Вулиця Дорошенка (Львів)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Вулиця Дорошенка
Львів
Вул дорошенка львів.jpg
Місцевість Центр
Район Галицький, Залізничний
Назва на честь Дорошенка Петра Дорофійовича
Історичні відомості: колишні назви
польського періоду (польською) Sykstuska
радянського періоду (українською) Жовтнева
радянського періоду (російською) Жовтневая
Загальні відомості
Протяжність 910 м
Координати початку 49°50′25″ пн. ш. 24°01′39″ сх. д. / 49.8404611° пн. ш. 24.0277111° сх. д. / 49.8404611; 24.0277111
Координати кінця 49°50′05″ пн. ш. 24°01′04″ сх. д. / 49.8349444° пн. ш. 24.0179583° сх. д. / 49.8349444; 24.0179583
Поштові індекси 79000 [1]
Транспорт
Рух односторонній, нижня частина частково двостороння для громадського транспорту
Покриття бетон, бруківка
Будівлі, пам'ятки, інфраструктура
Поштові відділення вул. Словацького 1 [1]
зовнішні посилання
У проекті OpenStreetMap пошук у Nominatim

Ву́лиця Петра́ Дороше́нка – одна з центральних вулиць Львова, важлива транспортна магістраль. Розташована у Галицькому районі міста. Починається на перехресті з проспектом Свободи і закінчується на перехресті з вулицею Степана Бандери. Паралельною цій вулиці є вулиця Миколи Коперника.

Назва[ред.ред. код]

  • 1569-1688Сикстівська дорога або до Сикстівки (Gasse Sixtuska, ul. Sykstuska)
  • 1688-1938Сикстуська (пол. Sykstuska)
  • 1938-1941Оборони Львова (верхня частина, пол. Obrony Lwowa)
  • 1941-1944Сикстутсштрассе (нім. Sykstusstrasse)
  • 1944Сикстуська
  • 1944-1992 — Жовтнева
  • з 1992 — Петра Дорошенка. Депутати першого демократичного скликання Львівської міської ради назвали вулицю на честь гетьмана Петра Дорошенка, чиє військо у 1672 році разом з турками намагалось здобути Львів.

Історія[ред.ред. код]

Історія вулиці Дорошенка починається з 1470 року. У документах того часу згадується якийсь "лан Зиндріха". Це була ділянка землі у верхній частині вулиці, яка належала пані Мікулинській, або Мікулині. Дорога, що вела до цього маєтку, й послужила основою теперішньої Дорошенка.
Із 1569 вулиця існує як Сикстівська дорога, або до Сикстівки. Назва походить від прізвища Еразма Сикста, доктора медицини, відомої постаті середньовічного Львова, його фільварок був біля костелу Св. Марії Магдалени. Вулиця називалася Сикстуською незмінно з 1688 р. Перед II Світовою війною, у 1938 р., її відтинок від Головної пошти до вулиці Леона Сапєги (сучасна Степана Бандери) отримав назву Оборони Львова.

Будинок № 20 на вулиці Дорошенка (друга адреса - вулиця Костюшка, 1) у Львові

У грудні 1940-го вулиця отримала назву Жовтнева. Ще і зафіксовано такий факт: коли в 1944 році було проведено часткове перейменування вулиць, Жовтневої в списках не було.

У верхній частині вулиці в XVII столітті були побудовані арсенал Сенявських і монастир домініканок з костелом Святої Магдалени, які утворили фортифікаційну ділянку на захід від міських укріплень. У XVIII столітті верхня частина вулиці належала князю Августу Чарториському: тут знаходився його палац, у якому в листопаді 1792 року зупинявся Тадеуш Костюшко. Від давніх володінь князя Чарториського залишився тільки арсенал Сенявських, збудований 1639 р. відомим інженером-фортифікатором П. Ґродзицьким. На початку XIX ст. споруду придбала родина Баворовських. Наприкінці століття граф Віктор Баворовський розмістив у давньому арсеналі свою унікальну бібліотеку та колекцію мистецтва, сьогодні тут є відділ мистецтв Бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України.

До кінця XVIII століття нижню частину вулиці займали багнисті місця і болота, де львів'яни полювали на диких качок. Ці ділянки почали швидко забудовуватися в середині XIX століття після знесення міських стін та формування майбутніх площі Міцкевича та проспекту Свободи.

У XIX столітті верхня частина Сікстуської вважалася далекою від міста, сюди приїжджали на відпочинок. Велика ділянка землі непарної сторони вулиці разом із садом займав костел і монастир домініканок, а після ліквідації ордену в 1792 році цю нерухомість посіла греко-католицька духовна семінарія.

