Кімерійці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кіммерійці
Kimerian.jpg
Нимрудський рельєф із зображенням кімерійських воїнів
Кількість невідомо
Ареал Північне Причорномор'я, Південна Україна, Північний Кавказ, Кубань
Мова кімерійська мова
Релігія язичництво
Історія України
Малий герб України
 
ХронологіяБитви в історіїІсторія культури
Категорія КатегоріяІнші країни
0900 Ukraine Iron1.png

Кіммері́йці або кі́ммери (грец. κιμμέριοι, лат. Cimmerii) — стародавній кочовий народ, який жив на території Північного Причорномор'я (півдня України)[1][2] в IX — VII століттях до н. е. Більша частина в VII столітті до н. е. помандрувала через Кавказ до Малої Азії через нашестя скіфів[1]. Менша частина осіла в Північному Причорномор'ї, змінивши кочовий образ життя[3][4], і стала відомою як таври[1], що були причетні до закладання греками колонії Кімерик як південно-західного прикордонного форпосту Боспорського царства (50 км на південь від Керчі)[1]. Остаточно кімерійці асимілювалися з місцевими племенами Кримського півострову[4][3]. Разом з гетами в українській історії становлять власне місцеву археологічну культуру[5]. Назва племені кімерійців не є їхньою самоназвою, оскільки ця назва була дана ассирійцями стосовно всіх племен Північного Причорномор'я[4][3]. Уривок з ассирійських джерел, де Асархаддон говорить про «воїнів ґімірра», дав підставу ототожнювати їх із кімерійцями[6]

Походження[ред. | ред. код]

Інформація про походження кіммерійців знаходиться в стародавніх Ведах та Іранських клинописах, вважається, що вони були індоєвропейцями. Історики вважають, що мова кімерійців належала до іранської мовної групи, або принаймні, кіммерійці мали іранський правлячий клас, оскільки деякі відомі з ассирійських джерел імена трьох кімерійських царів є іранського походження. Деякі литовські дослідники висловлюються про кіммерійців, як балтів. Татарські дослідники висловлюються про давньотатарське походження, а саме про походження булгар від них. Це підтверджується записами в античній «Історії ченця Спиридона» й в «Історії Зографа» (Зографський монастир).

В археології дуже мало відомо про кімерійців північного узбережжя Чорного моря. Їх пов'язують зі зрубною культурою, що витіснила ранішу катакомбну культуру (3000 до н. е.-2200 до н. е.).

Декілька кам'яних стел, знайдених в Україні і Північному Кавказі, були віднесені до кімерійців. Їхній стиль явно відмінний як від пізніших скіфських стел, так і раніших стел ямної культури й Кемі-Обської культури.

Історичні згадки[ред. | ред. код]

Біблія[ред. | ред. код]

Кіммерійців пов'язують з біблійним Тоґармою, сином Ґомера, онука Ноя. Країну кімерійців — Гамірр — поміщують на північному заході Малої Азії, у Каппадокії. Антична топоніміка пов'язує з кімерійцями території Керченського і Таманського півостровів (Боспор Кімерійський, Кімерик, Кімерійський вал, кімерійські переправи тощо). Однак, зважаючи на ту роль, яку кімерійці відіграли в історії названих країн Малої і Передньої Азії, є підстави гадати, що під кімерійцями слід розглядати могутні об'єднання пастушо-землеробських племен, які населяли степи від Дністра до Дону.

Геродот[ред. | ред. код]

Давньогрецький історик Геродот наводить розповідь про те, як кімерійці зустріли нашестя скіфів. Кімерійські царі пропонували битися, проте народ вирішив без бою віддати свою країну скіфам. Тоді царі розділилися й почали битися один з одним щоб померти на батьківщині й спочити у рідній землі. Така легенда свідчить, що скіфи без особливих зусиль взяли гору над кімерійцями При цьому частина кімерійців скорилася завойовникам й увійшла до складу скіфського союзу. Решта кіммерійців вирушили походом на південь, до країн Закавказзя та Передньої Азії. У кінці VIII сторіччя до Р. Х. кімерійці вже влаштувалися на території нинішньої Західної Грузії, звідки вони здійснювали набіги на царство Урарту.[7]

«Одіссея»[ред. | ред. код]

Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера (близько VIII століття до н. е.) та «Історії Геродота» (V століття до н. е.), а під ім'ям «гімірра» — в ассирійських клинописних текстах кінця VIII—VII століть до н. е.

