Буськ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Буськ
Буськ герб.png
Герб Буська
Буська міська ратуша (загальний вигляд)
Буська міська ратуша (загальний вигляд)
Буськ
Буськ на мапі України
Буськ на мапі України
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Львівська область
Район/міськрада Буський район
Код КОАТУУ 4620610100
Засноване 1097
Магдебурзьке право 1411
Населення 8355 (01.01.2011)[1]
Площа 3,84 км²
Поштові індекси 80500
Телефонний код +380-3264
Координати 49°58′06″ пн. ш. 24°36′30″ сх. д. / 49.96833° пн. ш. 24.60833° сх. д. / 49.96833; 24.60833Координати: 49°58′06″ пн. ш. 24°36′30″ сх. д. / 49.96833° пн. ш. 24.60833° сх. д. / 49.96833; 24.60833
Водойма р. Західний Буг, Полтва, Солотвина, Рокитна
Відстань
Найближча залізнична станція Красне
До станції 5 км
До обл./респ. центру
 - фізична 51 км
Міська влада
Адреса пл.900-річчя Буська,1
Веб-сторінка [1]
Міський голова Сліпець Ростислав Степанович

Буськ  (Бужеськ, Бужськ, Бузьк)— місто районного значення у Львівській області, адміністративний центр Буського району. Одне із найдавніших міст України, ймовірна столиця літописного племені бужан (VII — VIII століття), центр Буського князівства (11001180), волості у складі Белзького князівства (11801462) та повіту у складі Белзького воєводства (14621772). Розташоване на річці Західний Буг, а також на п'яти її притоках — Полтві, Солотвині, Рокитній, Рудній та Молдові. За 51 км від Львова та за 5 км від залізничної станції Красне. Місто славиться і тим, що тут встановлений перший в Україні монумент незалежності на честь Акту про державну незалежність України 24 серпня 1991 р.

Походження назви[ред.ред. код]

Основна теорія[ред.ред. код]

Назва міста є однією із найпродуктивніших словотвірних моделей творення топонімів слов'яно-руського часу, що водночас є непрямим свідченням її архаїки (порівняймо назви сусідніх та синхронних із Буськом укріплених поселень того часу: Олескъ (сучасне Олесько), Пльсньскъ (сучасне Пліснесько), Лучьскъ (Луцьк), Турийскъ (Турійськ). У літописах та історичних хроніках, починаючи з кінця ХІ століття, зафіксовано чимало фонетичних варіантів ойконіма: Боужьскъ, Бужьскъ, Бужскъ, Бускъ, Буско, Бусько, Бузьк. З точки зору етимології назва міста є відгідронімним суфіксальним утворенням від основи «Буг» (буг + ськ). Дослівна етимологія: «місто на Бузі» чи «бузьке місто». У Староукраїнській (руській) мові це звучало приблизно як «бужьсъкъ городъ». Таким чином, на перших етапах творення ойконіма лексема «бужьсъкъ» сприймалася як прикметник (відад'єктивний субстантив) і лише згодом відкинула від себе факультативний іменник-додаток «городъ», ставши повноцінним міським топонімом. Цікаво, що за нормативними правилами української літературної мови сучасна назва міста мала б звучати як «Бузьк»: Бужеськ-Бужськ-Бузьк. До витворення сучасного фонетичного варіанту назви міста спричинилася інерція діалектного та розмовного мовлення (дисиміляція приголосних) і, можливо, вплив польської мови (Busk), а також той факт, що саме у такій автентичній мовній формі назва міста свого часу потрапила у офіційну адміністративну документацію.

Альтернативні теорії[ред.ред. код]

Народна етимологія (псевдоетимологія) пов'язує назву міста із діалектною назвою лелеки («бузьок», «бузько»), що зображений на міській геральдиці і з образом якого пов'язана легенда про заснування міста (в основі сюжету легенди оповідь про те, як лелека (бузьок), який кружляв у повітрі над густим лісом, начебто допоміг дружині Давида Ігоровича вибратися із боліт на суху горбисту місцевість, де князь звелів спорудити укріплення майбутнього міста — Буська).

Окремі дослідники, як-от Михайло Тихомиров, (головно на підставі етимологічно-лінгвістичних аналогій) співвідносять назву міста із іменем слов'янського вождя Божа. Коренем своїм це ім'я збігається з племінною назвою бужан.

