові Шоу написав за 20 років до того для вивчення умов утримання у в'язницях. Її широко хвалили; рецензент в The American Journal of Public Health вважають його необхідним читанням для будь-якого студента американської системи кримінального правосуддя.[213]
Шоу продовжував писати після дев'яноста. Його останніми виставами були Життєрадісні мільярди (1947), його остання повнометражна робота; Небилиці (1948) збірка з шести коротких п'єс, у яких переглянув деякі з його попередніх тем, таких як еволюція; комічна п'єса для ляльок Шекс проти Шо (1949), десятихвилинна п'єса, в якій Шекспір і Шоу обмінюються образами;[214] і Чом би їй це не зробити (1950), яку Шоу описав як "маленьку комедію", написана за один тиждень до його дев'яносто четвертого дня народження.[215]
Протягом своїх останніх років Шоу насолоджувався доглядом за садом у Куточку Шоу. Він помер дев'яносто чотири роки від ниркової недостатності, спричиненої травмами, отриманими при падінні під час обрізки дерев.[215] Його кремували 6 листопада 1950 року в крематорії Голдерс-Грін. Його попіл, змішаний з Шарлоттиним, розкидали вздовж пішохідних доріжок і навколо пам'ятника "Святій Жанні" в їхньому саду.[216][217]
Роботи
П'єси
1934 року Шоу опублікував зібрання своїх п'єс, до якого увійшло сорок дві роботи.[218] Упродовж решти шістнадцяти років свого життя він написав ще дванадцять, переважно одноактних, п'єс. Беручи до уваги ще вісім попередніх п'єс, які він не включив у зібрання, загальна їх кількість становить шістдесят дві.[n 25]
Ранні роботи
Повнометражні п'єси
- Вдівцеві будинки (англ. Widowers' Houses)
- Зальотник (англ. The Philanderer)
- Професія пані Ворен (англ. Mrs Warren's Profession)
- Зброя та людина (англ. Arms and the Man)
- Кандіда (англ. Candida)
- Поживемо - побачимо (англ. You Never Can Tell)
- Учень Диявола (англ. The Devil's Disciple)
- Цезар і Клеопатра (англ. Caesar and Cleopatra)
- Навернення капітана Брасбаванда (англ. Captain Brassbound's Conversion)
Адаптації
Коротка п'єса
- Обранець долі (англ. The Man of Destiny)
Перші з трьох повнометражних п'єс Шоу мають справу з соціальними питаннями. Пізніше він згрупував їх як "неприємні п'єси".[219] Вдівцеві будинки (1892) описує власників нетрів і вводить у творчість Шоу першу з нових жінок, які періодично повторюються в пізніших п'єсах.[220] Зальотник (1893) розвиває тему нової жінки, звертається до Ібсена і містить елементи особистих стосунків Шоу, персонаж Джулії ґрунтується на Дженні Паттерсон.[221] У своєму дослідженні 2003 року Джудіт Еванс описує Професію пані Ворен (1893), як "безсумнівно найскладнішу" з трьох неприємних п'єс, взявши професію пані Ворен — повію і, пізніше, власницю борделю, як метафору проституйованого суспільства.[222]
Після перщої трилогії Шоу була друга, опублікована як "Приємні п'єси".[219] Зброя і людина (1894) приховує під виглядом знущально-руританського комічного роману фабіанську притчу про контраст непрактичного ідеалізму з прагматичним соціалізмом.[223] Центральна тема п'єси Кандіда (1894) - жіночий вибір між двома чоловіками; показує контраст між перспективами і устремліннями християнського соціаліста і поетичного ідеаліста.[224] Третя з приємної групи Поживемо - побачимо (1896) зображує соціальну мобільність і розрив між поколіннями, особливо в тому, як вони оцінюють соціальні відносини загалом і секс зокрема.[225]
"Три п'єси для пуритан", до яких належать Учень диявола (1896), Цезар і Клеопатра (1898) і Навернення капітана Брасбаванда (1899) зосереджені на питанні імперії та імперіалізму, головній темі політичного дискурсу 1890-х років.[226] Їхня дія розгортається, відповідно, в Америці 1770-х років, стародавньому Єгипті та Марокко 1890-х років.[227] "Овід"- адаптація популярного роману Етель Войнич, залишилась незавершеною і непоставленою.[228] Обранець долі (1895) - це короткий піднімач портьєри про Наполеона.[229]
1900-1909
Повнометражні п'єси
- Людина і надлюдина (англ. Man and Superman)
- Інший острів Джона Булла (англ. John Bull's Other Island)
- Майор Барбара (англ. Major Barbara)
- Лікарева дилема (англ. The Doctor's Dilemma)
- Одруження (англ. Getting Married)
- Нерівний шлюб (англ. Misalliance)
Короткі п'єси
- Чудовий Бешвілл (англ. The Admirable Bashville)
- Як він брехав її чоловікові (англ. How He Lied to Her Husband)
- Пристрасть, отрута і заціпеніння (англ. Passion, Poison, and Petrifaction)
- Викриття Бланко Поснета (англ. The Shewing-Up of Blanco Posnet)
- Газетні вирізки' (англ. Press Cuttings)'
- Чарівний підкидьок (англ. The Fascinating Foundling)
- Проблиск реальності (англ. The Glimpse of Reality)
Основні п'єси Шоу першого десятиліття ХХ століття торкаються окремих соціальних, політичних та етичних питань. "Людина і надлюдина" (1902) стоїть осібно від інших за своєю темою та її розкриттям, даючи інтерпретацію Творчої еволюції Бергсона в поєднанні драми й відповідного друкованого тексту.[230] Чудовий Бешвілл (1901) - драматизація роману Шоу Професія Кашела Байрона у вигляді білого вірша, у якій автор акцентує увагу на імперських відносинах між Великобританією та Африкою.[231] Інший острів Джона Булла (1904) комічно зображує сформовані відносини між Британією та Ірландією, була популярною у той час, але потім випала з загального репертуару.[232] Майор Барбара (1905) ставить етичні питання в незвичайний спосіб, не виправдавши очікувань, що в зображенні виробника зброї з одного боку і армії порятунку з іншого високий моральний рівень має завжди бути притаманний останньому.[233] Лікарева дилема (1906) - п'єса про медичну етику і моральний вибір у розподілі дефіцитних ліків. Сам Шоу її охарактеризував як трагедію.[234] Шоу мав репутацію зображувача персонажів, які не схожі на реальну людину з плоті і крові.[235] Арчер перед ним поставив завдання показати на сцені смерть, і він це зробив у передсмертній сцені антигероя.[236][237]
Одруження (1908) та Нерівний шлюб (1909) (останню Джудіт Еванс бачить як доповнення до першої) — обидві Шоу назвав своїм "disquisitionary" vein, з акцентом на обговоренні ідей, а не на драматичному дійстві і яскравих характеристиках.[238] Упродовж десяти років Шоу написав сім коротких п'єс; всі вони комедії, починаючи від нарочито абсурдної Пристрасть, отрута і заціпеніння (1905) і закінчуючи сатиричною Газетні вирізки (1909).[239]
1910-1919
Повнометражні п'єси
- Перша п'єса Фанні (англ. Fanny's First Play)
- Андрокл і лев (англ. Androcles and the Lion)
- Пігмаліон (англ. Pygmalion)
- Дім, де розбиваються серця (англ. Heartbreak House)
Короткі п'єси
- Смаглява леді сонетів (англ. The Dark Lady of the Sonnets)
- Overruled (англ. Overruled)
- Лікування музикою (англ. The Music Cure)
- Велика Катерина (англ. Great Catherine)
- Інка Перусалемський (англ. The Inca of Perusalem)
- О'Флаерті, кавалер ордена Вікторії (англ. O'Flaherty V.C.)
