Скоропадський Павло Петрович

Павло Петрович Скоропадський
Скоропадський в козацькій уніформі
Народився	15 травня 1873 Вісбаден
Помер	26 квітня 1945 Мюнхен Від Бомбардування військами союзників Мюнхену під час Другої світової війни
Громадянство	Російська імперія Українська Держава
Національність	українець
Діяльність	військовик, політик
Alma mater	Пажеський корпус
Титул	Його світлість Ясновельможний Пан Гетьман Всієї України
Звання	генерал-лейтенант
Попередник	Кирило Розумовський
Наступник	Данило Скоропадський
Партія	УДХП
Віросповідання	православний
Батько	Петро Скоропадський
Рід	Скоропадські
Дружина	Олександра Скоропадська
Діти	Марія, Єлисавета, Петро, Данило, Павло, Олена

Павло́ Петро́вич Скоропа́дський (15 травня 1873 — 26 квітня 1945) — український громадський, політичний діяч, військовик. Походив з козацько-старшинського роду Скоропадських. Офіцер армії Російської імперії. Учасник російсько-японської (1904—1905) та Першої світової воєн (1914—1918). Гетьман Української Держави (29 квітня — 14 грудня 1918). Один із лідерів та ідеологів монархічного гетьманського руху.

Біографія

Ранні роки

Генеалогія козацького роду Скоропадських веде свій початок від першої половини 17 століття. Рід був пов'язаний шлюбними зв'язками з такими українськими родинами як Апостоли, Закревські, Кочубеї, Лизогуби, Лисенки, Милорадовичі, Полуботки, Розумовські, Тарнавські, Маркевичі. Сам Павло Скоропадський був нащадком Василя Скоропадського, брата гетьмана Івана Скоропадського, син Петра Скоропадського і Марії Андріївни Миклашевської.

Павло Скоропадський народився 15 травня 1873 року у Вісбадені, в Німеччині. Дитячі роки він провів у родовому маєтку Тростянець на Полтавщині. У садибі Скоропадських була велика колекція предметів української старовини, портретів визначних діячів. У сімейному житті родина зберігала і трималася старих українських звичаїв.

Освіту Павло розпочав з Стародубської гімназії. Сімейні традиції, як і традиції всієї тодішньої аристократії Російської імперії, вимагали, щоб юний Скоропадський пішов шляхом військовика. Військова кар'єра приваблювала і його самого. 1886 року Павло вступив до Петербурзького Пажеського корпусу і успішно закінчив його у 1893 році. Молодого офіцера призначили на службу до Кавалерґардського полку, де він тимчасово виконував обов'язки командира ескадрону. За два роки Павло отримав призначення на посаду полкового ад'ютанта цього полку, а у грудні 1897 року став поручником.

Російсько-японська війна

Полковник Павло Скоропадський з орденом святої Ганни на шиї.

З початком російсько-японської війни Скоропадський подав рапорт з проханням перевести його на фронт у діючу армію. Наприкінці лютого 1904 року він виїхав з Петербургу в Маньчжурію.

З 16 березня 1904 року Скоропадський служив в Мукдені, в складі 1-ї Маньчжурської армії. Він був осавулом 3-го Верхньоудинського полку Забайкальського козачого війська. 1 травня молодого офіцера перевели в штаб, на посаду ад'ютанта генерал-лейтенанта Федора Келлера, командувача Східного загону Маньчжурської армії. Проте 1 жовтня Скоропадський покинув штабну роботу за власним бажанням і став командиром 5-ї сотні 2-го Читинського полку забайкальских козаків. Його загони брали участь в розвідувальних операціях та блискавичних нападах на тили противника.

29 жовтня 1904 року, за заслуги у боях проти японців з 20 квітня по 4 липня, цар Микола ІІ нагородив українського офіцера орденом Святої Ганни 3-го ступеню з мечами і бантом. Його також було нагороджено Георгіївською зброєю «За хоробрість»^[Коли?].

В травні 1905 року Скоропадського призначили на посаду ад'ютанта генерала Миколи Ліневича, командувача російськими військами на Далекому Сході. На цій посаді він пробув до 7 листопада.

У грудні 1905 року імператор Микола ІІ призначив Скоропадського своїм фліґель-ад'ютантом, з наданням звання полковника.

4 вересня 1910 року полковник Скоропадський став командиром 20-го драгунського Фінляндського полку, лишаючись фліґель-ад'ютантом. У 1912 році йому було присвоєно звання генерал-майора імператорського полку.

