Вулиця Підвальна (Львів)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вулиця Підвальна
Львів
Вулиця Підвальна
Вулиця Підвальна
Місцевість Історичний центр Львова
Район Галицький, Личаківський
Назва на честь Губернаторських валів
Колишні назви
На Валах, Збройовні нижча та вища, плац Збройовні, Арсенальна (Цойкхаусґассе), Подвалє, Ам Грабн, Подвалє
польського періоду (польською) Na Wale, Zbrojowni niższa i wyższa, plac Zbrojowni, Zbrojowni (Zeughaus Gasse), Podwale
радянського періоду (українською) Подвалє
радянського періоду (російською) Подвале
Загальні відомості
Протяжність 458 м
Координати початку 49°50′26″ пн. ш. 24°02′10″ сх. д. / 49.8405889° пн. ш. 24.0361306° сх. д. / 49.8405889; 24.0361306Координати: 49°50′26″ пн. ш. 24°02′10″ сх. д. / 49.8405889° пн. ш. 24.0361306° сх. д. / 49.8405889; 24.0361306
Координати кінця 49°50′38″ пн. ш. 24°02′04″ сх. д. / 49.8439167° пн. ш. 24.0344806° сх. д. / 49.8439167; 24.0344806
Поштові індекси 79008[1]
Транспорт
Автобуси № 1А,3А,4А,5А,6А,4Н,5Н,46,47А,53[2]
Трамваї № 7,9[2]
Маршрутні таксі № 15,26,37,39,57; приміські — № 102,110,114,138,217А[2]
Зупинки громадського транспорту «Вул. Підвальна»[2]
Рух двостороння
Покриття бруківка
Будівлі, пам'ятки, інфраструктура
Архітектурні пам'ятки № 3,4,5,6,9,13,17[3]
Навчальні заклади Навчальний корпус №2 Української академії друкарства
Поштові відділення ВПЗ № 8 (вул. Валова, 14)[1]
Забудова ренесанс, бароко, сецесія, неоренесанс, класицизм
Парки Сквер «На Валах»
Зовнішні посилання
У проекті OpenStreetMap пошук у Nominatim
Мапа
CMNS: Вулиця Підвальна (Львів) на Вікісховищі

Вулиця Підва́льна — вулиця на межі Галицького і Личаківського районів міста Львова Сполучає вулицю вулиці Винниченка з площею Данила Галицького.

Назва вулиці[ред. | ред. код]

На валу — перша назва вулиці, перша згадка про неї сягає 1801 року. Пізніше її називали вул. Збройовні вищою і нижчою, пляц Збройовні. Упорядкування почалося вже 1811 року. Через п'ять років, у зв'язку з приїздом до Львова імператора Австрії Франца І, була вирівняна і засаджена деревами площа біля сучасного будинку обласної Ради. У 1821 році за ініціативою губернського радника Рейценгейма поверхня валу була розрівняна і озеленена. Новий сквер стали називати Рейценгеймівкою, а пізніше — Губернаторськими валами.

Близько 1841 року з'являється нова назва — Валова вища, або Верхні вали (на противагу Нижнім валам — сучасному проспекту Свободи). Але якщо спочатку будинки ставилися на валу, то пізніше їх почали розташовувати нижче — під валом. І назву треба було лише санкціонувати офіційно. Від 1871 року вулиця мала назву Подвалє. Сучасна назва — від 1944 року.

Історія вулиці[ред. | ред. код]

У середні віки трасою вулиці проходив східний бік міських укріплень. Ця ділянка вважалася найбільш небезпечною і тому була укріплена найсильніше. Подвійний ряд мурів з кількома вежами, два арсенали, рів, заповнений водою, високий вал з вежами і бастеями — такою у загальних рисах була система укріплень східного боку. Виникла вона не зразу — її будували понад 300 років. Спочатку було споруджено подвійний ряд мурів з чотирма вежами. У XV столітті збудовано Міський арсенал, який призначався для зберігання артилерії і водночас служив вузлом оборони. На південно-східному розі укріплень на валу стояла Королівська бастея. Посередині валу — Порохова вежа, найбільша з веж Львова. У XVII столітті в Європі з'явилися земляні оборонні споруди п'ятикутної форми — бастіони — і подібні до них, але менші за розміром — белюарди. У 1639 році розпочалося будівництво Королівського арсеналу і водночас — чотирьох белюардів на валу, один з яких стояв на тому місці, де зараз знаходиться будинок пожежної команди. Цим закінчилося спорудження системи фортифікацій східного боку. Вона доповнювалася укріпленим монастирем кармелітів, ставком навпроти нинішнього будинку обласної Ради та природним рельєфом. У систему входило також болото на початку сучасної вулиці Кривоноса та Босацька хвіртка.

