Городище

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Городище (укріплення))
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Городище
Зображення
Частково збігається з Опідум
Протилежне місто
CMNS: Городище у Вікісховищі
Реконструкція городища на Тонсбергу (гірський хребет у Тевтобурзькому лісі, Німеччина)

Городи́ще (старослов'янське урочисте град[1]) — «поселення, укріплене[прим. 1] валами і ровами; місце, де збереглися рештки укріпленого поселення»;[2] залишки колись укріпленого поселення. Термін в основному охоплює постійні укріплені поселення від доісторіичнихї часів до часів середньовіччя (V-XVII століття[прим. 2]. Як правило, городища розташовувалися у важкодоступних місцях — там, де ландшафт забезпечував природну опору для захищеного будівництва, наприклад на пагорбі, та часто поруч з озером, річкою або струмком, мисах різних водойм, іноді посеред боліт, або там, де ландшафт збільшував оборонну перевагу природними укріпленнями у вигляді річок, ярів, боліт, крутих схилів і т.п. Так само, для городищ характерна практика підвищення обороноздатності місця за допомогою захисних споруд у вигляді земляних або дерев'яно–земляних валів, дерев'яних, глинобитних або кам'яних стін. Укріплення зазвичай повторюють контури пагорба, тому мають форму підпорядковану рельєфу, з однією або декількома оборонними лініями з одного або кількох (у значних за площею городищ) рядів земляних укріплень з частоколами або оборонними стінами та зовнішніми ровами. В інших випадках вони мають контури правильного прямокутника з піднесенням на платформі. Залишки колишнього укріпленого поселення, як правило, підносяться над околицями і збереглися у вигляді валів і ровів. Вал як частина огорожі був важливим будівельним елементом, і складався із землі з внутрішньою стіною та частоколом. Чисто кам'яні стіни рідко зустрічаються. Рови сьогодні не видно або видно погано, оскільки вони були піддані ерозії протягом століть.

Городища бувають як незначних розмірів, так і досить потужні укріплення з двох і трьох валів і рову між ними, займали площу від 500 до 2000 м², та розташовані в природно захищених місцях. Залежно від регіону та часу розрізняють різні типи, такі як кельтські городища, слов'янські городища, високогірні поселення часів переселення, угорські городища і ін.

Городища поступово перетворювалися на оборонні, адміністративні та торговельно–ремісничі центри племінних об'єднань, активно розвивалися до XIII століття, коли їм на зміну прийшли укріплені міста[3].

Городище літописного болохівського міста Губин (XII — XIII ст.) з чотирма лініями валів. Аерофото 2021 року.
Багаторядні вали центрального кургану Британського табору (British Camp) в Герефордширі. Чітко видно шарувату земляну оборону.
Північне розширення Британського табору

Номенклатура[ред. | ред. код]

В переліку слів і виразів, які використовуються на позначення, в залежності від історичної чи фактичної точки відліку, або щодо інших ознак при категоризації, поняття городище позначається такими словами і фразами:

Тривимірне зображення цифрової моделі рельєфу Британського табору
Бронзові ворота та мур у Біскупіні — реконструйованому оборонному поселенні лужицької культури з бронзової доби
 — го́род, городо́к,
 — апелятив городище,[4] (загальна назва), або власні назви: Городище, Городок
 — староруське місто,[5][6][7][8]
 — огороджене частоколом місто, селище, яке було укріпленим пунктом,[9] (обгороджене місто)
 — населений пункт,[6]
 — міські фортифікації ("град"),[10]
 — оборонний комплекс,[11]
 — осідок,[12][прим. 3]
 — укріплена оселя,[12][прим. 4]
 — укріплене поселення,[2][прим. 5]
 — обгороджені (укріплені) території[13]
 — «місце, де збереглися рештки укріпленого поселення»,[2]
 — «Городище (археологія)» або «Городище, археологічна пам'ятка»[прим. 6][2] — це про добуті розкопками[14] археологічні залишки фортифікованих пунктів (найчастіше — давнини та середньовіччя).

Визначальний елемент для «Городищ, археологічна пам'ятка» — рештки штучних захисних споруд, що чи-то самі по собі, чи-то у комбінації з природними перешкодами утворюють замкнений контур, всередині якого — захищений простір (так званий майданчик городища).[15] При цьому ані масштаби та складність структури укріплень, ані матеріал, з якого вони були збудовані (дерев'яні, дерев'яно-земляні, глинобитні, муровані), ані функціональне призначення та/або статус пункту (городище-сховище, городище-святилище, фортеця, укріплена садиба, замок, місто тощо) до уваги зазвичай не беруться.[15] Також нерелевантна ознака городища — постійна присутність мешканців в межах укріплень, що археологічно відбивається у наявності культурного шару та/або решток стаціонарних житлових споруд.[15] Менш однозначний критерій для визначення археологічної пам'ятки як городища — тривалість використання укріплень, адже в різних мілітарних традиціях практикувалося зведення тимчасових фортифікаційних споруд із замкненою структурою (табори, польові укріплення тощо).[15] Щоправда, останні залишають по собі чіткі археологічні сліди радше у виняткових випадках, а зазначені винятки найчастіше — це наслідок саме тривалого (безперервного або спорадичного) використання таких фортифікаційних споруд. На практиці терміном городище на території України найчастіше визначають залишки фортифікованих пунктів, що мають сліди дерев'яно-земляних укріплень (вали та рови), у хронологічному діапазоні від енеоліту до пізнього середньовіччя.[15]

 — «Городище (залишки іншого поселення)»[16]

За Великою радянською енциклопедією (рос. Большая Советская Энциклопедия): «Городище (залишки ін. поселення)» — залишки стародавнього укріпленого поселення чи міста.[16] Слово «Городище (залишки ін. поселення)» зустрічається в російських літописах з початку XII століття.[16] «Городище (залишки ін. поселення)» зазвичай є трикутним, круглим або прямокутним майданчиком, часто захищеним природними укріпленнями (річками, ярами) і обов'язково ровами і земляними валами (або стінами).[16] Виникнення найдавніших укріплених поселень пов'язане з епохою патріархату та з переходом населення до скотарсько-землеробського господарства; зміцнення споруджувалися для захисту майна роду — худоби та зерна — від ворожих набігів.[16] На території СРСР та ін. країн відомі десятки тисяч «Городищ (залишки ін. поселення)», багато з них досліджено.[16] Найдавніші «Городище (залишки ін. поселення)» в СРСР відносяться до енеоліту (Михайлівське поселення та ін), пізніші — до XVII століття.[16] Нерідко «Городище (залишки ін. поселення)» однієї епохи використовувалося згодом населенням, яке прийшло на цю територію пізніше.[16] Деякі «Городище (залишки ін. поселення)» досягають величезних розмірів, наприклад скіфське Кам'янське городище (12 км2).[16] Майданчик «Городище (залишки ін. поселення)» зазвичай має культурний шар; у ньому при розкопках виявляють залишки жител, майстерень, різні речі тощо.[16] Виняток становлять «Городище (залишки ін. поселення)»-притулку, де населення ховалося лише під час набігів ворога.[16] До середньовічних «Городище (залишки ін. поселення)» відносяться залишки низки міських кремлів, укріплених садиб і замків, а також деякі споруди, що входили до системи сторожових укріплень.[16]