Перша світова війна

З початку Першої світової війни Павло Скоропадський відправляється на фронт, і вже 6 серпня 1914 року Кінний полк генерала Скоропадського відзначився у бою під Краупішкеном. Подальша військова служба проходила вдало і незабаром він вже командував ґвардійською кавалерійською дивізією. Відзначився у боях з німцями під Каушеном і Трисвятами. Після отримання влітку 1916 року чину генерал-лейтенанта, Павло Скоропадський 22 січня 1917 року приймає командування 34-м армійським корпусом, який розташовувався на теренах України. Перебуваючи на посаді командувача цього корпусу, Павло Петрович вперше познайомився з масовим українським революційним рухом.

Доба революції

Революційні події у Петрограді призвели до деморалізації армії і поступової її більшовизації. В Україні національний революційний рух очолила Центральна Рада, з поглядами якої, втім, Павло Скоропадський згідний не був, бо не сприйняв соціалістичні ідеї українських та російських революційних партій. У травні 1917 року у Києві відбувся І-й Всеукраїнський військовий з'їзд, який прийняв рішення про створення української національної армії.

У серпні 1917 року за наказом генерала Корнілова внаслідок українізації 34-й корпус під командуванням Скоропадського перетворено на 1-й Український. Генерал Денікін про Скоропадського: «Я викликав до себе генерала Скоропадського і запропонував йому стримати різкий хід українізації та, зокрема, відновити права командного складу або відпустити його з корпусу. Майбутній гетьман заявив, що про його діяльність склалася мінлива думка, імовірно, за історичним минулим роду Скоропадських; що він істинно російська людина, гвардійський офіцер і зовсім далекий од самостійності, якій сам не співчуває…»

Повна українізація 20-ти дивізій та кількох десятків запасних полків відбулася згідно спільного вересневого наказу Керенського та Верховного головнокомандуючого генерала Духоніна. Така різка зміна у ставленні Тимчасового уряду до «українського питання» відбулася через те що Центральна Рада під час перевороту на чолі з генералом Корніловим підтримала Тимчасовий уряд. Окрім того українізація армії ставала перепоною впливу реакційних російських офіцерів та більшовицької пропаганди на армію.

16-17 жовтня 1917 року Скоропадського на з'їзді Вільного козацтва у Чигирині делегати від п'яти українських губерній і Кубані обирають отаманом Вільного козацтва. Серед козаків особа нащадка гетьманського роду, бойового генерала Скоропадського, мала неабияку популярність. Пізніше П. Скоропадський втратив весь свій набутий авторитет серед вільного козацтва через згоду балотуватися до Установчих зборів від блоку реакційних російських землевласників.

Після більшовицького перевороту у листопаді 1917 року Скоропадський визнав зверхність наказів Центральної Ради і виконував накази командувача Українського фронту генерала-полковника Дмитра Щербачова що у свою чергу підпорядковувався Генеральному Секретаріату. У листопаді 1917 року збільшовичений 2-й гвардійський корпус на чолі з Євгенією Бош рушив на Київ для розгону української влади. Скоропадський, отримав наказ Петлюри та Щербачова: розігнати заколотників. Оскільки збільшовичені частини мали низький рівень дисципліни то ліквідація їхнього наступу відбулася без значного кровопролиття. Зокрема, під Вінницею заколотників зустрів Український стрілецький дивізіон Скоропадського. Частини червоних майже без бою були миттєво розброєні, повантажені до ешелонів і відіслані до Росії.

Скоропадський на той час і не займав ніякої політичної позиції, а обмежував свою діяльність лише турботою про боєздатність свого військового підрозділу. Майбутній гетьман зустрів холодне ставлення до себе з боку Генерального Секретаріату. Ще з літа 1917 року уряд Центральної Ради, занепокоєний великою популярністю аристократа-землевласника генерала Скоропадського, чинив йому перешкоди у керівництві корпусом: припиняв або затримував надходження до 1-го українського корпусу озброєння, одягу, харчів, тощо. Наприкінці року, через неспрацювання з новим військовим секретарем міністром Миколою Поршем та головнокомандуючим військовими силами в Україні полковником Юрієм Капканом та через власні незадоволені амбіції Павло Петрович іде у відставку. Треба зауважити що відставка у час, коли батьківщина перебувала у небезпеці не додала генералу прихильності нащадків.

У січні 1918 року більшовики зайняли Київ і Скоропадський переховується від репресій.

З поверненням за допомогою німецько-автрійських військ до Києва, Центральна Рада в березні 1918 року оголосила про продовження нею внутрішньої політики соціалізації, що була відбита у ІІІ-ому Універсалі. Селяни не скорялися діям посадовців Центральної Ради і неохоче віддавали зерно та продукти, яке Центральна рада повинна була віддавати німцям як плату за військову допомогу. Окупаційні війська вважаючи, що українська влада не дотримає взятих на себе зобов'язань по передачі німцям продуктів харчування і почали каральні дії по примусовому вилученню харчів з залишенням документів про вилучення. У відповідь на каральні дії німецьких та австрійських військ Україною шириться і організовується рух спротиву.