Легенда про заснування[ред.ред. код]

Легенду про заснування міста увів у науковий ужиток галицький краєзнавець і публіцист Антоній Шнайдер (18251880). У 1866 на сторінках львівської «Літературної газети» він друкує серію матеріалів «Міста і містечка в Галичині», серед яких була і краєзнавча праця «Місто Буськ — Венеція польська» (№ 44-48). З-поміж інших матеріалів Шнайдер вміщує у дописі легенду із начебто знайденого ним руського літопису під назвою «Пам'ятка отця Афанасія»:


«Давид Ігорович, ще як Володимирський князь, виїхав разом з боярами оглянути межі свого князівства, щоб укріпити оборону його окраїн. Змучений тривалою мандрівкою, він вирішив зупинитися на відпочинок. Але відповідного місця для цього не знаходив — довкруги були болота. Тоді один з княжих слуг на ім'я Свойко, побачивши бузька, що кружляв, порадив зупинитися там, де він сяде. Князь послухав його. Бузько привів їх на берег річки. Там вони побачили хатину, капличку і сад, в якому працювали два монахи. Місце виявилося дуже вигідним для будівництва укріплення, і князь за порадою цих монахів звелів будувати двір для себе і будинки для своїх бояр. Так виникло місто, і в честь бузька, який вказав дорогу князю, його було названо Буськом.»


Більшість дослідників піддають сумніву автентичність легенди, оскільки у жодному іншому писемному джерелі легенда не зафіксована. Факт існування «Пам'ятки отця Афанасія» теж нічим не підтверджений. Очевидно, легенда про заснування Буська є літературною містифікацією (підробкою) А.Шнайдера. Легенду про заснування Буська у 1871 році реплікував у своїй праці про історію міста інший галицький історик та краєзнавець Венедикт Площанський (18341902).

Міська геральдика[ред.ред. код]

А.Шнайдер, імовірно, є «батьком» ще однієї цікавої легенди, що пояснює міську геральдику Буська — «бузьок на блакитному фоні, що понуро стоїть серед мочарів на одній нозі, повернутий до переду лівим боком»: «Усілякі несправедливості і заздрість Святополка — Великого князя Київського позбавляють Давида спадкового володимирського престолу і залишають йому лише землі Буська (1100), що стають прихистком для його двору і адміністрації. Відтоді осміяно малоземельного князя Давида і названо „буськом“, що стоїть на одній нозі»

Проблема міської хронології[ред.ред. код]

Перша згадка про місто (староукр. Божьскъ — Бужьскъ) в літописі "Повість временних літ " датується 10971098 р. у «Повісті про Василька Ростиславича». Про місто згадують, як про вже добре укріплений город: «Посем же приходящю Велику дни, поиде Давыдъ, хотя переяти Василкову волость; и усрѣте и́ Володарь, брат Василковъ, у Божьска. И не смѣ Давыдъ стати противу Василкову брату, Володарю, и затворися в Бужьскѣ, и Володарь оступи и́ в городѣ» («По тому ж, як надійшов Великдень, пішов Давид забирати Василькову волость; та перестрів його Володар, брат Васильків, біля Божська. І не наважився Давид стати супроти Василькового брата Володаря і заперся у Бужську, а Володар почав облогу міста»). Теза про те, що засновником Бужська міг бути волинський князь Давид Ігорович, як про те розказує легенда про заснування міста, не витримує жодної наукової критики. За даними археології, оборонні вали Великого городища літописного Бужська споруджено у другій половині Х ст., тобто, як мінімум, за 150 років до подій, описаних у літописі. Окрім того, Буськ як центр племінного союзу бужан у сучасних межах міг існувати вже у VI столітті.

Дослідники міської історії[ред.ред. код]

Першим дослідником і популяризатором історії Буська був галицький історик, краєзнавець та архівіст Антоній Шнайдер. У 1866 році на сторінках львівського часопису Dziennik Literacki (№ 44-48) він публікує монографію польською мовою під назвою «Miasto Busk Wenecja polska» («Місто Буськ — Венеція польська»).

Історичний фактаж А.Шнайдера майже в повному обсязі використав галицький історик-москвофіл Венедикт Площанський у праці, написаній «язичієм», «Буск, город и бывшее княжество т. ж. имени на Галицкой Руси» («Місто Буськ та однойменне колишнє князівство в Галицькій Русі»), що була опублікована у «Литературному сборнику Галицко-Русской матицы» за 1871 рік.

У міжвоєнний період княжу історію Буська досліджували львівський історик та журналіст Микола Голубець («Белз, Буськ, Звенигород», Львів, 1927), археолог-аматор Лев Чачковський (незавершена праця «Княжий Буськ», 1933), польський краєзнавець Броніслав Фалінський (стаття «Busk» у книжці «Powiat Kamionka Strumillowa», 1935).

