Петрушевич Євген Омелянович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Петрушевич Євген)
Перейти до: навігація, пошук
Євген Петрушевич
Євген Петрушевич

Час на посаді:
1 листопада 1918 — 22 січня 1919
Попередник посада заснована
Наступник посада скасована; Володимир Винниченко як голова Директорії Української Народної Ресубліки

Час на посаді:
19 жовтня 1918 — 1 листопада 1918
Попередник посада заснована
Наступник посада скасована

Народився 3 червня 1863(1863-06-03)
Flag of the Habsburg Monarchy.svg м. Буськ, Брідсько-Золочівський циркуль
Помер 29 серпня 1940(1940-08-29) (77 років)
Flag of the NSDAP (1920–1945).svg м. Гермсдорф [1] біля Берліна
Національність Flag of Ukraine.svg українець
Релігія греко-католик

Євге́н (галицьке; в діаспорі Евген[2]) Омеля́нович Петруше́вич (* 3 червня 1863, Буськ, Львівська область — † 29 серпня 1940, Берлін) — український громадсько-політичний діяч, президент і диктатор (верховний військово-політичний зверхник в часі війни) Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Життєпис[ред.ред. код]

Народився в сім'ї греко-католицького священика Омеляна Петрушевича. Батько був знавцем української історії й літератури, людиною широкого духовного кругозору, глибокої національної свідомості. Відповідно виховав своїх трьох синів. Після закінчення Академічної гімназії записався на студії правничого факультету Львівського університету. В студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював «Академічне братство».

Після отримання ступеня доктора права відкрив адвокатську канцелярію у Сокалі. Виявив себе талановитим організатором громадсько-політичного та культурно-освітнього життя у віддаленому від галицької столиці повіті. Був головою повітової «Просвіти». Закладав мережу її осередків у реґіоні, заснував повітову ощадну касу, очолював боротьбу проти москвофільства, яке мало досить сильні позиції на Сокальщині. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу професійним захистом від сваволі властей.

Із утворенням Української Національно-Демократичної Партії (1899) став її активним членом. Тож не випадково на перших (після ухвалення в Австро-Угорщині демократичного закону) виборах до австрійського парламенту (1907 року) його обрали послом від великої виборчої округи Сокаль — Радехів — Броди — Зборів (не раз виступав на Зборівщині[3]). Серед 30 українських депутатів став одним із лідерів (поряд з К.Левицьким), згодом — головою Української парламентської репрезентації, виступи якого на сесіях відзначалися цілеспрямованістю та глибокою арґументацією. Критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування властями інтересів бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ (насамперед виборчої — до Галицького сейму, в якому українці мали лише 12 послів; саме цій проблемі він присвятив першу промову в Палаті послів 1908 р.).

1908 (або 1909[4]) р. переніс адвокатську канцелярію до м. Сколе, де невдовзі став посадником (мером[4]) міста.

1910 р. його від Стрийської виборчої округи було обрано послом до Галицького сейму (замість Евгена Олесницького, який склав мандат; від IV курії округу Стрий — Сколе, входив до складу «Українсько-руського соймового клубу»[5]). На першій осінній сесії 1910 року виступив з доповіддю від радикального крила українських депутатів під час гострої дискусії з приводу обговорення нового закону про вибори до сейму. Впродовж майже двох років як провідний діяч Українського сеймового клубу очолював боротьбу за новий виборчий закон, який, врешті-решт, було ухвалено. На виборах 1913 року до Галицького сейму увійшли 34 українські депутати. На цьому керівництво українського клубу не зупинилося. Зайнявши провідні позиції в комісії для опрацювання нового виборчого закону, Є.Петрушевич (обраний від IV курії округу Стрий — Сколе, входив до складу «Українського соймового клубу», був заступником голови[6]) і К.Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 мандатів, що було схвалено послами сейму. Крім того, після довголітньої боротьби, нарешті, у лютому 1914 р. ухвалено постанову про заснування у Львові українського університету.