У середині березня 1918 року Павло Скоропадський утвердив опозиційну до Ради політичну організацію, сформовану з військовиків і землевласників, під назвою «Українська Громада» (пізніше «Українська Народна Громада»), що увійшла у тісний контакт з Українською демократично-хліборобською партією В'ячеслава Липинського та Миколи Міхновського (на той час він вже був в одній команді з Липинським) та Союзом земельних власників з метою домогтися спільними зусиллями зміни уряду і внутрішньо-економічної політики Ради. На хвилі незадоволення політикою Центральної Ради німецьким окупаційним командуванням, «Українська Народна Громада» розпочала підготовку до державного перевороту. На нараді 24 квітня 1918 року з генералом В. Ґренером, фактичним керівником німецького війська в Україні, за підтримку (офіційно німецьке командування у цьому протистоянні зайняло нейтральну позицію) німців у перевороті Скоропадський взяв на себе низку зобов'язань політичного і економічного характеру, які тяжіли на майбутній політиці гетьманського уряду.

29 квітня 1918 року у Києві Всеукраїнський з'їзд хліборобів одностайно закликав проголосити Гетьманом України Павла Скоропадського. Центральну Раду було розігнано німцями, натомість, одразу ж було проголошено про утворення Української Держави на чолі з Гетьманом, який взяв на себе повноваження для управління краєм.

Гетьманат

Молебень на київському Софіївському майдані після проголошення Павла Скоропадського гетьманом України, 1918 рік

29 квітня 1918 року внаслідок державного перевороту Павло Скоропадський взяв владу в Україні. Більшість партій та верств населення відмовили Центральній Раді та її Раді Міністрів у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів. Однак головною причиною успішності перевороту був параліч Центральної Ради, викликаний превентивними діями німців і як наслідок — заколотники що мали майже вдесятеро менше військових досягли бажаного.

…того ж дня делегати Всеукраїнського з'їзду хліборобів проголосили Україну Гетьманською державою. Серед істориків є досить поширеною думка, що Скоропадський мав серед делегатів з'їзду своїх людей, які у потрібний час почали вигукувати заклики до обрання Скоропадського гетьманом, що на тлі загального невдоволення політикою Центральної Ради були учасниками з'їзду сприйняті позитивно. В Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав Гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебен. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де Гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документу, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані того ж самого дня. У них були визначені головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами…», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у руках Гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головкомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю — авторитарний режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі побудови нової держави.

15-18 травня 1918 року відбувся з'їзд заводчиків, фабрикантів, фінансистів, великих землевласників, який схвалив гетьманський переворот. Близько 1 тисячі його делегатів заявили про готовність усіма силами сприяти утворенню нового державного, громадського й економічного ладу Української держави. Для консолідації сил заможних верств суспільства вони утворили «Союз промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства» (Протофіс). Цей з'їзд показав, що режим П. Скоропадського підтримують не тільки хлібороби-землевласники, середня інтелігенція, кадети, а й великі промисловці.

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами зліквідувати революційні зміни щодо земельного питання, відновити стабільність у суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували Центральну Раду. Якихось серйозних протестів населення не було, крім деякого невдоволення з боку патріотично налаштованої національної преси й інтелігенції. Зміна влади прямо не загрожувала українській державності, бо Гетьман неодноразово наголошував на необхідності її зміцнення, консолідації суспільства. Водночас, майже мирний перехід повноважень до Гетьмана свідчив, що населення України очікувало на подолання анархії, наведення порядку, забезпечення стабільності в економіці й суспільному житті.

В умовах конспірації гетьманці не могли підшукати кандидата відповідного рівня на посаду голови кабінету міністрів. Ним було призначено М. Устимовича — близьку до гетьмана, але мало відому в українських колах людину, який і скріпив документи від 29 квітня 1918 року. Він не зумів підібрати собі міністрів, бо деякі діячі, насамперед з партії соціалістів-федералістів, відмовилися прийняти його пропозицію. Не вдалося зробити цього й наступному голові уряду — професорові історії та права М. Василенку. Як із прикрістю писала пізніше Л. Старицька-Черняхівська, соціалісти-федералісти «побоялися забруднити свою соціалістичну чистоту». Однією з причин невходження вищеваказаних представників партій була нелегітимність гетьманської влади. Від соціалістів-федералістів погодився увійти до кабінету М. Василенка лише Дмитро Дорошенко — представник давнього старшинського роду, нащадок брата гетьмана Петра Дорошенка. Він став міністром закордонних справ. Показовим є те, що і наступний голова гетьманського уряду Федір Лизогуб також походив із старовинного українського роду.