У радянські часи інформація про Буськ з акцентом на сучасний (радянський) період його історії була вміщена у енциклопедичному виданні Історія міст і сіл Української РСР Львівська область (1968).

У період незалежної України окремими виданнями вийшли праці отця Володимира Чучмана «Буськ. Історико-краєзнавчий нарис» (Львів, 1993) та Івана Савчина «Буськ у вирі століть» (Львів, 1996).

Археологічні дослідження міста[ред.ред. код]

Ґрунтовніші відомості про вік Буська дають археологічні знахідки на його теренах. На території сучасного Буська виявлено три городища слов'яно-руського часу: т.зв. «Велике», «Мале» (на території міського парку при злитті річок Західний Буг та Полтви), і «Волянське» (на території передмістя Воляни). Під час системних археологічних досліджень території міста (2000–2013) виявлено об'єкти різної часової та культурної належності: культури лінійно-стрічкової кераміки, локального варіанту трипільської культури, артефакти та споруди малицької, висоцької, черняхівської культур. Фактично на усій території літописного міста фіксуються залишки жител, знаряддя праці та інші побутові речі, що датуються VIII–XIII ст.

Історична топоніміка Буська[ред.ред. код]

Гідронімія[ред.ред. код]

Велика кількість рік і потічків сприяла створенню неповторного гідроландшафту міської території (у період XVIII–XIX ст. за Буськом навіть закріпилася назва «Галицька Венеція»). Попри архаїчність форми, у гідроніміконі Буська легко читається етимологічна віднесеність до характеристичних ознак водних об'єктів чи особливостей їх локалізації, тобто в основі гідронімів закладена гідрографічна ознака, що вказує на колір, смак, зовнішній вигляд, конфігурацію русла:

Західний Буг (Бугъ, Богъ) — рівнинна річка із заболоченою заплавою, старицями та звивистим річищем — вперше з'являється на сторінках літопису поряд з етнонімом «бужани». Назва походить від індоєвропейського кореня *bheug(h) — «гнути, згинати», етимологічно споріднене з праслов'янським інфінітивом *bъgati — «вигинати, закручувати» та з праслов'янським коренем *bag- // *bog- // *bug- із реконструйованим значенням «затоплене місце; течія, потік», споріднене з праслов'янським іменником *bag-no — «багно, болото».

Полтва (Пълтва) — ліва притока Західного Бугу, річка з помірно звивистим, переважно випрямленим та обвалованим річищем. На думку З. Франко, річкові назви з формантами *-va, *-аvа (Боржава, Іква, Нічлава, Ослава, Пониква, Полтва та ін.) історично є композитами, а сучасні форманти -ва, -ава є рудиментами колишнього апелятива «ріка». Назва етимологічно споріднена із праслов'янським коренем *plot, *plъt та інфінітивом *plyti — «пливти», або гіпотетичним праслов'янським коренем *plot — «широкий, повільний» (старогрецьке πλατυσ — «широкий, плоский», литовське platús — «широкий»). Первинна етимологія: «повільна, широка річка».

Солотвина — права притока Західного Бугу з місцями невиразною, подекуди заболоченою двосторонньою заплавою. Походить із праслов'янського *sоltъvina — «багнувате місце; грузьке, кисле, іржаве болото, драговина, мочар», етимологічно споріднене із праслов'янським *sоlь — «сіль».

Рокитна — права притока Західного Бугу зі слабо звивистим річищем і частково заболоченою заплавою. У минулому, до вирівнювання пригирлової частини Солотвини, була її правою притокою. Відад'єктивний субстантив від праслов'янського *orkyta — «верба». Дослівна етимологія: «болото, заросле кущами»; «мокра, заболочена низовина».

Рудна — права притока Рокитної, до середини XX ст. повністю знищена меліорацією. Відад'єктивний субстантив від праслов'янського *ruda — «іржаве багно, болотистий луг», етимологічно споріднене із праслов'янським *rudъ — «червоний, рудий».

Молдова — права притока Солотвини, до середини XX ст. повністю знищена меліорацією. Етимологія неясна, можливо, походить від праслов'янського кореня *moldъ — «молодий» з додаванням форманта *-va («молода, нова річка»). В. Шульгач інтерпретує назву як типовий приклад руйнування етимологічного гнізда і пов'язує гідронім із праслов'янським коренем *mъldа / *mъldъ (чеське діалектне mulda — «заглибина, канава, калюжа»; литовське mulde — «грязюка, болото»).

