Українофобія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до: навігація, пошук

Українофо́бія (антиукраїнізм) — ірраціональна і злісна ворожість до українців як народу, їх культури, мови, або до України, як держави. Українофобія є різновидом ксенофобії — ненависті до незнайомого чи чужого і спостерігається серед народів, які жили в контакті з українцями в колишньому СРСР чи інших місцях. Ненависть до українців проявляється у різних формах: у використанні образливих етнонімів, у стереотипному приписуванні цілому народові окремих, негативних рис та навіть у запереченні українцям права на саме існування, як окремого етносу. Як явище, українофобія також використовуються певними силами, які цілеспрямовано розпалюють ненависть до українців, як засіб досягнення своїх політичних цілей, загарбницьких та імперських амбіцій.

Українофобія — явище не нове. Роберт Конквест у роботі «Жнива скоробти» (1987) про голод в СРСР початку 1930-х років, відмічає що ще радянський дисидент академік Андрій Сахаров писав про українофобію Сталіна.[1]

Зміст

[ред.] Побутова українофобія

Приклад побутової українофобії та використання глузливих етнонімів по відношенню до українців.

Побутова українофобія є таким же проявом ксенофобії, як і інші прояви немотивованого страху чи ненависті стосовно чужинців чи чужорідних, незнайомих явищ, як і інші форми расизму. Ксенофобія у такій формі притаманна, як правило, але не виключно, малоосвіченим, малокультурним прошаркам населення і обумовлена передусім невіглаством, або специфічними стереотипами окремих культур. Така українофобія має прояви, як правило, у зневажливому або відверто ворожому ставленні до українців у тих регіонах, де вони контактують з представниками інших народів.

Побутова українофобія проявляється перш за все у використанні образливих етнонімів та зневажливих прізвиськ, у глузливому ставленні до української культури, мови, традицій, тощо.[2] Використання зневажливих і евфемістичних позначень для українців є найбільш поширеним серед народів, з якими українці мали довшу історію спільного проживання. На побутовому рівні по відношенню до українців, наприклад на теренах колишнього СРСР та Росії найбільше використовується така презирлива назва, як «хохли» [3]. В деяких регіонах така зневажлива назва поширена навіть більше ніж нормативна назва українців. Наприклад, в Росії використання зневажливих етнонімів по відношенню до українців поширено навіть в друкованій пресі, кіно та на телебаченні, що викликає занепокоєння українців Росії: [4].

«Новосибірськ, 29 січня 2006 р. національно-культурна автономія українців міста Новосибірська (НКАУ) розповсюдила заяву з пропозицією провести в Росії і на Україні кампанію суспільного осуду журналістів, які розпалюють в ЗМІ національну ворожнечу і ненависть. НКАУ м. Новосибірська вважає, що зміст і публікація нижче перерахованих творів в ЗМІ РФ найбільш принижує національну і людську гідність етнічних українців, що проживають в Російській Федерації. На першому місці статті головного редактора групи ділових журналів «ІД Родіонова» Георгія Бовта («Війна з хохлами» від 16.01.2006 і «Хохли як двигун прогресу» від 18.04.2005), опубліковані на www.gazeta.ru. На другому місці спецпроект РІА «Новий Регіон» від 18.01.2006 (генеральний директор проекту Олександр Щетінін, головний редактор Юлія Шатова) «Що сибірякові дарма, для хохла – смерть», розміщений на www.nr2.ru. На третьому місці стаття тележурналіста Михайла Леонтьева («Україна – наша країна, і там повинні бути наші політичні сили» від 13.01.06), опублікована на www.km.ru.» [5]

Сюди ж відноситься уявлення про українців, як «молодших братів», що живуть коштом інших, приписування цілому народові окремих негативних ознак, таких як жадібність, підступність та інші [6][7]. Побутова українофобія також проявляється у зловтісі з приводу кризи української політики чи економіки, з приводу програшу українців у футболі [8].

 Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ.
Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

[ред.] Концептуальна українофобія

«Зречення російського імені», вигаданність та штучність України і українців — основний лейтмотив концептуальної українофобії [9].

