Анвар Садат
Мохаммед Анвар ас-Садат (араб. محمد أنور السادات, 25 грудня 1918, Міт-Абу-ель-Ком, Султанат Єгипет — 6 жовтня 1981, Єгипет) — третій президент Єгипту, маршал (мушир).
Народився 25 грудня 1918 року в багатодітній родині у селі Міт-Абуль-Ком північніше Каїра. Він був одним з тринадцяти дітей Мохаммеда аль-Садата, писаря у військовому шпиталі, та Сітт ель-Баррейн. Уся його рідня належала до ревних мусульман. Анвар змалку відвідував початкову релігійну школу азхар, де вивчав Коран та іслам.
У 1925 родина переїхала в околиці Каїра, де Садат отримав середню освіту[5].
За його власним пізнішим зізнанням, замолоду на його світогляд найбільше вплинули чотири людини — Захран, учасник антиколоніального заколоту проти британців, який скінчив життя на шибениці за вбивство британського офіцера; Кемаль Ататюрк, який здобув незалежність для Туреччини й ініціював значні економічні та соціальні перетворення в країні; Махатма Ґанді, що пропагував ненасильницький спротив суспільному злу, і Адольф Гітлер, у якому тоді ще юний Садат вбачав єдиного світового лідера, здатного протистояти британській експансії[6].
У 1938 закінчив військове училище й отримав звання лейтенанта.
У 1940 вступив до лав таємного товариства «Ісаба», створеного групою єгипетських офіцерів. Був також близький до націоналістичних організацій «Міср аль-Фатат» і «Браття-мусульмани».
У період Другої Світової війни таємно співпрацював з агентами нацистської Німеччини та фашистської Італії, намагаючись сприяти меті звільнення батьківщини від британського панування. Садат неодноразово піддавався арештам британцями, звинувачувався у колабораціонізмі з Абвером. Так, на прохання німців він спробував переправити звільненого з єгипетської армії генерала до Іраку задля посилення там антибританської діяльності. Справа провалилась, і Садата було заарештовано. Але за браком доказів його звільнили, й Садат знову став співпрацювати з двома нацистськими агентами у Каїрі, які й видали його після того, як їх схопили. У жовтні 1942 року, засудженого трибуналом, його звільнили з армії, й ув'язнили.
Після двох років утримання у в'язниці, Садат розпочав голодування, і його перевели до тюремної лікарні, звідки йому вдалося втекти. Садат відростив бороду і, перебуваючи близько року в підпіллі, постійно змінював зовнішність, адреси й роботу[7].
У 1946-1949 знову у в'язниці. По звільненню займався журналістською діяльністю, а від 1950 — знову на військовій службі.
Узяв активну участь у створенні таємної організації «Вільні офіцери» на чолі з Насером.
Після державного заколоту в липні 1952 року Садат обіймав різноманітні державні посади. Від 1960 року до 1968-го був Головою Національних зборів, у період 1964—67 років — він один із віцепрезидентів, а від 1969 року — єдиний віцепрезидент. Після смерті Насера в 1970 році Анвара Садата було обрано президентом Єгипту.
Фактично від часу приходу до влади Садат розпочав відходити від політики арабського націоналізму й арабського соціалізму, яку провадив Ґамаль Абдель Насер. Після того, як послідовники ідей Насера спробували створити опозицію до нового режиму, у травні 1971 року чимало осіб із оточення колишнього президента були арештовані. Садат відмовився й від панарабських претензій попередника — так 1971 року державу було перейменовано з Об'єднаної Арабської Республіки (ОАР) на Арабську Республіку Єгипет (АРЄ)[8].
Розчарувавшись у шляху соціалістичних перетворень і вважаючи допомогу СРСР в протистоянні з Ізраїлем недостатньою, Анвар Садат почав політичне зближення зі США. Водночас стосунки Єгипту з СРСР стрімко погіршувалися — спочатку країна відмовилась від радянської військової допомоги, а в 1972 з Єгипту взагалі було вислано радянських радників. У 1973 Садат ув'язався у війну проти Ізраїлю (Війна Судного дня), однак вкрай невдалий розвиток і результат операції змусив Садата терміново зближуватися зі США й вести мирні переговори з Ізраїлем. 1976 року Єгипет денонсував угоду про дружбу з СРСР.