Мікротопонімія[ред.ред. код]

Середмістя Буська[ред.ред. код]

На відміну від назви міста і міського гідронімікону, мікротопонімія Буська майже не зберегла архаїчних пластів слов'яно-руського періоду. Жоден із міських урбанонімів не потрапив на сторінки руських літописів Х-ХІІІ ст., а імовірні релікти топоструктури княжого міста стерлися із людської пам'яті разом із самим Бужськом, знищеним ордами Батия у 1241 р. Назва міста на більш як 100 років зникає із історичних хронік. Активна відбудова міського середмістя та фортифікацій почалась тільки у XIV–XV ст., а у 1411 р. Буськ, як власність мазовецького князя Земовита IV, одним із перших в Галичині отримав магдебурзьке право. Саме у цей час економічного та культурного відродження міста формується топонімний ареал Буського Середмістя, структурований на три локаційно-хронологічні частини, що виникали в міру розширення міських територій:

Старе Місто із парафіяльним костелом Св. Станіслава, церквою Св. Миколая та синагогою (XIV–XV ст.); на межі XIX–XX ст. назва затерлася і змінилася на Ринок

Середнє Місто зі старостинськими будинками, канцелярією, королівським та домініканським млином та костелом Св. Духа (XV–XVI ст.). В кінці XVIII — на початку ХІХ ст. на центральному плато Середнього Міста функціонувала шевська фабрика Івана-Фредеріка Прешля, що забезпечувала взуттям австрійську армію. Деякий час (до палацової забудови 1810 р.) цю територію називали Фабрика. На кадастровій карті 1845 р. назва вже відсутня, а територію віднесено до Старого Міста.

Нове Місто з парафіяльним костелом Діви Марії з пробоством та домініканським монастирем (XVI ст.).

На початку XVIII ст. стараннями буського старости Йосифа-Олександра Яблоновського поряд з монастирськими землями Нового Міста споруджено нове окремо окопане місто, що було назване Яблонів (у XIX ст. цю частину Середмістя називали вже по-іншому: Мури).

Топоструктура Буського Середмістя з незначними змінами проіснувала до середини ХІХ ст.

Передмістя Буська[ред.ред. код]

Воляни — передмістя у північній частині Буська на правому березі Рокитни до впадіння її у Західний Буг; сучасна вулиця Воляни. Зважаючи на географічну та історико-археологічну специфіку передмістя, назва його походить, імовірно, зі слов'яно-руського часу. Варіантів етимології може бути декілька. Швидше за все топонім є суфіксальним утворенням від апелятива «воля» («воляни» — «вільні люди», що протиставлялися челядникам — залежному селянству). На користь цієї гіпотези говорить той факт, що в ХІ ст. на Волянському замчищі, за даними археологічних досліджень, розташовувалась заміська резиденція волинського князя Давида Ігоровича. Серед малоймовірних етимологій: суфіксальне утворення з подальшим усіченням основи від ойконіма «Волинь» («волиняни» — «воляни» — «вихідці з Волині»); від апелятива «вол (віл)» («воляни» — «люди, що розводять волів»); від етноніма «волох» («волошани» — «воляни» — «вихідці з Волохії»; думка висловлена Венедиктом Площанським у зв'язку з поширеністю на передмісті прізвища Волошин). В ХІ-ХІІІ столітті на Волянах функціонує городище — дерев'яно-земляний замок, на території якого розташована Онуфріївська церква (1680).

Ліпибоки — передмістя у південній частині Буська, розташоване на правому березі Західного Бугу та лівому березі Солотвини. У руський період передмістя було щільно заселеним, про що свідчать числені знахідки керамічних та побутових артефактів періоду Х-ХІІІ століття. На східній окраїні передмістя на лівому березі Солотвини збереглися залишки давньоруського городища з валами та оборонними ровами. Як у той час називалося передмістя достеменно не відомо, але, зважаючи на архаїчну форму та етимологію топоніма, можна припустити, що назва «Ліпибоки» походить саме з цього періоду. У офіційних документах топонім широко вживається з XVII століття. У період середньовіччя і до початку XX ст. заселене в основній масі руським (українським) населенням. З середини XVI ст. на території передмістя діяла Буська папірня. Структурно мікротопонім є композитним утворенням від словосполучення «лѣпыи бокъ» — «гарний бік», «гарна сторона». На відміну від інших міських топонімів Буська, назва «Ліпибоки» не стала офіційною назвою вулиці (сучасні міські вулиці Івана Франка та Папірня), але й досі вживається як неофіційна назва передмістя.

