Румунія у Другій світовій війні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Румунія
Друга світова війна
Країни Осі (до 1944)
Союзні війська (після 1944)*
Romanian soldiers on eastern front 1941.jpg
Румунська піхота на східному фронті, 1941 рік
Вступ у війну
Дата: 22 червня 1941
Причина: повернення спірних з СРСР територій, створення Великої Румунії
Вихід з війни
Дата: травень 1945
Причина: закінчення Другої світової війни в Європі
Результати
Результат: Румунія увійшла до сфери впливу СРСР
Політичне керівництво
Політичні лідери: Йон Антонеску (до 1944)
Міхай I (після 1944)
Збройні сили
Збройні сили: Станом на 22 червня 1941 року:

Сухопутні війська[1]

  • 3 загальновійськові армії (21 піхотна дивізія і 14 бригад). На озброєнні: артилерія — 3850 од., мінометів — близько 4 тис. од., танків — 236 од.

Військово-повітряні сили[1]

  • 11 аерофлотилій. На озброєнні: 1050 літаків, з них близько 700 бойових: винищувачів — 301, бомбардувальників — 122, інших — 276.

Військово-морські сили[1]

  • Чорноморський флот (2 допоміжні крейсери, 4 ескадрені міноносці, 3 міноносці, підводний човен, 3 канонерські човни, 3 торпедні катери, 13 тральщиків)
  • Дунайська річкова флотилія (7 моніторів, 3 плавучі батареї, 15 бронекатерів, 20 річних катерів і допоміжних суден)
Командувачі:
Битви: Операція «Мюнхен»
Битва за Одесу
Битва за Крим
Сталінградська битва
* після державного перевороту і приходу до влади Міхая I

Королівство Румунія під час Другої світової війни виступило на боці країн Осі. Війна для Румунії розпочалася 22 червня 1941 року, коли її війська разом з німецькими перейшли кордон з СРСР.

Румунські війська брали участь в боях на східному фронті разом із військами союзних їй країн. Румунія окупувала Бессарабію та Північну Буковину, а також так звану Трансністрію — межиріччя Дністра та Південного Бугу. В 1944 році театр воєнних дій перемістився до самої Румунії. Це викликало державний переворот, заколотників підтримав король країни Міхай I. Лідера Румунії Іон Антонеску та його прибічників заарештована, а країна виступила на боці Антигітлерівської коаліції. По завершенню війни 1947 року королівство Румунію проголошено Народною Республікою Румунія.

Зовнішньополітична криза[ред.ред. код]

Бесарабсько-Буковинський похід 1940.Другий Віденський арбітраж. Крайовська угода. Румунія зблизилася із Францією та Великою Британією ще в останні місяці Першої світової війни. Французькі та британські політични діячі вважали її добрим союзником у Південно-Східній Європі. Важливу роль у стосунках цих держав з Румунією відіграв похід румунських військ проти комуністичної Угорщини у 1919 році та бої з більшовиками в Бессарабії та на Дністрі у 1918 році.

Встановлена після світової війни Версальська система міжнародних відносин виявилася недостатньо ефективною. Німеччина, що програла війну, почала відновлюватися та посилювати свою владу в Європі. Це призвело до низки політичних подій, що загострили ситуацію: аншлюс Австрії, введення німецьких військ до Чехії, встановлення лояльних Німеччині режимів у країнах Центральної Європи. Політика Ліги Націй щодо Німеччини виявилася вкрай неефективною. Подібна ситуація складалася і в Азії: Японська імперія анексувала Корею та почала посилювати свій вплив в Китаї. Внаслідок експансії на його території утворено дві нові країни: Менцзян та Маньчжурська держава[2].

Підписання договору між СРСР та Третім рейхом

1 вересня 1939 року, в день, коли розпочалася Друга світова війна, Румунія ще залишалася партнером Франції та Великої Британії. «Дивна війна», що розпочалася 3 вересня, не змінила стосунків Румунії та союзних їй держав у Західній Європі, хоча румунська сторона зберігала нейтралітет.