Через Підвальну 1894 року пролягла одна з найперших у Львові трамвайних колій. Зигзагоподібний викрут цієї колії на початку вулиці має свою історію. За проектом передбачалося, що при виході з вулиці Руської колія повертатиме не на Підвальній, а вище, біля сучасного будинку обласної Ради, де в той час розміщувалося намісництво — центр управління Галичиною. Проект був максимально раціональним, бо передбачав лише один поворот. Але граф Бадені, тодішній намісник Галичини, заявив: «Що?! Буде мені скреготіти під вікнами! Не дозволю!». Примха вельможного пана зробила проект значно дорожчим, не кажучи вже про незручність — три повороти замість одного і жахливий скрегіт коліс. Цей зигзаг «вдячні» львів'яни негайно охрестили «закрутом Бадені».

У 1975 році в зв'язку зі спорудженням пам'ятника Івану Федорову було знесено невеликий сквер перед Успенською церквою. Під час земляних робіт виявили залишки Високого та Низького мурів, вежі Мулярів та Босацької хвіртки. До цих робіт точне розташування хвіртки було невідомим, визначалося приблизно.

Будинки вулиці Підвальної[ред. | ред. код]

Будинок № 2 — Спеціалізована загальноосвітня школа № 8. Найстарше шкільне приміщення Львова, збудоване 1818 року. В стіні школи збереглись рештки колишніх міських укріплень. До 1844 року будівлю суттєво перебудовано, зведено північне крило ймовірно за проектом Йогана Зальцмана. Нагляд за будівництвом вів ймовірно Флоріан Ондерка.[4] За Польщі тут містилася ІІ міська гімназія імені Кароля Шайнохи.[5]

Будинок № 4 — Порохова вежа. Як уже зазначалося, найбільша у системі фортифікацій Львова. Споруджена з каміння старого Міського арсеналу у 1556 році. У мирний час використовувалася як склад зерна. За середньовічною традицією вежу прикрасили ззовні скульптурою. Якими були ці прикраси, ми можемо тільки гадати, оскільки їх знищили під час реставрації 1821 року, а описів чи малюнків немає. Про призначення вежі можна судити з назви — тут зберігали порох. Назва зазначається у документах, датованих 1651 роком.

З Порохової вежі у 1559 році Лукаш Ґурка обстрілював домініканський монастир, домагаючись видачі Гальшки Острозької. З неї ж у 1648 році нащадок Убальдіні стріляв у Богдана Хмельницького. Куля зарилася в землю біля копит коня гетьмана… У 1768 році вежа була продана львівському старості Яну Кіцькому, але пізніше знову повернена місту.

Після захоплення Галичини Австрією вежа знаходилася в розпорядженні австрійського війська. У 1895 році була викуплена містом. Були різні проекти використання вежі — влаштувати музей-лапідарій (сховище кам'яних пам'яток), перенести сюди міський архів, — але жоден з них не був втілений у життя.

Загалом майже 200 років, починаючи від австрійської окупації, вежа використовувалася як склад. І лише у наші дні старовинній споруді знайдено інше застосування. Після проведення ґрунтовної реконструкції тут у 1959 році розмістився Будинок архітектора. Вхід прикрасили дві фігури сплячих левів.

Вежа займає велику площу, але внутрішні приміщення малі. І дивного тут нічого нема — адже стіни її 3 м завтовшки.