 — в урочистому мовленні: град.[1]

Усі ці назви стосуються піднесеного місця з одним або кількома валами, зробленими із землі, каменю та/або дерева, із зовнішнім ровом. Багато невеликих ранніх городищ було покинуто, а більші та значніші з них були перебудовані пізніше. Термін «городище» охоплює дуже широку категорію об'єктів, і включає як слабо укріплені поселення бронзового століття, так і потужні укріплені комплекси епохи середньовіччя.[3]

Більшість городищ підлягають правовій охороні згідно з записом до реєстру пам'яток, але багато знищено систематичною оранкою та вивезенням піску, каменю і ін. Городища виділяються на полі у вигляді контуру валу або рову, або валу у вигляді конуса, який видно і сьогодні. Більшість з них виключені з земель сільськогосподарського використання або їхня поверхня заліснена.

Етимологія[ред. | ред. код]

Град «місто, огорожа», давньоруське градъ; — запозичення з старослов'янської мови; старослов'янське (церковнослов'янське) градъ є прямим відповідником до давньоруського городъ, українського город.[17] Етимологічно город — обгороджене місце.[17]

Пташиний вид на Монтеріджоні — середньовічне місто, оточене стінами загальною довжиною близько 570 метрів, розташоване на природному пагорбі, побудоване сієнцями в 1214–1219 роках як лінія фронту у війнах проти Флоренції. Місто згадується в «Божественній комедії» Данте Аліг'єрі.

У той час слово було близьким за значенням до слів за́мок, фортеця, поліс, бург. За походженням це слово пов'язане з прасл. *gordъ («огороджене місце», «огорожа») і вважається спорідненим з лит. gardas («сад»), лат. hortus («сад»), прагерм. *gardaz («огорожа», «двір», «сад») і гот. gards («двір»).[17] Східнослов'янською повноголосною формою є «город» (давньорус. городъ), південнослов'янською неповноголосною — «град» (староцерк.-слов. градъ), звідси елемент «-город», «-град» у багатьох слов'янських назвах міст.

Давньоруське городъ «огорожа, паркан, фортеця; місто; мур», польське grod «фортеця, замок; місто», кашубське [star(o)gard], чеське, словацьке hrad «замок, фортеця», верхньолужицьке hrod «замок, фортеця, палац», полабське gord «стайня, стодола», старослов'янське гардъ «місто, сад».[17] Град — урочиста назва городища.

Першим і єдиним[прим. 7] джерелом, у якому взаємопов'язано перераховано 56 племен і градів народів Центрально-Східної Європи першої половини ІХ століття, є «Опис міст (градів) і областей на північ від Дунаю» («Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii»[прим. 8]).[18]

Город — це стародавня назва укріпленої оселі, обведеної валом, — пізніше її заступило місто.[12] За словянського розселення в Україні городів було так багато, що Русь-Україну звали "землею городів" — гардаріка.[12][7][19] Багато городів побудували пізніше св.Володимир, Ярослав Мудрий, Данило (Холм і Львів) та ін.[12]

Якщо замок складав комплекс укріплень середньовічного міста — його зараховують до городищ. Щодо менш значних центрів говорять про городки. Дитинці були різних розмірів: від 10 га в найбільших містах (Київ, Переяслав) до 0,5—1 га в менш значних центрах.[20] Таким чином, в менш значних центрах дитинець наближався до феодального замку,[20] і у військовому плані являв собою фортецю (оборонна будівля для захисту місцевості; також використовувалися у мирний час для зміцнення влади тих, хто перебуває при владі). Замок — будівля (або комплекс будівель), що поєднує в собі житлові та оборонно-фортифікаційні завдання.[3] У найбільш поширеному значенні слова — укріплене житло феодала в середньовічній Європі.[3]

Хронологія[ред. | ред. код]

Дівочий замок в Англії — одне з найбільших городищ Європи.[21][22] Фотографія зроблена в 1935 році майором Джорджем Алленом (1891–1940). британським інженером, який започаткував аерофотозйомку з метою археологічних досліджень.
Галльська стіна. Її конструкція подібна до земляних укріплень степу, але для зовнішнього покриття використовували плетені вироби і камінь, а не обмазування глиною для захисту від вогню. (Сірим кольором позначено камінь, коричневим — дерево, гірчичним кольором відображено грунт

Поняття в основному охоплює постійні укріплені поселення від доісторії (також: преісторія, доісторичні часи), до часів кам'яно-мідного віку (його також називають мідним віком, енеолітом) та часів середньовіччя (V-XVII століття, — від 476 року, часи падіння Римської рабовласницької римської імперії і Великого переселення народів; період між античністю і новим часом — до 1700-тих років, — до початку капіталізму — середини XVII століття).[прим. 9]

Найчастіше вони зустрічаються на пізніх термінах:

У доісторичній Європі населення зростало. Підраховано, що приблизно за 5000 років до нашої ери під час неоліту в Європі проживало від 2 до 5 мільйонів; у пізньому залізному віці його населення становило від 15 до 30 мільйонів. За межами Греції та Італії, які були більш густонаселені, переважна більшість поселень залізного віку були невеликими, мабуть, не більше 50 жителів. Винятком були городища, на яких проживало до 1000 осіб. З появою оппіди в пізньому залізному віці поселення могли досягати 10 000 жителів.[24] Зі збільшенням населення доісторичні суспільства ускладнювилася. Близько 1100 року до нашої ери з'явилися городища, які в наступні століття поширилися Європою. Вони служили різним цілям і були племінними центрами, захисними місцями, осередками ритуальної діяльності та місцями виробництва[24].