- Дивіться основну статтю: Війна Судного дня.
Пріоритетним напрямком своєї політики Анвар Садат вважав відродження Єгипту, посилення позицій країни на світовій арені й реванш за принизливу поразку у війні з Ізраїлем 1967 року. Після невдалих переговорів із Ізраїлем протягом кількох років наприкінці 1972 року Садат став схилятись до воєнної кампанії проти Ізраїлю[9]. Рішення про початок війни Єгипту з Ізраїлем було ухвалено президентом Анваром Садатом та його сирійським колегою Хафезом Асадом улітку 1973 року[10].
- Дивіться основну статтю: Кемп-Девідські угоди 1978.
Після війни Садат знову погодився на мирні переговори. Ізраїль та Єгипет підписали проміжний договір, за яким зобов'язувались не застосовувати військову силу, а вирішувати наявний територіальний конфлікт у мирний спосіб. У 1977 році Анвар Садат оголосив про свою готовність прибути до Єрусалима для обговорення умов миру з Ізраїлем.
Цей історичний візит Садата відбувся в листопаді. На запрошення прем'єр-міністра Ізраїля Менахема Беґіна він виступив у кнесеті в Єрусалимі, що викликало різку критику в арабському світі. Викладений Садатом план з 5 пунктів включав, зокрема, і створення самостійної палестинської держави. Виступ єгипетського очільника справив величезне враження на ізраїльське керівництво, адже замайоріла надія на ухвалення мирної угоди з наймогутнішою у військовому плані й однією з найвпливовіших країн арабського світу.
За деякий час ізраїльський прем'єр Беґін здійснив візит у відповідь до Єгипту. Однак тут уже переговори просувались важко.
Саме тому Президент США Джиммі Картер вирішив узяти ініціативу в свої руки, й запросив обидві сторони до себе в Кемп-Девід, — курорт, що правив за місце неформальних зустрічей американських президентів[11].
І хоча листопадовий візит Садата до Єрусалима, де він зустрічався з Беґіном і виступав у кнесеті, спричинив напруження взаємин Єгипту з арабськими країнами, єгипетський президент ухвалив рішення продовжити мирні переговори з Ізраїлем[12].
У вересні 1978 на саміті в Кемп-Девіді під головуванням Джиммі Картера Анвар Садат і Менахем Беґін домовилися про укладення миру, взаємне визнання та повернення Синайського півострову до складу Єгипту. Мирну угоду було підписано 26 березня 1979 року[13]. За умовами угоди, Ізраїль зобов'язувався вивести війська й евакуювати єврейські населення з Синаю, окупованого в 1967 році.
У 1978 за підписання мирних угод Анвар Садат і Менахем Беґін отримали Нобелівську премію миру. Нобелівський комітет, зокрема, відзначив:
|
«Історичний візит Садата до Ізраїлю в листопаді 1977 року зруйнував психологічний бар'єр, що стояв на заваді цілому поколінню мешканців Близького Сходу досягти порозуміння і взаємолюдських контактів»[14]. | 
|
У 1974 узявся до реалізації політики «відкритих дверей» (інфітах). На практиці це означало приваблення іноземних інвесторів шляхом створення для них сприятливих умов ведення бізнесу, зокрема запровадження спрощеної системи оподаткування й надання урядових гарантій про недопущення націоналізації приватного капіталу. Крім того, уряд узяв на себе зобов'язання з модернізації системи комунікацій і транспортної мережі країни. Для отримання зовнішніх позик уряд Єгипту мав піти на скорочення бюджетного дефіциту, урізавши для цього державні субсидії на продукти харчування і паливо, що неминуче вело до зростання цін на товари першої необхідності.
У ході реалізації політики «відкритих дверей» було лібералізовано банківську і валютну сфери економіки. На думку Анвара Садата, це мало сприяти привабленню до країни іноземного капіталу й полегшити експорт єгипетської робочої сили до таких головних нафтовидобувних арабських країн як Лівія та Саудівська Аравія. Темпи економічного зростання прискорились, стан державного платіжного балансу покращився[15]. Безумовними «плюсами» політики Садата стало також те, що саме завдяки їй країна фактично «відкрилась» для світу, лишаючись при тому доволі традиційним суспільством; до речі, якраз на той час припадає започаткування створення широкої туристичної інфраструктури в країні.