Будинок № 45-47-49 на вулиці Дорошенка у Львові

Частина цієї ділянки в 1890 зайняли будівля Головпоштамту і новий будинок семінарії. Вдало були виконані житлові будинки № 45-61 (архітектор Ю. Менкер) та № 60-71 (архітектор В. Мінкевич), які утворили лінію одностільних будинків з яскравими індивідуальними рисами. Комфортабельність цих будинків (зручне планування, висота стелі, співвідношення житлової і функціональної площі) зумовило те, що після остаточного приєднання Львова до УРСР в 1944 році значну частину житла тут зайняли обласні керівники високого рангу.

У 1894 році по нижній частині Сікстуській проклали лінію електричного трамваю від залізничного вокзалу до Гетьманських валів, звідки вона розгалужувалася до Галицької крайової виставці на Софіївці та через площу Ринок на Личаків.

До 1939 року на вулиці Сікстуской перебувало кілька польських видавництв і редакцій газет: офіційні газети «Wiadomości Gminne», «Gazeta kościelna» і «Głos prawa», газети «Wschód», «Zorza nowa».

Під час Другої Сітової війни дві будівлі в нижній частині вулиці були зруйновані в результаті бомбардування. Ділянка, що звільнилася частково пустує, частково була зайнята будівлею - «пеналом» телефонної станції та трамвайної зупинкою. За радянських часів у верхній частині вулиці було побудовано також будівлю Львівського медичного училища.

Досі зберігається привабливість запрограмованого архітекторами європейського рівня комфорту — і вважались ці помешкання чи не найпрестижнішими та найбільш комфортними. Понині надалі їхня ціна залишається досить високою.

В літературі[ред.ред. код]

У романі сучасної української письменниці Ганни Медвідь «Маґда, батькова дочка» єдиною точною географічною локацією можна вважати кафе на вулиці Жовтневій (радянська назва вулиці Дорошенка):

« Зимового вечора, сидячи в маленькому затишному кафе на вулиці Жовтневій, Микола дивився на мене якось особливо[2]  »

Будинки[ред.ред. код]