Вулиця в районі Міського арсеналу

Будинок № 5. Міський арсенал. Збудований під керівництвом майстра Івана Лиса у 1556 році на місці старого, який існував вже у 1430 році. Поряд розміщувався склад боєприпасів. Встановлено, що у 1582 році перед арсеналом була споруджена ливарня гармат (будівничий Себастьян(?) Мочиґемба). Арсенал мав своїх коней — розвозити зброю. Стайня знаходилась під стіною біля вежі Корнякта. Її розібрали лише у 1835 році, коли вже й мурів не залишилось. Але оскільки з 1780 року тут стояли коні губернатора, так би мовити, приватний гараж, то її навіть не чіпали.

Арсенал, прибудований до Високого муру, — потужний вузол оборони. Грубі стіни з численними бійницями, вежі Токарів і Канатників з півночі та Шевців з півдня, бастея перед будівлею робили арсенал майже неприступним.

За арсеналом починалася територія єврейського кварталу.

У вежі Токарів і Канатників мешкав міський кат з помічником та родиною; тут же відбувались допити й катування. На початку XVII століття кат мав конфлікт з єврейською громадою, внаслідок чого одержав інше житло, а вежа перейшла в оренду до євреїв.

У XVIII столітті арсенал використовувався як в'язниця. У 1768—1770 роках тут були ув'язнені гайдамаки — учасники Коліївщини. Пам'ять про них увічнена у меморіальній таблиці, що встановлена на стіні арсеналу. Австрійська влада хотіла у 1777 році перебудувати арсенал у в'язницю, але тривалий час не могли знайти на це грошей, а у 1800 році під в'язницю було облаштовано монастир взутих кармелітів. Наприкінці XVIII століття під час засипання рову було також засипано нижній поверх арсеналу. Для складу, який тут влаштували у 1800 році, було замало приміщень, що залишились на верхніх поверхах, і тому збудували третій поверх. Про нижній поверх взагалі забули, і він був розритий лише у 1970-х роках під час проведення реставраційних робіт.

У листопаді 1918 року тут містилися склади Української харчової управи. Нині в арсеналі міститься один із відділів львівського історичного музею — музей зброї, відкритий у 1981 році — єдиний музей такого типу в Україні та й на території колишнього СРСР. У нижньому поверсі — виставковий зал.

Як вже згадувалося, з півдня до арсеналу прилягала вежа Кравців. Наприкінці XVIII століття ЇЇ розібрали, а на цьому місці в стіну арсеналу 1799 року вмурували плити з гербами Львова, Яна Собеського та Станіслава Яблоновського, зняті з Королівської бастеї. Під час реставрації арсеналу у 1980 році плити зняли та зробили імітацію конструкції давньої вежі.

Будинок № 6. У XVII столітті на цьому місці стояв бастіон. 1890 року архітектор М. Шмітт побудував тут літній театр, але невдовзі його знесли і на його місці у 1900 році спорудили той будинок, що зберігся понині. Він освячений у 1901 році. З того часу тут міститься пожежна команда. Будинок споруджений з кольорової цегли, в нео-романському стилі. Над входом — фігура святого Флоріана, покровителя пожежників (автор скульптор Петро Війтович).

У цьому ж будинку з самого початку розміщувалася станція швидкої допомоги (на конях), заснована 1893 році. Вхід з вул. Підвальної, тут на початку ХХ століття була міська телефонна станція і певний час — управління водогону.

Будинок № 7. У XVI—XVII століттях на цьому місці стояла кам'яниця міщанина Івана Білдаги. У підвалі будинку після смерті Івана Федорова декілька років зберігалося устаткування його друкарні. Сучасний будинок композиційне становить єдине ціле з будинком на вулиці Руській, 20. Споруджений у 1906 році у стилі української сецесії. Першим його власником була українська спортивна організація «Сокіл-батько», тому будівля називалася «Будинком Сокола». Містилися тут й інші організації, зокрема Земельний іпотечний банк, найбільшим вкладником якого був митрополит Андрей Шептицький. У 1920-х роках тут був зал засідань «Руської бесіди». У 1927 році відбулася прем'єра п'єси Ярослава Галана «Дон Кіхот із Еттен-гайма», що отримала першу премію.