Ювілейна монета НБУ із зображенням Євгена Петрушевича

Не менш активну участь брав у діяльності австрійського парламенту. У розпал Першої світової війни (1916) замінив К.Левицького на посаді голови Української парламентської репрезентації, очолив боротьбу на захист інтересів українства. Вона набула особливо гострого характеру після оприлюднення 23 жовтня 1916 року цісарського маніфесту, який надав полякам право на відновлення державності й фактично підпорядкував Польщі Галичину. З цього приводу між українськими парламентаріями, з одного боку, та польськими, з другого, розгорнулася справжня війна. Є.Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька арґументованих заяв у виступах і пресі, обстоюючи історичну справедливість щодо Галичини — української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як і решта народів імперії.

Використовуючи такі потужні арґументи, як участь українців, зокрема Легіону Українських Січових Стрільців, у війні на боці Австро-Угорщини, антиросійське спрямування політики Загальної Української Ради, українські посли парламенту на чолі з Є.Петрушевичем і К.Левицьким домоглися деякого послаблення утисків урядових чиновників і польської адміністрації на українське населення Галичини. Українців стали більше залучати на керівні посади в місцеві та реґіональні установи, що більше, І.Горбачевський став міністром здоров'я (1917–1918), а Й.Ганінчак — генеральним прокурором Австрії. Вдалося змістити цісарського намісника Галичини генерала Діллера з його відверто пропольською орієнтацією, якого замінив більш поміркований і прихильний до українців генерал Гуйн. Парламентську діяльність Є.Петрушевича високо оцінював К.Левицький: «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань, — писав він у спогадах 1937 р. — Поміж послами належав до діячів гострійшого тону».

Під час міжнародних переговорів у Бересті в лютому 1918 р. очолив галицьку делегацію, яка, хоча й була усунута від безпосередньої участі в дискусіях, сприяла внесенню в таємний додаток до укладеної угоди між Центральними державами, УНР та більшовицькою Росією зобов'язання Австрії надати Галичині автономію до 20 липня 1918 р. Проте польські представники таки зірвали у віденському парламенті ратифікацію Берестейських угод, які певною мірою захищали Галичину від зазіхань Варшави й, по суті, були кроком до відновлення у краї української державності. У відповідь Є.Петрушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини опрацював і вніс на розгляд цісаря Карла план перебудови Австро-Угорської імперії. За його концепцією, імперію необхідно було перетворити у федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. цісар Карл І оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, її народи отримували право на державність.

Усвідомлюючи, що монархія Габсбургів стоїть на межі розвалу, 10 жовтня галицько-український політичний провід на чолі з Є.Петрушевичем ухвалив рішення скликати 18 жовтня у Львові Українську конституанту, щоби визначити долю краю. Представницьке зібрання українських послів парламенту, Галицького та Буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств (близько 500 осіб) 19 жовтня проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави й обрало УНРаду на чолі з президентом Є.Петрушевичем для реалізації історичних постанов. 21 жовтня на зборах відпоручників з усього краю в Народному домі він оголосив у присутності митрополита А.Шептицького опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального й мирного переходу влади в руки українців. З цим виїхав до Відня.

Мирним шляхом перебрати владу у Галичині не вдалося. Через реальну загрозу приєднання Галичини до Польщі провід УНРади під керівництвом Костянтина Левицького та Військовий комітет на чолі з Дмитром Вітовським здійснили 1 листопада 1918 переможне повстання у Львові й на теренах Галичини та Буковини («Листопадовий чин»). 1 листопада проголошено утворення Української Держави колишніх австро-угорських земель (з 13 листопада 1918 р. ЗУНР), а 9 листопада сформовано її перший уряд (з 13 листопада — Державний Секретаріат). У краї розгорнуто національно-державне будівництво. Розв'язана поляками війна і запеклі бої у Львові не дали змоги Євгену Петрушевичу повернутися до краю. Він прибув до Станіславова, куди після втрати Львова перебрався провід ЗУНР, і 3 січня 1919 р. провів першу сесію УНРади, на якій було ухвалено закон про Злуку з УНР. Після урочистого проголошення та схвалення Акта злуки у Києві 22 січня увійшов до складу Директорії.