За декілька днів до початку війни Німеччина та Радянський Союз підписали Пакт Молотова — Ріббентропа, згідно з яким Східна Європа фактично поділялася на сфери інтересів Третього рейху та СРСР. Радянський Союз прагнув отримати Бессарабію, яка з 1918 року знаходилася у складі Румунії. Таким чином навесні 1940 року Румунія опинилася у важкому становищі. З одного боку союзна їй Франція програвала війну Німеччині, з іншого відбувалося загострення ситуації на румунсько-радянському кордоні. Почастішали сутички з використанням зброї, одночасно радянські дипломати декілька разів надсилали ноти до керівництва Румунії з вимогою віддати Бессарабію СРСР. Вже влітку остаточний програш Франції а також загрозлива ситуація щодо Бессарабії призвели до зближення Румунії з Німеччиною. Як здавалося керівникам держави, Адольф Гітлер був здатний захистити Румунію від зовнішньополітичних загроз. Але Німеччина нічим не зарадила румунській стороні, хоча поставляла до країни трофейну польську зброю в обмін на нафту[3].

27 червня радянські війська на кордоні з Румунією приведено до бойової готовності. У відповідь в Румунії оголошено мобілізацію, але вже ввечері 28 червня коронна рада Румунії мирним шляхом віддала Бессарабію та Північну Буковину СРСР. 3 липня Румунія остаточно втратила контроль над цими регіонами, а новий кордон проведено по річкам Прут та Дунай. У Радянському Союзі на цих територіях утворили Молдавську РСР та Аккерманську й Чернівецьку області Української РСР[3].

Територіальні втрати Румунії напередодні Другої світової війни
Romania1941.png

Наступною територіальною втратою для Румунії стала Північна Трансільванія. Її передано до складу Угорщини 30 серпня 1940 року внаслідок Другого Віденьского арбітражу. Ця територія згідно з Трианонською угодою після розпаду Австро-Угорщини знаходилася в складі Румунії з 1918 року. Арбітраж викликав посилення румунсько-угорських протиріч, котрі були використані Німеччиною для посилення свого впливу в Південно-Східній Європі. У випадку якщо в Трансильванії розпочнуться масові заворушення, Німеччина зберігала за собою право ввести свої війська до Румунії. Ф. Гальдер щодо цього писав: «Гітлер обирав […] між двома можливостями: або йти разом з Угорщиною, або дати Румунії гарантії проти Угорщини». Відносини між Угорщиною та Румунією були налагоджені із втручанням до конфлікту Німеччини[4].

7 вересня, за декілька днів після втрати Північної Буковини, Бессарабії та Північної Трансильванії, Румунія втратила Південну Добруджу. Цю територію передано Болгарії згідно з Крайовською угодою. Через великі територіальні втрати Румунія потрапила у залежність від Третього рейху. 23 листопада країна приєдналася до Берлінського пакту, одночасно почались перемовини з керівником Італії Беніто Муссоліні.

Залізна Гвардія. Повстання 1941 року в Румунії[ред.ред. код]

Внаслідок великих територіальних втрат румунський король Кароль II втратив довіру політиків та народу. Ще однією причиною, через яку король втратив популярність, була корупція, що охопила майже всі сфери життя. Цим скористалися націоналістичні та фашистські організації та партії, які бажали відновлення Румунії в кордонах 1939 року, тобто відтворення Великої Румунії. Серед цих організацій найбільшою була «Залізна Гвардія», очолювана Корнеліу Зеля Кодряну.

Поштова марка Румунії з зображенням логотипу «Залізної Гвардії» та написом «допоможіть легіонерам». Гроші, отримані за марки, йшли на розвиток Гвардії[5]

Попередницею «Залізної Гвардії» була LANC (Національна Християнська Ліга), одним з засновників якої був Корнеліу Кодряну. LANC була створена у 1923 році, а вже в 1926 році вона взяла участь в парламентських виборах та отримала 10 місць в парламенті. Хоча партія мала антисемітський настрій, але антисемітизму не було в засадах її програми. У 1927 році Корнеліу Кодряну порвав з LANC, не погодившись з її методами боротьби, та створив власну організацію — Легіон Архангела Міхаїла, що пізніше був перетворений на «Залізну Гвардію». Його Легіон мав популярність на парламентських виборах, з кожними новими виборами легіонери отримували все більше місць у румунському парламенті. На піці популярності організації перемовини з Легіоном розпочав Йон Антонеску[6][5].