У середньому гальштатському періоді городища стали домінуючим типом поселень на заході Угорщини.[25] Юлій Цезар описав великі городища пізнього залізного віку, які він зустрів під час своїх походів у Галлію, як оппіда. До цього часу більші з них стали більше схожими на міста, ніж на фортеці, і багато з них були асимільовані як римські міста.

Городища часто займали армії завойовників, але в інших випадках форти руйнувалися, місцеві жителі насильно виселялися, а форти залишалися занедбаними. Наприклад, пагорб Солсбері був спустошений і покинутий під час белгівських вторгнень на південь Британії в 1 столітті до нашої ери. Покинуті форти іноді знову займали та зміцнювали під новою загрозою іноземного вторгнення, наприклад, війни князів у Литві та послідовні вторгнення до Британії римлян, саксів і вікінгів. Городи мали велике стратегічне і тактичне значення в період війни, оскільки деякі з середньовічних міст стояли на стратегічних шляхах і ворог в своєму поході змушений був біля них затримуватись, а також міста давали захист війську, коли воно не могло встояти перед ворогом і змушене було відступати.[26] Боротьба йшла від одного міста до другого.[26] Виникнення городищ пов'язане з добою патріархально общинного ладу, коли суспільство переходить від мисливства і рибальства до землеробства і скотарства та з розвитком торгових шляхів. Городища поширені в усіх країнах і належать до різних історичних епох.

Дослов'янські і слов'янські городища. Городища в Україні. Історіографія[ред. | ред. код]

Городище Дикий Сад (площею 6—7 га) у якому проживали жителі близько 1250—925 років до н.е. Реконструкція на основі археологічних досліджень (зображено лише розкопані будівлі).

За часів Трипілля (5500-2750 роки до нашої ери) поселення мали здебільшого відкритий характер і розташовувались на узгір'ях і в долинах.[27] Долинні поселення, як і сучасні етнографічні, тяглися уздовж малих річок за одновуличною системою, з тією відміною від сучасних селянських садиб, що коли в останніх хату від річки відокремлює левада, город і двір з господарськими будівлями, то за трипільських часів у долинних прирічкових поселеннях хату ставили безпосередньо на березі коло води.[27] Найкраще розкопане трипільське селище на Коломищині I показало, що житла розташовувалися не лише в долинах уздовж річок, але й на узгір'ях і саме колом, при чому незабудований центр поселення правив за загін для худоби.[27] Селище на Коломищині І складалось з 30 — 40 житлових будівель; воно не мало окремих подвір'їв.[27] Селище становило собою цілість як сукупність жител; воно було одночасно двором, і двір правив за загін для худоби.[27] Поблизу великих житлових будинків стояли малі будівлі господарського призначення. Звичайно будівлі за Трипілля визначають як будовані з глини, але це не точно.[27] Житла на Коломищині будовано з грубих плах, поставлених сторч і обмазаних ззовні і зсередини глиною. На півдні в безлісних місцевостях (Володимирівка на Уманщині) хати будували не з дерев'яних плах, а з пруття, обмазаного глиною.[27] Житла звичайно дводільні й многодільні (3 — 4 діли).[27] Печі будовано на підвищеннях із глиняних вальків з припічними підвищеннями-лежанками; долівка — з глини.[27] На околиці Рубаного Мосту, на плато вигину високого лівого берега річки Велика Вись, новомиргородським археологом Петром Івановичем Озеровим було відкрито трипільське поселення етапу СІ площею близько 50 га[28].

В наступний період, за доби енеоліту й бронзи, з'являються городища на високих берегових відрубних кручах, і цей тип поселення заступає селища трипільських часів.[27] Цей тип мілітарного, військового поселення існує й за скитських часів, коли городища досягають дуже великих розмірів (наприклад, Більське городище 25 км за обводом) з розвиненою системою валів і фортифікаційних споруд.[27]

В Городищі «Дикий Сад» (площа 6—7 га), поселенні доби білозерської культури, що існувало на території сучасного Миколаєва близько 1250—925 років до н.е., розкопками знайдено 85 одиниць предметів з бронзи, а хімічний аналіз знайденого бронзового серпа показав, що він був привезений з Прикарпатського регіону.[29] В це поселення водними шляхами стікалися люди і товари зі усього Причорномор'я та віддалених північних земель, зокрема Прикарпаття.

Доба Гальштату приносить початок розвитку місцевої залізної промисловості.[27] Металеве виробництво (вироби прикрас і знарядь, серпів, ланцюгів, ножів) досягає особливого розвитку за атлантичної доби.[27]

Відомі великі, так звані «скіфські» городища VI—V століття до нашої ери (Немирівське, Кам'янське, Більське та ін.), що їх збудували осілі землеробські племена, в тому числі предки слов'ян. У скіфів, на території городищ (з'явились у них в кінці V століття до нашої ери[30]) розміщувалось додаткове укріплення — цитадель, останній притулок у випадку нападу ворогів;[30] разом з тим цитадель була і найбільш багатою частиною городища: тут жила скіфська знать.[30] Наприклад, таке городище розташовувалось на лівому березі Дніпра на землях сучасних сіл Кам'янки і Великої Знам'янки Запорізької області, і займало площу близько 12 км2.[30] Мурованим містом, оточеним кам'яними стінами й вежами є Бізюкове городище[27].

Городище "Золотий Мис" кінця I століття до н.е. — третьої чверті III ст. н.е. Площа укріпленої частини городища — близько 1 га.
Змієві вали (реконструкція) висувались далеко за межі лісостепової зони, у якій мешкала більшість слов'ян для захисту від кочових орд.[19] Загальна протяжність споруд була близько 969,5 км.

На території сучасної України за доби раннього середньовіччя зіткнулися два світи — осілих землеробів та кочівників, Європа та Азія.[19] Наслідками нападів кочівників на поселення осілих слов'янських племен було спалювання жител, поля витолочені кіннотою кочівників, частина люду вирізана, частина зникла безвісти, перетворившись на рабів[19].

Середньому Наддніпров'ю в V—IV ст. до н.е. — IV—V ст. н.е. властиві відкриті поселення з житлами, будованими з пруття й глини.[27] Поблизу укріплених городищ розташовуються відкриті поселення хліборобської людності.