На відміну від побутової, концептуальна українофобія не обмежена класовими, становими рамками чи рівнем культури. Вона частіше являє собою досить складну систему уявлень про Україну, українців, українську мову і культуру, як ворожий конспіративний проект, як вигадане, або штучне явище спрямоване проти інших [10]. Такий тип українофобії найбільше поширений у Росії, де під впливом націоналізму ідеї вигаданості та неприродності України набирають дедалі більшої популярності. Деякі політики в Росії розглядають Україну, як частину Росії і заперечують саме існування українського народу, як окремого етносу:

«Вже сьогодні нам необхідно зайняти жорстку позицію, що південноросійські, малоруські землі – невіддільна частина російської держави, що немає ні «українського» народу, ні «української» мови, що все це ідеологічні фантоми.»[11].

Корені концептуальної українофобії спостерігаються ще з часів Російської імперії, коли прагнення українців користуватися власною мовою, чи самим вирішувати свій державний устрій розглядалося, як сепаратизм і змова ворогів Росії. В цьому світлі перевага віддавалася архаїчній назві України — Малоросія, а українська мова сприймалася тільки як малоросійський діалект, або як вигадана і штучна мова, спеціально створена для руйнування Росії [10]. З цієї причини Російська імперія за ініціативи місцевих поборників імперії запроваджувала цілу низку дискримінаційних законів проти української мови (Валуєвський циркуляр, Емський указ) і намагалася таким чином зупинити ріст національної свідомості українців [12].

Відомими ідеологами концептуальної українофобії були Василь Віталійович Шульгін, який окрім антисемітських творів, ще написав у 1939 р. українофобську монографію «Українствующіе і ми», та Микола Іванович Ульянов, який висловлював такі ж ідеї в праці «Походження українського сепаратизму» (1966) [13][14]. Обидва автори не тільки відмовляють Україні та українцям в праві на існування, але й називають Україну та українців вигадкою Польщі та Австрії [14]. Ці українофобські твори не тільки передруковуються зараз у Росії, але й доповнюються новими доробками антиукраїнських теорій, де тепер на відміну від попередніх тверджень, «творцями» України проголошуються не конкретні держави, а увесь Захід:

Створення на межі з Росією, з території Росії, на базі етнічних росіян, «наряджених» в «українців», «незалежної» русофобської держави — це Великий Антиросійський Проект, розроблений і проведений Заходом [15].

[ред.] Українофобія в регіонах світу

[ред.] Українофобія в Росії

Значне поширення українофобії та насаджування ненависті до України і українців спостерігається у Росії [16]. На систематичну українофобію у цій країні звертають увагу численні заяви українських громад РФ, які навіть характеризують українофобію, як державну політику Російської Федерації [17][18][19].

Українофобські заяви в цій країні лунають від різних впливових осіб держави і навіть від представників законодавчої влади, як наприклад від заступника спікера Державної Думи (парламенту) Росії — Володимира Жириновського:

Ніякої України немає, а в Києві, як і в Мінську, має сидіти російський губернатор". (...) Дійсними кордонами Росії є ті, які були у вересні 1917 року (...) Усіх вас ми відправимо до Сибіру, вас не будуть розстрілювати. Українці потрібні як замерзлі музейні експонати [20].

Поважні, відомі, а іноді і впливові представники Росії, такі як мер Москви Лужков були неодноразово звинувачені у розпалюванні ненависті [21]. Деякі з них були визнані персонами нон-ґрата в Україні і їм був заборонений в'їзд до країни [20]. Численні приватні особи та організації РФ втручаються у внутрішні справи України і насаджують ненависть до України. Представник і засновник Євразійського руху, Олександр Дуґін не приховує свого ворожого ставлення до самої ідеї існування України:

Україна як самостійна держава являє собою велику небезпеку для всієї Євразії [22].

Окрім концептуальної українофобії, яка набула великого поширення в багатьох сферах російського суспільства, уряд країни не робить відчутних заходів для боротьби з побутовою українофобією і проявами ксенофобії по відношенню до українців в Росії [4]. Занепокоєння багатьох викликає часте і безкарне використання образливих етнонімів по відношенню до українців не тільки у повсякденному житті, але в пресі і кіно [4]. Українофобські вислови і стереотипи в таких фільмах, як «Брат-2», «72 метри» та інші, не отримали відповідної критичної реакції від органів державної влади Росії [23].