Королю не подобалася ситуація, що складалася на користь легіонерів. Він бажав підпорядкувати цю организацію собі, тому 1938 року заборонив Легіон. Після цього по країні прокотилася хвиля арештів та обшуків. У відповідь легіонери заснували партію Totul Pentru Ţara, що вела боротьбу проти короля. Під час кризи Йон Антонеску потрапив під домашній арешт[7], а Корнеліу Кодряну заарештували. На місце керівника «Залізної Гвардії» королем був призначений Хорія Сіма. Хорія цілковито був підкорений Каролю II, а разом з ним і вся «Залізна Гвардія».

На початку вересня 1940 року «Залізна Гвардія» у спробі взяти владу до своїх рук перейшла до активних дій проти короля. Приводом для акцій протесту та мітингів послужили територіальні втрати Румунії та непопулярність Кароля II. 5 вересня Кароль II під тиском легіонерів полишив країну, залишивши престол вакантним. Він направився на потязі до Югославії, по дорозі в Тимішоарі потрапивши у збройну сутичку з легіонерами. 15 вересня сформовано новий уряд. У ньому майже всі місця належали членам «Залізної Гвардії», а Хорія Сима став прем'єром країни. Новий молодий король Міхай I, син Кароля II, не міг керувати країною. Нове фашистське керівництво проголосило Румунію націонал-легіонерською державою та зовнішньополітичний курс країни тримали на Німеччину та Італію.

"Залізна Гвардія" після вересневого перевороту розпочала політику терору. Йон Антонеску намагався завадити цьому, бо терор підривав довіру народу до нової влади[8]. Політика легіонерів призвела до різкого росту цін та економічної нестабільності. Наприкінці осені країною прокотилася хвиля політичних вбивств. В ніч на 26 листопада сталися наймасштабніші вбивства, головним чином їхніми жертвами були політичні та ідеологічні противники Гвардії, що знаходилися в тюрмах. Вбивства відбувалися прямо в камерах, де сиділи ув'язнені. Ця політика легіонерів знайшла підтримку у фашистських лідерів Німеччини[8].

На початку 1941 року політичні вбивства стали неконтрольованими, а 21 січня легіонери наважилися виступити проти Йона Антонеску та керувати Румунією самостійно. Повстання легіонерів розпочалося єврейськими погромами в Бухаресті та найбільших містах Румунії, а потім переросло в масові заворушення та бої з поліцією. Хорія Сима сподівався, що Адольф Гітлер стане на його бік, але офіційний Берлін підтримав Йона Антонеску. 23 січня проти легіонерів кинуто внутрішні війська Румунії, а незабаром всі їхні виступи придушено. Повстання мало важливі наслідки, оскільки «Залізна Гвардія» була розпущена, а єдиним лідером Румунії став Йон Антонеску. Він проголосив себе кондукетором (фюрером) країни та скликав вірний собі уряд.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Вооруженные силы королевства румынии во Второй мировой войне 1939 – 1945 гг.
  2. Jowett, Phillip Rays of The Rising Sun, Armed Forces of Japan’s Asian Allies 1931-45, Volume I: China & Manchuria. — Solihul: Helion & Co. Ltd., 2004. С. 57
  3. а б Репин В. В. Территориальный спор о Бессарабии во взглядах советской и румынской политических элит (1918—1934 гг.) // Ставропольский альманах Российского общества интеллектуальной истории. — Ставрополь: 2004. — № 6 (специальный)
  4. Ф. Гальдер. Военный дневник, Т.2, С. 111—115
  5. а б Дж.Л.Мосс Международный фашизм. — Лондон: 1979. — С. 328—321.
  6. Нэги-Талавэра, Николас М. Зеленые рубашки и другие. — Стэнфорд: 1970. — С. 273.
  7. Нэги-Талавэра, Николас М. Зеленые рубашки и другие. — Стэнфорд: 1970. — С. 174.
  8. а б Нэги-Талавэра, Николас М. Зеленые рубашки и другие. — Стэнфорд: 1970. — С. 315—326.

Посилання[ред.ред. код]