Як президент УНРади здебільшого виконував репрезентативні функції й, згідно з Тимчасовим Основним Законом, не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Його надмірний парламентаризм і конституціоналізм часом були піддавані критиці як такі, що вони не відповідали ситуації в країні, охопленій війною. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом умів впливати на перебіг подій. УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й свободи слова. Вона опрацювала низку необхідних законів, які реґламентували громадсько-політичне й економічне життя, заклали правову базу держави й відповідали прагненням та інтересам народу, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів. На відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам анархізму, отаманщини й інших деструктивних явищ, смертельно небезпечним для молодих держав.

Улітку 1919 р. польське військо за сприяння Франції захопило майже всю Галичину (румунське ще восени захопило Буковину). Під загрозою надзвичайної небезпеки, витвореної польським наступом, УНРада 9 червня надала Є.Петрушевичу спеціальні права Диктатора (верховного військово-політичного зверхника на час війни), які означали сумісництво обов'язків президента й голови уряду. Відтак функції Державного секретаріату передано уповноваженим, зокрема, С.Голубовичу — функції уповноваженого з внутрішніх справ, В.Курмановичу — військових, С.Витвицькому — закордонних тощо. Це рішення загалом було схвалене галицьким суспільством, але керівництво УНР розцінило його як недемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські тенденції. Є.Петрушевича усунуто з Директорії, а щоби втримати надійний вплив на реґіон, при уряді УНР утворено міністерство Галичини на чолі з галицьким соціалістом С.Вітиком. Через це відносини Євєега Петрушевича з Симоном Петлюрою, які й до того не були ідеальні, загострилися. Ситуацію намагався використати радянський уряд України. Його голова Християн Раковський пропонував військовий союз у боротьбі з Польщею лише за однієї умови — порвати стосунки з Директорією. Але Євген Петрушевич прийняв пропозицію Симона Петлюри приєднати Галицьку армію до армії УНР для спільної боротьби з більшовиками за визволення України. Урядові структури ЗУНР і УГА перейшли Збруч і розмістилися в районі м. Кам'янець-Подільський. У серпні об'єднані українські (УГА і Дієва армія УНР) армії розгорнули бойові дії на Правобережжі й на короткий час (30-31 серпня) визволили Київ. Невдовзі вони билися на двох фронтах — проти більшовицького і денікінського військ. Проте впродовж війни керівництво УНР вело закулісні інтриги проти Євгена Петрушевича. Великим непорозумінням сталося й залишення Києва. Не маючи повної довіри до Євгена Петрушевича, Головний отаман Симон Петлюра вимушено почав сепаратні переговори з поляками. Коли знесилена жахливою епідемією тифу Галицька армія змушена була заради порятунку укласти перемир'я з дєнікінцями. За даними Володимира Сергійчука, Евген Петрушевич виїхав до окупованої дєнікінцями Одеси.[7] Симон Петлюра вимушено віддав полякам Кам'янець-Подільський (вранці 17 листопада увйшли в місто[8]), керівництво ЗУНР через Румунію виїхало до Відня, Головний отаман залишився в Україні.

Близький до Диктатора ЗОУНР М.Лозинський стверджував, що він (незважаючи на позицію частини галицьких діячів) …рішився держатися далі дотеперішнього курсу, себто вважати Директорію і орієнтуватися на Антанту. На вибір шляхів виходу з ситуації вплинули позиція митрополита А.Шептицького (виступав категорично проти будь-якого союзу з більшовиками), міцна гіпноза за Антантою самого Е.Петрушевича.[9]