- Огасес виконує свій обов'язок (англ. Augustus Does His Bit)
- Ганна Жанська, більшовицька імператриця (англ. Annajanska, the Bolshevik Empress)
За десятиліття з 1910 по після закінчення Першої світової війни Шоу написав чотири повнометражних п'єси, третя та четверта з яких належать до числа робіт, які найчастіше ставлять на сцені.[240] Перша п'єса Фанні (1911) продовжує попередні дослідження середнього класу британського суспільства з фабіанської точки зору, з додатковими елементами мелодрами і післямовою, в якій театральні критики обговорюють цю п'єсу.[80] Андрокл і лев (1912), яку Шоу почав писати як виставу для дітей, стала дослідженням про природу релігії і як здійснити християнські заповіді на практиці.[241] "Пігмаліон" (1912) - це шовіанське вивченні мови і мовлення та їх значення в суспільстві і в особистих стосунках. Щоб виправити враження, яке залишилося від оригінальних виконавців, ніби п'єса зображує романтичні стосунки між двома головними персонажами, Шоу переписав кінцівку, щоб було зрозуміло, що героїня вийшла заміж за іншого, другорядного персонажа.[242][n 26] Єдина повнометражна п'єса Шоу за роки війни Будинок, де розбиваються серця (1917), яка за його словами, зображує як "культурна, лінива Європа перед війною" дрейфує до катастрофи.[244] Шоу назвав Шекспіра (Король Лір) і Чехова (Вишневий сад) важливими чинниками, що вплинули на п'єсу. Крім того, критики знаходили елементи, які запозичені з Конгріва (Так влаштований світ) та Ібсена (Будівничий Сольнес).[244][245]
Короткі п'єси варіюються від м'якої історичної драми в Смаглява леді сонетів і Великої Катерини (1910 і 1913) до дослідження полігамії в Overruled; три сатиричні твори про війну (Інка Перусалемський, О'Флаерті, кавалер ордена Вікторії і Огасес виконує свій обов'язок, 1915-16); п'єса, яку Шоу назвав "повною маячнею" (Лікування музикою, 1914) і короткий нарис про "Більшовицьку імператрицю" (Ганна Жанська, 1917).[246]
1920-1950
Повнометражні п'єси
- Назад до Мафусаїла (англ. Back to Methuselah)
- Свята Йоанна (англ. Saint Joan)
- Візок з яблуками (англ. The Apple Cart)
- Гірко, але правда (англ. Too True to Be Good)
- На мілині (англ. On the Rocks)
- Простак з неочікуваних островів (англ. The Simpleton of the Unexpected Isles)
- Мільйонерка (англ. The Millionairess)
- Женева (англ. Geneva)
- У золоті дні доброго короля Карла (англ. In Good King Charles's Golden Days)
- Мільярди Байанта (англ. Buoyant Billions)
Короткі п'єси
- Сватання по-сільському (англ. A Village Wooing)
- Шестеро з Кале (англ. The Six of Calais)
- Нове закінчення "Цимбеліна" (англ. Cymbeline Refinished)
- Небилиці (англ. Farfetched Fables)
- Шекс проти Шо (англ. Shakes versus Shav)
- Чому вона не побажала (англ. Why She Would Not)
Свята Йоанна (1923) заслужила широку похвалу як для Шоу так і для Сібіл Торндайк, під яку він написав головну роль і яка її виконувала у Великій Британії.[247] На думку коментатора Ніколаса Грена, шовіанська Жанна, "осмислений містик, протестантка і націоналістка, яка випередила свій час", належить до числа провідних класичних жіночих ролей 20-го століття.[243] Візок з яблуками (1929) став останнім гучним успіхом Шоу.[248] Він дав цій п'єсі та її наступниці Гірко, але правда (1931) підзаголовок "політична феєрія", хоча ці два твори сильно відрізняються один від одного за своєю темою; перша представляє політику держави (з короткою королівською любовною сценою як інтермедією), а друга, за словами Джудіт Еванс, "торкається суспільних звичаїв людини і є туманною."[249] П'єси Шоу 1930-х років були написані в тіні загострення національних і міжнародних політичних подій. Знову ж таки, На мілині (1933) і Простак з неочікуваних островів (1934), після політичної комедії зі зрозумілим сюжетом йшла інтроспективна драма. Перша п'єса зображує прем'єр-міністра, який розглядає, але, зрештою, відкидає встановлення диктатури; друга торкається полігамії і євгеніки і закінчується Судний День.[250]
Мільйонерка (1934) - фарсове зображення комерційних і соціальних стосунків успішної бізнес-леді. Женева (1936) - пасквіль про безпомічність Ліги Націй у порівнянні з диктаторами Європи. Вайнтрауб описав У золоті дні доброго короля Карла (1939) як теплу, дискурсивну високу комедію. В ній автор також зображує авторитаризм, але менш сатирично, ніж у Женеві.[10] Як і в попередніх десятиліттях, коротші п'єси зазвичай є комедіями, деякі з них історичні а інші зачіпають різні політичні та соціальні проблеми, які стояли перед автором. Ірвайн пише про пізній період творчості Шоу, що, хоча вона була все ще "дивовижно енергійною і життєрадісною", але показала безсумнівні ознаки віку автора. "Проте, найкращі його роботи в цей період були сповнені мудрості і краси розуму, часто показаних через людей похилого віку, які keep their wits about them."[6]
Музичні та драматургічні огляди
Музика
Збірка музичної критики Шоу, опублікована в трьох томах, займає понад 2700 сторінок.[251] Вона охоплює британську музичну сцену від 1876 до 1950 року, але основна частина колекції припадає на його шість років роботи музичним критиком у The Star і The World наприкінці 1880-х - на початку 1890-х років. На його думку музична критика повинна бути цікавою всім, а не лише музичній еліті, і він писав для неспеціалісті, уникаючи технічного жаргону—"месопотамських слів, наприклад, 'домінанта ре мажор'".[n 27] Він вів свою колонку з лютим фанатизмом, пропагуючи музику Вагнера і відкидаючи Брамса, а також британських композиторів, таких як Стенфорд і Паррі, яких він бачив як брамсівців.[70][253] Він агітував проти панівної моди на виконання ораторій Генделя з величезним аматорським хором і роздутою оркестровкою, закликаючи до "хору з двадцяти здібних артистів".[254] Він виступав проти оперних постановок нереально зрежисованих, або виконуваних мовами, якими аудиторія не володіє.[255]
Драма
На думку шоу, театри Лондона 1890-х років представляли забагато старих вистав і замало нових робіт. Він агітував проти "мелодрам, сентиментальності, стереотипів і заїжджених переконань".[256] Як музичний критик він часто був у змозі зосередитися на аналізі нових творів, але щодо театру він часто був зобов'язаний відступати на обговорення як різні артисти виконували відомі старі п'єси. Досліджуючи робоботи Шоу як театрального критика E. J. West пише, що Шоу "безперервно порівнював артистів за інтерпретацією та технікою". Шоу написав понад 150 статей як театральний критик для The Saturday Review, у яких він оцінив більш як 212 вистав.[257] Він відстоював п'єси Ібсена, коли багато відвідувачів театру розцінювали їх як обурливі, і його книга 1891 року Квінтесенція ібсенізму залишалася класикою впродовж ХХ століття.[258] Серед сучасних драматургів, які писали для сцени Вест-енду, він ставив Оскара Уайльда над іншими: "... наш єдиний витончений драматург. Він грає з усім: з розумом, з філософією, з драмою, з акторами і глядачами, з усім театром".[259] Збірка критичних праць Шоу вийшла 1932 року під назвою Наші театри в дев'яностих.[260]
Шоу зберігав провокативне і часто самосуперечливе ставлення до Шекспіра (він наполягав на написанні "Shakespear").[261] Багато хто вважав, що йому важко ставитися всерйоз до цієї теми; Дафф Купер зазначив, що, нападаючи на Шекспіра, "саме Шоу здається безглуздим пігмеєм, який погрожує кулаком горі".[262] Втім, Шоу знав Шекспіра, і в статті, в якій він написав, "за винятком Гомера, немає жодного визначного письменника письменника, навіть сера Вальтера Скотта, якого я зневажаю так, як я зневажаю Шекспіра, коли я міряю свій розум проти його," він також сказав: "але я зобов'язаний додати, що мені шкода людей, які не можуть насолоджуватися Шекспіром. Він пережив тисячі здібніших мислителів, і переживе ще тисячу".[261] Шоу мав ще дві постійні мішені для своїх різкіших коментарів про Шекспіра: нерозбірливі "бардолаторів[en]", а також актори і режисери, які бездушно представляли вирізані в занадто ускладнених постановках.[263][n 28] Він постійно постійно повертався до Шекспіра і написав три п'єси на шекспірівські теми: Смаглява леді сонетів, Нове закінчення "Цимбеліна" і Шекс проти Шо.[267] У аналізі шекспірівської критики Шоу за 2001 рік Роберт Пірс приходить до висновку, що Шоу, якому не властива була академічність, побачив п'єси Шекспіра, як і весь театр, з практичної точки зору автора: "Шоу допомагає нам позбутися романтичного зображення Шекспіра як титанічного генія, чиє мистецтво не можна проаналізувати або пов'язати з банальними міркуваннями театральних умов, прибутків та збитків, або з конкретною постановкою і складом акторів."[268]
Політичні та соціальні праці
Свої політичні й соціальні коментарі Шоу виразив у різних фабіанських трактатах, есе, двох повнометражних книг, численних газетних і журнальних статтях і передмовах до своїх п'єс. Більшість фабіанських трактатів Шоу були опубліковані анонімно, представляючи голос товариства, а не авторський, хоча секретар товариства Едвард Піз пізніше підтвердив авторство Шоу.[50] Згідно з Голройдом, заняттям перших фабіанців, переважно під впливом Шоу, було "змінити історію, переписавши її".[269] Талант Шоу як памфлетиста відразу ж стали використовувати у продукування маніфестів товариства, після чого, каже Голройд, він ніколи більше не був таким лаконічним.[269]
Після початку двадцятого століття Шоу все ширше просуває свої ідеї за допомогою п'єс. Ранній критик, пишучи 1904 року, зауважив, що драми Шоу "приємні засоби" прозелітизування свого соціалізму, додавши, що "погляди містера Шоу слід шукати особливо в його передмовах до своїх п'єс".[270] Після послаблення його зв'язків з фабіанським рухом в 1911 році, твори Шоу стали більш особистими і часто провокаційними; його відповіддю на фурор після виходу Здорового глузду про війну в 1914 році стала підготовка продовження під назвою Більш здоровий глузд про війну. У ньому він засудив пацифістську лінію, якої дотримувалися Рамсей Макдональд та інші соціалістичні лідери, і проголосив про свою готовність швидше постріляти всіх пацифістів, ніж піддатися їхній владі та впливові.[271] за порадою Беатрис Вебб, ця книга не була надрукована.[272]
Керівництво розумної жінки, головний політичний трактат Шоу 1920-х років, викликав і захоплення і критику. Макдональд вважав його найбільш важливою книгою у світі після Біблії;[273] Гарольд Ласкі вважав, що його аргументи застаріли і не стосуються особистих свобод.[166][n 29] У багатьох наступних заявах Шоу можна побачити, що він став більше загравати з диктаторськими методами. У репортажі New York Times від 10 грудня 1933 року процитовано нещодавню лекцію Фабіанського товариства, в якій Шоу хвалив Гітлера, Муссоліні і Сталіна: "[В]они намагаються щось зробити, [і] беруть на озброєння методи, з допомогою яких можна щось зробити".[274] Наприкінці Другої світової війни у праці Everybody's Political What's What, Шоу звинувачує союзників' у "зловживанні" своєю перемогою 1918 року, яке й привело Гітлера до влади, і сподівається, що після поразки фюрер уникне розплати й "насолоджуватиметься комфортною пенсією в Ірландії або іншій нейтральній країні".[275] Ці настрої, на думку ірландського філософа-поета Томаса Дадді, "rendered much of the Shavian outlook passé and contemptible".[276]