Ассирійські джерела[ред. | ред. код]

Походи кімерійців на Колхіду і Урарту

Ассирійські документи: пророцтва, писання, хроніки — належать до часів Саргона II, Сенахеріба, Езаргадона та Ашурбаніпала до другої половини VIII ст. та до VII ст. до н. е. Вони говорять нам про бурхливий період в історії двох великих держав у сточищі Євфрату: Урарту та Ассирії. Індоєвропейські племена, що наступали зі сходу та півночі на ті царства, ті джерела називають Gimirrai (кімри) та Ashguzai (скіфи). Кімерійці з'явилися на кордонах Урарту при кінці VIII ст. до н. е. і окупували царство десь по 714 році до н. е. На початку VII ст. до н. е. кімери разом з царем Урарту Русою II (680—645 до н. е.) та іншими індоєвропейськими племенами почали наступати на Ассирію. Відомо про перебування кімерійців в Урарту, про їхні війни проти Ассирії, завоювання більшої частини Лідії, вторгнення до Каппадокії, Фригії, Пафлагонії. Цей натиск, мабуть, був спричинений натиском скіфів, які посувалися на схід до Урарту. Ассирійський цар Езаргадон (Асархаддон) та скіфський Бартатуа створили союз проти кімрів та халкедонців. Внаслідок цього в 679678 роках до н. е. кімерійці були розгромлені, і витиснуті до Малої Азії. Там кімри перше зустріли опір царя Лідії, але вже в 652 році до н. е. вони завоювали Лідію і пограбували цілу Малу Азію. Та в 637 році до н. е. ассирійці зі скіфами знищили силу кімрів, зменшуючи їх до частини в Каппадокії, яка залишилася надалі кімерійською. Місце кіммрів у Малій Азії зайняли скіфи, які втрималися там аж до 606 року до н. е., за винятком двох областей у Вірменії: Сакасена та Скитена, що залишилися скіфськими назавжди.

М. Ростовцев каже, що кімри посувалися в південному та західному напрямі задовго ще до навали скіфів. Основуючись на ассирійських джерелах, М. Ростовцев схиляється до думки, що кімри з'явилися в Малій Азії десь у VIII ст. до н. е., отже, до приходу туди скіфів. Та і Страбон також свідчить, що кімри зайшли до Малої Азії через Дакію і Дарданелли.

М. Ростовцев, боронячи теорію, за якою скіфи витиснули кімрів з України, все ж визнає, що не витиснули їх з Кубані. Він знайшов сотні доказів у кубанських могилах, що кімри жили на Кубані до приходу скіфів і після їхнього приходу, іншими словами, кімри були ніхто інший, як споконвічне автохтонне населення України — нащадки трипільців.

Зрештою, М. Ростовцев сам напів-визнає це. У своїй книзі «Iranians and Greeks in South Russia» він пише: «Нема ніяких свідоцтв ані про час, коли кімри вперше з'явилися в Україні, ані про час, коли її покинули, ані про їхню національність, ані про те, чи вони були автохтонами України чи зайдами». Він все ж визнає кімрів індоєвропейським народом — фракійцями на підставі того факту, що в Босфорській державі царі мали фракійські імена, а так само багато людей з фракійськими іменами були серед населення Танаїсу за римських часів.

Згодом кімерійці змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина з них залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.

Царі кіммерійців[ред. | ред. код]

Грецькі джерела[ред. | ред. код]

За грецькими джерелами, вона виглядає трохи інакше. Уже їхня «Одіссея» називає народ, що жив на північних берегах Чорного моря, кімрами. Геродот і Страбон пишуть про велику Кімрійську державу на північних берегах Чорного моря та на обох берегах Керченської протоки із столицею Кімерикон. За Геродотом, племена кімерійців очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорномор'ї не виявлено. Відомо кілька сотень ваз т. зв. «Керченського» стилю, на яких зображені амазонки, що б'ються з греками. Ці вази походять з VII ст. до н. е. Геродот каже, що в VII столітті до н. е. кіммерійців витіснили і частково асимілювали скіфи.

Матеріальна культура, господарство і побут кімерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кімерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. Відомі пам'ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X — початком VIII століття до н. е. Кімерійці займалися скотарством, певною мірою і землеробством. Панівне становище серед кімерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотом. Саме воїнів деякі дослідники вважали кімерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії.

Одяг[ред. | ред. код]

На підставі образотворчого мистецтва сусідніх народів відновлюють одяг кімерійців. Вони носили шкіряні куртки, штани, чоботи і гостроверхі шапки.

