Марчук Євген Кирилович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Євген Кирилович Марчук
Євген Кирилович Марчук

Час на посаді:
25 червня 2003 — 23 вересня 2004
Президент   Леонід Кучма
Прем'єр-міністр   Віктор Янукович
Попередник Володимир Шкідченко
Наступник Олександр Кузьмук

Час на посаді:
6 березня 1995 (до 8 червня, в. о.) — 27 травня 1996
Президент Леонід Кучма
Попередник Віталій Масол
Наступник Павло Лазаренко

Час на посаді:
6 листопада 1991 — 12 липня 1994
Президент Леонід Кравчук
Попередник Микола Голушко
Наступник Валерій Маліков

Народився 28 січня 1941(1941-01-28) (76 років)
Долинівка, Одеська (нині Кіровоградська область), УРСР, СРСР
Громадянство СРСР СРСРУкраїна Україна
Національність українець
Політична партія СДПУ(О), Партія свободи
Дружина Івшина Лариса Олексіївна
Діти сини Тарас і Вадим
Звання UA-OF10-ARMY-GEN-GSB-H(2015).png Генерал армії України
Особистий підпис Підпис Марчук.jpg
Нагороди
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Трудового Червоного Прапора
Іменна вогнепальна зброя

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Україна Народний депутат України
2-го скликання
СДПУ(О) 10 грудня 1995 12 травня 1998
3-го скликання
СДПУ(О) 12 травня 1998 2 березня 2000

Євге́н Кири́лович Марчу́к (нар. 28 січня 1941, Долинівка, Гайворонський район, Одеська (нині Кіровоградська область), УРСР, СРСР) — український державний діяч, 6-й Прем'єр-міністр України (керував урядом: 6 березня 1995 (до 8 червня, в. о.) — 27 травня 1996), генерал армії України, кандидат юридичних наук.

Біографія[ред.ред. код]

Народився 28 січня 1941 р. в с. Долинівка, Гайворонського району Одеської області (нині Кіровоградська область) у селянській родині. У 1963 р. закінчив філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту ім. О. С. Пушкіна за спеціальністю учитель української мови і літератури.

Від 1963 р. працював у Комітеті державної безпеки УРСР: 14 років був на оперативній і 17 років на керівній роботі в системі розвідки та контррозвідки. Пройшов усі службові щаблі КДБ УРСР: від молодшого лейтенанта до генерала. Генерал армії України (звання присвоєно указом Президента України 23 березня 1994 р.).

5 червня 1991 р. на засіданні Верховної Ради УРСР конституційною більшістю (344 голоси — «за») був призначений Державним міністром з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій УРСР.

За поданням Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука 6 листопада 1991 року Є.Марчук конституційною більшістю (307 — «за») Верховної Ради першого демократичного скликання на конкурсній основі був призначений першим Головою Служби безпеки України (1991–1994).

Указом Президента України Л.Кравчука (N 348/94) від 1 липня 1994 року (між першим і другим туром президентських виборів 1994 року) Є.Марчук призначається віце-прем'єр-міністром в Уряді В.Масола, відповідальним за організаційно-правове, фінансове і соціальне забезпечення всієї оборонної і правоохоронної системи держави.

31 жовтня 1994 року Указом Президента Л.Кучми (N 647/94) Є.Марчук призначається Першим віце-прем'єр-міністром України — Головою Координаційного комітету при Президентові України по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю.

У зв'язку із тим, що Прем'є-міністр В.Масол подав у відставку з посади керівника Уряду, Президент Л.Кучма указом від 3 березня 1995 року (N 166/95) призначив Є.Марчука виконувачем обов'язків Прем'єр-міністра.

Під час підписання Конституційного договору між президентом і парламентом (08.06.1995. № 1к/95-ВР) Указом Президента Л.Кучми (N 433/95) Перший віце-прем'єр-міністр Є.Марчук призначений Прем'єр-міністром України.

Згідно із тодішнім законодавством, Є.Марчук, будучи державним службовцем, мав право балотуватися до Верховної Ради України. У грудні 1995 р. на довиборах до Верховної Ради по Миргородському виборчому округу (№ 324) був обраний народним депутатом у першому турі (його підтримали 83,71% виборців при шести претендентах). У парламенті був обраний до Комітету з питань оборони і державної безпеки, а у жовтні 1996 року очолив фракцію «Соціально-ринковий вибір».