"Творча еволюція", шовіанська версія нової науки євгеніки, займала все більше місця в політичних працях письменника після 1900 року. Він представив свої теорії в Керівництві революціонера (1903), додатку до "Людина і надлюдина", і розвинув їх далі протягом 1920-х років у Назад до Мафусаїла. 1946 року в статті в журналі Life зазначено, що Шоу був "завжди схильний дивитися на людей більше як біолог, ніж як митець".[277] До 1933 року в передмові до На мілині він писав, що "Якщо ми хочемо досягнути певного типу цивілізації і культури, то ми повинні знищити тих людей, які не вписуються в нього";[278] критичні думки про те, чи це було задумано як іронія, розділились.[177][n 30] У свою статтю в американському журналі Liberty у вересні 1938 року Шоу включив твердження: "Є багато людей у світі, яких потрібно ліквідувати".[277] Багато коментаторів припустили, що такі коментарі були задумані як жарт, хоча й з найбільш невідповідним смаком.[280] У іншому випадку, журнал Life прийшов до висновку: "Ці дурниці можна віднести до його більш безневинних неправильних припущень".[277][n 31]
Художня література
Художня література Шоу була значною мірою обмежена п'ятьма невдалими романами, написаними від 1879 до 1885 року. Недосвідченість (1879) - напів-автобіографічне зображення вікторіанської епохи в Англії, за словами Вайнтрауба "власний Девід Копперфільд" Шоу.[10] Ірраціональний зв'язок (1880) критика традиційного шлюбу, в якій Вайнтрауб бачить характеристики млявими, "навряд чи більш як анімовані теорій".[10] Шоу був задоволений своїм третім романом Кохання серед артистів (1881), відчуваючи, що він став поворотним моментом у його становленні як мислителя, хоча він не мав більше успіху, ніж його попередники.[281] Професія Кешія Байрона (1882) - це, за словами Вайнтрауба, обвинувальний акт суспільству, який передує першій повноформатній п'єсі Шоу Професія пані Воррен.[10] Шоу пізніше пояснив, що задумував Нетовариський соціаліст як першу частину монументального зображення краху капіталізму. Гарет Гріффітс у дослідженні політичної думки Шоу, бачить роман як цікавий запис умов, у яких перебувало суспільство в цілому і зароджуваний соціалістичний рух 1880-х років зокрема.[282]
Наступною роботою Шоу в галузі художньої літератури, яка мала хоч якесь значення, був його роман 1932 року Пригоди чорношкірої дівчини в її пошуках Бога[en], написаний під час візиту до Південної Африки в 1932 році. Ця дівчина, розумна, допитлива і звернена в християнство ілюзорним місіонерським навчанням, вирушає на пошуки Бога, на шлях, який після багатьох пригод і зустрічей робить її нерелігійною.[283] Сюжет книги образив деяких християн, а в Ірландії її заборонила Рада цензорів.[284]
Листи і щоденники
Упродовж всього свого життя Шоу був плідним кореспондентом. Його листи, під редакцією Дена Г. Лоуренса, вийшли друком у період між 1965 і 1988 роками.[285] Якось Шоу оцінив, що його листи зайняли б двадцять томів; Лоуренс зазначив, що, невідредаговані, вони могли б заповнити набагато більше.[286] Шоу написав понад чверть мільйона листів, з яких збереглося близько десяти відсотків; чотири томи Лоренса містять 2,653 листи.[287] Серед багатьох постійних кореспондентів Шоу були його друг дитинства Едвард Макналті[en], його театральні колеги (та amitiés amoureuses) місіс Патрік Кемпбелл[en] і Еллен Террі[en]; письменники, зокрема, Лорд Альфред Дуглас, Герберт Уеллс і Гілберт Кіт Честертон; боксер Джин Танні; черниця Лаврентія Маклахлан[en] і мистецтвознавець Сідні Кокерелл[en].[288][n 32] 2007 року вийшов 316-сторінковий том, що складається цілком з листів Шоу в "The Times".[289]
Щоденники Шоу 1885-1897 років під редакцію Вайнтрауба опубліковано 1986 року у двох томах. Загальна кількість сторінок становить 1241. Переглянувши їх, дослідник творчості письменника Фред Кроуфорд, писав: "хоча основний інтерес для шовіаністів становить матеріал, який доповнює те, що ми вже знаємо про життя і творчість Шоу, але щоденники мають цінність як історичний та соціологічний документ життя Англії наприкінці вікторіанської епохи." Після 1897 року через великий обсяг інших робіт, над якими працював письменник, він відмовився від ведення щоденника.[290]
Змішані та автобіографічні
У своїй публіцистиці, памфлетах, а іноді довших працях Шоу писав на багато різних тем. Його коло інтересів і досліджень включало вівісекцію, вегетаріанство, релігію, мову, кіно-і фотозйомку[n 33]. Про все це він говорив і писав багато. Зібрання його творів на ці та інші теми вийшли переважно після його смерті, разом з томами вибраних афоризмів, "wit and wisdom" і загальною журналістикою.[289]
Попри безліч книг, написаних про нього (станом на 1939 рік Голройд нарахував 80)[293] автобіографічний доробок Шоу, окрім щоденників, був відносно невеликим. Він давав інтерв'ю газетам, наприклад "GBS Confesses" виданню Дейлі мейл в 1904 року[294], а також скетчі горе-біографам, чиї роботи зрештою письменник відкинув.[295] 1939 року Шоу звернувся до цих матеріалів, щоб зробити Shaw Gives Himself Away, уривки, які, за рік до своєї смерті, він переглянув і перевидав під назвою Sixteen Self Sketches (їх було сімнадцять). Він дав зрозуміти своїм видавцям, що ця тонка книга в жодному разі не була повною автобіографію.[296]
Погляди Бернарда Шоу
Нетривала підтримка комуни
Прочитавши «Капітал» Маркса, Шоу спочатку прийняв ідеї соціалізму. Він вважав себе пропагандистом соціалізму, а вже потім письменником, драматургом, громадським діячем. У 1884 р. він вступив до Фабіанського товариства, мета якого полягала в перетворенні суспільства з капіталістичного в соціалістичне. У товаристві Шоу виступав з лекціями, у яких виявився його унікальний ораторський талант. Беручи участь у мітингах, він відточував свою ораторську майстерність, дар сатирика й уміння поглянути на звичні речі під незвичним кутом зору.
Свої найзначніші праці за 30-річний період громадської діяльності Шоу опублікував у збірці «Нариси фабіанського соціалізму». У статтях цієї збірки він, окрім іншого, виступав на підтримку соціалізму і проти анархізму. Громадська діяльність Шоу не обмежувалася полемічними виступами, політичними памфлетами й літературою — він працював також у місцевому управлінні того району, у якому жив, потім — муніципальним радником. На цих посадах він діяв у комітетах охорони здоров'я, водопровідному, житлового будівництва. Захопившись такого роду діяльністю, Шоу навіть висунув у 1924 р. свою кандидатуру до лондонської Ради графства від прогресивної партії. Проте, відмовившись від звичайних методів передвиборної боротьби, не бажаючи йти на компроміси з опонентами й не прагнучи сподобатися рядовому виборцю, він в діалогах з ними виявив небажання миритися з їхніми переконаннями, висміював їхні забобони і знання. Отже, у результаті, відштовхнув від себе всіх — католиків, лібералів, консерваторів, звичайних виборців і, зрозуміло, не пройшов до парламенту.
Бернард Шоу у 30-х роках виступав за вбивство людини, якщо вона є паразитом у суспільстві і нічого не здатна зробити для суспільства корисного. Він послуговувався ідеями Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. Спочатку його ідеї сходились із послідовниками Гітлера, але пізніше він відмовився від підтримки Гітлера, оскільки вважав, що паразити суспільства є не тільки серед євреїв.[297] Бернард Шоу виступав за застосування гуманного газу, як спосіб позбавлення від «паразитів» суспільства. Пізніше, як відомо, цей газ буде винайдений і широко застосований у концентраційних таборах нацистської Німеччини.
Яскрава ілюстрація поглядів Б.Шоу з його щоденників: «Маючи справу з особами, яких неможливо приручити, які за своєю сутністю не здатні стримати своїх насильницьких чи власницьких потягів і не мають застережень щодо пожертвування іншими задля власної зручності; карати таких осіб було би сміховинно. Ми можемо так само намагатися карати шматок черепиці за те, що вона впала з даху і вдарила по голові священика. Але вбивати їх цілком виправдано і дуже потрібно».[298]
Бернард Шоу заперечував факт Голодомору й репресій проти української інтелігенції. Коли у Шоу, який відвідував СРСР з 21 по 31 липня 1933 p., європейські журналісти запитали про голод, він із властивим собі цинізмом відповів, що ніколи і ніде не їв так смачно, як у СРСР[299].
Євгеніка
Шоу — визначний прихильник євгеніки, неодноразово виступав на відповідних тематичних зібраннях і був широковідомим активістом цього руху в Англії. Завдяки опублікованій ним праці з євгеніки його було запрошено до Німеччини часів Третього Рейху[300]
В інтерв'ю з кінохроніки, від 5 березня 1931, він промовив:
...ви всі повинні знати про тих хто не приносить жодної користі в цьому світі, котрі приносять більш клопоту аніж користі. Просто затримати їх і запитати: сер чи мадам, тепер будьте люб'язні, виправдайте своє існування. Якщо ви не можете цього зробити, якщо ви не маєте соціальної значимості в суспільстві, коли не виробляєте принаймні стільки скільки споживаєте або, можливо, більше, то, очевидно, ми не можемо зберегти ваше життя і ваше життя нам не корисне[301].
Особисте життя
У травні 1898 р. мільйонерка й соціалістка 40-річна Шарлотта Пейн-Таузенд відпочивала в Європі. Отримала телеграму від приятеля з Лондона. Той повідомляв, що на рік старший за неї містер Джордж Бернард Шоу от-от віддасть Богові душу в своїй квартирі на Фіцрой-сквер, 29. Шарлотта познайомилася з цим ірландцем два роки тому. Він одразу її причарував. Він каламбурив без упину. Шукав сякого-такого стола, аби прилаштуватися й записувати думки для чергового памфлету. Якби Джорджеві не нагадували про їжу, він міг померти просто за письмовим столом.
Через два дні Шарлотта була в Лондоні. Одразу побігла до Шоу. У його тісній, наче комірчина, кімнаті поміщалися лише стіл, дерев'яне крісло-гойдалка та друкарська машинка. Книжки, газети, рукописи, брудні тарілки з недоїденою вівсянкою, чашки з-під какао, яблучні недогризки захаращували підвіконня, підлогу, стіл. Зверху все це було вкрите шаром сажі в палець завтовшки, яка летіла з розчахнутого вікна. Послугами прибиральниці він не користувався. Боявся, що та може викинути щось зайве.
Шарлотта запропонувала переїхати до неї. Хотіла сама доглядати за письменником, аби він видужав. Той погодився. Вирішили, що ліпше їм буде побратися, адже інакше б по місту пішли погані чутки. Шлюб узяли 1 червня 1898 р. За 45 років подружнього життя вони жодного разу не кохалися — так домовилися ще до весілля, бо обоє вважали секс огидною справою. Тим часом увесь Лондон гудів: Джордж Шоу, цей невдаха-письменник і баламут-соціаліст, урвав дружину, сума посагу якої сягала шестизначної цифри. Чиновник, що оформляв шлюб, сплутав нареченого — у дуже потертому сюртуку і на милицях — із жебраком, який прийшов подивитися на церемонію[302].
