Дімаров Анатолій Андрійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Дімаров Анатолій Андрійович
Дімаров А.jpg
При народженні Анатолій Андроникович Гарасюта
Дата народження 5 травня 1922(1922-05-05)
Місце народження Миргород, Полтавська губернія, Українська Соціалістична Радянська Республіка
Дата смерті 29 червня 2014(2014-06-29) (92 роки)
Місце смерті Київ, Україна
Поховання Байкове кладовище
Національність українець
Громадянство Україна Україна
Мова творів українська
Рід діяльності прозаїк, мемуарист
Роки активності: з 1949 року
Напрямок реалізм
Жанр роман, повість, оповідання, спогади
Magnum opus: «Біль і гнів»
Нагороди:
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1982
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (2006)

Анато́лій Андрі́йович Діма́ров (при народженні Анатолій Андроникович Гарасюта; 5 травня 1922, Миргород, тепер Полтавської обл. — 29 червня 2014, Київ) — український прозаїк. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1982).

Життєпис[ред.ред. код]

Дитинство і юність[ред.ред. код]

Народився 5 травня 1922  на хуторі Гараськи (офіційно Миргород) на Полтавщині в сім'ї учителя Андроника Гарасюти. Коли родину розкуркулили, батьки задля безпеки дітей розлучилися: мати вказала, що чоловік помер, змінила документи і дала дітям прізвище сільського вчителя Дімарова, який жив одинаком і помер незадовго до розкуркулення Гарасюти. Мати майбутнього письменника навіть знайшла «свідків», які підтвердили цей факт. Анатолій виріс під прізвищем Дімаров.[1]

У дитинстві пережив Голодомор в Україні 1932—1933. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. Воював як стрілець 371 стрілецького полку 37 стрілецької дивізії на Південно-Західному фронті з 26 червня 1941 року. 17 липня 1941 року важко поранений. Потрапив до окупації, був командиром партизанського загону. Нагороджений як активний учасник війни орденами й медалями.

Освіта і творчість[ред.ред. код]

У повоєнні роки працював у газеті «Радянська Волинь». У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині».

Протягом 1950—1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951—1953 рр. — у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім'я», «Ідол», «І будуть люди». Його перша збірка оповідань «Гості з Волині». Творчий доробок письменника становить кілька десятків томів.

У 1960-ті роки виходили частини роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968). За останню — «Біль і гнів» (1974, 1980) автор був удостоєний премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи «Його сім'я» (1956) та «Ідол» (1961) завоювали популярність у читача.

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії»: сільські, містечкові, міські — започатковані збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого «породичалися» з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978) — вона разом із попередньою увійшла до 44 підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988).

У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932—1933, масові репресії — відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед ідеться про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (1974—1980 рр.) — історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат — з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант «Болю і гніву» в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.

Український інститут національної пам'яті в рамках відзначення 83-х роковин Голодомору в Україні у листопаді 2016 року вніс його ім'я до проекту «Незламні», як відзначення на державному рівні 15 видатних людей, що пройшли через страшні 1932—1933 роки та змогли реалізувати себе[2].

Анатолій Дімаров написав кілька захопливих книжок для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик».

В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем'я дерев'яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев'яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев'яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.

Про своє творче кредо письменник говорив так:

« Я б ніколи, мабуть, не став би педагогом, бо не люблю повчати людей. Я писав твори не для того, щоб вони втовкмачували вічні цінності, як люблять про це говорити деякі поважні метри, а щоб людина взяла мою книжку, забула про негаразди і їй трошки полегшало на душі від того, що вона прочитала. Оце моє основне завдання.[3]  »

Відмовився від нагороди (орден Ярослава Мудрого IV ступеня) з рук Януковича у 2012 році. Вважав, що "не може прийняти з рук людей, «які штовхають країну у прірву».[4]

Помер 29 червня 2014 у Києві.

Захоплення[ред.ред. код]

Хобі Анатолія Дімарова — колекціонувати каміння. У творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»). Його захоплення мінералами почалося ще в 1955 році на кримському Карадазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал. За словами письменника, його охопила «кам'яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут багато зразків агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах — картини в камені, які Дімаров творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, зібраним власноруч у горах.

Бібліографія[ред.ред. код]

Видання творів[ред.ред. код]