Представники українських організацій звертають увагу на переслідування українців, українських установ та членів української громади в Росії: в Москві націоналістичні організації проводили активну кампанію проти бібліотеки української літератури і домоглися її закриття, вбивства декількох активістів української громади досі не були розкриті, проти інших членів громади вчинені замахи [24] [25] [26] [27] [28] [29].

[ред.] Українофобія в Україні

В великій мірі упереджене ставлення до української держави та українців в Україні наслідує українофобські настрої в Росії і в багатьох випадках місцеві представники антиукраїнських рухів сповідують ті ж імперські ідеї, що і споріднені організації в Росії [30]. Одним з яскравих прикладів експорту українофобії в Україну є Євразійська Спілка Молоді — радикальна молодіжна організація, спонсорована Євразійським рухом Олександра Дугіна [31]. Ця організація не тільки не приховує своєї ненависті до України, але й звинувачується в організації нападів на державні і приватні організації України та закликає до порушення територіальної цілосності країни [32][33][34]. В жовтні 2007 р. Євразійська Спілка Молоді взяла відповідальність за акт вандалізму, внаслідок чого був знищений Герб України на вершині гори Говерла [35]. В деяких регіонах України рішенням суду діяльність цієї організації була заборонена [36]. Показовим фактом розповсюдження українофобії в Україні є приналежність таких українських політиків, як Наталія Вітренко та Дмитро Корчинський до Вищої Ради Міжнародного Євразійського Руху — організації, яку звинувачують не тільки у відвертій українофобії, але й у розповсюджені расизму [37]. Комуністична партія України не тільки не засуджує прояви українофобії, але й розповсюджує українофобський твір Василя Шульгіна «Українствующіе і ми» на своїй інтернетній сторінці [38].

В Україні існують також залишки минулої зневаги і упередженості до української мови і культури. Такі українофобські настрої знайшли своє втілення в ланах представників окремих політичних партій України. Так член Партії Регіонів та депутат Донецької міської ради Микола Левченко викликав хвилю невдоволення громадськості та навіть членів власної партії своїми принизливими коментарями про українську мову та літературу [39][40].

Під впливом певних політичних рухів Росії спостерігається поширення українофобії в Криму [41]. В цьому регіоні України, навіть у парламенті автономії з вуст віце спікера та головного редактора «Кримської правди» Михаїла Бахарєва лунають українофобські тези і ідеї майже в повній гармонії з висловлюваннями російських українофобів:

Немає такої української мови. Це мова черні... Це мова, яку штучно придумали Шевченко й інші авантюристи. Я вам скажу більше - немає і такої нації «українці», як і немає ніякого майбутнього у Української держави. Ми просто зобов'язані поставити заслін українізації... [42].

Також місцеві українські організації півострова звертають увагу на посилення українофобських настроїв та нехтування правами етнічних українців у цьому регіоні [43]. Члени громади вказують на те, що українську мову фактично вилучили з користування попри положення Конституції і незважаючи на це, на півострові продовжуються спекуляції про утиски російської мови [44]. Іншим українофобським заходом в Криму також вважають «музей української окупації Криму», який відкрили проросійські організації кримської автономії [41].

За часів УРСР в великих урбанізованих містах, особливо в робочих районах на хвилі поширеної побутової українофобії відбувалися спонтанно-організовані масові зіткнення між російськомовною молоддю і переважно україномовними мешканцями гуртожитків і прикордонних до цих районів селищ. Наприклад у 1980-х роках на заході Київа в масових сутичках приймали одночасно сотні молодих людей, очолюваних подекуди кримінальними елементами. Основною ознакою за якою молодики визначали супротивника була українська мова.

[ред.] Українофобія в Польщі

Історія відносин польського та українського народів має багато неприємних і болісних сторінок — починаючи від визвольної війни Богдана Хмельницького і закінчуючи взаємною ненавистю і злочинами один проти одного під час Другої Світової Війни. Українці згадують з жалем такі антиукраїнські події, як «Пацифікацію» та «Операцію Вісла» так само, як поляки згадують з біллю вбивства мирного населення у Волині. Однак, з обох боків були вжиті дійові заходи для примирення обох народів, які мали б бути зразком добросусідських відносин [45][46].