Підзамче — передмістя у північно-західній частині Буська, розташоване на лівому корінному березі Західного Бугу та його притоці Полтві. Охоплює сучасні міські вулиці Львівську та Підзамче. Назва передмістя співвідносна з лексикалізованим прийменниковим сполученням «під замком» («територія під (перед) замком»). Сучасну назву отримало, очевидно, у XVXVI ст., коли на Великому городищі звели дерев'яний замок. Виявлено сліди поселень епохи енеоліту, локальних варіантів трипільської культури (т. зв. «малицька» група кераміки). За переказами, на території передмістя з ХІ століття і аж до XVIII ст. діяв монастир Отців Василіян.

Коротка Сторона — передмістя у північній частині Буська, розташоване вздовж правого берега Солотвини та її стариці, сучасна вулиця Богдана Хмельницького. Назва є композитним утворенням з прозорою етимологією, що вказує на невелику довжину центральної вулиці передмістя (900–1000 метрів) і протиставляється сусідній частині міста — Довгій Стороні. Назва фіксується на картах міста, починаючи з ХІХ ст. Територія передмістя безперервно заселена з часів неоліту. На високих корінних терасах виявлено сліди поселень лендельської (малицької) культури IV тисячоліття до н. е. та слов'яно-руського часу.

Довга Сторона

Історія Буська[ред.ред. код]

Слов'янський період (VIII–X ст.)[ред.ред. код]

Вже у VI-VII ст. Буськ міг існувати як один із культурно-політичних чи економічних центрів племінного об'єднання дулібів, тим більше, що поблизу нього відомо декілька великих поселень празької культури (Ріпнів, Ракобовти). Однак археологічних підтверджень цієї думки поки що не існує. Найранішим із зафіксованого археологами матеріалу є рештки заглибленого об'єкта, розкопаного у центральній частині міста в 2004, кераміку і речовий комплекс з якого продатовано VIII ст. Після розпаду дулібського союзу племен, який так і не переріс у перше слов'янське протодержавне утворення, Буськ стає племінним центром бужан. Назву нового племінного об'єднання проф. М. Грушевський виводить від назви міста Бужськ, а саме утворення трактує як політичне, а не етнічно-культурне. За тією ж моделлю творилися назви інших племінних об'єднань, що прийшли на зміну великому дулібському союзу: волиняни — від племінного центру Велиня, лучани — від Лучеська, черв'яни — від Червеня.

У історичних документах ІХ-ХІ століття бужани згадуються двічі. У Баварському географі, що датується першою половиною ІХ ст. (до 840-тих рр.), бужан (busani) вміщено у список 58 інших слов'янських племен і згадано про належність до племені 231 укріпленого городища.

Етнонім «бужани» ще у ХІ столітті був відомим Несторові-літописцеві, котрий згадує про них з-поміж 14-ти найбільших слов'янських племен напередодні утворення Руської держави: «…Бужане, зане сѣдоша по Бугу, после же велыняне…». Після того, як у ІХ-Х століттях бужани увійшли до складу Київської Русі, в давніх писемних джерелах про них більше не згадано.

За даними археологічних досліджень, у ІХ ст. заселеними були і середмістя, і передмістя Буська. У середині Х століття на Великому городищі споруджено систему фортифікацій: вали з частоколом та оборонний рів, що були знищені 981 року під час походу Володимира Великого на Червенські городи.

Руський період (ХІ — ХІІІ ст.)[ред.ред. код]

Від початку XI ст. і до кінця ХІІ ст. місто перебувало в руках різних господарів. У 1100 році Бужеськ став столицею удільного князівства, а правителем міста став позбавлений володимирського престолу князь Давид Ігорович. Львівський історик Л.Войтович ставить під сумнів князівсько-адміністративний статус Бужеська у кінці ХІ ст., а столицю уділу Давида Ігоровича розміщує у волинський город Дорогобуж. У такому випадку першим «номінально» Буським князем був не Давид, а інший волинський князь Володимир Андрійович.

У середині ХІІ ст. Волинська земля перебувала під правлінням старшої гілки Мономаховичів, лідер якої — Ізяслав Мстиславич (1097–1154) — вів боротьбу за Київ зі своїм дядьком — суздальським князем Юрієм Долгоруким (1090–1157).