  • За брамою кам’яниці №6 починається колишній Пасаж Гаусмана (пол. Pasaż Hausmanna), тепер це проїзд Крива Липа.
  • № 7 — Кам’яниця, збудована у 1914 р. за проектом Юзефа Авіна, майже позбавлена зовнішнього оздоблення, віщуючи прихід у наступних десятиріччях епохи функціоналізму.
  • № 9 — Одна з перших львівських сецесійних кам’яниць збудована за проектом Альфреда Захаревича або Івана Левинського для Германа Бака у 1899-1900 рр. За проектом 1927 р. надбудовано третій поверх. Тут внизу була відома за радянських часів кнайпа «Рубці по-львівськи». Сюди приходили поласувати „львівською екзотикою” – флячками. Потім її переобладнали на популярний бар «Гарячі бутерброди», який весною 2008 р. закрився.
«Дім Шопена»
  • № 11 — «Дім Шопена», споруджений у 1898 році для Сабіни Гершелес за проектом архітектора Карела Боубліка (Karel Boublik). Будинок прикрашає погруддя Фридерика Шопена (скульптор ймовірно Броніслав Солтис[3]), що було не лише виразом уподобань власників кам’яниці, але й своєрідною рекламою фірми фортепіано та музичних інструментів Гошелеса. Навпроти був теж великий магазин музичних інструментів який провадила фірма Йозефа Векслера. Цій фірмі належали теж музичні магазини на центральних вулицях Кракова і Варшави. А в попередній кам’яниці, на місці якої збудували «Дім Шопена», у 1843 році був перший у Львові салон фотографії (дагеротипії) Йосифа Польмана.
Doroshenka Street, Lviv (1).jpg
  • № 14 — житловий будинок, побудований у 1911-1912 рр. для адвоката Адольфа Менкеса (Adolf Menkes) за проектом 1911 р. архітектора Генрика Сальвера (Henryk Salwer). Статичний розрахунок конструкцій виконав в 1912 р. архітектор Юзеф Авін (Józef Awin), скульптурний декор – Зигмунт Курчинський (Zygmunt Kurczyński).
  • № 15 — наріжний житловий будинок, на перетині вул. Дорошенка і Банківської, у периметральній забудові вулиці. Кам’яниця збудована для Юзефа Гаусмана (Józef Hausman) у 19061907 рр. за проектом Зиґмунта Кендзєрського (Zygmunt Kędzierski) та Міхала Уляма (Michał Ulam, в деяких публікаціях її архітектором називають Тадеуша Обмінського (Tadeusz Obmiński)). На першому поверсі будівлі містилась популярна кав’ярня «Сан-Сусі» (Sanssouci). Яскравий приклад львівської житлової архітектури початку ХХ ст., одна з найкращих сецесійних будівель міста.
  • № 16 — житловий будинок у периметральній забудові вулиці збудований у 1890-х pp.. Автор проекту невідомий. В будинку проживав у 1910-1912 рр. відомий єврейський художник Вільгельм Вахтель (Wilhelm Wachtel).
  • № 17 — житловий будинок у периметральній забудові вулиці збудований в 1895 р. Автор проекту невідомий. Власником будинку від 1905 р. був відомий політик (в 1907–1909 рр. – міністр справ Галичини) Давид Абрагамович (Dawid Abrahamowicz, 1839–1926). В будинку жив також відомий колекціонер і охоронець Історичного музею Станіслав Заревіч (Stanisław Zarewicz).
  • № 19 — Будинок збудували в 1909 році у необароковому стилі з елементами модерну за проектом Володимира Підгородецького для банкіра Едварда Ландау. Шість скульптур із штучного каменю на фасаді виконав скульптор Петро Війтович. Це алегоричні зображення «Війни», «Миру», «Науки», «Мистецтва», «Праці» і «Торгівлі». Авторство Війтовича встановлене завдяки обстеженню, проведеному у 1990-х роках. Попередній будинок на цьому місці був споруджений 1888 року за проектом Якуба Кроха.[4]
Zabytki Lwowa 114.jpg
  • На розі вулиці Дорошенка № 20 та Костюшка, 1 стоїть сецесійна будівля колишнього готелю – «Народна Гостинниця». Його збудували у 1904-1906 роках за проектом Тадеуша Обмінського.
  • № 22 — житловий будинок у периметральній забудові вулиці збудований 1927 році, з незначним відступом від червоної лінії. Побудований за проектом 1925 р. архітектора Соломона Кейля (Solomon Keil) для Бернарда Тейна (Bernard Thein). За проектом архітектора Юзефа Авіна надбудований четвертий поверх.
  • № 23 — житловий будинок в периметральній забудові вулиці збудований 1846 p. Будинок перебудований за проектом 1889 р. Портал входу частково зберіг декоративне обрамування з часу побудови будинку. В 1894 р. проведено реконструкцію склепових порталів за проектом архітектора Альфреда Каменобродського. Наступна реконструкція склепових порталів відбулася у 1936 р. за проектом архітектора Антоні Графа. У старому будинку, який стояв на цьому місці, від 1843 р. працювало перше львівське фотоательє майстра дагеротипів Юзефа Польмана. У 19071939 рр. тут мітилися склад і крамниця керамічної фабрики братів Мунд, що виготовляла кахлі та облицювальні плитки до багатьох кам’яниць.
  • Будівля головної пошти, споруджена у 1886-1889 роках за проектом Сильвестра Гавришкевича та Франца Зеца.
  • № 26 — будинок, побудований 1926 за проектом архітектора Євгенія Червінського для «Польської акційної телефонної спілки». В будинку вже понад 70 років міститься автоматична телефонна станція.
  • № 29 — житловий будинок у периметральній забудові вулиці. Побудований в 18991900 рр. за проектом архітектора Івана Левинського для Зигмунта Райнгольда (Zygmunt Reinhold) на місці триповерхового будинку з 1826 р., зведеного за проектом архітектора Юзефа Землера. Проект пристосування офіцин виконаний архітектором Філемоном Левицьким. В 1932 р. реконструйовано балкони на першому і другому поверхах. Характерний приклад львівської житлової архітектури кінця XIX ст.
  • № 30 — житловий будинок у стилі функціоналізму, споруджений за проектом Фердинанда Касслера[5] тут була розташована єврейська народна школа «Mitet»[6].
  • № 31 — житловий будинок в периметральній забудові вулиці. Побудований в 1873 році для Арона Філіпа (Aron Philip). За проектом архітектора Альфреда Каменобродського (Alfred Kamienobrodzki) в 1890 році добудована триповерхова прибудова. В 19201934 роках власником будинку був Якуб Ландау (Jakób Landau). В 1934 проведена реконструкція склепових порталів (архітектор Януш Граф - Janusz Graf). В 1935-1936 роках проект реконструкції склепових порталів виконав архітектор Соломон Кейль (Solomon Keil). Відомо, що в цьому будинку був магазин фірми «D. Frushtman» (1911), цукерня «Lebrose».
  • № 37 — В будинку (збудований у 1892-1894 роках за проектом Яна Томаша Кудельського (Jan Tomasz Kudelski) для фабриканта горілок та лікерів Леопольда Бачевського (Leopold Baczewski), знаходилась редакція часопису „Всхуд” ("Wschód”), а також каварня „Максим” ("Maksym"), яка ще звали шинком Самуеля Менашеса. Тут теж були представництва корабельних компаній Cunard Line та White Star Line, яким подорожували до Америки галицькі емігранти. В цьому домі жив до своєї смерті архітектор львівського Міського (тепер оперного) театру Зиґмунт Ґорґолевський (Zygmunt Gorgolewski, 1845–1903).
  • № 41 — Нові корпуси Греко-католицької духовної семінарії збудовані у 1889 році за проектом Сильвестра Гавришкевича, нині ці будівлі займає географічний факультет Львівського національного університету ім. І. Я. Франка. 2016 року під час ремонту в одній з аудиторій під шаром тиньку знайдено фреску із зображенням голуба в синьому колі. Фрески, ймовірно, є і в інших приміщеннях.[7]
  • № 43 — будівля, яку нині займають служби Львівської філії ПАТ «Укртелеком».
  • № 47 — неподалік від Греко-католицької семінарії, знаходилась жіноча школа імені Шевченка.
  • № 48 — сюди, як то кажуть у Галичині, на «кавалєрку» (залицяння) приходили не хто інші як Лев Шепарович, Андрій Мельник та Євген Коновалець. Останні двоє в стануть співзасновниками Української Військової Організації та майбутні голови ОУН. Саме тут жив Степан Федак, дочки якого Ольга та Софія стануть дружинами відповідно Євгена Коновальця та Андрія Мельника [8].
  • № 51, 53, 55, 57, 59 — жилові будинки у стилі функціоналізму, збудовані у 19341937 роках за проектами Ришарда Гермеліна, Якуба Менкера, Генрика Зандіга, Саломона Кайля[9].
  • № 64. Прибутковий дім, зведений 1881 року за проектом Альбіна Загурського.[10]
  • № 73 — Вілла. Початково належала видавцю і журналісту Людвику Масловському, а у 1840-1870-х — графині Марії Фредро. Перебудований у 1872 і у 18891890 роках. Останню перебудову здійснено за проектом Тадеуша Мюнніха у неороманському стилі з використанням нетинькованої червоної цегли.[11]
  • № 77 — колишній прибутковий будинок Альфреди Залевської у стилі модернізованого класицизму збудований за проектом Збіґнєва Брохвіча-Левинського у 1910-1911 роках[12].