Незважаючи на цей позитив у польсько-українських відносинах, деякі спостерігачі звертають увагу на намагання декотрих осіб у Польщі продовжувати спекулювати на складному минулому народів і загострювати увагу тільки на негативі. Занепокоєння викликає організація виставок про злочини українців, встановлення пам'ятників, які сприятимуть тільки розпаленню ненависті між народами [47]. Злочини під час війни та після неї, нажаль, відбувалися з обох боків, але надмірна увага на дії тільки українців викликає незадоволення українців як у Польщі, так і в Україні [48]. В Україні такі дії польської сторони кваліфікуються як розпалювання українофобії і ворожнечі між народами і руйнують той позитив у відносинах, що був досягнутий останніми роками [49].

Деякі українські організації Польщі також висловлюють занепокоєння в зв'язку з хвилею анти-українських акцій під час проведення фестивалю української культури в польському місті Перемишлі влітку 1995 року. Під час проведення фестивалю були не тільки числені погрози проти учасників, але й акти вандалізму, анти-українські написи та плакати, був вчинений підпал офісу Українців Польщі [50]. В деяких місцях країни анти-українські напади, акти вандалізму набувають організованого характеру і спрямовані передусім на центри української культури, школи, церкви, пам'ятники [51].

[ред.] Єврейська українофобія

Український і єврейський народи мали досить складну історію стосунків протягом багатьох сторіч. Такі події української історії, як визвольна війна Богдана Хмельницького, становлення Української Народної Республіки та Друга світова війна ознаменувалися також трагічними подіями, погромами та винищенням євреїв в Україні. Разом з негативом у відносинах між двома народами існував і існує безліч прикладів добросусідства і взаємодопомоги [52]. Україна займала трете місце в світі за чисельністю еврейського населення. Роками всередині єврейських громад України та й зовні, будувався і плекався міф про українців, як природжених погромщиків та вбивць [52]. У відповідь, серед радикальних кіл України поширювалися теорії єврейської змови, вини усіх євреїв у террорі більшовизму, Голодоморі, тощо [53]. Низка спостерігачів відмічає войовничо українофобську риторику деяких авторів, які фактично ототожнюють українців з антисемітизмом, надмірно зосереджуються тільки на злочинах, перебільшують вину українців та ігнорують позитив в україно-єврейських стосунках [54]. Розпалювання українофобії сягнуло такого рівня, що для створення негативного образу українця-погромщика стали використовувати різні нечесні методи, в тому числі, навіть сфальсифіковані матеріали [55].

Одним з прикладів спекуляції на темі «природної злочинності та антисемітизму» українців став сегмент телепрограми компанії CBS «60 хвилин» під назвою «Потворне обличчя свободи» (англ. The Ugly Face of Freedom). Ця дванадцятихвилинна програма перекручувала факти та події в Західній Україні під час Другої Світової війни і звинувачувала гуртом усіх українців у злочинах декількох осіб. Ця програма була розцінена як провокація, оскільки трансляція цього скандального сюжету 23 жовтня 1994 р. була приурочена спеціально до візиту президента України Леоніда Кучми до США [56]. Основною критикою програми було розпалювання ненависті до українців на основі неправдивих і відверто вигаданих фактів про події на Західній Україні під час Другої Світової війни [57]. Низка американських, єврейських і українських оглядачів висловили своє занепокоєння з приводу розпалювання ненависті до українців [58]. Канадська компанія, яка транслювала цю програму вибачилася перед глядачами за упередженість цієї програми [59]. Від імені декількох українських організацій були направлені скарги в регулюючі державні установи [60][61].

Спотворені уявлення про українців продовжують поширюватися не тільки в Ізраїлі, але й в США. Іншим прикладом такого вкоріненого негативного стереотипу про злочинців-українців в єврейській громаді була стаття Данієля Мендельсона в газеті Нью-Йорк Таймс 14 липня 2002 року, де автор повторює ті ж самі стереотипи про українців-злодіїв «гірших за поляків та німців», і висловлює подив, що вони не співпали з приємним досвідом від відвідин міста в Україні, де жив його дядько [62][63]. Менш відверто і більш завуальовано розкрита тема антисемітизму в Україні у фільмі «Все освітлено» (англ. Everything is illuminated), що вийшов на екрани 2005 року [64].