Гетьман П.Скоропадський та кайзер Вільгельм II під час візиту до Берліну у вересні 1918

Гетьманська держава здобула міжнародне (хоча і не повне) визнання серед країн, що були в військовому союзі з Німеччиною. Встановивши дипломатичні зв'язки з Німеччиною (яку гетьман відвідав з офіційним візитом у вересні 1918: після подорожі Скоропадського до Німеччини й успішних переговорів з кайзером Вільгельмом II та його урядом, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовнішній політиці, зокрема згоду німців на розбудову регулярної української армії, хоч і запізнілу бо дозвіл на створення української армії було отримано в той момент коли Німеччина вже фактично програвала Першу Світову Війну і Українська держава залишалася сам на сам з більшовицькою Росією), Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Данією, Персією, Грецією, Грузією, Норвегією, Швецією, Іспанією, Голландією, Італією, Швейцарією, Ватиканом, а загалом де-факто із 30-ма державами. Також було встановлено політичні та економічні зносини з Кримом, Доном, Кубанню (велися навіть переговори про входження цих держав до складу України на федеративних засадах), здобуто визнання й підписано перемир'я з Радянською Росією (12 червня 1918 року). Антанта, продовжуючи війну з головним союзником Української держави орієнтувалася на сили, що обіцяли їй утримувати фронт з Німеччиною. Тому Антанта перш за все спиралася на сили, що зголошувалися продовжувати війну — ними виявилися сили які окрім того прагли відновлення «єдиної і неділимої» Росії. Через це Антанта не визнала Гетьманську державу.

Україна досягла певних успіхів у галузі науки, освіти та культури, хоч гетьман П. Скоропадський був професійним військовим. Його універсалом створюється Українська Академія Наук (що існує й досі; першим її президентом став В. Вернадський); засновуються два державні українські університети — в Києві та Кам'янці-Подільському, 150 українських гімназій. Також, вийшло друком кілька мільйонів примірників українських підручників; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Національний архів, Національну галерею мистецтв, Національний історичний музей, Національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Держаний симфонічний оркестр, тощо).

Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку 1918 року Української автокефальної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським. Гетьманський уряд завдяки своїй непохитній волі фактично поклав початок незалежності української церкви. Водночас серед істориків є поширеною думка що здобутки Скоропадського в духовній сфері є дуже скромними бо мета — єдина українська православна церква не була здобута.

Чимало труднощів виникло при спробі створити збройні сили Гетьманщини замість демобілізованих військових підрозділів Центральної Ради. З попереднього періоду не розформованою залишалася тільки Запорізька дивізія, яка обороняла північно-східні кордони України. У липні 1918 року було створено Сердюцьку дивізію під командуванням полковника Клименка у кількості 5 тисяч вояків, у листопаді того ж року почали формувати Галицько-буковинський курінь Січових стрільців. Універсалом Гетьмана було відновлено стан українського козацтва. Крім того, було створено Генеральний штаб, штабні структури у восьми територіальних корпусах. До збройних сил намагалися залучати лише тих громадян, які продемонстрували «безумовну відданість ідеї незалежної України». Влітку 1918 року в армії України було введено погони та військові звання, затверджено текст урочистої присяги на вірність Гетьману, заборонено політичну діяльність у військах, забезпечено перехід до схеми підготовки офіцерів: кадетський корпус — загальна козацька військова школа — Академія Генерального штабу. Загалом же ж, уряду так і не вдалося створити дієвої армії — з одного боку урядовці побоювалися, що загальна мобілізація може привести до армії збільшовичені елементи, а з другого справу створення збройних сил гальмували німецька воєнна адміністрація.

Усе ще потребувало вирішення земельне питання. 29 квітня 1918 року Гетьман скасував закони Центральної Ради про конфіскацію великих маєтків, але план їхнього викупу та розподілу між селянами було ухвалено лише в листопаді (його так і не вдалося виконати). З перших днів діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі, яке потрясали невдоволення, суперечності, ексцеси. Для підготовки нового аграрного закону й полагодження конфліктів між землевласниками й селянами було створено губернські й повітові комісії. Тимчасові правила про земельні комісії зобов'язували селян повернути поміщицьке майно й відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевласникам. На початку листопада підготували проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами — не більше 25 десятин на двір.