Перелік творів
| Рік написання | Назва | Рік видання |
|---|---|---|
| 1878 | Паперові ноги | Не видано[303] |
| 1878 | «Моя люба Дорота…» | 1906 |
| 1879 | Недосвідченість | 1930 |
| 1880 | Ірраціональний зв'язок | 1905 |
| 1881 | Кохання серед артистів | 1900 |
| 1882 | Професія Кешія Байрона | 1901 |
| 1883 | Нетовариський соціаліст | 1887 |
| 1884 | Маніфест | 1884[304] |
| 1884 | Un Petit Drame | 1959 |
| 1884–92 | Будівлі вдовця | 1893 |
| 1885 | «Чудесна помста» | 1906 |
| 1885 | До економних поміщиків і капіталістів | 1885[304] |
| 1887 | Правильна радикальна програма | 1887[304] |
| 1887–88 | Незакінчена новела | 1958 |
| 1889 | Фабіанські риси в соціалізмі | 1889 |
| 1890 | Що таке соціалізм | 1890[304] |
| 1890 | Ібсен | 1970 |
| 1891 | Квінтесенція ібсенізму | 1891 |
| 1892 | Фабіанський електронний маніфест | 1892[304] |
| 1892 | Фабіанська спільнота: що це таке | 1892 |
| 1892 | «Голосуй! Голосуй! Голосуй!» | 1892[304] |
| 1893 | Неможливість анархізму | 1892[304] |
| 1893 | Серцеїд | 1898 |
| 1893 | Професія місіс Уорен | 1898 |
| 1893–94 | Зброя та людина | 1898 |
| 1894 | План трудової компанії | 1894[304] |
| 1894 | Кандіда | 1898 |
| 1895 | Людина долі | 1898 |
| 1895 | Здоровий глузд мистецтва | 1895 |
| 1895–96 | Ти не можеш розповісти | 1898 |
| 1896 | Учень диявола | 1901 |
| 1898 | Досконалий вагнеріанець | 1898 |
| 1898 | Цезар і Клеопатра | 1901 |
| 1899 | Звернення капітана Брасбаунда | 1901 |
| 1900 | Фабіанізм і імперія: маніфест | 1900 |
| 1900 | Жінки як радники | 1900[304] |
| 1901 | Соціалізм для мільйонерів | 1901[304] |
| 1901 | Чудовий Бешвіль | 1901 |
| 1901–02 | Людина й надлюдина | 1903 |
| 1904 | Інший острів Джона Буля | 1907 |
| 1904 | Як він брехав її чоловіку | 1907 |
| 1904 | Сенс муніципальної торгівлі | 1908 |
| 1905 | Майор Барбара (play) | 1907 |
| 1905 | Пристрасть, отрута, і заціпеніння | 1905 |
| 1906 | Лікар перед дилемою | 1911 |
| 1907 | Антракт у будинку розваг | 1927 |
| 1907–08 | Одруження | 1911 |
| 1909 | Про постріл Бланко | 1911 |
| 1909 | Проблиск реальності (play) | 1926 |
| 1909 | Чарівний підкидьок | 1926 |
| 1909 | Нерівний шлюб | 1914 |
| 1910 | Смаглява леді сонетів | 1914 |
| 1910–11 | Перша п'єса Фанні | 1914; |
| 1912 | Андрокл і лев | 1916 |
| 1912 | Анульовано! | 1916 |
| 1912 | Пігмаліон | 1916 |
| 1913 | Обов'язок краси | 1932 |
| 1913 | Катерина Велика: Кому досі вклоняється слава | 1919 |
| 1915 | О'флахерти В. С. | 1919 |
| 1916 | Августус виконує свою частину діла | 1919 |
| 1916–17 | Дім розбитих сердець | 1919 |
| 1917 | Ганна Жанська, більшовицька імператриця | 1919 |
| 1918–20 | Назад до Метнуселаху | 1921; rev. 1930, 1945 |
| 1919 | Настанови Конференції миру | 1919 |
| 1923 | Свята Іоанна | 1924 |
| 1928 | Візок з яблуками | 1930 |
| 1929 | Ліга націй | 1929[305] |
| 1931–34 | Мільйонерка | 1936 |
| 1932 | Пригоди чорної дівчинки в її пошукові Бога | 1932 |
| 1932 | Логічне обґрунтовування вчинків влади Росії | 1964[306][307] |
| 1933 | Майбутнє політичної науки Америки | 1933 |
| 1933 | На каменях | 1934 |
| 1934 | Шестеро з Кале | 1936 |
| 1936 | Артур і ацетон (playlet) | 1936 |
| 1936 | Женева | 1939; rev. 1939, 1940, 1946, 1947 |
| 1936–47 | Життєрадісні мільярди | 1949 |
| 1938–39 | У золоті дні доброго короля Карла | 1939; rev. 1947 |
| 1948 | Небилиці | 1951 |
| 1949 | Шекс проти Шо | 1950 |
| 1950 | Чом би їй це не зробити | 1960 |
Примітки
- ↑ Тепер (2016) відома як 33 Synge Street.[5]
- ↑ Біограф Шоу en[en] записав, що 1689 року капітан Вільям Шоу воював за Вільгельма III в Битві на річці Бойн, і за цю службу отримав значний маєток у Кілкенні.[7]
- ↑ The four schools were the Wesleyan Connexional School, run by the Methodist Church in Ireland; a private school near Dalkey; Dublin Central Model Boys' School; and the Dublin English Scientific and Commercial Day School.[19]
- ↑ Shaw's loathing of the name George began in his childhood.[21] He never succeeded in persuading his mother and sister to stop calling him by the name, but he made it known that everyone else who had any respect for his wishes should refrain from using it—"I hate being George-d".[22]
- ↑ By Shaw's account, Lee left Ireland because he had outgrown the musical possibilities of Dublin; in fact, Lee had overreached himself by trying to oust Sir Robert Stewart as the city's leading conductor. Stewart, professor of music at Trinity College, denounced him as a charlatan, and succeeded in driving him out.[23]
- ↑ Shaw attributed the breach to Bessie's disillusion when Lee abandoned his distinctive teaching methods to pursue a cynically commercial exploitation of gullible pupils; others, including Holroyd, have suggested that Bessie was resentful that Lee's affections were turning elsewhere, not least to her daughter Lucy.[24][25]
- ↑ Shaw had a passable baritone voice,[26] though he admitted that he was far outclassed as a singer by his sister Lucy, who had a career as a soprano with the Carl Rosa and D'Oyly Carte opera companies.[27][28]
- ↑ The vegetarianism and the luxuriant beard were among the things with which Shaw became associated by the general public. He was also a teetotaller and non-smoker, and was known for his habitual costume of unfashionable woollen clothes, made for him by Jaeger.[10][34][35]
- ↑ The Irrational Knot was eventually published in book form by Constable, in 1905;[37] Love Among the Artists was first published as a book in 1900, by H. S. Stone of Chicago.[38]
- ↑ The Fabian Society was founded in January 1884 as a splinter group from the Fellowship of New Life, a society of ethical socialists founded in 1883 by Thomas Davidson.[48]
- ↑ Some writers, including Lisbeth J. Sachs, Bernard Stern and Sally Peters, believe Shaw was a repressed homosexual, and that after Jenny Patterson all his relationships with women, including his marriage, were platonic.[61] Others, such as Maurice Valency, suggest that at least one other of Shaw's relationships—that with Florence Farr—was consummated.[62] Evidence came to light in 2004 that a well-documented relationship between the septuagenarian Shaw and the young actress Molly Tompkins was not, as had been generally supposed, platonic.[63] Shaw himself stressed his own heterosexuality to St John Ervine ("I am the normal heterosexual man") and Frank Harris ("I was not impotent: I was not sterile; I was not homosexual; and I was extremely, though not promiscuously susceptible").[64]
- ↑ A corno di bassetto is the Italian name for an obsolete musical instrument, the basset horn. Shaw chose it as his pen name because he thought it seemed dashing: "it sounded like a foreign title and nobody knew what a corno di bassetto was". Only later did he hear one played, after which he declared it "a wretched instrument [of] peculiar watery melancholy. ... The devil himself could not make a basset horn sparkle".[69]
- ↑ The first British production was at a private theatre club in 1902; the play was not licensed for public performance until 1925.[72]
- ↑ Shaw was sensitive to the charge of emulating Gilbert. He insisted that it was Gilbert who was heartless, while he himself was constructive.[76]
- ↑ With another election looming in 1895, the text of To Your Tents was modified, to become Fabian Tract No. 49, A Plan of Campaign For Labor.[50][83]
- ↑ Shaw served on the vestry's Health Committee, the Officers Committee and the Committee for Public Lighting.[88]
- ↑ At the Royal Court and then at the Savoy, the Shaw plays presented by the partnership between 1905 and 1908 were You Never Can Tell (177 performances), Man and Superman (176), John Bull's Other Island (121), Captain Brassbound's Conversion (89), Arms and the Man (77), Major Barbara (52), The Doctor's Dilemma (50), The Devil's Disciple (42), Candida (31), Caesar and Cleopatra (28), How He Lied to Her Husband (9), The Philanderer (8), Don Juan in Hell (8) and The Man of Destiny (8).[99]
- ↑ Shaw often mocked the pretensions of the Gaelic League to represent modern-day Ireland—the League had, he said, been "invented in Bedford Park, London."[103] In a 1950 study of the Abbey Theatre, Peter Kavanagh wrote: "Yeats and Synge did not feel that Shaw belonged to the real Irish tradition. His plays would thus have no place in the Irish theatre movement". Kavanagh added, "an important part of Shaw's plays was political argument, and Yeats detested this quality in dramatic writing."[104]
- ↑ In Tree's absence from the American production, his role, Professor Higgins, was successfully taken by Philip Merivale, who had played Colonel Pickering in London.[120] Campbell continued to romanticise the piece, contrary to Shaw's wishes.[118]
- ↑ Shaw had been considered and rejected for a Nobel Prize four or five times before this.[165] He arranged for the prize money to be used to sponsor a new Anglo-Swedish Literary Foundation, for the translation into English of Swedish literature, including August Strindberg's plays.[6]
- ↑ In 1937 the book was reissued, with additional chapters and an extended title, The Intelligent Woman's Guide to Socialism, Capitalism, Sovietism and Fascism, and was published by Penguin Books as the first in the new paperback series called Pelicans.[167]
- ↑ Shaw was not alone in being initially deceived by Hitler. The former British prime minister David Lloyd George described the Führer in 1936 as "unquestionably a great leader".[180] A year later the former Labour Party leader George Lansbury recorded that Hitler "could listen to reason", and that "Christianity in its purest sense might have a chance with him".[181]
- ↑ This did not prevent him from putting the award—a golden figurine—on his mantelpiece.[193] Шоу був одним з чотирьох, хто отримав цю нагороду, along with Ian Dalrymple, Cecil Lewis and W. P. Lipscomb, who had also worked on adapting Shaw's text.[194]
- ↑ In the early 1920s Lloyd George had considered putting Shaw's name forward for the award, but concluded that it would be more prudent to offer it to J. M. Barrie, who accepted it. Shaw later said he would have refused it if offered, just as he refused the offer of a knighthood.[212]
- ↑ The works Shaw omitted from his Complete Plays were Passion Play; Un Petit Drame; The Interlude at the Playhouse; Beauty's Duty; an untitled parody of Macbeth; A Glimpse of the Domesticity of Franklyn Barnabas and How These Doctors Love One Another!.[218]
- ↑ In a 2003 encyclopaedia article on Shaw, Nicholas Grene writes, "The Cinderella story of the flower-girl turned into a lady by a professor of phonetics resulted in a lifelong struggle by Shaw, first with ... Tree and then with film producers, to prevent it being returned to stock with a 'happy' ending. This was a battle Shaw was to lose posthumously when the sugar-coated musical comedy adaptation, Lerner and Loewe's My Fair Lady (1956), went on to make more money for the Shaw estate than all his plays put together."[243]
- ↑ In 1893 Shaw's column included his parody of music critics' idiom in a mock-academic analysis of Hamlet's "To be or not to be" soliloquy: "Shakespear, dispensing with the customary exordium, announces his subject at once in the infinitive, in which mood it is presently repeated after a short connecting passage in which, brief as it is, we recognize the alternative and negative forms on which so much of the significance of repetition depends. Here we reach a colon; and a pointed pository phrase, in which the accent falls decisively on the relative pronoun, brings us to the first full stop."[252]
- ↑ In a 1969 study, John F. Matthews credits Shaw with a successful campaign against the two-hundred-year-old tradition of editing Shakespeare into "acting versions", often designed to give star actors greater prominence, to the detriment of the play as a whole.[264][265] Shaw was in favour of cuts intended to enhance the drama by omitting what he saw as Shakespearean rhetoric.[266]
- ↑ In 1937 the book was reissued, with additional chapters and an extended title, The Intelligent Woman's Guide to Socialism, Capitalism, Sovietism and Fascism, and was published by Penguin Books as the first in the new paperback series called Pelicans.[167]
- ↑ The science historian Daniel Kevles writes: "Shaw ... did not spare the eugenics movement his unpredictable mockery ... [he] acted the outrageous buffoon at times."[279]
- ↑ In the 21st century Shaw's 1930s flirtations with fascism and his association with eugenics have been resurrected by American TV talk-show hosts to depict him as a "monster" and to similarly disparage the causes and institutions with which he was associated, most particularly the Fabian Society and socialism.[177]
- ↑ Individual volumes have been published of the correspondence with Terry (issued 1931), Tunney (1951), Campbell (1952), Douglas (1982) and Wells (1995).[289]
- ↑ Shaw was an enthusiastic amateur photographer from 1898 until his death, amassing about 10,000 prints and more than 10,000 negatives documenting his friends, travels, politics, plays, films and home life.[291] The collection is archived at the London School of Economics; an exhibition of his photography, "Man & Cameraman", opened in 2011 at the Fox Talbot Museum in conjunction with an online exhibition presented by the LSE.[292]
Примітки
- ↑ Find a Grave — 1996.