Створення негативного образу українця і насаджування українофобії призвело до того, що за свідченнями деяких спостерігачів, молоде покоління ізраїльтян та євреїв загалом, мають увлення про українців майже виключно, як про злочинців і колаборантів, незважаючи на внесок українців в розгром нацизму під час Другої Світової війни та рятування багатьох євреїв мирним населенням [65]. Понад 4000 громадян України (1/5 від загальної кількості), які ризикуючи своїм життям рятували євреїв були проголошені Преведниками світу [66]. Загально відомим є внесок митрополита Андрея Шептицького в рятування тисяч євреїв, в Ізраїлі поширюються вимоги причислити його до списку Праведників також [67].

[ред.] Українофобія в Канаді

Як і в інших країнах, де мешкає значна українська громада, українці Канади теж стикаються з проявами нетерпимості та ксенофобії по відношенню до своїх членів. Найбільшого розголосу в Канаді набув скандал навколо кандидата від Ліберальної Партії Канади — Майкла Ігнатьєва [68][69]. У своїй книзі «Кров і приналежність» (англ. Blood and Belonging) цей нащадок російських емігрантів, автор та викладач, який провів більшість життя поза Канадою, охарактеризував своє відношення до українців наступним чином:

Українська незалежність асоціюється в мене з селянськими вишиванками, гугнявими звуками народних інструментів, фальшивими козаками в шароварах і чоботах, злісними антисемітами. Причиною того, що мені складно сприймати по-поважному Україну, лежить значно глибше, ніж моя проста звичка запідозрювати в усьому націоналізм. У глибині моєї душі, я, як сказали б українці, є великоросом і маю ще залишки старої російської зневаги до цих «малоросів». Українці зараз мають державу. Але чи насправді вони є нацією? [70]

На момент висування цього кандидата від міста Торонто відбувся гучний протест громадськості проти номінації кандидата з українофобськими висловами на місце в парламенті країни [71]. Іншою критикою була дуже швидка та недемократична номінація від Ліберальної Партії, яка не враховувала таке контроверсійне минуле кандидата, а також ставлення місцевої громади до нього [72].

[ред.] Реакція на українофобію

Упереджене і злісне відношення до українців, їхньої культури і мови має певну реакцію і в деяких випадках призводить до відповідного посилення ксенофобських настроїв серед українського населення [21]. Так як і серед інших народів, упередженість і ненависть іноді породжують ненависть та упередженість у відповідь [21]. Однак в Україні одним з оригінальних і нових проявів спротиву шовінізму і українофобії є використання гумору і інтернету у боротьбі з цими явищами. Чи не найоригінальнішим засобом боротьби з українофобією є висміювання великодержавних стереотипів і ідей в спільноті Живого Журналу «Фофуддя» [73]. Останнім часом феномен фофудді набирає дедалі більшої популярності й поза інтернетною спільнотою, оскільки багато вбачають в ньому дійовий засіб протидії упередженості й ненависті.