Невизначеність становища селян та поміщиків викликала невдоволення з обох боків. Крім того, до своїх маєтків поверталися російські поміщики, відбираючи у селян землю з допомогою збройних загонів гетьмана. Водночас через залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини туди вивозилася величезна кількість українського зерна, м'яса та цукру. Врешті, невирішеність аграрного питання разом з поразкою держав центрального блоку призвели до краху Гетьманату.

Гетьман оглядає Сірожупанників

Сім з половиною місяців Української Держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Сучасники Павла Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України цього періоду. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка Гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Німеччини та Австро-Угорщини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії. Поступово було відроджено залізничний рух. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення в Україну російських військ. В цих питаннях цілі автрійсько-німецьких військ і гетьмана збігалися.

Поряд із рядом конкретних досягнень, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, гетьманський режим допустив фатальні прорахунки, а Павлу Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Як вже згадувалося, гарантом стабільності у державі фактично виступала зовнішня сила — окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. З одного боку це гарантувало Українській Державі безпеку і стійкість, а з іншого — справжніми господарями в Україні були не Гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація, очолювана генералом В. Ґренером. У цій ситуації кожна із сторін намагалася використати іншу у своїх власних цілях. Гетьманат, спираючись на багнети окупантів, хотів накопичити і сконцентрувати сили, щоб вибороти справжню незалежність. Павло Скоропадський у приватній бесіді заявляв, що «сподівається обійти німців і змусити їх працювати на користь Україні». Німеччина ж прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу. Небажання німецької сторони та Скоропадського дозволити скликання Українських Установчих зборів призвело врешті решт до заблокування конституційного процесу і позбавило український народ реальної змоги законного і демократичного формування власної держави.

Реставрація старих порядків (законодавство гетьманату майже дослівно повторювало Основні закони Російської імперії, гетьманський уряд Ф. А. Лизогуба не тільки не скасував робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його) не додавала Українській Державі авторитету й сили. Захищеність від можливості вторгнення більшовиків перетворювала Україну на своєрідну резервацію для консервативних та реакційних сил колишньої Російської імперії. Вплив організовано міцного, фінансово могутнього російського чинника ставав дедалі відчутнішим і робив державну лінію Гетьмана непослідовною. Основною опорою гетьманського режиму були поміщики, буржуазія та старе чиновництво, значною мірою зрусифіковані, яких насамперед цікавили стабільність та звичні норми життя. До національної ідеї вони ставилися в кращому випадку байдуже а подекуди і вороже.

Спроби повернути поміщикам землю, обов'язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків сприяли формуванню опозиції, яка дуже швидко перейшла до активних дій. У липні-серпні 1918 року піднімається антигетьманська хвиля страйкового руху (припинили роботу майже 200 тисяч залізничників). У цей же час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізується селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Повстанські загони налічували у своїх лавах понад 40 тисяч осіб. Також мали місце саботажі (вибухи й пожежі в Києві, Одесі тощо), атентати (вбивство фельдмаршала Г. Айхгорна) тощо, що спричинило репресії з боку гетьманського уряду й німецько-австрійської військової влади.

Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і новий (з листопада 1918 року) проросійський кабінет міністрів С. М. Гербеля, виявився самовбивчим для Гетьмана^{[Джерело?]}.

Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів Гетьмана. Опозиційний Український національний союз вимагав надати йому вісім міністерських посад, широкої амністії, скасування смертної кари, ліквідації цензури, тощо. Намагаючись розрядити атмосферу, Павло Скоропадський 14 листопада 1918 року підписав Грамоту-маніфест до українського народу, який фактично зліквідовував ідею побудови незалежної України напротивагу розбудові Всеросійської федерації, складовою частиною якої повинна була стати Україна. Також обіцялося прискорення аграрної реформи, скликання парламенту… Цим Гетьман відвернув від себе свідомо налаштованих українців і так і не зміг привернути російські кола, що так і не захотіли визнавати будь-яке право України на бодай часткову державність. З послабленням німців посилювалося бажання ворога — більшовиків та денікінців захопити край, що надавав значну матеріальну базу для ведення широкомасштабних військових дій які бачили Україну виключно як територію і ніколи як самостійне державне утворення.

Курс на повалення влади Скоропадського взяли представники КП(б) України, проросійські шовіністичні кола. Водночас ідеологи антигетьманського спротиву М. Шаповал та В. Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. 13 листопада 1918 року у Києві, в будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію, до якої увійшли В. Винниченко (Голова Директорії), С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андріївський. У відозві Директорії до населення йшлося про те, що гетьманська влада має бути «дощенту» знищена, а Гетьман є «поза законом». С. Петлюра у Білій Церкві видав Універсал до народу із закликом до повстання.