Розбіжності у поглядах із президентом і його оточенням на подальший розвиток держави все більше давалися взнаки і Президент Л.Кучма своїм Указом від 27 травня 1996 року (N 378/96) увільнив Є.Марчука «з посади Прем'єр-міністра України у зв'язку з виконанням ним функцій і повноважень народного депутата України на постійній основі». Пояснення Адміністрацією Президента Л.Кучми такого рішення в публічному дискурсі набуло фольклорного виразу: «за створення власного політичного іміджу».[1]

У березні 1998 року на чергових виборах до Верховної Ради України, не вступаючи у члени партії СДПУ(о), увійшов під другим номером до першої п'ятірки її списку, очолюваного президентом України Л.Кравчуком (1991–1994). Ставши народним депутатом, був обраний керівником фракції СДПУ(О) (04.-12.1998), а згодом очолив Комітет з питань соціальної політики та праці (07.1998-02.2000). Через те, що СДПУ(о) прийняла рішення підтримати Л.Кучму на президентських виборах 1999 року, Є.Марчук у грудні 1998 р. склав із себе повноваження керівника фракції цієї партії в парламенті, а невдовзі взагалі вийшов з її складу і приєднався до депутатської групи «Незалежні» (05.1999-03.2000)..

Євген Марчук, маючи відповідну підготовку і цілісну систему поглядів на подальший розвиток держави і суспільства, заявив про участь у президентських виборах 1999 р. Його підтримали партії Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Конгрес українських націоналістів, Партія «Соціал-демократичний союз», Українська республіканська партія, Українська селянська демократична партія, Християнсько-народний союз, низка регіональних організацій Всеукраїнської партії трудящих, які створили Всеукраїнське громадське об'єднання «У XXI сторіччя — з Євгеном Марчуком».

Попри шалену дискредитаційну кампанію з боку діючої влади і технічних кандидатів у президенти, Є.Марчук у першому турі набрав 2 138 356 голосів (8,13%), посівши 5 місце з 13 претендентів.

Президент Л.Кучма, прагнучи гарантувати свою перемогу у другому турі, для чого була необхідною підтримка електорату Є.Марчука, запропонував йому обійняти посаду Секретаря Ради національної безпеки і оборони України (РНБОУ). Тоді в політичних колах з‘явилася думка, що таким чином Кучма повторить щодо Марчука російський так званий «варіант Лебедя» — призначення президентом РФ Б.Єльциним секретарем Ради Безпеки РФ популярного генерала О.Лебедя, в період між першим і другим туром президентських виборів, і швидке зняття його з посади невдовзі після перемоги Єльцина на виборах. Щодо цього у Є.Марчука був вагомий запобіжник: рішення про згоду на пропозицію президента приймалося на спільному із ним засіданні представників політичних партій, які підтримували його як кандидата в президенти. В той же час згода Є.Марчука обійняти посаду Секретаря РНБО базувалася на взаємних домовленостями із Л.Кучмою щодо надання йому можливості здійснити на цій посаді перш за все заходи по боротьбі з організованою злочинністю, що було одним з ключових положень його виборчої програми. Указом Президента Л.Кучми від 10 листопада 1999 року (N 1453/99) Є.Марчук був призначений Секретарем Ради національної безпеки і оборони України.

З червня 2003 р. по вересень 2004 р. — Міністр оборони України.

19 травня 2008 призначений радником (поза штатом) президента Ющенка[2]

10 грудня 2014 року очолив Міжнародний секретаріат з безпеки та цивільної співпраці між Україною та НАТО[3]. За словами Валентина Наливайченка, Євген Марчук представлятиме і координуватиме всю діяльність міжнародної співпраці в питаннях безпеки у форматі Україна-НАТО, Україна-ЄС.

Відзнаки та нагороди[ред.ред. код]

Кандидат юридичних наук.

Володіє українською, російською, англійською та німецькою мовами.

Публікації[ред.ред. код]

Україні буде складно аргументувати введення миротворців ООН: потрібно визнати або війну з РФ, або громадянський конфлікт // ГОРДОН, blog, 25 серпня 2017 16.37

Виноски[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Л. В. Губерський. Марчук Євген Кирилович // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
  • В. Головко. Марчук Євген Кирилович // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.428 ISBN 978-966-611-818-2

Посилання[ред.ред. код]

Попередник: Міністри оборони України
25 червня 200323 вересня 2004
Наступник:
Шкідченко Володимир Петрович
12 листопада 200125 червня 2003
Кузьмук Олександр Іванович
24 вересня 20043 лютого 2005
Попередник: 1-й Голова Служби безпеки України
6 листопада 199112 липня 1994
Наступник:
Голушко Микола Михайлович
Маліков Валерій Васильович
Попередник: Прем'єр-міністр України
6 березня 199527 травня 1996
Наступник:
Масол Віталій Андрійович
Лазаренко Павло Іванович
Попередник: Секретар Ради національної безпеки і оборони України
10 листопада 199925 червня 2003
Наступник:
Горбулін Володимир Павлович
Радченко Володимир Іванович