Галицький князь Володимирко Володарович (1104–1153) уклав союз із Юрієм Долгоруким, скріпивши його шлюбом сина Ярослава (1130–1187) з Ольгою Юріївною, та підтримував свого свата в його походах на Волинь. Здобувши навесні 1151 р. Бужеськ, галицький князь вирішив поставити в Буській волості окремого князя. Ним став 1151 волинський князь Володимир Андрійович (?-1170), завданням якого була оборона волості від волинських військ.

У 1146, ставши великим князем київським, Ізяслав Мстиславич передав Володимиру Андрійовичу батьківський стіл у Володимирі на Волині. Але, втративши Київ, Ізяслав сам повернувся на Волинь. Зрозуміло, що Володимир Андрійович, який вважав Волинь батьківською спадщиною, був ображений і відразу почав шукати допомоги в противників Ізяслава. Він утік до звенигородського й галицького князя Володимирка Володаревича, а невдовзі закріпив своє становище шлюбом із донькою лідера чернігівських Ольговичів сіверського князя Святослава Ольговича. Буське князівство він розглядав як початок відвоювання Волині. Але закріпитися там йому не вдалося. Через кілька тижнів після наступу волинських військ, які отримали підтримку з Угорщини від короля Гейзи II (одруженого зі сестрою Ізяслава Єфросинією), він утік із Буська до Юрія Довгорукого в Київ. Згодом маневрував між Юрієм Довгоруким та Ізяславом Мстиславичем, торгуючись за різні волинські волості, доки не утвердився в Дорогобужі у 1156. Але надія повернути собі Волинь ніколи його не покидала. Тому у 1169 він узяв участь у поході на Київ суздальського князя Андрія Боголюбського (1110–1174). Перший князь Буська помер 28 січня 1170, його поховали в Києві поруч із батьком, проте після участі в погромі столиці дружинники не ризикнули супроводжувати його труну, і вдова ввійшла в столицю тільки в супроводі ченців і кількох слуг.

Син і наступник Володимирка Ярослав Осмомисл (1130–1187) повернув Буськ волинським Ізяславичам: Мстислав Ізяславич тримав Володимир, Ярослав Ізяславич — Лучеськ, Ярополк-Стефан Ізяславич — Шумськ. Після відновлення галицько-волинського союзу 1157 р. Ярополк Стефан став іще й князем буським. Він підтримував старшого брата в боротьбі за Київ.

Ярополк Стефан Ізяславич помер 7 березня 1168 р. Княгиню Марію з єдиним сином Васильком, який народився бл. 1151 р., перевели в Михайлів на Пороссі, а після його втрати вони повернулися в Буськ або Шумськ.

13 серпня 1170 р. у Володимирі помер Мстислав Ізяславич, який домовився з братом Ярославом, що той залишить його синів на Західній Волині. Старший престол перейшов із Володимира в Луцьк, окрім того, Ярослав вирішив також усю Східну Волинь залишити за своїми синами, а Західну — розділити між синами Мстислава та Ярополка. Близько 1180 р. він утворив Белзьке князівство, об'єднавши давні землі бужан і черв'ян та перемістивши їх центр у Белз, який перебував посередині цих земель. Белзьке князівство отримав Всеволод Мстиславич, а Василько Ярополчич став князем дорогичинським, де невдовзі й помер 1182 року.

Буськ став центром волості Белзького князівства, історія якого виявилася бурхливішою і цікавішою та тривала до 1462 р., коли після згасання місцевої династії його територію анексував польський монарх. Відтак Белзьке князівство перетворилося на Белзьке воєводство, центром повіту якого став Буськ.

У ХІІІ ст. добре укріплене місто-фортеця Буськ відіграло роль форпосту на кордоні Волинського, а згодом і Галицько-Волинського князівств. У 1241 році вщент знищене ордами Батия.

Польсько-королівський період (XIV–XVIII ст.)[ред.ред. код]

Місто було центром Буського повіту Белзького воєводства. Керівником повіту був староста, який представляв короля.

1411 р. Буськ отримав магдебурзьке право від князя белзького Земовита IV, а після утворення Белзького воєводства (1462 р.) став центром протяжного Буського староства (щоправда, спочатку резиденцією старости був Лопатин — тепер селище міського типу Радехівського району), якому підлягало, крім Буська, ще 10 поселень. Обидва ці фактори посприяли розквіту міста в першій половині XVII ст.