За кілька тижнів боїв війська Директорії, 14 грудня 1918 року, оволоділи столицею Української Держави. Обставини, що унеможливлювали подальше перебування Скоропадського у ролі гетьмана змусили його зректися того ж дня гетьманства та втекти з Києва.

Зовнішня політика

Гетьман Скоропадський перед своєю резиденцією на вул. Інститутській, 40 де він проводив зустрічі з іноземними послами

Без перебільшення можна ствер­джувати, що жодна інша влада всього періоду українських виз­вольних змагань не мала в царині зовнішніх зносин стільки, скільки мав гетьманський уряд. Відносини з державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зо­внішньої політики. Разом із тим на відміну від Центральної Ради Українська Держава прагнула до розбудови взаємин з радянською Росією, іншими новими державами, що ви­никли на теренах імперії Романових. Здійс­нювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин із державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства і місії Української Держави». Но­вий закон від 6 листопада 1918 р. поширив дислокацію українських амбасад на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зносин, то вони існували з 12 країнами Європи.

Характерною рисою кадрової політики ге­тьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була майже позбавлена ідеологізації вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній під­готовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмана П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Г. Афанасьєв.

Європа і світ у цей період більше стали знати про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П.Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ні білогвар­дійських сил, ні лідерів більшості українських політич­них партій. Провідні держави світу замість реальної до­помоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою.

Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж — виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення за­лежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Все це підготувало ґрунт практично для загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою ситуацією. В. Винниченко і С. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опо­зиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14 листопада 1918 р. політичні партії України створили в Києві вер­ховний орган республіки — Директорію — під проводом В. Винниченка та С. Петлюри. Почалися дії проти ге­тьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський втік з Києва.

Отже, поряд із серйозними помилками та прорахунками, про які вже йшлося, гетьманська держава зробила й чимало корисного. Це стосується і економіки, і науки, і культури, і зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі до­сягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключ­ного розмаху досягла українська видавнича справа. І все це, не забудьмо, відбувалося в надзвичайно складних міжнародних і внутрішніх умовах протягом семи з по­ловиною місяців 1918 р. Водночас є історична думка про те, що Скоропадський просто відновив імперію яку знав але під новим іменем щоб у майбутньому на її основі відновити всю Російську Імперію і стати на її чолі. за таких умов Україна не мала шансів на розбудову як держава і всі її тимчасові надбання що ставляться у заслугу періоду Скоропадського є ширмою для задумів, що не мали нічого спільного з бажанням українців мати свою державу.

Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. На Софійській площі відбулися молебень і військовий парад. 26 грудня створено уряд УНР під головуванням В. Чехівського, пред­ставника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщи­цької землі селянам без викупу. Вища зако­нодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу — свого роду парламенту, сформо­ваному з селян, робітників та інтелігенції.

Загалом же становище після повалення Ге­тьманської влади було складним. Селяни, які складали основну масу армії, покидали її та поспішали ділити поміщицьку землю. Вкрай несприятливим було й зовнішньополітичне ото­чення України. Одеса була захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на півночі — більшовики, на південному сході — російська Добро­вольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були робити це.

Справа погіршувалася ще й тим, що в уряді не було спільної політичної лінії. Те, що перед тим об'єднувало членів уряду — боротьба проти гетьмана, — поступово зникало, а інших мотивів практично не було. До того ж боротьба з наслідками гетьманату інколи набирала форм, які не могли не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду було анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а й професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо.

Більшість керівництва Директорії стояла фактично на соціялістичній платформі. що була дуже близькою до радянської, ви­ступала за союз із більшовиками проти Антанти. Це були В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі з С. Петлюрою орієнтувалася на спілку з Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було укладено між В. Винниченком і Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, а також на обіцянку X. Раковського і того ж Д. Мануїльського визнати в Україні той лад, який буде встановлено новою україн­ською владою, більшовицький уряд Г. П'ятакова ви­ступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюцій­ності. Невдовзі з півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ і Харків. Складність полягала в тому, що основу більшовицьких військ становили українські части­ни, сформовані ще за гетьмана для оборони від біль­шовиків — Богунська й Таращанська дивізії.

Отже, почалася війна УНР з РРФСР, офіційно ого­лошена 16 січня 1919 р. Ще перед тим більшовики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було захоплено Червоною армією. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції — за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п'яти років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам'янець-Подільський. Ре­альної допомоги з боку Антанти, незважаючи на обіця­нки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінило ситуацію. Воєнні поразки й дипломатичні невдачі призвели до роз­дроблення національно-визвольного руху. Україну охо­пив хаос.

