Епіграветська культура

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Епіграветська культура Італії.
Епіграветська культура
Зображення
Місце розташування Південна Європа
Східна Європа
Час/дата початку 21 тисячоліття до н. е.
Час/дата закінчення 8 тисячоліття до н. е.
CMNS: Епіграветська культура у Вікісховищі

Епіграветська культура, Епігравет, або мікрогравет, — археологічна культура (технокомплекс) пізньої пори верхньої (пізньої) давньокам'яної доби. Була поширена в Україні, Молдові, Польщі (Повисля), Румунії (Молдова) та Росії (Подесіння, Нижнє Подоння).

Культура характеризується поширенням вкладнів до наконечників списів у вигляді крем'яних мікропластинок й мікровістер з притупленим краєм.

Український мікрогравет має прямо тотожній у сучасній йому мадленській культурі Франції, Іспанії, Німеччини й Австрії та в епіграветі Італії. Мистецтво епігравету у вигляді схематичних зображень, яскравим прикладом якого є знахідки Мізинської стоянки.

Після конференція «Епігравет України», що від­булася у Києві 1999 року[1] для позначення піз­ніх пам'яток граветської традиції, що раніше називали мадленськими, східнограветськими чи мікрограветськими, затвердився термін епігравет. Проте термін «мікрогравет» є більш доречний, оскільки «епігравет» перегукується з епіграветом Італії, та вказує на не доведене походження від граветської культури.

Широко відомі епіграветські стоянки з житлами з кісток мамон­та Північної України: Кирилівська на Подолі у Києві, Мізинська, Добранічівська й Межиріцька. Відомі також Гінцівська, Амвросіївська, Велика Акаржа, Анетівка ІІ тощо.

За епігравету полювали на великих ссавців холодних прильодовикових: у північних лісостепах — на мамутів й північних оленів, у південних степах — на бі­зонів й коней.

Однотипність крем'яного інвентарю мікрогравету на Україні ускладнює виділення місцевих варіантів. Існують спроби поділу його на культурні групи[2] й навіть на окремі культури[3].

Час

[ред. | ред. код]

Епіграветська культура в Східній Європі виявлена у дофинівському похованому ґрунті (df1—3) та у нижньому й середньому горизонті причорноморських лесів (pc 1), що співвідносяться з пізнім льодовиковим періодом[4]. Дофинівський горизонт України співвідноситься з потеплінням Ляско у Західній Європі (18-17 тисяч років тому). Потепління змінилося похолодан­ням, що в Україні призвело до відкладення причорноморських лесів.

Тривав у 19—12 тисяч років тому, коли однотипні пам'ятки з дрібними вістрями з притупленим краєм домінували на територіях від Атлантики до Подоння.

Епіграветська традиція обробки кременю продовжила роз­виток у першій половині наступної, кінцевої пори пізньо-давньокам'яної доби. Дея­кі епіграветські стоянки України разом з найпізнішими мадленських пам'ятками Центральної та Захід­ної Європи вказують на існування епігравету до аллередського потепління 12 тисячі років тому.

В цілому, граветські разом з епіграветськими традиціями тривали в Україні майже 20 тисяч років: від 30 тияч років тому (Молодове V, шари 9 і 10) до 12 тисяч років тому (Солоне Озеро VI, Рога­лик VII, Кам'яна Балка й інші). За максимуму похоло­дання 20—19 тисяч років відбулася трансформація гравету в епігравет, місцями за участю носіїв інших культурних традицій, зокрема епіоріньяку.

За кінцевої давньокам'яної доби на епіграветських традиціях постали осокорівська та шан-кобинська культури[5][6]

Походження епігравету України

[ред. | ред. код]

Епігравет України виводять від[7][6]:

  1. класичної граветської культури попередньої пори;
  2. віллендорфсько-костенківської культури (східний гравету);
  3. оріньяцької культури Східної Європи;
  4. суміші граветської й оріньяцької культури;
  5. поступу нової, загальноприйнятої техніки обробки кременю на різному культурному підґрунті у різних краях.

А решті Європі тотожні епігравету, мадленську культуру й, епігравет Італії виводять з класичної граветської культури, що була фактично типологічною й часовою попередницею свого здрібнілого нащадка — епігравету.