- ↑ а б в г д Kindred Britain
- ↑ Oxford Dictionary of National Biography / C. Matthew — Oxford: OUP, 2004.
- ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ Peters, 1996, с. 5.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р Ervine 1959 DNB archive.
- ↑ а б Holroyd, 1997, с. 2.
- ↑ а б Shaw, 1969, с. 22.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 5—6.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц Weintraub ODNB online 2013.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 13—14.
- ↑ Rosset, 1964, с. 105 and 129.
- ↑ Dervin, 1975, с. 56.
- ↑ O'Donovan, 1965, с. 108.
- ↑ Bosch, 1984, с. 115—117.
- ↑ Holroyd, 1990, с. 27—28.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 23—24.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 24 (literature) and 25 (music).
- ↑ а б Holroyd, 1997, с. 19—21.
- ↑ Shaw, 1949, с. 89—90.
- ↑ Nothorcot, 1964, с. 3.
- ↑ Nothorcot, 1964, с. 3–4 and 9.
- ↑ O'Donovan, 1965, с. 75.
- ↑ а б Westrup, 1966, с. 58.
- ↑ а б Holroyd, 1997, с. 40—41.
- ↑ Pharand, 2000, с. 24.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 25 and 68.
- ↑ Rollins and Witts 1962, с. 54–55 and 58.
- ↑ Laurence, 1976, с. 8.
- ↑ Peters, 1996, с. 56—57.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 48.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 48—49.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 55—56.
- ↑ Peters, 1996, с. 102—103.
- ↑ Pearce, 1997, с. 127.
- ↑ Holroyd, 1990, с. 120.
- ↑ Rodenbeck, 1969, с. 67.
- ↑ Love Among the Artists: WorldCat.
- ↑ Bevir, 2011, с. 155.
- ↑ Holroyd, 1990, с. 172—173.
- ↑ Pharand, 2000, с. 6.
- ↑ Adams, 1971, с. 64.
- ↑ Yde, 2013, с. 46.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 79.
- ↑ Pearson, 1964, с. 68.
- ↑ Holroyd, 1990, с. 127—128.
- ↑ Holroyd, 1990, с. 129—131.
- ↑ Diniejko, 2013.
- ↑ а б в Cole, 1961, с. 7—8.
- ↑ а б в г Fabian Tracts: 1884–1901.
- ↑ Shaw: A Manifesto 1884.
- ↑ а б Holroyd, 1990, с. 178—180.
- ↑ Pelling, 1965, с. 50.
- ↑ Preece, 2011, с. 53.
- ↑ Holroyd, 1990, с. 182—183.
- ↑ Shaw: Fabian Essays in Socialism 1889, с. 182—183.
- ↑ Holroyd, 1990, с. 182.
- ↑ Shaw: What Socialism Is 1890, с. 3.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 72, 81 and 94.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 92—94.
- ↑ Peters, 1996, с. 289.
- ↑ Valency, 1973, с. 89.
- ↑ Owen, 2004, с. 3.
- ↑ Peters, 1996, с. 171.
- ↑ а б Holroyd, 1997, с. 81—83.
- ↑ Crawford, 1982, с. 21 and 23.
- ↑ Shaw and Laurence (Vol 1) 1981, с. 22.
- ↑ Shaw and Laurence (Vol 1) 1981, с. 16—17.
- ↑ Shaw and Laurence (Vol 1) 1981, с. 30—31.
- ↑ а б Anderson: Grove Music Online.
- ↑ Shaw and Laurence (Vol 3) 1981, с. 767.
- ↑ The Times, 29 September 1925, с. 12.
- ↑ а б The Standard, 23 April 1894, с. 2.
- ↑ Fun, 1 May 1894, с. 179.
- ↑ The Observer, 22 April 1894, с. 5.
- ↑ а б Holroyd, 1997, с. 172—173.
- ↑ The Sporting Times, 19 May 1894, с. 3.
- ↑ Peters, 1998, с. 138 and 210.
- ↑ The Daily News, 1 April 1895, с. 2.
- ↑ а б Evans, 2003, с. 75—78.
- ↑ Pelling, 1965, с. 115—116.
- ↑ Adelman, 1996, с. 22.
- ↑ а б в Holroyd, 1990, с. 270—272.
- ↑ Pelling, 1965, с. 119—120.
- ↑ Cole, 1961, с. 46—48.
- ↑ Holroyd, 1990, с. 409—411.
- ↑ Pelling, 1965, с. 184.
- ↑ Holroyd, 1990, с. 414.
- ↑ Holroyd, 1990, с. 416.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 249.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 263.
- ↑ Adams, 1971, с. 154.
- ↑ Carr, 1976, с. 10.
- ↑ Peters, 1996, с. 218.
- ↑ Weintraub, 1982, с. 4.
- ↑ Crawford, 1975, с. 93.
- ↑ Holroyd, 1989, с. 11—13.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 261, 356 and 786.
- ↑ а б The Observer, 8 March 1908, с. 8.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 311.
- ↑ Merriman, 2010, с. 219—20.
- ↑ Broad and Broad 1929, с. 53.
- ↑ Shaw, 1998, с. 64.
- ↑ Kavanagh, 1950, с. 55.
- ↑ Gahan, 2010, с. 10—11.
- ↑ Gahan, 2010, с. 8.
- ↑ Gahan, 2010, с. 14.
- ↑ Gahan, 2010, с. 1.
- ↑ The Observer, 3 December 1905, с. 5.
- ↑ The Manchester Guardian, 21 November 1906, с. 7.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 217.
- ↑ Laurence, 1955, с. 8.
- ↑ Gaye, 1967, с. 1531.
- ↑ Wearing, 1982, с. 379.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 440.
- ↑ The New York Times, 23 November 1913, с. X6.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 426—430.
- ↑ а б Holroyd, 1997, с. 443—444.
- ↑ The New York Times, 10 October 1914.
- ↑ The New York Times, 13 October 1914.
- ↑ Pelling, 1965, с. 187—188.
- ↑ Shaw: Fabianism and the Empire 1900, с. 24.
- ↑ McBriar, 1962, с. 83.
- ↑ Cole, 1961, с. 90.
- ↑ а б Holroyd, 1989, с. 46—47.
- ↑ Holroyd, 1989, с. 125—126.
- ↑ Holroyd, 1989, с. 129—133.
- ↑ Holroyd, 1989, с. 142—145.
- ↑ а б Cole, 1961, с. 123.
- ↑ Holroyd, 1989, с. 259.
- ↑ Cole, 1961, с. 144.
- ↑ Holroyd, 1989, с. 267—268.
- ↑ Holroyd, 1989, с. 318.
- ↑ Smith, 2013, с. 38—42.
- ↑ Holroyd, 1989, с. 319—321.
- ↑ Shaw: Common Sense About the War 1914, с. 12.
- ↑ Ervine, 1956, с. 464.
- ↑ Holroyd, 1989, с. 371—374.
- ↑ Evans, 2003, с. 110.
- ↑ Evans, 2003, с. 112—113.
- ↑ Clare, 2016, с. 176.
- ↑ а б Shaw: "Irish Nonsense About Ireland" 1916.
- ↑ Holroyd, 1989, с. 390—391.
- ↑ а б Holroyd, 1993, с. 60.
- ↑ Bennett, 2010, с. 60.
- ↑ Mackay, 1997, с. 251—254.
- ↑ Mackay, 1997, с. 280.
- ↑ Holroyd, 1993, с. 62.
- ↑ Mackay, 1997, с. 296—297.
- ↑ Holroyd, 1989, с. 384.
- ↑ The Times, 12 November 1920, с. 11.
- ↑ The Times, 19 October 1921, с. 8.
- ↑ Ervine, 1921, с. 11.
- ↑ Shaw, 1934, с. 855, 869, 891, 910—911, and 938.
- ↑ Ervine, 1923, с. 11.
- ↑ The Times, 15 October 1923, с. 11.
- ↑ Rhodes, 1923, с. 8.
- ↑ Gaye, 1967, с. 1357.
- ↑ Drabble et al. 2007 "Back to Methuselah: A Metabiological Pentateuch".
- ↑ Holroyd, 1997, с. 520.
- ↑ The Times, 9 December 1923, с. 8.
- ↑ The Times, 27 March 1924, с. 12.
- ↑ The Nobel Prize in Literature 1925.
- ↑ Quoted in Kamm 1999, с. 74.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 530.
- ↑ а б Holroyd, 1993, с. 128—131.
- ↑ а б Holroyd, 1993, с. 373.
- ↑ Shaw: The League of Nations 1929, с. 6 and 11.
- ↑ Young, 1973, с. 240.
- ↑ Weintraub, 2002, с. 7.
- ↑ Holroyd, 1993, с. 143.
- ↑ Holroyd, 1993, с. 146.
- ↑ а б Shaw et al.: "Social Conditions in Russia", 2 March 1933.
- ↑ Holroyd, 1993, с. 226.
- ↑ Holroyd, 1993, с. 233—234.
- ↑ Weintraub: "GBS and the Despots", 22 August 2011.
- ↑ а б в г Nestruck, 2011.
- ↑ Geduld, 1961, с. 11—12.
- ↑ Holroyd, 1993, с. 421.
- ↑ а б Holroyd, 1993, с. 404.
- ↑ Shepherd, 2002, с. 341.
- ↑ а б Geduld, 1961, с. 15—16.
- ↑ The Manchester Guardian, 2 March 1932, с. 12.
- ↑ а б Laurence, 1985, с. 279—282.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 640—642.
- ↑ Laurence, 1985, с. 288.
- ↑ Laurence, 1985, с. 292.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 668 and 670.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 667.