Походження болгар та валлійців[ред. | ред. код]

Вчені говорять про походження булгар від кімерійців (кімерії). На це вказують записи в античній «Історії монаха Спиридона» й в «Історії Зографа» (Зографський монастир), кімерійський цар Колед, мав двох синів: Брема та Болга. Після війни зі скіфами, частина кімерів переселилася на захід, де Брем захопив західно-європейські землі. Кельти та бритони стали наступниками Брема. Це підтверджується самоназвою кельтського народу валлійці Британії — кимри. Інша частина кімрів на чолі з Болгом, за свідченням цих джерел, переселилися на південь й оселилися на Балканах. Археологічні розкопки виявили столицю Болга Казанлак у центральній Болгарії.

Писемні джерела[ред. | ред. код]

Конверт першого дня України (2019), присвячений кімерійцям, з поштовим блоком
  • Гомер близько VIII ст. до РХ (автор безсмертних «Іліади» та «Одіссеї») згадує про кімерійців: Там кімерійці живуть, і їхнє місто, і ціле їхнє царство…
  • Геродот у V ст. до РХ, називає кімерійців «Дивними козодоями» та мовить про могили кімерійських царів на Дністрі.
  • Діонісій Перієгет[en], «Periegesis» (Дионисий Периегет. написано у 124 р.)(Dion., с.652–710): « …у Савроматії ж, як сусіди, живуть сінди, кімерійці, керкетії, торети…» Дионисий. Описание населенной земли/ Пер. И. П. Цветкова // ВДИ. 1948. № 1.

А також автори початку першого тисячоліття н. е.:

  • Прісциан Цезарійський, Priscianus Caesariensis «Опис Землі»(с.644–721) (переклад трактата Діонісія): « …вони савромати живуть поблизу сарматської річки Танаїс, з ними межують також сінди й кімерійці» ; Присциан. Землеописание / Пер. И. П. Цветкова / / ВДИ. 1949. № 4.
  • Руфій Фест Авіен «Опис земного кола» (Avienus, Ruf(i)us Festus. Descriptio orbis), переклад трактата Діонісія (с. 852—891): « найближчі до Танаїсу місцевості займають кіммерійці й сінди» ; Руфий Фест Авиен. Описание земного круга / Пер. В. В. Латышева // ВДИ, 1949. № 4.
  • Також існують вавилонські, урартські, юдейські, перські писемні джерела про кіммерійців.

Археологія[ред. | ред. код]

На певних етапах існування кімерійці відповідають археологічній Кизил-кобинській культурі. Щодо відповідності у степах Надчорномор'я то точаться дискусії щодо відповідності Катакомбній або Зрубній культурі.[8]
Археологічні дослідження в степовій частині південної України виявили тут численні пам'ятки генетично пов'язаних між собою сабатинівської культури (15–13 ст. до н. е.), білозерської культури (12 — 10 ст. до н. е.) та поховань пізніх кімерійців (9–7 ст. до н. е.). На думку українських археологів, результати цих досліджень засвідчують, що територія Кімерії поступово розширювалась, а її ядром була степова частина України від пониззя Дунаю до Приазов'я, включаючи Крим[9].

Кімерійську культуру історично засвідчених кімерійців пов'язують з пізнім етапом білозерської культури. Микола Чмихов виділяє чорногорівський (від Чорногорівського бронзового скарбу у могилі біля хутору Чорногорівського у межах сучасного смт Ямпіль на півночі Донецької області[10]) й новочеркаський (від скарбу бронзових виробів виявлений у Новочеркаську на Донщині) ступені кіммерійської культури.[11]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г стор. 1036, том 3, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1994 р. ISBN 5-7707-4052-3
  2. Енциклопедія історії України: Т. 4 (Ка-Ком) / Редкол.: В. А. Смолій та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: вид. «Наукова думка», 2007 р.
  3. а б в К. К. Когонашвили. «Краткий словарь истории Крыма». Справочное издание. — г. Симферополь, изд. «Бизнес-Информ», 1995 г. (рос.)
  4. а б в Таврический Национальный Университет им. Вернадского, Краткий толковый словарь по этнографии Крыма: «Киммерийцы» (рос.)
  5. стор. 66-67, том. 1, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. ISBN 5-7707-4049-3
  6. Гаврилюк Н. О. Ґіміррі // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
  7. М. М. Блиев, Р. С. Бзаров, История Осетии с древнейших времен до конца XIX века, Владикавказ: Ир, 2000. — 354 с. — ISBN 5-7534-0671-8
  8. Скифский рассказ Геродота в отечественной историографии — А. А. Нейхардт — Рипол Классик, 1982—238 стор.
  9. Черняков І. Т. Кімерія, Кімерійська земля (країна) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — 528 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0692-8.
  10. Родословная. Донецкий: авторский сайт Е. Ясенова (ru-RU). 2012-08-29. Процитовано 2019-03-14. 
  11. Дігтяр, П.А. Історія української культури. Київська політехніка. Процитовано 2019-03-14. 

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]