Епіграветська фаза граветської культури Передкарпаття

[ред. | ред. код]

За матеріалами верхніх шарів (1—4) стоянки Молодове V, датованих 17,0—10,5 тисяч років тому, розвиток граветських традицій у Наддністрянщіні тривав до кінця пізньо-давньокам'яної доби[8]. Така статиграфія була заперечена Д. Ю. Нужним, що розглядає всю пачку верхніх шарів 1—6, як єдиний «досить гомогенний» комплекс, який можна впевнено датувати 18—17 ти­сячою років тому[9][10]. Навпроти бельгійський археолог П. Езарц, підтвердив, що шари 4—6 продатовані методом С14 у межах 21,5—17,7 тисяч років тому, а шари 1—3 віднесені до фінально­го гляциалу, 15—10 тисяч років тому[11][6]. Раніше знана як пізньомолодовська культура набула статусу епіграветської фази граветської культури у Передкарпатті. Це під­тверджуєтся дослідженням стоянки Косоуци у Молдові[12].

Епігравет степової України

[ред. | ред. код]

На ранніх епіграветських стоянках степової України Амвросіївка, Анетівка ІІ, Велика Акаржа присутні оріньяцькі риси у вигляді мікровкладень дюфур, високих нуклеподібних скребачок, багатофасеткових різців. Ймовірно, вони були створені попереднім епіоріньяцьким населенням, яке полишило стоянки Сагайдак І, Анетівка І, Гордашівка, Рашків VII, Муралівка, Золотівка, що датуються 21—18 тисячами років тому. Ці епіоріньяцькі стоянки синзронні найранішим епіграветським сто­янкам степового Причорномор'я.

Найдавніші епіграветські па­м'ятки Надчорномор'я та Надозів'я датуються 19, 18 тисячами років тому — Амвросіївка, Анетівка ІІ, Акаржа, Нововолодимирівка ІІ.

Наймолодші епіграветські па­м'ятки Надчорномор'я та Надозів'я вже відносяться до першої половини заключної пори пізньо-давньокам'яної доби датуються 13, 12 тисячами років тому — Солоне Озеро VI (біля північного узбережжя Сивашу), Рогалик VII (на Луганщині), Кам'яна Балка, Мис 3 й інші.

Епігравет Середнього Подніпров'я й Подесіння

[ред. | ред. код]

Яскравою та нетривалою була група стоянок епігравету у Середньому Подніпров'ї та Подесінні з житлами з кісток мамута — Гінці, Межирічі, Добранічівка, Мізин, Юдинове, Єлисейовичі, Тимонівка та інші, що датуються кін­цем пізньої пори пізньо-давньокам'яної доби: 15—14 тисячами років тому. Ймовірно, край їхньому існуванню, поклало рауніське потеплін­ня близько 13,5 тисячі років тому, що спричинило вимиран­ня мамутів у Європі.

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Періодизація та культурна диференціація Верхнього палеоліту України, Л. Л. Залізняк, 2010 рік, ISSN 0235-3490. Археологія, 2010, № 4

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ журнал «Археологія». Київ. 2000 - № 2.
  2. ↑ Nuzhnyi, D. (2008). The Epigravettian Variability of the Dnieper River Basin (Дослідження первісної археології в Україні) (англійська) . Київ. с. 96—134.
  3. ↑ Оленковський, М.П. (2000). Палеоліт та мезоліт Присивашшя. Проблеми епігравету України. Херсон.
  4. ↑ Герасименко, Наталія (2004). Розвиток зональних ландшафтів четвертинного періоду на території України. — Автореферат дисертації на доктора географічних наук. Київ.
  5. ↑ Залізняк, Л.Л. (1998). Передісторія України Х—V тис. до н. е. Київ.
  6. ↑ а б в Залізняк, Л.Л. (2005). Фінальний палеоліт і мезоліт континентальної України. Київ.
  7. ↑ Залізняк, Л.Л. (2000 - №2). Етнокультурні процеси у пізньому палеоліті та проблема епігравету. Археологія. с. 4—11.
  8. ↑ Палеолит СССР (російська) . Москва. 1984.
  9. ↑ Нужний, Д.Ю. (2003 - № 5-6). Верхні шари палеолітичної стоянки Молодове 5 та деякі проблеми їх культурно-хронологічної ін­терпретації (українська) . Київ: Vita Antiqua. с. 20—38.
  10. ↑ Нужний Д.Ю., Пясецький В.К. (2003 — 2). Крем’яний комплекс верхньопалеолітичної стоянки Бармаки на Рівненщині та проблема існування пам’яток мізинської індустрії на Волинській височині. Київ: Кам’яна доба України. с. 58—74.
  11. ↑ Haesaerts P., Borziak I., Chirica V., Damblon F., Koulakovska L., Van der Plicht J. (2003). The East Carpatian Loess Record: a Reference for the Middle and Late Pleniglacial Stratigraphy in Central Europe. Paris: Quaternaire — Vol. 14. — N. 3. с. 163—188.
  12. ↑ Борзіяк І.О., Кулаковська Л.В. (1998). Гравет Подністров’я. Загальний огляд. Київ: Археологія — 1998 — № 3. с. 55—64.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Епіграветська_культура