Як відзначав автор «Опису ґеоґрафічно-статистичного повіта Камянецького» (Львів, 1894) Яків Миколаєвич:

« «Найсправедливішим і найбільше дбаючим про добро Буска оказався Станіслав Тарновський, котрий старостував тут від 1592 до 1618. Крім многих подрібних ласк і добродійств, зділав для Буска се, що король на єго вставленє ся затвердив для міста війтівство, уряд конзулярний, а староста вивінував тих урядників 4 ланами на Німецькім боці, при чім увільнив ту землю від всяких дачок. По десятилітнім старостованю Яна (Івана) Даниловича підлягав Буск Алексанрови Конєцпольському, котрий від 1648 р. був великим гетьманом коронним[2], а котрого козаки прозвали «дитиною». В послідних 80 літах (від 1573–1648) велося міщанам добре, місто забудовувалося, вело користну торгівлю особливо збіжем і худобою, богатіло з того, тому 1629 р. офірують самохіть 2000 зoлотих польських королеви на веденє війни шведської».  »

Про важливу роль Буська в той період свідчить також папірня — як на XVI століття, рідкісний промисел — перша відома на території сучасної України.

1647 р. король Владислав IV Ваза виділив із Буського староства Щуровицьке (Щуровичі, Лопатин, Немилів, Оглядів, частина Стерківців), де якийсь час господарювала мати майбутнього короля Софія Теофілія Собєська з Даниловичів.

Унаслідок воєн другої половини XVII ст. добробут мешканців Руського та Белзького воєводств занепав. До того ж поле між Красним і Буськом регулярно було місцем збору коронного війська до панування Яна III Собєського (однією з резиденцій якого було Олесько; зрештою, він там народився 1629 р.) включно, від чого страждав і Буськ, і селяни.

На початку XV ст. воно стало важливим торговим і ремісничим центром. В 1411 р. Буськ, як власність мазовецького князя Земовита IV, одним із перших в Галичині отримав магдебурзьке право. Невід'ємним атрибутом міського самоуправління став герб міста, на якому зображено бузька (лелеку). Цей птах був найпопулярніший і тому почав символізувати цей край.

Будучи розміщеним неподалік Чорного шляху, яким татари здійснювали грабіжницькі напади на Україну, Буськ почав зростати як оборонний центр уже з 1-ої половини XV ст. У 1516 році татари напали на місто, яке вони не змогли взяти, хоча пограбували та спалили передмістя. За відступаючими татарами кинувся 2-тисячний загін кінноти під командуванням коронного гетьмана Міколая Фірлея і подільського воєводи Марціна Камєнєцкого. Однак вони спромоглись розбити лише дрібні загони татарів.

Вигідне розташування в значній мірі сприяло швидкому його відродженню. У 1539–1541 рр. з'явилась перша в Україні папірня, на папері якої надруковано «Острозьку Біблію» (1581 р.) Івана Федоровича (Федорова). У 1746 р. вже діяв цех різників, засновано було цех ткачів. У наступному столітті — цехи кушнірський, кравецький, пивоварний.

Культурно-національному відродженню сприяло Буське Миколаївське братство, яке виступало проти обмежень польських феодалів.

Австрійський період (кінець XVIII — початок XX ст.)[ред.ред. код]

В останні роки польського панування міщани та шляхта вели непосильну боротьбу за свої права з королівським старостою Йосифом Міром. Очевидно, для цього потрібні були кошти, яких зубожіле місто не мало. Ситуація стала нестерпною 1776 р., коли підприємливий Й. Мір викупив Буське староство в австрійського державного скарбу. В підсумку Буськ утратив привілеї вільного міста, а міщани змушені були відробляти численні повинності й навіть панщину. Від панщини Буськ звільнив імператор Йосиф ІІ, який відвідав Буськ 1780 р., задовольнивши скаргу депутації міщан.

Реформи австрійських монархів-просвітителів, хоча й відродили інститут самоврядування й посприяли деякому пожвавленню економіки та культури, не повернули минулі розквіт і славу. Впродовж XIX-ХХ ст. місто входило до складу Брідсько-Золочівського циркуля й Кам'янко-Струмилівського повіту Австро-Угорської монархії та міжвоєнної Польської республіки.

Новітня історія Буська (XX–XXI ст.)[ред.ред. код]

Буський район — один із тих дрібних, утворених 1939 р., який пережив адміністративну реформу 1959 р. Щоправда, 1963 р. його таки ліквідували, фактично відновивши передвоєнний Кам'янко-Струмилівський повіт, проте 1967 р. відновили. Що більше, до його складу увійшов Олеський район, який у 1963–1966 рр. приєднали до Бродівського району. 18 липня 1944 р. радянські війська знову увійшли в Буськ. Почалась відбудова зруйнованого міста. Водночас репресії і арешти тих, хто підтримував визвольну боротьбу УПА. У повоєнні роки адміністративний статус Буська сприяв (хоч і незначному) його розвитку. Так, в 1963 р. район був ліквідований. У кінці 1966 р. Буський район почав заново функціонувати.