- ↑ Laurence, 1985, с. 285.
- ↑ Weales, 1969, с. 80.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 715.
- ↑ Pascal, 1971, с. 86.
- ↑ Burton and Chibnall 2013, с. 715.
- ↑ Peters, 1998, с. 257.
- ↑ Holden, 1993, с. 141.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 718 and 724.
- ↑ а б Evans, 1976, с. 360.
- ↑ Gaye, 1967, с. 1391 and 1406.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 698 and 747.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 737.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 737—738.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 738.
- ↑ а б Holroyd, 1997, с. 742—743.
- ↑ Holroyd, 1993, с. 427.
- ↑ а б Holroyd, 1997, с. 744—747.
- ↑ а б Holroyd, 1993, с. 480—481.
- ↑ Geduld, 1961, с. 18.
- ↑ Holroyd, 1993, с. 483.
- ↑ Holroyd, 1993, с. 477.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 768.
- ↑ а б Martin, 2007, с. 484.
- ↑ Broughton, 1946, с. 808.
- ↑ Holroyd, 1993, с. 486—488.
- ↑ а б Holroyd, 1993, с. 508—511.
- ↑ Holroyd, 1993, с. 515.
- ↑ Tyson, 1982, с. 116.
- ↑ а б Shaw, 1934, с. vii—viii.
- ↑ а б Holroyd, 1990, с. 400—405.
- ↑ Powell, 1998, с. 74—78.
- ↑ Evans, 2003, с. 28—30.
- ↑ Evans, 2003, с. 31.
- ↑ Evans, 2003, с. 34—35.
- ↑ Peters, 1998, с. 18.
- ↑ Evans, 2003, с. 38—39.
- ↑ Evans, 2003, с. 41.
- ↑ Shaw, 1934, с. 218, 250 and 297.
- ↑ Innes, 1998, с. xxi.
- ↑ Wikander, 1998, с. 196.
- ↑ Evans, 2003, с. 49.
- ↑ Evans, 2003, с. 46—47.
- ↑ Gaye, 1967, с. 1410.
- ↑ Evans, 2003, с. 62—65.
- ↑ Shaw, 1934, с. 503.
- ↑ Beerbohm, 1962, с. 8.
- ↑ Shaw, 1934, с. 540.
- ↑ Holroyd, 2012.
- ↑ Sharp, 1959, с. 103 and 105.
- ↑ Evans, 2003, с. 80 and 82.
- ↑ Gaye, 1967, с. 1366 and 1466.
- ↑ Evans, 2003, с. 99—101.
- ↑ Evans, 2003, с. 101 and 104.
- ↑ а б Grene 2003 Oxford Encyclopedia of Theatre.
- ↑ а б Dervin, 1975, с. 286.
- ↑ Holroyd, 1993, с. 10.
- ↑ Evans, 2003, с. 106—114.
- ↑ Croall, 2008, с. 166 and 169.
- ↑ Holroyd, 1993, с. 161.
- ↑ Evans, 2003, с. 154.
- ↑ Evans, 2003, с. 163—168.
- ↑ Shaw and Laurence (Vol 3) 1981, с. 805—925.
- ↑ Shaw and Laurence (Vol 2) 1981, с. 898.
- ↑ Shaw and Laurence (Vol 2) 1981, с. 429.
- ↑ Shaw and Laurence (Vol 2) 1981, с. 245—246.
- ↑ Shaw and Laurence (Vol 1) 1981, с. 14.
- ↑ Berst, 1998, с. 71.
- ↑ West, 1952, с. 204.
- ↑ Berst, 1998, с. 56.
- ↑ Berst, 1998, с. 67—68.
- ↑ Evans, 2003, с. 210—211.
- ↑ а б Pierce, 2011, с. 118—119.
- ↑ Cooper, 1953, с. 40.
- ↑ Pierce, 2011, с. 121 and 129.
- ↑ Matthews, 1969, с. 16—17.
- ↑ Pierce, 2011, с. 120—121.
- ↑ Pierce, 2011, с. 127.
- ↑ Pierce, 2011, с. 131.
- ↑ Pierce, 2011, с. 129.
- ↑ а б Holroyd, 1989, с. 132.
- ↑ Hoffsten, 1904, с. 219.
- ↑ Griffith, 1993, с. 228.
- ↑ Holroyd, 1989, с. 361.
- ↑ Wallis, 1991, с. 185.
- ↑ The New York Times, 10 December 1933.
- ↑ Shaw: Everybody's Political What's What 1944, с. 137 and 249.
- ↑ Merriman, 2010, с. 219—220.
- ↑ а б в Life editorial: "All honor to his genius ...", 12 August 1946, с. 26.
- ↑ Shaw: Preface, On the Rocks (Section: "Previous Attempts miss the Point") 1933.
- ↑ Kevles, 1995, с. 86.
- ↑ Searle, 1976, с. 92.
- ↑ Holroyd, 1989, с. 96—97.
- ↑ Griffith, 1993, с. 26.
- ↑ Kent, 2008, с. 278—279.
- ↑ Kent, 2008, с. 291.
- ↑ Wisenthal, 1998, с. 305.
- ↑ Weales, с. 520.
- ↑ Crawford, 1990, с. 148.
- ↑ Holroyd, 1997, с. 94–95 (McNulty), 197–198 (Terry), 534 (Chesterton), 545–547 (Campbell), 604–606 (Tunney), 606–610 (Cockerell and McLachlan), and 833 (Wells).
- ↑ а б в Pharand: Shaw chronology 2015.
- ↑ Crawford, 1988, с. 142—143.
- ↑ Daily Mail, 8 September 2010.
- ↑ Kennedy, The Guardian, 5 July 2011.
- ↑ Holroyd, 1993, с. 367.
- ↑ Hugo, 1999, с. 22—23.
- ↑ Leary, 1971, с. 3—11.
- ↑ Holroyd, 1993, с. 495.
- ↑ Документальний фільм «The Soviet History» режисера Едвінса Шноре
- ↑ Заплющуючи очі. Видатні західні інтелектуали, які не витримали перевірки Голодомором - Історія - Український тиждень, Тиждень.ua. tyzhden.ua. Процитовано 10 вересня 2016.
- ↑ Заплющуючи очі. Видатні західні інтелектуали, які не витримали перевірки Голодомором - Історія - Український тиждень, Тиждень.ua. tyzhden.ua. Процитовано 10 вересня 2016.
- ↑ Baker, Stuart (2002). «Ethics, Economics, and Government». Bernard Shaw's remarkable religion: a faith that fits the facts. Gainesville, Florida: University Press of Florida. pp. 169—170. ISBN 0-8130-2432-3
- ↑ «George Bernard Shaw reopens capital punishment controversy». Paramount British Pictures. 5 March 1931
- ↑ Бернард Шоу на своє весілля пришкандибав на милицях
- ↑ Holroyd, 1990, с. 73.
- ↑ а б в г д е ж и к л LSE Digital Library tracts 1884–91.
- ↑ LSE Digital Library tracts 1919–39.
- ↑ Abebooks
- ↑ Holroyd, 1993, с. 272, 279.
Див. також
Джерела та посилання
 |
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Бернард Шоу |
 |
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: George Bernard Shaw |
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
- Деякі українські переклади творів Бернарда Шоу
- Шоу на ім'я Джі Бі Ес
- Сайт, присвячений письменникові (рос.)
- «Заплющуючи очі. Видатні західні інтелектуали, які не витримали перевірки Голодомором» // «Український тиждень», № 47 (264) 23-29 листопада 2012
Книги
- Adams, Elsie Bonita (1971). Bernard Shaw and the Aesthetes. Columbus: Ohio State University Press. ISBN 978-0-8142-0155-8.
- Adelman, Paul (1996). The Rise of the Labour Party 1880–1945. Abingdon, Oxfordshire: Routledge. ISBN 978-0-582-29210-9.
- Bennett, Richard (2010). The Black and Tans. Barnsley, Yorkshire: Pen & Sword Books. ISBN 978-1-84884-384-4.
- Bentley, Eric (1968). What is Theatre?. New York: Atheneum. OCLC 237869445.
- Berst, Charles (1998). New theatres for old. У Christopher Innes (ред.). The Cambridge Companion to George Bernard Shaw. Cambridge and New York: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-56237-9.
- Bevir, Mark (2011). The Making of British Socialism. Princeton NJ: Princeton University Press. ISBN 978-0-691-15083-3.
- Broad, Charlie Lewis; Broad, Violet M. (1929). Dictionary to the Plays and Novels of Bernard Shaw. New York: Haskell House. OCLC 2410241.
- Burton, Alan; Steve Chibnall (2013). Historical Dictionary of British Cinema. London: Scarecrow Press. ISBN 978-0-8108-8026-9.
- Carr, Pat (1976). Bernard Shaw. New York: Ungar. OCLC 2073986.
- Clare, David (2016). Bernard Shaw's Irish Outlook. Basingstoke, Hampshire: Palgrave Macmillan. ISBN 978-1-349-55433-1.
- Cole, Margaret (1949). Growing up into Revolution. London and New York: Longmans, Green. OCLC 186313752.
- Cole, Margaret (1961). The Story of Fabian Socialism. London: Heinemann. ISBN 978-0-8047-0091-7. OCLC 314706123.
- Conolly, L. W. (2005). Introduction. Bernard Shaw: "Mrs Warren's Profession". Peterborough, Ontario: Broadview Press. ISBN 978-1-55111-627-3.
- Cooper, Duff (1953). Old Men Forget. London: Rupert Hart-Davis. OCLC 5748826.
- Coward, Noël (2004) [1932]. Present Indicative – Autobiography to 1931. London: Methuen. ISBN 978-0-413-77413-2.
- Crawford, Fred D. (1993). Shaw's British Inheritors. У Bertolini, John Anthony (ред.). Shaw and Other Playwrights. University Park: The Pennsylvania State University Press. ISBN 978-0-271-00908-7.
- Croall, Jonathan (2008). Sybil Thorndike. London: Haus. ISBN 978-1-905791-92-7.
- Dervin, Daniel (1975). Bernard Shaw: A Psychological Study. Lewisburg PA: Bucknell University Press. ISBN 978-0-8387-1418-8.
- Dukore, Bernard F. (1992). Shaw and American Drama. Shaw and the Last Hundred Years. University Park: The Pennsylvania State University Press. ISBN 978-0-271-01324-4.
- Ervine, St John (1956). Bernard Shaw: His Life, Work and Friends. London: Constable. OCLC 37129043.
- Drabble, Margaret; Stringer, Jemmy; Hahn, Daniel (2007). "Back to Methuselah: A Metabiological Pentateuch". Oxford: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-921492-1.
{{cite book}}: Проігноровано|work=(довідка) - Evans, Judith (2003). The Politics and Plays of Bernard Shaw. London: McFarland. ISBN 978-0-7864-1323-2.
- Evans, T. F. (1976). George Bernard Shaw: The Critical Heritage. London: Routledge. ISBN 978-0-415-15953-1.