Весною 1919 р. в Україну рушив ще один загар­бник — Біла армія на чолі з генералом Денікіним. У травні вона зайняла Донбас, у червні — Харків та Катеринослав. Розпочався наступ російських військ на Київ і далі на південь, 35-тисячна армія Директорії разом з 50-тисячною Українською Галицькою армією розгорнули дії проти більшовиків. 30 серпня 1919 р. радянські вій­ська залишають Київ. Першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею — денікінці, які на балконі Думи виставили російський прапор. З денікінцями був підписаний дого­вір, за яким українські війська зупинялися на лінії Ва­силькова. Але у вересні 1919 р. ситуація знову змінилася. Денікін віддав наказ виступити проти українських військ. У відповідь на це уряд УНР закликав народ до боротьби з денікінцями. Сили, однак, були нерівними. Українська армія опинилася в «чотирикутнику смерті» — між ра­дянською Росією, Денікіним, Польщею та вороже на­лаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду з денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР при­йняло рішення про перехід до партизанських форм бо­ротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовий похід тилами денікінців та Червоної армії. В листопаді 1920 р. відбувся другий зимовий похід, що, як і перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі й спроба Петлюри встановити спілку з Польщею (Варшавська угода від 26 квітня 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон і були інтерновані польськими властями. До Польщі переїхав і уряд УНР.

Москва робила все для того, щоб прибрати до рук Україну. Не обійшлося й без «дипломатії». В. Ленін звернувся з листом до робітників та селян України з приводу перемоги над Денікіним, в якому заявив, що незалежність України визнана радянським урядом і ко­муністичною партією. Невдовзі стало ясно, що то були лише слова, але на початок 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба вже була практично завершена.

18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку владу. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне По­лісся відійшли до Польщі, Східна Волинь — до радян­ської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив пе­ребування на території Польщі антибільшовицьких ор­ганізацій. Таким чином. Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій країні. Так трагічно закінчився один з найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.

Еміграція

Після зречення влади, Скоропадський із родиною перебрався до Берліна, потім до Швейцарії, зрештою оселився у м. Ванзее поблизу Берліна. Вже 1920-го року, завдяки наполяганням емігрантів-гетьманців, що на чолі з В. Липинським та С. Шеметом зорганізувалися в «Український союз хліборобів-державників», Павло Скоропадський повертається до активного політичного життя. Він очолює новий гетьманський рух, а В'ячеслав Липинський стає його теоретиком.

Проте на початку 1930-х років між практиком Скоропадським та теоретиком Липинським виникли певні розбіжності щодо існування руху, і єдиний «Союз» розколюється. Прибічники гетьмана об'єдналися у «Союз гетьманців-державників». Завдяки зусиллям Скоропадського, філії гетьманського руху з'являються не лише в Австрії та Німеччині, а й в Чехословаччині, Франції, Канаді, США, на західноукраїнських землях (Польща). Крім того, заходами Павла Петровича, 1926 року у Німеччині засновується Український науковий інститут при Берлінському університеті, що зіграв велику роль у розвитку української науки та культури.

З приходом до влади націонал-соціалістів життя Скоропадського ускладнилося. Доводилося докладати чималі зусилля і використовувати власний авторитет та зв'язки, щоб зробити можливим подальше існування і діяльність «Союзу гетьманців-державників» та української громади у Німеччині. Разом з тим, передбачаючи неминучу війну у Європі, Павло Скоропадський 1939 року відправляє свого сина Данила до Англії з метою гарантування продовження існування гетьманського руху на випадок перемоги антигітлерівської коаліції.

І хоча гетьман не підтримував нацизм, він змушений був «лояльно» ставитися до нього. Але, незважаючи ні на що, Скоропадський завжди відстоював перед офіційними колами Рейху і серед громадськості інтереси українців. Так, наприклад, коли угорські війська окупували у 1939 році Карпатську Україну, гетьман виступив в оборону її незалежності. Заходам Павла Скоропадського завдячують звільненням з німецьких концтаборів С.Бандера, А.Мельник, Я.Стецько, А.Левицький та ін.

Протягом 1938—1941 років Скоропадський намагався згуртувати усі українські сили у діаспорі. Він не поділяв надій деяких угруповань емігрантів, що німці відновлять українську державність. На жаль, Павло Скоропадський не встиг у мирний час завершити організаційне та ідеологічне формування «Союзу гетьманців-державників». Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування англо-американською авіацією станції Платлінґ, що поблизу Мюнхена у Баварії, був смертельно поранений. Помер Павло Скоропадський 26 квітня 1945 року у лікарні монастиря Меттен. Похований у місті Оберсдорфі в родинному склепі Скоропадських.