Більш, ніж 2000 років назад грецьким і римським вченим було відомо, що на сході Європи, між Карпатськими горами і Балтійським морем, живуть багаточисельні племена венедів.[30] Це були предки сучасних слов'янських народів.[30] За їх іменем Балтійське море називалося тоді Венедським заливом Північного океану.[30] На думку археологів, венеди були споконвічними мешканцями Європи, нащадками племен, які жили тут ще в кам'яному і бронзовому віках.[30] Назва слов'яни почала поширюватися лише півтори тисячі років назад — в середині I тисячоліття нашої ери.[30] Спочатку так називались лише західні слов'яни.[30] Їх східні побратими називались антами.[30] Після цього слов'янами почались називатись всі племена, які говорили слов'янською мовою.[30]

Реконструкція поселення слов'янського походження в Торгелові, Німеччина. Музей під відкритим небом Ukranenland (Назва походить від древнього західнослов'янського племені укрів (укра́ни, укря́ни або у́кри.)

Напочатку нашої ери скрізь по Європі відбувались великі переміщення племен і народів, які вступали в боротьбу з рабовласницькою Римською імперією. В той час слов'янські племена займали вже велику територію.[30] Деякі з них проникли на береги рік Одри і Лаби (Ельби).[30] Разом з населенням, яке жило на берегах Вісли вони стали предками західнослов'янських народів — польського, чеського і словацького.[30] Особливо значним було переселення слов'ян на південь — на берег Дунаю і на Балканський півострів.[30] Праслов'янські землеробсько-скотарські громади повільно пересуваючись общинами і окремими сім'ями в пошуках нових зручних місць для поселення, вирубували ліси для своїх полів проникли напочатку нашої ери у верхнє Подніпров'я, де жили інші племена.[30] Аж до наших днів на високих берегах рік і озер збереглись рештки древніх слов'янських поселень.[30] В часи, коли війни не лише між різними племенами, але й між сусідніми общинами були постійним явищем, люди селились в важко доступних місцях, оточених крутими схилами, глибокими ярами або водою.[30] Вони зводили навколо своїх поселень земляні вали, копали глибокі рови і обносили свої житла дерев'яним тином.[30] Рештки таких укріплень називаються городищами. Житла будувалися в вигляді землянок, всередині були глинобитні або кам'яні печі.[30][прим. 10] В кожному поселенні жили звично родичі, які нерідко вели своє господарство общиною.[30] Хліборобство, високо розвинене за античної доби, в слов'янський період (VI—IX ст.) дуже деґрадує. Спустошення в століття великого переселення народів, зумовили знелюднення, зростання лісової площі, загальний занепад рівня матеріальної культури, так звана Роменська культура, отже й занепад хліборобства.[27] Змінилася система хліборобства; замість орного хліборобства прийшло безорне й безтяглове лісове підсічне хліборобство, яке стало панівним.[27] Посівні ділянки були розкидані на значній відстані одна від одної.[27] Землеробське господарство тих часів було важким: щоб підготувати землю для посіву, спочатку треба було вирубати ділянку в лісі. Зимовий місяць, протягом якого рубали ліс, називався «січень» (від слова «сечь» — рубати).[30] Далі слідували місяці «сухий» і «березол», під час яких ліс сушили і спалювали.[30] Сіяли прямо в золу, злегка розрихлену дерев'яною сохою або оралом.[30] Таке землегосподарство називається «вогневим», або «підсічним».[30] Найчастіше сіяли просо.[27][30] Але були відомі і інші злаки: пшениця, ячмінь і жито.[30] До відомих в Україні зернових культур ще з неоліту (з Трипільської доби) належать: просо, яра пшениця і ячмінь; за гальштатської доби (1000 — 500 років до н.е.) появилося жито, в I столітті нашої ери — гречка, ще пізніше овес.[31] В другій половині I тисячоліття нашої ери поширилася культура жита, яке разом з пшеницею й ячменем стало головними зерновими культурами.[31] Із овочів була поширена ріпа.[30] Місяць жнив називався «серпень», а місяць молотьби — «вересень» (від слова «врещи» — молотити).[30] Те, що назви місяців у древніх слов'ян походили від назв землеробських робіт, засвідчують про першочергове значення землеробства в їх господарстві.[30] Ця система лісового хліборобства, не потребуючи ні застосування тяглової сили худоби, ані знаряддя для оранки, при низькому рівні техніки потребувала натомість застосування чималої кількості фізичної сили людини, наявності "великої родини", що на Поліссі зберігалася до початку XX століття.[27] В XI — XIII століттях безорне і безтяглове хліборобство поступилося орному й тягловому.[27] Розкопки в Райках під Бердичевом дали багато залізних наральників різних типів і чересел.[27] В ужитку був дерев'яний плуг із металевим насадом-наральником і різаком.[27] Треба думати, що в лісовій смузі за середньовіччя орне хліборобство сполучалося з підсічним.[27] Подібність етнографічного плуга до римського засвідчує зв'язки з орним хліборобством античної доби.[27] Спустошення XIII — XIV століть і зменшення числа людності в Україні в цей час також і в наслідок "чорної чуми", спричинилися до зростання в XV — XVI століттях лісової площі, отже й до поширення лісового підсічного хліборобства, яке затрималося на Волині і в XIX столітті.[27]

Детальніше переглядайте: Вирощування зерна в Україні, Хліборобство

За свідченням візантійських авторів, слов'яни в VI та VII віках ще не мали держави.[30] Вони жили незалежними племенами.[30] На чолі цих племен стояли військові вожді (відомі імена цих вождів: Межимир, Добрита, Пірогост, Хвилібуд і ін.).[30]

Біля древніх слов'янських городищ нерідко можна зустріти круглі і видовжені земляні насипи — кургани.[30] При розкопках в них знаходять залишки спалених людських кісток і обгоріле на вогні начиння.[30] Древні слов'яни спалювали мерців на погребальному вогні і рештки захоронювали в курганах.[30]

Найдавніші ямні житла виявлено в Межиріччі в Центральній Україні. Будинки, що датуються 15 000 років до пізнього палеоліту. На фото — реконструкція за прикладом Межиріцької стоянки. Виставка в Національному музеї природи і науки, Токіо, Японія.