Однак внаслідок деякої однобокості веденої економічної політики, неврахування єгипетських реалій і значної корумпованості в країні, економічні потуги Садата призвели, в першу чергу, до швидкого збагачення невеликої частини наближених до керівної верхівки та представників великого бізнесу, тоді як економічне становище переважної більшості населення Єгипту лише погіршувалось.
У 1975 ухвалив рішення про створення в рамках Арабського соціалістичного союзу (АСС) трьох політичних платформ: центристської (правляча більшість), лівої та правої. Фактично це означало створення в Єгипті контрольованої багатопартійної системи[16].
На виборах до Народних зборів у 1976 кандидати від садатівської центристської платформи, що отримала назву Арабської соціалістичної партії (АСП), здобули переконливу перемогу, завоювавши 280 з 352 місць. Після парламентських виборів Садат оголосив, що всі три платформи АСС у подальшому будуть трансформовані у партії.
У січні 1977 єгипетський уряд під тиском Міжнародного валютного фонду таки ухвалив рішення вдвічі скоротити субсидії на товари першої необхідності. В результаті 18-19 січня усю країну охопив народний протест — у багатьох містах і поселеннях відбулися багатомільйонні демонстрації, що увійшли до історії країни як «хлібні бунти». Відтак, урядове рішення було скасоване.
Коли опозиція почала критикувати економічні провали уряду й висувати офіційним особам звинувачення у корупції, Садат запровадив обмеження політичної діяльності в країні. Невдоволення виявляли й ісламські фундаменталісти, що активізували свої виступи після поразки Єгипту у війні 1967 року. Фундаменталісти завзято відкидали американізацію культурного та ідеологічного життя країни, крім того посилилась міжконфесійна ворожнеча — у т. ч. й, інспіровані ззовні, почастішали сутички ісламістів та представників коптської християнської меншини. В умовах посилення безладдя у країні Садат змушений був піти на деякі обмеження політичних свобод громадян.
Коли ж у 1980 (в умовах погіршення як економічної, так і внутрішньополітичної ситуації) Анвар Садат проголосив себе довічним Президентом Єгипту, всією країною прокотилися масові протести єгипетських громадян. Відповіддю ж офіційної влади на це стали масштабні репресивні заходи, в першу чергу, в середовищі інтелігенції (боротьба з інакодумцями і тими, хто відважувався критикувати владу) та коптського духовенства. Чимало єгипетських діячів культури і громадських активістів у цей час втратили роботу, були затримані і/або змушені виїхати з країни.
6 жовтня 1981 року з нагоди чергової річниці арабо-ізраїльської війни 1973 року в Каїрі відбувався військовий парад. Урочистості розпочалися об 11:00 (за місцевим часом). Прийнявши рапорт від командувача параду, президент Єгипту в супроводі групи високих посадовців і військових чинів піднявся на трибуну для почесних гостей, зайнявши центральне місце в першому ряді, праворуч від нього сидів віцепрезидент Мубарак, ліворуч — міністр оборони Абу Газаль.
На параді все відбувалося за планом, але під кінець парадного розрахунку, близько 11:40, артилерійська вантажівка, що рухалась площею в шикуванні військової техніки, зненацька загальмувала. Лейтенант-десантник Халед Ахмед аль-Ісламбулі, що був у машині, зістрибнув з авто й жбурнув у бік трибуни ручну гранату. Вона вибухнула, не долетівши до цілі. За кілька секунд ще п'ятеро десантників зістрибнули з платформи вантажівки й відкрили автоматний вогонь по урядовій трибуні. Зчинилася паніка, у той же час Анвар Садат устав з крісла й вимовив: «Не може бути!» Випроставшись і заціпенівши, Садат виявився мішенню для снайпера: кулі пробили його шию та груди, зачепивши легеневу артерію. Президента Єгипту було вбито за 20 секунд після початку атаки[17]. Існує малоймовірна версія, що Садат сприйняв те, що відбувалось перед його очима, як спробу підрозділу висловити йому особливу відданість, адже раніше на тому ж параді парашутисти приземлилися з неба просто на плац, і начебто президент здійнявся, щоб відсалютувати у відповідь[18]. Садата було доставлено до шпиталю, де він невдовзі помер. У ході перестрілки, що зчинилася під час параду, було вбито або поранено декілька членів уряду й іноземних гостей з числа присутніх (загалом загинуло 7 і було поранено 28 осіб).