На відміну від інших районних центрів Львівської області, які зазнали карколомного піднесення внаслідок форсованої індустріалізації, ні Буськ, ні Олесько не відчуло притоку великих інвестицій, а тому залишалися переважно аграрними. План розробки родовища вугілля Буськ — Кізлів так і не реалізували. Тому здебільшого підприємства Буського району (нині їх 14) представляли й представляють харчову галузь. А Буський консервний завод, подвоївши обсяг виробництва 2012 р., увійшов до числа найкращих підприємств харчової промисловості України. Між іншим, у радянський період в Олеську діяв завод мінеральної води знаменитої марки «Олеська» (один із найпопулярніших продуктів радянської Львівщини), тепер підприємство відродили. Цікаво зауважити, що тепер у Буську розвивається й машинобудування. Це — виробництво спільного українсько-німецького підприємства «Олнова» (дочка німецької фірми Hammel Recyclіngtechnіk GmbH), що продукує обладнання сміттєпереробної промисловості.

Визначні пам'ятки архітектури[ред.ред. код]

Дерев'яна церква св. Параскеви

Засоби масової інформації[ред.ред. код]

  • Районна газета «Воля народу».
  • Буське районне радіомовлення.
  • Буський медіа-портал інформаційних новин

Персоналії[ред.ред. код]

Відомі люди[ред.ред. код]

Буські старости[ред.ред. код]

.

Галерея[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Gębarowicz M. Z dziejów papiernictwa 16 — 18 st. — Roczniki biblioteczne (Warszawa), 1966, t. 10, № 1-2, s. 1 — 79.
  • Petehyrycz W. Bełz i Busk: próba rekonstrukcji sttruktury socjotopograficznej w 10 — 14 ww. — KHKM, 1995, t. 43, № 1, s. 67 — 73.
  • Schneider A. Miasto Busk, Wenecja polska. — Dziennik literacki, 1866, № 44, s. 698–699; № 45, s. 713–715; № 46, s. 730–732; № 47, s. 746–748; № 48, s. 751–763.
  • Sygowski P. Cerkwie Buska w 18-wieczneych wizytacjach unickiej diecezji chełmskiej w archiwum państwowym w Lublinie. — СМВ, 2002 р., т. 9, с. 133–138.
  • Tomkewicz-Dimter M. Królowskie wolne miasto Busk, jego dzieje. — Tarnów: 1988.
  • Войтович Л. Буське князівство // Львівська газета. — 13 жовтня 2013.
  • Голубець М. Белз, Буськ, Звенигород. — Льв.: 1927 р. — 32 с.
  • Ґіль А. Церковна (парафіяльна) мережа Холмської православної єпархії на терені Белзького воєводства в 16 ст. — ЗНТШ, 2000 р., т. 240, с. 361–375.
  • Книш Я. Найдавніший Буський літопис. — МЗ, 1994 р., с. 75 — 76.
  • Корчинский О. М., Петегирич В. М. Изучение древнерусских городищ в Прикарпатье. — «Археологические открытия 1986 г.», М., 1987 г., с. 289–290.
  • Мицько І. З. З історії братства в м. Буську: к.16 — п.17 ст. — УНКІ, (1-а), 1980 р., с. 158–159.
  • Мокрій В. Два твори Григорія Босиковича у Львівській картинній галереї. — ВЛІ, 1997 р., с. 94 — 98, 3 іл.
  • Петегирич В. М. Початки Белза і Буська та формування їх соціально-топографічної структури у 10 — 14 ст. — «Галичина та Волинь в добу середньовіччя», Льв., 2001 р., с. 199–209, 2 карти.
  • Площанский В. М. Буск, город и бывшее княжество того же имени на Галицкой Руси. — «Литературный сборник Галицко-Русской матицы за 1871 г.», Льв., 1871 г., с. 67 — 98.
  • Хомишин М. Я. Цінне джерело з історії братського руху в Буську. — ПСП, 1988 р., с. 46 — 48.
  • Чайка Р. М. Исследования древнерусских памятников на Буге. — «Археологические открытия 1981 г.», М., 1982 г., с. 330.
  • Чучман В. Буськ: історико-краєзнавчий нарис. — Льв.: 1993 р.

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]