Гуцульські пряжки з бронзи своєю подібністю до металевих виробів у культурі "піль поховань" перших століть нашої ери, а також тотожність сучасної кераміки на Волині і Західної України до археологічної кераміки Черняхівського типу з III століття нашої ери, вказують на зв'язок етнографічної культури українського народу з часами античної доби.[27] Розкопки городищ київських часів (ХІ — XIII ст.) засвідчили високий рівень і широкий розвиток у цей час залізодобувної й залізообробної промисловості.[27] Залізо здобувається з болотяної руди.[27] Специфікація окремих виробів, різноманітність типів (наральників, кіс, рибальських гачків, замків і т.д.) вказує на високий рівень техніки.[27] З надзвичайної різноманітності залізних знарядь, призначених для оброблення дерева (городище Княжа гора під Каневом на річці Росі), можна зробити висновок про ступінь розвитку деревообробної промисловости в усіх її ділянках.[27] Відкриті в Райках кліті-майстерні для виробу хрестів-енколпіонів (нагрудних хрестів) і каблучок вказують, що виробництво й дрібна торгівля хрестиками й прикрасами зосереджувалися в городищах і князь-володар городища виступав у цей період (XI — XIII ст.) не тільки як носій влади й адміністратор, але й як підприємець, промисловець і крамар.[прим. 11][27] В цьому ж регіоні в с. Межиріч в Канівській громаді Черкаської області, на мисі, в межиріччі р. Рось та р. Росави, 12 км на захід від р. Дніпро розташована Межиріцька стоянка — пізньо-палеолітична стоянка мисливців на мамутів. Датування радіокарбоновим методом на пробах кісток різних тварин, зокрема й мамута, дозволило визначити вік стоянки у досить вузьких межах — вік близько середини 15 тисячоліття до н.е.

Для середньовіччя в період VI — XIII століття характерними є типові городища з земляними валами, збудованими за дерев'яними конструкціями (рубані кліті заповнені глиною).[27] Житла, розташовані колом, входять у систему фортифікаційних споруд; житла двоповерхові, нижня кімната править за комору.[27] Середина городища незабудована. Земляні вали деяких городищ обкладені кам'яними плитами (Пліснесько біля Бродів, можливо Райки).[27] Поселення смердів розташовані на рівнині поза валами городища, житла в цих селищах — землянки.[27]

Початково місто зростає не через поширення площі городища, а через збільшення кількості городищ, побудованих на сусідніх горах (Київ, Городське і т.д.); лише пізніше, засипаючи рови, що відокремлюють окремі городища-гори, утворюють широку площу для міста й дають початок місту в новішому розумінні цього слова.[27] Окремих дворів і вулиць городища архаїчного типу (Райки, Городське) не мають; городище одночасно становить собою двір.[27] Пізніші городища (наприклад, Вишгород) розділяються на окремі "кінці", утворюючи вулиці й тип планування, властивий пізнішим містам.[27] В городищах архаїчного типу ремісничі кліті не відокремлені, — вони входять у загальну систему житлових і фортифікаційних клітей (Райки).[27]

Найдавніші давньоруські городища належать до другої половини I-го тисячоліття н.е. (наприклад, Київське, VI ст.).

Городища в епоху раннього феодалізму. Староруське місто[ред. | ред. код]

Спочатку, в Древній Русі було декілька невеликих держав — племінних князівств, на місці яких в IX столітті виникає Руська держава,[30] — велике князівство Київська Русь, яке було феодальною державою.[26] Розпочалась епоха феодалізму, або епоха середньовіччя.[30] До XII століття головним джерелом князівських прибутків були не власні землі, а побори-данини.[7] У XII столітті вживались паралельно високе, літературне «власть» і низьке, побутове «волость».[7] «Власть» — це сама духовна сутність позбавлення волі підвладного, «волость» — територія, на яку розповсюджується «власть».[7] Щоб була влада, її треба тримати.[7] Держава — буквально те ж саме, що в арабському світі «султан», у латинському — «імперія».[7] Найархаїчніші уявлення про владу князя містять подвійну легітимацію: «згори» — від сили і загрози, і «знизу» — від космосу-волості, встановленого предковічними традиціями.[7] Первісно «челядь» означало сім'я, і влада домовладики суспільства над дітьми часто була безмежною і включала право на їх життя.[7] У збірному значенні «челядь» означало населення феодальної вотчини у давньоруській державі, що перебувало в різних формах залежності від феодала (холопи, закупи, смерди та ін.)».[32] У ранньому середньовіччі за часів Київської Русі виникла панщина.

Феодалізм, також відомий як феодальна система, був поєднанням правових, економічних, військових і культурних звичаїв, які процвітали в середньовічній Європі між IX-м і XIV-м століттями. У широкому сенсі це був спосіб структурування суспільства навколо відносин, які виникли в результаті володіння землею в обмін на службу, працю і захист. Хоча воно походить від латинського слова feodum або feudum (феод),[33] яке використовувалося в Середньовічний період, термін феодалізм і система, яку він описує, не були уявлені людьми як формальна політична система, які жили під час середньовіччя.[34]

У VIII-IX століттях поряд із сільськими поселеннями у Східній Європі почали виникати перші укріплені поселення, які виконували адміністративні, військові та релігійні функції. Спорідненим і характерним для всіх східно- і західнослов'янських мов є визначення град. За своїми військовими та адміністративними функціями град близький до замку, але в досередньовічний період і у феодальному суспільстві займав інше місце, ніж замок.

С.Іванов «Торг древніх слов'ян». Час створення картини: 1909

Київ був одним із світових центрів работоргівлі: звідси рабів відправляли на схід, у Середню Азію, або на захід, через Реґенсбурґ і Прагу на Марсель і далі — морем у країни ісламу.[7] Торгувала рабами Русь і з Візантією.[7] Оскільки християнство забороняло работоргівлю, князі широко користувались посередниками: в Києві рабів продавали іноземним купцям, переважно — єврейським торговцям.[7] Торгували полоненими тюрками і тюрчанками, ходовим товаром були половецькі хлопчики, але більше торгували «своїми», полоном, взятим у міжусобних війнах.[7] Недарма в ці часи в європейській латині римське servus («раб») витісняється новим його синонімом sclavus (буквально «слов'янин»).[7]