- Feinberg, Leonard (2006). The Satirist. New Brunswick NJ: Transaction Publishers. ISBN 978-1-4128-0562-9.
- Gaye, Freda (ed) (1967). Who's Who in the Theatre (вид. fourteenth). London: Sir Isaac Pitman and Sons. OCLC 5997224.
- Griffith, Gareth (1993). Socialism and Superior Brains: The Political Thought of George Bernard Shaw. London: Routledge. ISBN 978-0-203-21083-3.
- Holden, Anthony (1993). Behind the Oscar: The Secret History of the Academy Awards. New York: Simon & Schuster. ISBN 978-0-671-70129-1.
- Holroyd, Michael (1990). Bernard Shaw, Volume 1: 1856–1898: The Search for Love. London: Penguin. ISBN 978-0-14-012441-5.
- Holroyd, Michael (1989). Bernard Shaw, Volume 2: 1898–1918: The Pursuit of Power. London: Chatto & Windus. ISBN 978-0-7011-3350-4.
- Holroyd, Michael (1993). Bernard Shaw, Volume 3: 1918–1950: The Lure of Fantasy. London: Penguin. ISBN 978-0-14-012443-9.
- Holroyd, Michael (1992). Bernard Shaw, Volume 4: The Last Laugh. London: Chatto & Windus. ISBN 978-0-7011-4583-5.
- Holroyd, Michael (1997). Bernard Shaw: The One-Volume Definitive Edition. London: Chatto & Windus. ISBN 978-0-7011-6279-5.
- Hugo, Leon (1999). Edwardian Shaw: The Writer and his Age. London: Macmillan. ISBN 978-1-349-40737-8.
- Innes, Christopher (1998). Introduction. У Christopher Innes (ред.). The Cambridge Companion to George Bernard Shaw. Cambridge and New York: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-56237-9.
- Kamm, Jürgen (1999). Twentieth-century Theatre and Drama. Trier, Germany: WVT. ISBN 978-3-88476-333-9.
- Kaufmann, R. J. (1965). G. B. Shaw: A Collection of Critical Essays. Englewood Cliffs NJ: Prentice Hall. OCLC 711587.
- Kavanagh, Peter (1950). The Story of the Abbey Theatre: From its Origins in 1899 to the Present. New York: Devin-Adair. OCLC 757711.
- Kevles, Daniel J. (1995). In the Name of Eugenics: Genetics and the Uses of Human Heredity. Cambridge MA: Harvard University Press. ISBN 978-0-520-05763-0.
- Laurence, Dan (1976). Shaw, Books, and Libraries. Austin: University of Texas. ISBN 978-0-87959-022-2.
- McBriar, A. M. (1962). Fabian Socialism and English Politics, 1884–1918. Cambridge: Cambridge University Press. OCLC 266090.
- Mackay, James (1997). Michael Collins: A Life. Edinburgh: Mainstream Publications. ISBN 978-1-85158-949-4.
- Martin, Stanley (2007). George Bernard Shaw. The Order of Merit. London: Taurus. ISBN 978-1-86064-848-9.
- Matthews, John F. (1969). George Bernard Shaw. New York: Columbia University Press. ISBN 978-0-231-03145-5.
- O'Donovan, John (1965). Shaw and the Charlatan Genius. Dublin: Dolman Press and Oxford University Press. OCLC 923954974.
- Pascal, Valerie (1971). The Disciple and his Devil: Gabriel Pascal and Bernard Shaw. London: Michael Joseph. OCLC 740749440.
- Pearce, Joseph (1997). Wisdom and Innocence: A Life of G. K. Chesterton. London: Hodder & Stoughton. ISBN 978-0-340-69434-3.
- Pearson, Hesketh (1964). Bernard Shaw. London: Four Square Books. OCLC 222140216.
- Pelling, Henry (1965). The Origins of the Labour Party. Oxford: Oxford University Press. OCLC 502185.
- Peters, Sally (1996). Bernard Shaw: The Ascent of the Superman. New Haven, CT: Yale University Press. ISBN 978-0-300-06097-3.
- Peters, Sally (1998). Shaw's life: a feminist in spite of himself. У Christopher Innes (ред.). The Cambridge Companion to George Bernard Shaw. Cambridge and New York: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-56237-9.
- Pharand, Michel (2000). Bernard Shaw and the French. Gainesville: University Press of Florida. ISBN 978-0-8130-1828-7.
- Powell, Kerry (1998). New Women, new plays, and Shaw in the 1890s. У Christopher Innes (ред.). The Cambridge Companion to George Bernard Shaw. Cambridge and New York: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-56237-9.
- Preece, Rod (2011). Animal Sensibility and Inclusive Justice in the Age of Bernard Shaw. Vancouver: UBC Press. ISBN 978-0-7748-2109-4.
- Reed, W. H. (1939). Elgar. London: Dent. OCLC 8858707.
- Rollins, Cyril; R. John Witts (1962). The D'Oyly Carte Opera Company in Gilbert and Sullivan Operas: A Record of Productions, 1875–1961. London: Michael Joseph. OCLC 504581419.
- Rosset, Benjamin (1964). Shaw of Dublin: The Formative Years. University Park: Pennsylvania State University Press. OCLC 608833.
- Searle, Geoffrey Russell (1976). Eugenics and Politics in Britain, 1900–1914. Groningen, Netherlands: Noordhoff International. ISBN 978-90-286-0236-6.
- Shepherd, John (2002). George Lansbury. Oxford: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-820164-9.
- Smith, Adrian (2013). The New Statesman: Portrait of a Political Weekly 1913–1931. London: Routledge. ISBN 978-0-7146-4645-9.
- Tyson, Brian (1982). The Story of Shaw's Saint Joan. Montreal: McGill-Queen's Press. ISBN 978-0-7735-8513-3.
- Valency, Maurice (1973). The Cart and the Trumpet: The Plays of George Bernard Shaw. New York: Oxford University Press. OCLC 248056662.
- Wearing, J. P. (1982). The London Stage, 1910–1919: A Calendar of Plays and Players. Metuchen NJ: Scarecrow Press. ISBN 978-0-8108-1596-4.
- Weintraub, Stanley (1982). The Unexpected Shaw. New York: Ungar. ISBN 978-0-8044-2974-0.
- Wikander, Martin (1998). Reinventing the history play. У Christopher Innes (ред.). The Cambridge Companion to George Bernard Shaw. Cambridge and New York: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-56237-9.
- Wisenthal, J. L. (1998). Shaw's plays as music-drama. У Christopher Innes (ред.). The Cambridge Companion to George Bernard Shaw. Cambridge and New York: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-56237-9.
- Yde, Matthew (2013). Bernard Shaw and Totalitarianism: Longing for Utopia. New York: Palgrave Macmillan. ISBN 978-1-137-33020-8.
- Young, Percy (1973). Elgar O.M. London: White Lion. ISBN 978-0-85617-333-2.
Праці Шоу
- Shaw, Bernard (1884). A Manifesto (Fabian Tract No. 2). London: Grant Richards. OCLC 4674581.
- Shaw, Bernard (ed.) (1889). Fabian Essays in Socialism. London: The Fabian Society. OCLC 867941203.
- Shaw, Bernard (1890). What Socialism Is (Fabian Tract No. 13). London: Grant Richards. OCLC 4674562.
- Shaw, Bernard (1900). Fabianism and the Empire. London: Grant Richards. OCLC 2688559.
- Shaw, Bernard (December 1914). Common Sense About the War. Current History of the European War. Т. 1, № 1. The New York Times.
- Shaw, G. Bernard (9 April 1916). Irish Nonsense About Ireland. The New York Times.
- Shaw, Bernard (1929). The League of Nations Fabian Tract No. 226. London: The Fabian Society. OCLC 612985.
- Shaw, Bernard (1934). The Complete Plays of Bernard Shaw. London: Odhams. OCLC 492566054.
- Shaw, Bernard (1944). Everybody's Political What's What. London: Constable. OCLC 892140394.
- Shaw, Bernard (1949). Biographers' Blunders Corrected. Sixteen Self Sketches. London: Constable. OCLC 185519922.
- Shaw, Bernard (1965). Dan Laurence (ред.). Collected Letters, Volume 1: 1874–1897. London: Reinhardt. OCLC 185512253.
- Shaw, Bernard (1969). Stanley Weintraub (ред.). Shaw: An Autobiography, 1856–1898. London: Reinhardt. ISBN 978-0-370-01328-2.
- Shaw, Bernard (1981). Dan Laurence (ред.). Shaw's Music: The Complete Music Criticism of Bernard Shaw, Volume 1 (1876–1890). London: The Bodley Head. ISBN 978-0-370-30247-8.
- Shaw, Bernard (1981). Dan Laurence (ред.). Shaw's Music: The Complete Music Criticism of Bernard Shaw, Volume 2 (1890–1893). London: The Bodley Head. ISBN 978-0-370-30249-2.
- Shaw, Bernard (1981). Dan Laurence (ред.). Shaw's Music: The Complete Music Criticism of Bernard Shaw, Volume 3 (1893–1950). London: The Bodley Head. ISBN 978-0-370-30248-5.
- Shaw, Bernard (1998). Shaw's advice to Irishmen. У Crawford, Fred D. (ред.). Shaw: The Annual of Bernard Shaw Studies, Volume 18. University Park, PA: Pennsylvania State University Press. с. 63—66. ISBN 978-0-271-01779-2. JSTOR 40681536.
- Shaw, Bernard (2003). On the Rocks (ebook). Project Gutenberg Australia. Процитовано 13 February 2016.
Журнали
- Alexander, Doris M. (April 1959). Captain Brant and Captain Brassbound: The Origin of an O'Neill Character. Modern Language Notes. 74 (4): 306—310. JSTOR 3040068.
- Beerbohm, Max (January 1962). Mr Shaw's Profession. The Shaw Review. 5 (1): 5—9. JSTOR 40681959.
(необхідна підписка) - Bosch, Marianne (1984). Mother, Sister, and Wife in The Millionairess. Shaw: the Annual of Bernard Shaw Studies. 4: 113—127. JSTOR 40681122. (необхідна підписка)
- Broughton, Philip S. (July 1946). Book Review: The Crime of Imprisonment. The American Journal of Public Health. 36 (7): 808. doi:10.2105/AJPH.36.7.808-a.
- Crawford, Fred D. (September 1975). Journals to Stella. The Shaw Review. 18 (3): 93—109. JSTOR 40682408. (необхідна підписка)
- Crawford, Fred D. (Spring 1982). Bernard Shaw's Theory of Literary Art. The Journal of General Education. 34 (1): 20.