Сім'я

У Родоводі є дерево пращурів та нащадків цієї людини

Скоропадський Павло Петрович

11 січня 1898 року Павло Скоропадський одружився з російською аристократкою Олександрою Дурново, дочкою генерал-лейтенанта Петра Дурново і його дружини Марії, уродженої княгині Кочубей.

Подружжя Скоропадських мало шестеро дітей:

• Марія Скоропадська (1898—1959; по чоловікові графиня Монтрезор),
• Єлизавета Скоропадська (1899—1975; по чоловікові Кужім),
• Петро Скоропадський (1900—1956), був хворий на епілепсію,
• Данило Скоропадський (1906—1957)
• Павло Скоропадський (1915—1918), помер у дитинстві внаслідок хвороби.
• Олена Скоропадська (1919 — ; по чоловікові — спочатку Гіндер, потім — Отт). Вважається спадкоємицею творів і праць Павла Скоропадського. Вона мешкає у Швейцарії, відвідувала Україну декілька разів та була відзначена за свої історичні дослідження. Має чоловіка Людвіга Отта та дочок-близнючок Ірину (зять Роджер Кан, бездітні) і Олександру 1954 р.н. (зять Мартін Кьоніг). Остання має двох дітей - Ванессу (1985 р.н.) і неповносправного Дмитра (1989 р.н.).

Нагороди

Нагрудна зірка Ордену Червоного Орла, врученого Скоропадському під час відвідин Німеччини 1918 року.

• Орден Святої Ганни 3-го ступеню з мечами і бантом

Російсько-японська війна (1904—1905)

осавул 3-го Верхньоудінського полку Забайкальського козачого війска.

нагороджений за найвищим наказом Миколи II від 29 жовтня 1904 року за заслуги у боях проти японців з 20 квітня по 4 липня 1904 року.

• Орден Святого Георгія 4-го ступеню.

Перша світова війна (1914—1917)

генерал-майор, почет Його Імператорської величності, командир 1-ї бригади 1-ї гвардійської кавалерійської дивізії

нагороджений за найвищим наказом Миколи II від 13 жовтня 1914 року за відмінне командування лейб-гвардії Кінним полком з формулюванням: «керуючи в бою 6 серпня під Краупішкеном центром бойового порядку, незважаючи на лютий артилерійській і рушничний вогонь противника, захопив частину позиції противника і утримав її, не допустивши навіть німців відійти без величезних втрат, завдяки чому вельми сприяв кінцевому успіху».

Джерела

• Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.
• Олександр Реєнт: Павло Скоропадський. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2003. — 304 с.
• Книжки про Скоропадського
• ЯРОСЛАВ ПЕЛЕНСЬКИЙ. ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ. СПОГАДИ
• Отт-Скоропадська О., Гай-Нижник П. Павло Скоропадський: коротка хроніка життя (1873—1945) // Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918. — Київ; — Філадельфія, 1995. — С.35-43.
• Гай-Нижник П. Торгівельно-промислова політика уряду Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського 1918 р. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. — Т.2. — К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 1997. — С.353-396.
• Гай-Нижник П. П. Фінансова політика уряду Української Держави Гетьмана П.Скоропадського (29 квітня — 14 грудня 1918 р.). — К., 2004. — 430 с.
• Гай-Нижник П. П. Міністерство праці Української Держави і робітниче законодавство Гетьманату 1918 р. у світлі невідомих документів // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. — Т.XVIII. — К.: Поліграфічний цент «Фоліат», 2007.- C.325-350.
• Гавриленко О. А., Логвиненко І. А. Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р.: причини та наслідки // Актуальні проблеми юридичної науки у дослідженнях вчених: науково-практичний збірник. — К., 2000. — № 3. — С. 2-10.
• Бойко О. Д.: Історія України: Посібник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2001. — 656 с.
• Д. І. Донцов. Рік 1918, Київ: Документально-художнє видання / Упоряд.: К. Ю. Галушко. — К.: Темпора, 2002. — 208 с.
• Лановик Б. Д., Матейко Р.М,, Матисякевич З. М.: Історія України: Навчальний посібник / За ред. Б.Д, Лановик. — 2-ге вид., перероб. — К.: Товариство «Знання», КОО, 1999. — 574 с.
• Лариса Масенко "Феномен малоросійства: Павло Скоропадський" (з книги «Мова і політика»)
• Георгій ПАПАКІН. НЕВІДОМИЙ ЩОДЕННИК ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО ПЕРІОДУ РОСІЙСЬКО-ЯПОНСЬКОЇ ВІЙНИ 1904–1905 рр.

Посилання

• (рос.) Скоропадский Павел Петрович // Русская Императорская Армия

Попередник Кирило Розумовський

Гетьман Української Держави 1918

Наступник Данило Скоропадський