[ред.] Примітки

  1. ↑ Robert Conquest, «The Harvest of Sorrow: Soviet Collectivization and the Terror-Famine», Oxford University Press, (1987), ISBN 0195051807, стор. 211. Український переклад
  2. ↑ Светлана Рябошапка. Украинский язык. Личный счет. 04.04.2007
  3. ↑ Андрей Моченов, Сергей Никулин. "Хохлы", "пиндосы", "чухонцы" и прочие "бусурмане" в Рунете и российской прессе. 28.06.2006.
  4. ↑ а б в Заява національно культурної автономії українців Новосибірську
  5. ↑ Сибирские украинцы обвинили российских журналистов в шовинизме и начали «кампанию общественного порицания»
  6. ↑ Граф Шувалов, 2004. Привет, Украина (Апельсиновая песня)
  7. ↑ Прощавай, Росія! УП. Дмитрий Белянский. 08.11.2006
  8. ↑ Почему русские желают украинцам проиграть ЧМ-06? «Фраза» 16.06.06
  9. ↑ Отрекаясь от русского имени Сергей Родин. «KM.ru», 22.11.2006.
  10. ↑ а б Андрій М. Окара. Українофобія як гностична проблема.
  11. ↑ Михайло Смолін. Преодоление «украинства» и общерусское единство.
  12. ↑ Эмский Указ как зеркало украинской политики России. Зеркало недели
  13. ↑ Василий Витальевич Шульгин Иван Кривушин. Кругосвет.
  14. ↑ а б Происхождение украинского сепаратизма Василий Витальевич Шульгин. Lib.ru
  15. ↑ Украинская «Матрица». Перезагрузка. Часть 1 Алексей Орлов. KM.ru
  16. ↑ Українофобія як державна політика. Олійник Олександр. Хайвей. 20 червня 2006.
  17. ↑ Вимагаємо захистити громадян Російської Федерації - українців від націонал-шовіністичного розгулу, що набирає силу в країні. Звернення республіканського національно-культурного центру українців Башкортостану. 31.12.06
  18. ↑ Пресс-релиз УНКА (Украинской национально-культурной автономии) Новосибирской области для СМИ РФ и г. Кобза. 13.06.01
  19. ↑ Открытое письмо Комиссару национальных меншинств ОБСЕ господину Максу Ван дер СтулуПредседатель Уральской ассоциации украинцев, профессор С. Г. Паняк. 30.09.00
  20. ↑ а б Чому Жириновський та Затулін не зможуть "помити ноги" в Чорному морі? На українському березі Оксана Коваленко, УП. 08.06.2006.
  21. ↑ а б в Старые исторические обиды не могут в дальнейшем служить компасом в российско-украинских отношениях. Андрей Окара. Независимая Газета. 27 июня 2001 г.
  22. ↑ Україна в російських геополітичних концепціях П.О.Кір'яков, К.Є.Лускалова, В.І.Литвиненко
  23. ↑ Хотиненко як краще… Олег Кудрін. Народний оглядач. 2.03.2004
  24. ↑ Акція проти Бібліотеки української літератури в Москві Об'єднання українців Росії «Кобза». 11.12.06
  25. ↑ Українців Росії вбивають. Об'єднання українців Росії «Кобза». 06.01.07
  26. ↑ Пам’яті Володимира Побурінного Об'єднання українців Росії «Кобза» 26.12.06
  27. ↑ Пам’яті Анатолія Криля Об'єднання українців Росії «Кобза» 26.12.06
  28. ↑ Як пішов у вічність Володимир Сенишин Об'єднання українців Росії «Кобза» 30.12.06
  29. ↑ Пам’яті Володимира Сенишина Об'єднання українців Росії «Кобза» 26.12.06
  30. ↑ Заборона влади не зупинила російських націоналістів. BBC Ukrainian. 04 листопада 2006 p
  31. ↑ Нова українська опричнина, або Що спільного між «Порою», неоєвразійцями, Іваном Грозним та Юлією Тимошенко? Андрій Окара. Дзеркало тижня. № 9 (537) 12 — 18 березня 2005
  32. ↑ Євразійська молодь проти України. Радіо Свобода. Володимир Притула. 30 листопада 2006
  33. ↑ При штурмі СБУ в Києві арештовано 10 активістів ЄСМ РБК-Україна. 14.06.2006
  34. ↑ Радикальные русские маргиналы хотят разделить Украину по Сталину Украинская правда. 18.07.2006
  35. ↑ http://www.korrespondent.net/main/212658/ Евразийский Союз Молодежи уничтожил Герб Украины на вершине Говерлы
  36. ↑ Харьковский суд запретил деятельность Евразийского союза молодежи. STATUS QUO 20.03.2007