- Crawford, Fred D. (1988). The Shaw Diaries. Shaw: the Annual of Bernard Shaw Studies. 8: 139—143. JSTOR 40681240. (необхідна підписка)
- Crawford, Fred D. (1990). Ways Pleasant and Unpleasant: Collected Letters Four. Shaw: the Annual of Bernard Shaw Studies. 10: 148—154. JSTOR 40681299. (необхідна підписка)
- Dukore, Bernard та ін. (1994). From Symposium: What May Lie Ahead for Shaw After the First Hundred Years?. Shaw: the Annual of Bernard Shaw Studies. 14: 265—276. JSTOR 40655127. (необхідна підписка)
- Gahan, Peter (2010). Bernard Shaw and the Irish Literary Tradition. Shaw: the Annual of Bernard Shaw Studies. 30: 1—26. doi:10.5325/shaw.30.1.0001. JSTOR 10.5325/shaw.30.1.0001. (необхідна підписка)
- Geduld, H. M. (January 1961). Bernard Shaw and Adolf Hitler. The Shaw Review. 4 (1): 11—20. JSTOR 40682385. (необхідна підписка)
- Hoffsten, Ernest (2 April 1904). The Plays of Bernard Shaw. The Sewanee Review. 12 (2): 217—222. JSTOR 27530625. (необхідна підписка)
- Kent, Brad (Autumn 2008). The Banning of George Bernard Shaw's 'The Adventures of the Black Girl in Her Search for God' and the Decline of the Irish Academy of Letters. Irish University Review. 38 (2): 274—291. JSTOR 40344299. (необхідна підписка)
- Laurence, Dan (ed) (January 1955). The Blanco Posnet Controversy. Shaw Society of America Bulletin: 1—9. JSTOR 40681313. (необхідна підписка)
- Laurence, Dan (1985). 'That Awful Country': Shaw in America. Shaw: the Annual of Bernard Shaw Studies. 5: 279—297. JSTOR 40681161. (необхідна підписка)
- Leary, Daniel J. (November 1971). How Shaw Destroyed his Irish Biographer (PDF). Columbia Library Columns. 21 (2): 3—11.
- Inc, Time (12 August 1946). All Honor to his Genius; But his Message is Irrelevant to our Problems Today. Life: 26.
- Merriman, Victor (2010). Shaw in Contemporary Irish Studies: Passé or Contemptible?. Shaw. 30: 216—235. doi:10.5325/shaw.30.1.0216. JSTOR 10.5325/shaw.30.1.0216. (необхідна підписка)
- Morgan, L. N. (Spring 1951). Bernard Shaw the Playwright. Books Abroad. 25 (2): 100—104. JSTOR 40089890. (необхідна підписка)
- Nothorcot, Arthur (January 1964). A Plea for Bernard Shaw. The Shaw Review. 7 (1): 2—9. JSTOR 40682015. (необхідна підписка)
- Pierce, Robert B. (2011). Bernard Shaw as Shakespeare Critic. Shaw: the Annual of Bernard Shaw Studies. 31 (1): 118—132. doi:10.5325/shaw.31.1.0118. JSTOR 10.5325/shaw.31.1.0118. (необхідна підписка)
- Religion: Creative Revolutionary. Time. 4 December 1950.
- Rodenbeck, John (May 1969). The Irrational Knot: Shaw and The Uses of Ibsen. The Shaw Review. 12 (2). JSTOR 40682171. (необхідна підписка)
- Sharp, William (May 1959). 'Getting Married' New Dramaturgy in Comedy. Educational Theatre Journal. 11 (2): 103—109. JSTOR 3204732. (необхідна підписка)
- Sloan, Gary (Autumn 2004). The Religion of George Bernard Shaw: When is an Atheist?. American Atheist. Процитовано 18 February 2016.
- Wallis, Eric (1991). The Intelligent Woman's Guide: Some Contemporary Opinions. Shaw: the Journal of Bernard Shaw Studies. 11: 185—193. JSTOR 40681331.
- Weales, Gerald. A Hand at Shaw's Curtain. The Hudson Review. 19 (Autumn 1966): 518—522. JSTOR 3849269. (необхідна підписка)
- Weales, Gerald (May 1969). Shaw as Screenwriter. The Shaw Review. 12 (2): 80—82. JSTOR 40682173. (необхідна підписка)
- Weintraub, Stanley (2002). Shaw's Musician: Edward Elgar. Shaw: the Annual of Bernard Shaw Studies. 22: 1—88. (необхідна підписка)
- Weintraub, Stanley (22 August 2011). GBS and the Despots. The Times Literary Supplement. Процитовано 4 February 2016.
- West, E. J. (October 1952). The Critic as Analyst: Bernard Shaw as Example. Educational Theatre Journal. 4 (3): 200—205. JSTOR 3203744. (необхідна підписка)
- Westrup, Sir Jack (January 1966). Shaw and the Charlatan Genius. Music & Letters. 47 (1): 57—58. JSTOR 732134. (необхідна підписка)
Газети
- At the Play: Mr Shaw's Major Barbara. The Observer. 3 December 1905. с. 5. (необхідна підписка)
- Avenue Theatre. The Standard. London. 29 April 1894. с. 2.
- Ervine, St John (23 October 1921). At the Play: Mr Shaw In Despair. The Observer. с. 11. (необхідна підписка)
- Ervine, St John (14 October 1923). At the Play: Back To Methuselah. The Observer. с. 11. (необхідна підписка)
- Heartbreak House. The Times. 19 October 1921. с. 8.
- Heartbreak House in New York. The Times. 12 November 1920. с. 11.
- Holroyd, Michael (7 April 1992). Abuse of Shaw's literary legacy. The Times. с. 1.
- Holroyd, Michael (13 July 2012). Bernard Shaw and his lethally absurd doctor's dilemma. The Guardian.
- Janes, Daniel (20 July 2012). The Shavian Moment. New Statesman.
- Kennedy, Maev (5 July 2011). George Bernard Shaw photographs uncover man behind myth. The Guardian.
- Lawson, Mark (11 July 2012). Timing is everything: how plays find their moments. The Guardian.
- Mr Bernard Shaw's £367,000 Estate. The Times. 24 March 1951. с. 8.
- Mr Shaw's Play. The Times. 15 October 1923. с. 10.
- Mr Shaw's Saint Joan. The Times. 29 December 1923. с. 8.
- Mrs Warren's Profession. The Times. 29 September 1925. с. 12.
- Mrs Pat Campbell Here. The New York Times. 10 October 1914. (необхідна підписка)
- Nestruck, J. Kelly (1 July 2011). Was George Bernard Shaw a Monster?. The Globe and Mail. Niagara-on-the-Lake, Ontario.
- News Report. The New York Times. 10 December 1933. Процитовано 13 February 2016.
- New Theatre. The Times. 27 March 1924. с. 12.
- Osborne, John (23 June 1977). Superman? A look lack in anguish. The Guardian. с. 12. (необхідна підписка)
- Owen, Richard (14 June 2004). Shaw's secret fair lady revealed at last. The Times. с. 3.
- Playwright, Novelist, Critic ... Snapper? George Bernard Shaw's collection of photos go on show for first time. The Daily Mail. 8 September 2010.
- Rhodes, Crompton (16 October 1923). Back To Methuselah at Birmingham. The Manchester Guardian. с. 8. (необхідна підписка)
- Shaw's Pygmalion Has Come to Town. The New York Times. 13 October 1914. с. 11. (необхідна підписка)
- Social Conditions in Russia: Recent Visitor's Tribute. The Manchester Guardian. 2 March 1933. Процитовано 4 February 2016.
- The Avenue Theatre: Arms and the Man. The Observer. 22 April 1894. с. 5. (необхідна підписка)
- The Doctor's Dilemma: Mr Bernard Shaw's New Play. The Manchester Guardian. 21 November 1906. с. 7. (необхідна підписка)
- The Modest Shaw Again. The New York Times. 23 November 1913. с. X6. (необхідна підписка)
- The Drama. The Daily News. 1 April 1895. с. 2.
- Things Theatrical. The Sporting Times. 19 May 1894. с. 3.
- Tomlinson, Philip (10 November 1950). Bernard Shaw: Obituary. The Times Literary Supplement. London. с. 709—710.
- Too True to be Good – Mr G. B. Shaw's New Play – America Sees it First. The Manchester Guardian. 2 March 1932. с. 9. (необхідна підписка)
- Vedrenne-Barker Plays: Famous Partnership Dissolved. The Observer. 8 March 1908. с. 8. (необхідна підписка)
- Waftings from the Wings. Fun. London. 1 May 1894. с. 179.
Онлайн
- Anderson, Robert. Shaw, Bernard. Grove Music Online. Процитовано 1 January 2016.
- Diniejko, Andrzej (September 2013). The Fabian Society in Late Victorian Britain. The Victorian Web. Процитовано 24 January 2016.
- Ervine, St John (1959). Shaw, George Bernard (1856–1950). Dictionary of National Biography Archive. Oxford University Press. Процитовано 30 December 2015. (необхідна підписка або членство в публічній бібліотеці Сполученого Королівства)
- Fabian Tracts: 1884–1901. LSE Digital Library. Процитовано 24 January 2016.
- Grene, Nicholas (2003). Shaw, George Bernard. Oxford Encyclopedia of Theatre and Performance. Oxford University Press. Процитовано 12 February 2016. (необхідна підписка)
- Love Among the Artists. WorldCat. Процитовано 26 January 2016.
- The Nobel Prize in Literature 1925. Nobelprize.org. Nobel Media AB. 2014. Процитовано 27 July 2014.
- Pharand, Michael (2015). A Chronology of Works By and About Bernard Shaw (PDF). Bernard Shaw. Shaw Society. Процитовано 13 February 2016.
- The 79th Academy Awards: 2007. Academy of Motion Picture Arts and Sciences. Процитовано 3 February 2016.
- Weintraub, Stanley (2013). Shaw, George Bernard (1856–1950). Oxford Dictionary of National Biography online edition. Oxford University Press. Процитовано 31 December 2015. (необхідна підписка або членство в публічній бібліотеці Сполученого Королівства)
- Weintraub, Stanley. Shaw Societies: Once and Now. The Shaw Society. Процитовано 18 February 2016.
| |||||||||||||||||
Шаблон:Премія «Оскар» за найкращий адаптований сценарій 1928-1940
 | Цю статтю потрібно повністю переписати відповідно до стандартів якості Вікіпедії. (листопад 2012) |
- Народились 26 липня
- Народились 1856
- Померли 2 листопада
- Померли 1950
- Випускники Королівської академії драматичного мистецтва
- Члени Королівського літературного товариства
- Лейбористи Великої Британії
- Лауреати Нобелівської премії з літератури
- Статті, які потрібно переписати з листопада 2012
- Джордж Бернард Шоу
- Уродженці Дубліна
- Ірландські письменники
- Ірландські драматурги
- Ірландські прозаїки
- Ірландські сатирики
- Англійські письменники
- Англійські драматурги
- Англійські прозаїки
- Англійські сатирики
- Письменники XIX століття
- Письменники XX століття
- Поети XIX століття
- Поети XX століття
- Автори фентезі Ірландії
- Наукові фантасти Ірландії
- Англомовні письменники-фантасти
- Британські наукові фантасти
- Британські автори фентезі
- Вегетаріанці
- Соціалісти
- Ревізіоністи Голодоморів
- Автори відомих щоденників
- Містики
- Люди на марках