Впродовж усієї історії Київської Русі (це до ХIII століття) князь залишався насамперед воїном, який особисто очолює походи і бере участь у битвах, а джерело його прибутків — військовий трофей, передусім «полон» і данина.[7] Єдиним мирним заняттям, гідним князя, були перевесища, мисливські угіддя, — лови.[7] У випадку загального походу, князь роздавав свою зброю народу, мав власне та кінне господарство, яким завідував «конюший тіун» і яке мало те ж призначення.[7] Князь не був господарем чи власником земель, що входили до його князівства: спочатку він навіть не мав там власності, принаймні жив не з своєї «вотчини».[7] Пізніше князь уже мав свої борті (місце розведення бобрів), що стало князівською монополією.[7] На цих господарствах посаджені були невільні люди — служебне населення, яке могло добровільно приймати на себе тягар часткового або повного холопства, оскільки одержувало на князівській землі дім і землю і захист.[7] На базі поселень «служебних людей» виникли численні до сьогодні топоніми: «Бортничі», «Бобровиці», «Бобрики», «Бобровники» тощо.[7] Таким чином, князь мав у власності основні предмети експорту — рабів, хутра, мед і віск.[7] Князями були голови роду, племені або союзу племен, що звичайно стояв на чолі військової дружини, а з розвитком феодалізму — вождь війська та правитель князівства.[35] На структуру князівської дружини справили певний вплив і скандинавські, і іранські (осетинські), і греко-болгарські зразки.[7] Старші чи нарочиті дружинники називались боярами. Слово це найімовірніше болгарського походження: у тюрків-болгар була розвинена титулатура, і найвищий ранг боїл (множина боїляр, боляр) відповідав візантійському патрикію.[7] «Боярин» на Русі означав переважно старшого дружинника, «гридь» — молодшого.[7] В післякиївські часи в українській традиції «бояр» означає невільного військового слугу — на відміну від російської традиції, де за вищим колом князівського оточення закріпилось саме «боярин».[7]

Городище — рештки давньої оселі укріпленої сипаними валами: було воно осідком князя, або боярина, або служило захистом від дооколишнього населення під час небезпеки;[12] залишки стародавнього укріпленого поселення, що були оточені ровами та валами і часто захищені природними перепонами (ярами, річками, болотами тощо).[30] Укріпленнями є земляні вали навколо поселень, викопані рови і обнесення жител общинних поселень дерев'яним тином.[30] Часто до городищ примикала неукріплена частина поселення — селище.[3][36]

Залишки середньовічної наскельної фортеці Ту́стань, — митного пункту на соляному шляху. Це найбільш ґрунтовно досліджене укріплення з-поміж західноукраїнських наскельних дерев'яних фортець, що входило до оборонної системи Карпатської укріпленої лінії.[37] На етапі найбільшого розвитку укріплення його дерев'яні стіни сягали висоти 21 — 22 м, воно займало площу 3 га.[38]

Центр граду розташовувався на підвищенні, як правило, — на мису, витягнутому до річки, де знаходилась пристань.[7] Обгороджений трикутником, він з XII століття набував форм, більш відповідних до вимог фортифікації, геометрично правильних.[7] Тут панувало купчасте планування — всі споруди групувалися навколо княжого двору та собору, а до стін тулився торговельно-ремісничий посад.[7] У княжому місті його вулиці орієнтувалися на княжий центр, у інших містах — на дороги, що вели до сусідніх міст та на пристань.[7] Доріг було тоді дуже мало, користувалися переважно річковими шляхами.[7] Наприклад, Святослав починав свої походи на весні, щоб закінчити їх до осені, і походи на далекі відстані проводились, як правило, комбіновано: піхота рухалась по річці і морю в ладдях, кіннота — по суші вздовж узбережж.[26] Дніпро з великими притоками з Прип'яттю та Десною, цілою мережею інших рік, таких як Дністер, Буг, Сан — все це були природні шляхи, що приманювали до себе ще первісних людей.[26] Вздовж річок протягом тисячоліть скупчувалось і організовувалось людське життя.[26] Більшість містян (городян) займались спочатку землеробством, і пізніше в містах тримали городи, худобу, яку вигняли на пашу через міські ворота і знов приганяли назад через міські ворота, доки їх на ніч не закривали.[7] Важко сказати, чим спочатку відрізнявся городянин від селянина.[7] Головний шлях здебільшого йшов від брами дитинця до брами окольного града.[20] Якщо вулиці та майдани в низьких місцях підтоплювалися, їх нерідко замощувалися своєрідними тротуарами з дерев'яних колод або плетених з лози гатей.[20] Із збільшенням землі над старими помостами намощувалися нові[20].

Город складався з двох частин — з внутрішньої, що звалася «дитинець», і зовнішньої — «острог», або "окольний город"; обидві частини були обведені валами, на яких стояли дерев'яні стіни та заборола, а пізніше мури з каміння і цегли.[12] До укріплень належали також вежі або стовпи. Входили до городу через ворота (Золоті ворота в Києві).[12] Ворота — один з найбільш важливих елементів дерев'яних оборонних укріплень.[39][19] Інший, більш прозаїчний бік цієї справи, був також приємний для городян — саме при брамах давньоруських міст стояли митники і стягували в'їзне мито з купців.[19] Обгороджені (укріплені) території поступово перетворювалися на оборонні, адміністративні та торговельно-ремісничі центри племінних об'єднань.[13] Город  — це постійне укріплене поселення, де відбувався міжобщинний обмін;[13] оборонний комплекс.[11]

Дитинці були різних розмірів: від 10 га в найбільших містах (Київ, Переяслав) до 0,5—1 га в менш значних центрах.[20] Таким чином, в менш значних центрах дитинець наближався до феодального замку.[20] Одні, як Київ або Чернігів, об'єднували в одне ціле навколо княжого двору різні «кінці» — окремі поселення.[7] Інші, як Холм, засновані князями або, як більшість невеличких міст на Пороссі, виростають із сторожових фортець, або були колись племінними центрами, як Вручій (Овруч), або стольними містами удільних князів, як Севськ, Трубчевськ чи Дебрянськ.[7]

У випадку замків, укріплення були дерев'яно-земляні, — стіни складалися із пустотілих та засипаних землею городен.[40] В описі М.С. Грушевським південноруських замків XVI століття, які в своїй більшій кількості випадків були дерев'яними, стіни яких переривалися вежами, зазначається, що у вежах, крім приміщень для гармат, всередині веж бували й житлові кімнати, комірки, комори, склади бойових припасів.[41]

Городища, що датуються IX століттям, відомі на всій території Русі.

Більшість давньоруських городищ IX—XIII століть — це залишки феодальних градів з садами і посадами (городища на місці давніх Білгорода (див.: Білокам'яне будівництво), Галича тощо) або феодальних замків (городище на Княжій горі).

Досить часто гради споруджувались з деревини (Тверський Кремль, Коломненський Кремль, Новгородський Кремль, Московський Кремль), а з ХІІ століття поширюється білокам'яне будівництво.