Опинившись на еміґрації, продовжував боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР на міжнародній арені. Реорганізований у серпні 1920 екзильний уряд, до якого увійшли досвідчені державні діячі К.Левицький, В.Сінгалевич, С.Витвицький, Я.Селезінка, О.Назарук та інші, намагався не допустити юридичних рішень Ліги Націй щодо передачі Галичини Польщі. Голова уряду надсилав українські місії на міжнародні переговори в Ригу та Женеву. У лютому 1921 Ліга Націй офіційно визнала окремішність Галичини й визначила Польщу тимчасовим окупантом за умови, що сувереном краю є Антанта, рекомендувала Раді амбасадорів країн Антанти розглянути українське питання. Аби чітко окреслити прагнення галицьких українців, уряд Є.Петрушевича опрацював і представив союзним державам проект конституції Української Галицької Республіки, що була орієнтована на західні демократії й надавала широкі права й свободи усім національностям краю. Водночас за ініціативи уряду в Галичині здійснено широкомасштабні акції бойкоту виборів до польського сейму та призову до війська. Нарешті, вдалося домогтися включення галицького питання для розгляду на міжнародній конференції в Генуї у квітні 1922 р. Є.Петрушевич особисто очолив галицьку делегацію, увівши до неї К.Левицького, С.Рудницького і Осипа Назарука. Але дискусію з проблем Галичини було зірвано. Саме в Генуї відбулися перші контакти Петрушевича з представниками Радянської України, зокрема з Х.Раковським, якому імпонувала конфронтація уряду ЗУНР із С.Петлюрою. Улітку 1922 р. переговори з Є.Петрушевичем у Відні вів радянський дипломат Юрій Коцюбинський. Ці заходи більшовиків були скеровані на розкол української еміґрації, здебільшого антирадянської.

Варшава, підтримувана Францією, розгорнула не менш активну дипломатичну діяльність за збереження влади над Галичиною. У вересні 1922 р. польське керівництво здійснило низку акцій, які мали справити позитивне враження на світову громадськість, зокрема проголошено закон про воєводську автономію Галичини, заснування українського університету у Львові, поширено заяву уряду з пропозицією Є.Петрушевичу розпочати переговорний процес. Результатом цих заходів стало рішення Ради амбасадорів Антанти в Парижі від 15 березня 1923 р., за яким Галичина без жодних застережень відійшли до Польщі. Проголошені Варшавою закони залишилися на папері.

Відтак Є.Петрушевич змушений був у травні 1923 р. розпустити уряд ЗУНР в екзилі, ліквідувати дипломатичні представництва та місії за кордоном. Галицькі державні й політичні діячі повернулися на Батьківщину, включилися у леґальну діяльність відповідно до програм своїх партій і рухів. Є.Петрушевич переїхав до Берліна, де продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу, поширював ноти протесту проти діяльності польських окупаційних властей, надсилав заяви до Ліги Націй, видавав газету «Український прапор», надавав морально-політичну підтримку інтернованим у Чехословаччині частинам Галицької армії.

У берлінський період, залишившись без моральної підтримки соратників, відчуваючи матеріальні труднощі (допомогу надавали український вікарій Петро Вергун, гетьман Павло Скоропадський, професор Іван Мірчук[10]) Є.Петрушевич підпав під вплив ілюзій щодо зміни національної політики радянської влади в Україні в період «українізації». Відвідував прийоми в радянському посольстві, зустрічався з послом М.Крєстінським. Однією з перших засудила радянофільство галицького діяча Українська Військова Організація. У відповідь «Український прапор» виступив з критичними статтями щодо діяльності УВО. Що більше — у 1925 р. група прихильників Є.Петрушевича на чолі з Осипом Думіним спробувала розколоти організацію Євгена Коновальця й утворила так звану Західноукраїнську Народно-Революційну Організацію, яка невдовзі розпалася.

Цим радо скористався радянський пропагандивний апарат. 4 вересня 1925 року в Харкові Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову про Є.Петрушевича; було визнано доцільним тимчасово підтримати Петрушевича з тим, щоб він письмово звернувся до РНК УСРР з викладом своєї позиції щодо ставлення до радянської влади, а також до нової економічної платформи трудовиків під назвою «Українське національне об'єднання»[11].