Відомі мешканці[ред.ред. код]

  • В будинку під № 16 у 1910-1912 рр. жив відомий єврейський художник Вільгельм Вахтель (Wilhelm Wachtel).
  • В будинку під № 52 жив останній довоєнний президент міста Львова та майбутній Президент Польщі у вигнанні Станіслав Островський (1892-1982).
  • В будинках під №№ 45-61 жила львівська комуністична еліта; на будинку під №№ 51 у 1971 р., з нагоди 50-річчя від дня народження редактора українського літературного журналу «Жовтень» Юрія Мельничука (1921-1963) встановлено таблицю, яка, повідомляє, що «В цьому будинку 1959-1963 рр. жив і працював український радянський письменник Ю. С. Мельничук" [13].
  • В будинку під № 48 мешкав визначний галицький український громадський діяч, філантроп, адвокат Степан Федак (1861-1937), який у 1918 р. був державним секретарем харчових справ уряду ЗУНР. На цьому ж будинку 22 червня 1971 р. встановлена меморіальна таблиця (скульптор В. Липовий), яка, повідомляє, що «22 червня 1941 року біля цього будинку загинули від фашистської бомби українські письменники-комуністи Олександр Гаврилюк та Степан Тудор».[14]
  • В будинку під № 77 жив львівський архітектор Тадеуш Обмінський (1874-1932).

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Перелік вулиць і поштових відділень на сайті львівської дирекції Укрпошти Переглянуто 7 квітня, 2010
  2. Медвідь Г. Маґда, батькова дочка. — Львів: ЛА «Піраміда», 2007. — С. 41.
  3. Biriulow J. Rzeźba lwowska. — Warszawa : Neriton, 2007. — S. 168. — ISBN 978-83-7543-009-7.
  4. Сьомочкін І. Невідомі твори Петра Війтовича на одній з Львівських кам'яниць // Вісник інституту «Укрзахідпроектреставрація». — 1997. — № 8. — С. 114—117.
  5. Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів : Центр Європи, 2008. — С. 534. — ISBN 978-966-7022-77-8.
  6. Chwila. Львів, 13 вересня 1919 р., № 241 (пол.)
  7. А на стелі — голуб з німбом // Львівські новини (додаток до газети Експрес). — 1 серпня 2016. — С. 14.
  8. Родина, що об’єднала Євгена Коновальця та Андрія Мельника
  9. Архітектура Львова… — С. 534, 563.
  10. Бірюльов Ю. О. Заґурський Альбін // Енциклопедія сучасної України. — К : Поліграфкнига, 2010. — Т. 10. — С. 95. — ISBN 978-966-02-5721-4.
  11. Архітектура Львова… — С. 351.
  12. Архітектура Львова… — С. 488.
  13. Мельник І., Масик Р. Пам'ятники та меморіальні таблиці міста Львова… — С. 243.
  14. З калейдоскопу подій // Жовтень. — 1971. — № 8. — С. 158.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]