  • Гості з Волині. — Львів, 1949. — 48 с.
  • На волинській землі. — Львів, 1951. — 160 с.
  • Син капітана. — К., 1958. — 224 с.
  • Жінка з дитиною. — К., 1959. — 300 с.
  • Ідол. — К., 1961. — 354 с.
  • Поверніть мені нареченого. — Львів, 1961. — 43 с.
  • І будуть люди. — Книга 1. — К.: Рад. письменник, 1964. — 313 с.
  • І будуть люди. — Книга 2. — К.: Рад. письменник, 1966. — 278 с.
  • Його сім'я. — К., 1966. — 516 с.
  • І будуть люди. — Книга 3. — К.: Рад. письменник, 1968. — 176 с.
  • Зінське щеня: Сільські історії. — К., 1969. — 270 с.
  • На поруки: Повісті. — К.: Дніпро, 1972. — 440 с.
  • На коні й під конем: Повісті. — К.: Молодь, 1973. — 214 с.
  • Біль і гнів: Роман. — К.: Рад. письменник, 1974. — 467 с.
  • Постріли Уляни Кащук. — К., 1976. — 208 с.
  • І будуть люди: Роман. — К.: Дніпро, 1977. — 648 с.
  • Постріли Уляни Кащук: Сільські історії. — К.: Рад. письменник, 1978. — 534 с.
  • Біль і гнів: Роман. Кн. 1-2. — К.: Дніпро, 1980
  • Друга планета. — К., 1980. — 296 с.
  • На коні й під конем. — К., 1981. — 320 с.
  • Вибрані твори: Кн. 1-2. — 1982.
  • Три наречені для тата: Містечкові історії. — К.: Дніпро, 1982. — 184 с.
  • Містечкові історії. — К., 1983. — 558 с.
  • Біль і гнів: Роман. — К.: Дніпро, 1984. — 871с.
  • Вершини. — К.: Рад. письменник, 1986. — 190 с.
  • Містечкові історії. — К., 1987. — 557 с.
  • Сільські історії. — К.: Дніпро, 1987. — 537 с.
  • Українська вендета: Повісті. — К.: Дніпро, 1995. — 248 с.
  • Боги на продаж: Міські історії. — К.: Рад. письменник, 1988. — 512 с.
  • В тіні Сталіна. — К., 1990. — 174 с.
  • Прожити і розповісти: Повість про сімдесят літ. — К.: Дніпро, 1997. — 319 с.
  • Прожити й розповісти: Повість про сімдесят літ. — К.: Дніпро, 1998. — 295 с.
  • Самосуд: Повісті, оповідання, етюди. — К.: Укр. письменник, 1999. — 221 с.
  • Зблиски: Оповідання та повісті. — К.: Ярославів Вал, 2002. — 512 с.
  • Біль і гнів. — К.: Україна, 2004. — 928 с.
  • Друга планета. — К.: Школа, 2006. — 304 с.
  • Єврейські повісті:. — К.: Фенікс, 2007. — 174 с.
  • Через місточок. — К.: Щек, 2007. — 96 с.
  • Божа кара: повісті, оповідання, етюди. — К.: Укр. письменник, 2009. — 427 с.
  • На коні й під конем: повість. — Х.: Фоліо, 2009. — 319 с.
  • Син капітана: Повість // Київ. — 2009. — № 10. — С. 21-106.
  • Прожити й розповісти. — К.: Дніпро, 2012. — 831 с.
  • Твори Анатолія Дімарова на сайті Читанка

Інтерв'ю з Анатолієм Дімаровим[ред.ред. код]

Література про Анатолія Дімарова[ред.ред. код]

  • Штонь Г. Анатолій Дімаров: Літературний портрет. — К.: Дніпро, 1987. — 150 с.
  • Штонь Г. Анатолій Дімаров // Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.
  • Баранов В. Якби розповісти про все прожите… // Київ. — 2007. — № 5. — С. 3-8.
  • Штонь Г. Великий оповідач // Дивослово. — 2002. — № 5. — С. 58-60.
  • Бондаренко Ю. Жанрова своєрідність повістей-«історій» Анатолія Дімарова // Слово і час. — 2002. — № 5/6. — С. 3-7.
  • Слабошпицький М. Про Анатолія Дімарова, який схожий на свої книги // Київ. — 2002. — № 4/5. — С. 127—129.
  • Наєнко М. Діамантами висвічують слова… // Слово і час. — 2012. — № 5. — С. 84 — 89.
  • Чернов А. «Я писав про життя…» // Полтавський вісник. — 2012. −18 трав. — С. 23.
  • Баранов В. На високогір'ї віку // Літературна Україна. — 2012. — 17 трав. — С. 1, 3; Київ. — 2012. — № 5. — С. 2 — 6.
  • Аксьом А. Сюжети, видобуті з каменю: З архівних матеріалів Анатолія Дімарова ЦДАМЛМ України // Літературна Україна. — 2012. — 3 трав. — С. 1, 4.
  • Баранов В. До 90-річчя Анатолія Дімарова

Нагороди[ред.ред. код]

  • 1982 — Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка, за останню частину роману «І будуть люди» (1964, 1966, 1968) — «Біль і гнів» (1974, 1980).
  • 13 жовтня 2006 — Орден князя Ярослава Мудрого V ст. «за вагомий особистий внесок у розвиток української літератури, багаторічну плідну творчу працю та активну громадську діяльність»[5]
  • 17 травня 2012 — Президент України В. Ф. Янукович підписав Указ про нагородження Анатолія Дімарова орденом князя Ярослава Мудрого IV ступеня за значний особистий внесок у розвиток національної літератури, вагомі творчі здобутки, багаторічну плідну діяльність.[6] Анатолій Дімаров відмовився прийняти нагороду. У своїй заяві 90-річний письменник зазначив, що відмовляється від нагороди, оскільки «Письменник повинен бути в опозиції до будь-якої влади, якою б вона не була. І сприймати урядову нагороду як спробу його підкупити. Тим більше не можу прийняти цю нагороду з рук людей, які штовхають мою Україну у прірву».[7][8]
  • Відзнака «Золотий письменник України», 2012[9].
  • 5 грудня 2012 року Святійший Патріарх Філарет нагородив Анатолія Дімарова Орденом Христа Спасителя[10].

Примітки[ред.ред. код]