  37. ↑ У полоні чотирьох імперій, або Про корені расизму в Росії і про небезпеку його сходів на Сході й Півдні України Валерій Говгаленко. Дзеркало тижня. № 30 (609) 5 — 19 серпня 2006
  38. ↑ Василий Витальевич Шульгин. "Украинствующие и мы" Кременчугский городской комитет Коммунистической партии Украины
  39. ↑ Секретар Донецької міськради Левченко – про мову, Шевченка і сифіліс. Антон Зікора. УНІАН 02.03.2007
  40. ↑ Анна Герман вважає провокаційною заяву Миколи Левченка щодо української мови. Гомін України. March 08, 2007
  41. ↑ а б Рефреймінг наміру № 10 (639) Валентина Самар. Дзеркало тижня. 17 — 23 березня 2007
  42. ↑ «Объявить Крым зоной интеллектуального бедствия...» Николай Семена. Зеркало недели. № 40 (157) 4 — 10 октября 1997
  43. ↑ Заява української громадськості Севастополя «Протестуємо проти українофобії міської влади» Українське життя в Севастополі. 3 березня 2007 р.
  44. ↑ У Севастополі російську мову проголошують офіційною? Українська правда. 04.03.2007
  45. ↑ Звернення Президента України Віктора Ющенка до депутатів Львівської міської ради Прес-служба Президента України Віктора Ющенка. 14 червня 2005
  46. ↑ Примирення українського та польського народів Голос Америки.11/07/2003
  47. ↑ Дерево розбрату Львівська газета. 02.03.2007
  48. ↑ Звернення до Польщі з приводу антиукраїнських провокації ЛМО ВО «Свобода». 12 квітня 2005 року
  49. ↑ Пам’ятникова війна: реінкарнація минулого Олесь Андрійчук. Дзеркало тижня. № 11 (640) 24 — 30 березня 2007
  50. ↑ The last besieged fortress: Peremyshl wracked by Ukrainian-Polish confrontation Petro Tyma. The Ukrainian Weekly, July 21, 1996, No. 29, Vol. LXIV
  51. ↑ Напади на українські школи в Польщі. Львівська Газета. 31 жовтня, 2006 року, № 27 (27)
  52. ↑ а б Українсько-єврейські стосунки: мітологія, що підміняє реальність. Леонід Фінберг. Часопис «Ї»
  53. ↑ Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів. Василь Яременко. Сільські вісті, ч.114 (30.09.2003)
  54. ↑ Efforts to reconcile Jewish and Ukrainian People. Olga Kaczmar, 2005
  55. ↑ Petro Mirchuk. My meetings and discussions in Israel.
  56. ↑ CBS 60 Minutes Program: "The Ugly Face of Freedom"
  57. ↑ Scourging a Nation CBS and the Defamation of Ukraine
  58. ↑ Jewish Criticism of 60 Minutes. Andrew Gregorovich, A Ukrainian Review. No. 91, 1994
  59. ↑ CanWest Global TV Apology. Sunday December 1st 1996
  60. ↑ FCC ordered to review '60 Minutes' story before renewing license
  61. ↑ Ukrainian American Bar Association's fall meeting focuses on CBS controversy
  62. ↑ Деякі українці не є такими поганими... Зустріч. Червень 2002 року
  63. ↑ "What Happened to Uncle Shmiel?" New York Times. 14 July 2002.
  64. ↑ Everything is illuminatedimdb., film database
  65. ↑ "Яд Вашем" Петро Мірчук. Зустрічі й розмови в Ізраїлю.
  66. ↑ Повідомлення Верховної Ради України Апарат Верховної Ради України. 1994.
  67. ↑ З однобоким баченням історії слід боротися Україна і світ сьогодні. 01.03.2006
  68. ↑ Ліберальна партія просовує прихильника тортур.
  69. ↑ Myron B. Kuropas. The Ignatieff imbroglio
  70. ↑ Федеральні вибори в Канаді та українські перспективи.
  71. ↑ Local candidate denies bias against Ukrainians CBC News. Tuesday, November 29, 2005
  72. ↑ Ukrainians Disappointed with Liberal Push for Ignatieff as Candidate. The Ukrainian Canadian Congress. BRAMA, Nov 29, 2005
  73. ↑ Фофудья – відповідь українчегів московському «прєведу» І-Репортер. 27 жовтня 2005

[ред.] Джерела

Отримано з http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%BE%D1%84%D0%BE%D0%B1%D1%96%D1%8F
Особисті інструменти
Іншими мовами