Будинок № 9. Пам'ятка архітектури місцевого значення. Давня кам'яниця на цьому місці належала Леоновичам, Дзьоковським і Ланобардам. Тут містилися братський архів і бібліотека, що згоріли під час пожежі в успенському комплексі 1779 року. Відбудовано у 17991801 роках під керівництвом архітектора Максиміліана фон Круса.[6] Також під номером 9 знаходяться Вежа Корнякта — пам'ятка архітектури національного значення у Львові та Каплиця трьох святителів — пам'ятка архітектури, частина комплексу Успенської церкви у Львові.

Будинок № 11. Зведений на рештках вежі Мулярів, спорудженої наприкінці XVI століття і знесеної через 200 років. Фундаменти вежі були виявлені під час спорудження пам'ятника Івану Федорову. Тоді ж відкрили рештки Високого і Низького мурів і надбудували — показали трасу і конструкцію. У вежі відшукали підземний хід, який пролягав до міського каналізаційного колектора. А між мурами у 1977 році встановили пам'ятник Івану Федорову (скульптори В. Борисенко, В. Подольський, архітектор А. Консулов).

Будинок № 13. Королівський арсенал. На цьому місці вже 1575 року розташовувався так званий Малий арсенал. Через те, що у XVII столітті він виявився занадто малим, то у 1639—1646 роках на його місці був зведений новий (за проектом Павла Ґродзицького). Він дістав назву Королівського, оскільки 2/3 вартості будівництва сплатив король.

Як і Міський арсенал, Королівський був прибудований до Високого муру і входив до системи укріплень. Цікава його внутрішня схема. У разі штурму — це пастка для тих, хто увірветься у двір, бо кожна точка двору прострілюється з вікон.

При арсеналі діяли ливарня і майстерні. Над внутрішнім порталом стояла скульптурна група «Михайло-архангел вражає сатану», її виготовив львівський майстер Каспер Франке у 1638 році. У 1704 році вона була пошкоджена шведським ядром. У 1821 році скульптуру перекинув вітер, при падінні вона постраждала, але була реставрована 1824 року. У 1866 році цю скульптурну групу встановили на Гетьманських валах — центральній алеї нинішнього проспекту Свободи. Хулігани обламали позолочені крила Архангела Михаїла. Тоді ЇЇ забрали, тривалий час вона поневірялася на складах і врешті-решт потрапила до музею. Нині зберігається в Музеї зброї.

Арсенал виконував свої безпосередні функції до 1768 року. Від 1927 року приміщення використовують під державний архів. Після 1939 року тут містяться фонди Центрального державного історичного архіву України та дирекція Державного архіву Львівської області.

Будинок № 17. У 1898 році тут знаходилось Товариство для розвою руської штуки (тепер Навчальний корпус №2 Української академії друкарства). Станом на осінь 2019 року у будинку розміщені два факультети (Заочний факультет та Факультет перепідготовки та підвищення кваліфікації). Будинок складається з двох корпусів, що прилягають один до одного. Один з них — триповерховий, виходить бічним фасадом на вулицю Лесі Українки, 45, споруджений у 1891 році за проектом Юліуша Гохберґера для жіночої та чоловічої школи імені Сташиця.[7][8] Інший, збудований у 1920-х роках, займала чоловіча школа імені Пірамовича.[8] У 1944—1945 роках обидва приміщення використовував поліграфічний технікум. Пізніше приміщення передали Українському поліграфічному інституту (від 1994 року — Українська академія друкарства).

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Поштові індекси та відділення поштового зв’язку України: Львів-8
  2. а б в г Маршрути громадського транспорту м. Львова
  3. Список будинків — пам’яток архітектури м. Львова
  4. Сьомочкін І. До історії Босацької фіртки львівських фортифікацій // Вісник інституту «Укрзахідпроектреставрація». — 2007. — № 17. — С. 5—14.
  5. Ilustrowany informator miasta Lwowa... — S. 17.
  6. Вуйцик В. Архітектурний ансамбль Успенського братства // Вісник інституту «Укрзахідпроектреставрація». — 2004. — № 14. — С. 39—40.
  7. Архітектура Львова... — С. 284—285.
  8. а б Księga adresowa Król. stoł. miasta Lwowa... — S. 395.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]