Радянофільські настрої Є.Петрушевича, як і багатьох його співвітчизників, розвіялися на зламі 1930-х рр., коли в Україні розгорнулися масові репресії й терор органів ГПУ-НКВД. Подальші роки емігрантського життя виявилися надзвичайно важкі внаслідок матеріальних нестач. Долав труднощі завдяки підтримці гетьмана П.Скоропадського та Апостольського вікарія УГКЦ в Німеччині отця П.Вергуна. Але й у похилому віці Є.Петрушевич співпрацював з Українським Національним Об'єднанням (УНО), іншими емігрантськими організаціями. Коли у вересні 1939 р. Німеччина напала на Польщу, надіслав уряду Гітлера протестаційний меморіал.

Поховання і перепоховання[ред.ред. код]

Був похований на берлінському цвинтарі римо-католицької катедри св. Ядвіги представниками УНО, які згодом встановили на могилі пам'ятник. За даними М.Литвина, К.Науменка, влітку 1959 р. Об'єднання українських правників-емігрантів (Торонто) упорядкувало могилу, встановило 1,5-метровий пам'ятник, заплатило за ділянку до 2020 р.[10] До 2002 року могилу доглядало посольство України в Німеччині.

Перепохований 1 листопада 2002 року на Личаківському цвинтарі у Львові; перепохованням опікувався Ференцевич Юрій.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

На честь Петрушевича названо площу у Львові та вулиці у багатьох містах та селах Галичини.

1 листопада 2008 на батьківщині Є.Петрушевича, у м. Буську відкрито перший монумент Президенту ЗУНР.

В 2008 року Національний Банк України випустив монету на честь Євгена Петрушевича.

Пам'ятна таблиця, присвячена перебуванню Президента ЗУНР Є.Петрушевича та уряду ЗУНР встановлена на будівлі Чортківської міської ради (ратуші; значний внесок у її встановлення зробив краєзнавець Юхим Ф. Макотерський).

Примітки[ред.ред. код]

  1. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР… с. 351 (укр.)
  2. Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник.— Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто: НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — 944 с., іл. с. 927 (укр.)
  3. М.Литвин. Петрушевич Євген Омелянович… с. 59 (укр.)
  4. а б І.Чорновол. 199 депутатів Галицького сейму… с. 172 (укр.)
  5. І.Чорновол. 199 депутатів Галицького сейму… с. 113 (укр.)
  6. І.Чорновол. 199 депутатів Галицького сейму… с. 114–115 (укр.)
  7. В.Сергійчук. Симон Петлюра.- К.: Україна, 2004. 448 с.; іл. ISBN 966-524-149-4 с. 234 (укр.)
  8. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР… с. 267 (укр.)
  9. М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР… с. 205–206 (укр.)
  10. а б М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР… с. 351 (укр.)
  11. Україна: хроніка подій ХХ століття. 1925 (укр.)

Джерела[ред.ред. код]

  • Віктор Жадько. Український некрополь. — К., 2005. — С. 262. (укр.)
  • Отець І.Сохоцький. Будівничі новітньої української державності в Галичині: Історичні постаті Галичини XIX–XX ст. Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1961 (укр.)
  • І.Чорновол. 199 депутатів Галицького Сейму // Серія «Львівська сотня».- Львів: «Тріада плюс», 2010. 228 с.; іл. с.113-115, 172. (укр.)
  • В.Сергійчук. Симон Петлюра.- К.: Україна, 2004. 448 с.; іл. ISBN 966-524-149-4 (укр.)
  • М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР.- Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995.- 368 с., іл. ISBN 5-7707-7867-9 (укр.)
  • М.Литвин. Петрушевич Євген Омелянович // Тернопільський енциклопедичний словник / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004–2010. — Т. 1–4. — ISBN 978-966-528-279-2. — Т. 3: П-Я. — 2008. — 708 c., с. 59. (укр.)

Посилання[ред.ред. код]