Археологічні дослідження городищ мають велике значення для відтворення історії суспільних формацій.

Де ля Фліз, Щучинка (1854). Сучасне поселення виникло на початку XVIII ст. Біля села виявлено поселення трипільської культури, кургани скіфського часу, давньоруські та кочівницькі кургани. В літописах в 1110 році згадується місто Чучин, як одне з оборонних міст-фортець на правому березі Дніпра, яке належало до системи Дніпровської оборонної лінії і захищало південні відступи до Києва від кочівників. На початку XIII ст. фортецю було дощенту спалено татарами. Древнє городище розміщувався на висоті 70 м над рівнем води, з усіх сторін захищене крутими схилами, вздовж споруд тягнувся ряд напівземлянкових жител.

Обгороджені місця в поселеннях ставали центрами міжобщинного обміну і торгівлі, в цих місцях починали селитись ремісники. Згодом, відповідно до слова «місце» (білоруське места застаріле «місто; [базарна площа]», давньоруське мѣсто «місце; селище», польське miasto «місцевість, ринок», чеське mesto «місто» misto «місце», верхньолужицьке і нижньолужицьке město «місто; місце; площа», словацьке mesto «місто» miesto, болгарське мя́сто «місце, місцевість», македонське место «місце; місто», сербохорватське мèсто (мjèсто), словенське mésto, старослов'янське мѣсто «місце»; — псл. *město «місце», давніше, очевидно, «накидане на землю покриття для розташування», пов'язане з metati, mesti «кидати» — розвиток значення «великий населений пункт» (через проміжне «базарна площа, ринок»), відбувся, очевидно, під впливом польської мови)[42] це місце почали звати «містом».

«Городки», «городища», обведені високим валом, а часом і не одним, щоб було де оборонитися од ворожого нападу, і досі можна бачити на Вкраїні.[43]

— М. Аркас — Історія України-Русі.1908 (том 1)

Городища, першочерговою функцією яких був контроль над торговельними та сполучними магістралями, відомі на Розточчі[44] та Західних Карпатах.[45] Я. Полєський, ведучи мову про «каштелянські гроди» на теренах польської частини Західних Карпат, вказує, що більшість з них розташовувалась вздовж Вісли, яка була важливим водним шляхом; ще чотири городища такого типу знаходились на схід та північний схід від Вісли (Люблін, Войніч, Бєч та Сонч) і слугували сторожовими прикордонними пунктами між Польщею, Київською Русю та Угорщиною[46].

Щоби лїпше і безпечніше торгувати, вони по найважнїйших місцях (де сходили ся дві ріки, або що) закладали кріпости або «го́роди» і там лишали військову «руську» залогу, щоби мати безпечне місце на відпочинок та щоби залога го́рода пильнувала водяної дороги.[47]

Вважається, що у всій Київській Русі на час монгольської навали налічувалося близько 300 міст.[7] Отже, може йти мова лише про кілька відсотків міського населення по всій східній Слов'янщині, хоча, безумовно, частка міського населення була вищою на півдні, на нинішній українській території, та на півночі, біля Новгорода.[7] Потім почали розвиватися міста в Заліссі, в межиріччі Волги і Оки.[7] При цьому в більшості своїй міста були маленькими, а найнадійнішим засобом захиститися від нападників було поселитися десь у лісовій хащі (степняки не влаштовували довгих осад великих міст, але й не заходили далеко вглиб лісу).[7]

Існувала різниця між градом і європейським містом (яке часто виростало з надійно укріплених замків — бургів).[7] На Заході місто мало два центри — князівський замок і міський ринок з ратушею.[7] Слов'янські гради мали один центр — кремль, або дитинець, до якого тягнулись усі інші забудови.[7] Град не так щільно забудований як бург, бо в містах Русі були великі площі під городами і садами, були незабудовані простори  — болота, луки, пустища.[7] Дерев було достатньо, а от кам'яні споруди — велика рідкість[7].

Опис городища. Дитинець (вишгород), острог (окольний град) та посади (кінці)[ред. | ред. код]

Шаргородське городище (до 1860-87) складається з двох частин — більшої частини «кромного города», де проживало міське населення, і меншої частини «дитинця», або замка, де жив феодал.[48]
Оборонна стіна міста виконана з городні і укріплена земляними укосами з обох сторін (на зображенні видно лише зовнішні укоси), які стримували розпір землі в нижніх частинах городень

Найактивнішим періодом розбудови "стародавніх міст" (городів/городищ) у Київській Русі є друга половина І тисячоліття нашої ери.[20][49] На території лісостепу і близькій до неї лісовій території Півдня переважали напівземлянки, а уже в IX — X століттях в Києві і навколо нього, а в наступному — все далі на південь поширюється з північних слов'янських районів наземний зрубний дім із соснового або ялинового дерева, і з XII столітті такий дім витісняє напівземлянку по всій лісостеповій території.[7]

Міста здебільшого мали розташування на високих берегах річок, а укріплені центри їх розміщувались на домінуючих над навколишньою місцевістю пагорбах.[20] В цілях оборони зручність мали миси, утворені при злитті річок, тому здебільшого саме на цих місцях і будувалися "дитинці", які становили ядро города.[20] Таким чином оборонне поселення, розташовувалось для використання підйому висоти для оборонної переваги.

Великі міста частіше (якщо вони мали кілька ліній укріплень)[6] складалися з трьох частин — "дитинця" ("Днешній град" або "Вишгород", "Гора"), "окольного граду" та околиць — "посади", "кінці".[20] Меншим поселенням був городок  — містечко з дводільною містобудівною структурою, що включала дитинець, або «днешній град», та фортифікований посад, що його оточував.[19] На потужно укріпленому дитинці мешкала верхівка суспільства, а у посаді — ремісники та купецтво.[19] Оборонні споруди городків були значно потужнішими, ніж остроги.