Обставини вбивства президента Анвара Садата дотепер лишаються нез'ясованими, так само як не встановлено замовників цієї політичної розправи. Загальновідомим є той факт, що замах на життя Садата, який увінчався успіхом, офіційно влаштували члени групи ісламських фундаменталістів «Аль-Гамаа аль-Ісламія» як помсту за зближення і начебто поступки Ізраїлю, а також проамериканський напрямок зовнішньої політики. Безумовним також є те, що без участі внутрішніх єгипетських спецслужб, а також зовнішнього втручання тут не обійшлося, адже організувати подібний теракт були спроможні винятково висококласні спецслужби. За однією з поширених у світі версій, до вбивства Садата причетний радянський КДБ, за іншою, популярною свого часу в СРСР і тепер у Росії — американські спецслужби.
Поховати Анвара Садата було вирішено на території Каїрського Меморіалу Невідомому солдату, відтак кожний єгиптянин і/або гість країни може віддати шану президенту.
Наступником Садата на посаді очільника країни став віцепрезидент Хосні Мубарак, який керував країною до лютого 2011 року.
- ↑ а б Person Profile // Internet Movie Database — 1990.
- ↑ а б SNAC — 2010.
- ↑ Find a Grave — 1996.
- ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ Анвар Садат [Архівовано 19 грудня 2008 у Wayback Machine.] на www.n-t.ru (Електронна бібліотека «Наука і техніка») [Архівовано 27 травня 2015 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Анвар Садат на www.grani.ru. Архів оригіналу за 25 лютого 2005. Процитовано 13 грудня 2009.
- ↑ Анвар Садат на www.presidents.h1.ru (рос.). Архів оригіналу за 5 березня 2007. Процитовано 13 грудня 2009.
- ↑ Історія Єгипту — правління Садата на www.egypt-info.ru (рос.). Архів оригіналу за 31 грудня 2009. Процитовано 13 грудня 2009.
- ↑ «Нефтяное оружие», изменившее мир [Архівовано 22 березня 2009 у Wayback Machine.] // «Нефтяные Ведомости» (Корпоративное издание «ЛУКОЙЛ Оверсиз Холдинг Лтд.») № 23 (65) за 24 жовтня 2005 року (рос.)
- ↑ Розін Олександр 1973. Війна «Судного дня» 1973 року. Протистояння СРСР — США на морі. Часть I на www.belostokskaya.ru(рос.) [Архівовано 16 вересня 2008 у Wayback Machine.]
- ↑ Угода з Єгиптом на www.megapolis.org (Російськомовний ізраїльський вебресурс)). Архів оригіналу за 6 квітня 2008. Процитовано 13 грудня 2009.
- ↑ Новітня історія Ізраїлю на www.egypetturizm.narod.ru [Архівовано 17 грудня 2008 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Арабо-ізраїльський конфлікт на www.middleeast.org.ua [Архівовано 20 березня 2008 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Останній шанс Ольмерта. Прем'єр Ізраїля шукає підтримку в Єгипту на www.vremya.ru [Архівовано 7 вересня 2009 у Wayback Machine.](рос.)
- ↑ Економіка Єгипту на www.egypts.ru (рос.). Архів оригіналу за 24 березня 2010. Процитовано 13 грудня 2009.
- ↑ Політика і держава на www.egypts.ru (рос.). Архів оригіналу за 24 березня 2010. Процитовано 13 грудня 2009.
- ↑ Полонський Дмитро З пістолетом наголо. Убивства світових лідерів: від С. Альєнде до А. Садата [Архівовано 30 вересня 2008 у Wayback Machine.] // «Закон & Бізнес» № 23 (751) за 10 — 16 червня 2006 року (рос.)
- ↑ Рети Э. Смерть на трибуне., стор 9 (рос.)
- В. І. Головченко. Садат Мухаммед Анвар // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
| |||||||||
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
| |||||||||||||||||
| |||||||||||||||||
|