«Кінці» були заселені торгово-промисловим людом.[7] Князь міг спеціально селити ремісників у посаді.[7] На посадах до середини XIII століття майже в кожному домі була майстерня — дереводіла, тесляра, городника, мостника, коваля, гвіздочника, оловоллятеля і так далі.[7] Вулиці заселялися за професіями, адміністративною одиницею була сотня.[7] Люди одного ремесла мали систему учнівства, складали іспити (робили «урочні вироби»), влаштовували «братчини» — колективні "учти" на свята з пережитковими пожертвами.[7] Інакше кажучи, існувала напівсакральна, напівпрофанна організація типу цеху або братства.[7] Згодом з'явилися і посадські церкви, посвячені покровителям різних ремесел.[7]

Центром торговельно-ремісничої частини був «торг», біля якого споруджувались, як правило, церкви св. Миколи або св. Параскеви.[7] Через торг проходило майже все, що споживав городянин, і багато з того, що необхідне було селянину.[7] Торг був також місцем, де можна почути всі новини.[7] Спеціальна урядова особа, "бирич", ходив по торгу із своїм жезлом та сурмою, вигукуючи розпорядження влади та різні новини.[7] Тільки у великих містах стояли прекрасні кам'яні церковні споруди.[7] Престиж міста визначався кількістю церков, їх багатством, кількістю монастирів, що тулилися до міських стін.[7]

Стіни, що захищали місто, являли собою дубові зруби — городні, кожен зруб — із 12 комірок 3 на 3 м, засипаних ґрунтом. Городні робилися в три ряди, зверху йшли забороли, бруствери із отворами для стрільби.[7] Будівництво, утримання і ремонт міських укріплень покладалися на городян, до робіт залучалися також навколишні такі ж селяни.[7] Доки не з'явилися спеціальні стрільці, пушкарі і воротники, тобто фахівці з воріт, обов'язки захисту міста також покладались на городян.[7]

Чернігівський дитинець. Картина Г.Петрова «Чернігів» у XIII столітті.
Макет Києва часів XI ст. Укріплена частина на пагорбі праворуч є дитинцем Києва, найдавнішою його частиною, що називається містом Володимира. До нього примикають манівці — місто Ярослава (праворуч) і місто Ізяслава (ззаду). На передньому плані — Копирів кінець. Зліва від нього урочище Гончари-Кожем'яки, що переходить ближче до Дніпра до Подолу.
Луцький замок у XVI ст. на ілюстрації Олександра Дишка. Феодальний центр середньовічного міста

Внутрішню частину готової дерев'яної кладки заповнювали грунтом і камінням із викопаної перед дерев'яною конструкцією траншеї, ретельно утрамбовуючи. Рів перед валом з напільного боку утворювався майже автоматично — на місці ґрунту, який вибирали, зводячи вал.[19] Коли на вершині валу ставили частокіл — паркан зі щільно підігнаних загострених кілків, то укріплення набувало більшої потужності і вважалося вже дерево-земляним.[19] Зведення оборонних споруд називають фортифікаційним мистецтвом.[19] Часто до земляних фортів зараховують і інші дерев'яно-земляні фортифікаційні споруди, такі як частокіл, палісад, вали, оскільки існує широкий перехід між типами для зміцнення земляних "замків". Основною причиною поширення є те, що на значних територіях світу (Центральна Європа, степова смуга, низовини) деревина була значно доступнішою сировиною, ніж камінь. Крім того, будівництво земляного замку обходиться дешевше і швидше, але необхідно підкреслити, що він потребує постійного догляду, а тому його обслуговування коштує дорожче, ніж утримання кам'яної та цегляної кладки.[50]

Наприклад, вже з кельтськими земляними замками було помічено, що така земляна кладка більш стійка до каменеметальних машин, ніж цегляні стіни. Однак через дерев'яні конструкції вони були вразливі (подібно до мурованих замків) до вогню, яскравим прикладом чого був успіх монгольської облоги. Однак помилковою є думка, що після навали татар вони відмовилися від будівництва земляних замків, а потім покрили земляні замки плетінням з лози, обмазаним глиною, щоб підвищити вогнестійкість.[50]

Населення Києва за найбільш обережними підрахунками (П.П. Толочко) налічувало не менше 45 тисяч чоловік.[7] Судячи з площі міста, ненабагато меншим був Чернігів.[7] До розмірів Києва (за площею) наближалися Білгород (нині с. Білогородка під Києвом), Галич, дещо меншим був Переяслав.[7] За тодішніми європейськими мірками це були великі міста (в Парижі в кінці XIII століття жило 24 тисяч чоловік, у Тулузі, Марселі, Барселоні — 12 — 15 тисяч).[7]

У березні 1239 року численний загін кочовиків штурмом здобув Переяславль і перебив усіх його жителів.[51] Мало не миттєве здобуття ворогом Переяслава досі дивує істориків і археологів, адже він був надійно укріпленим містом і багато десятиліть захищав Руську землю від печенігів, а далі — й половців.[51] У жовтні 1239 року військо Батия за два дні захопило й Чернігів, фортифікації якого поступалися в Південній Русі хіба що Києву.[51] Пізньою осінню 1240 року монголо-татарське військо з'явилося біля валів Києва.[51] На шляху воно зруйнувало численні міста й укріплені замки Київської землі, що захищали її з півдня: Василів, Білгород, Витачів, невідому за назвою фортецю на Княжій Горі поблизу Канева та ін.[51] Уперше для здобуття руського міста Батий зібрав усі свої війська й облогову техніку.[51] Київ мав укріплення, яким не було рівних у східнослов'янському світі.[51] На величезних земляних валах висотою до 12 м височіли дубові стіни.[51] Всередині зовнішнього пояса укріплень Ярослава міста знаходився внутрішній — Володимира місто, де, у свою чергу, стояла цитадель, "Ярославів двір".[51] У Києві сиділа випробувана у битвах залога на чолі з намісником князя Данила Галицького Дмитром, котрого князь посадив у місті напередодні Батиєвої навали.[51] Головний удар загарбники спрямували на південні укріплення Києва, в районі так званих Лядських воріт.[51] Ворог підтягнув стінобитні машини впритул до валів.[51] "Пороки" жбурляли кам'яні брили і дерев'яні колоди, щоб збити заборола, тарани безперервно били в брами, до стін приставили драбини.[51] Після 2-х тижнів штурму монголо-татари на початку грудня 1240 року змогли здобути Київ, знищивши переважну більшість його захисників і городян, вони майже повністю зруйнували його (особливо Верхнє місто).[51] На відміну від кочівників, що могли хіба що обстрілювати фортеці з луків чи намагалися їх підпалити, ординці вміли вести планомірну облогу і мали значну кількість обложних механізмів: метальні машини трощили заборола величезними каменями, тарани розбивали вщент брами.[19] Така доля спіткала у 1240 році Лядську та Софійську брами Києва.[19]

Давньоруський Чернігів був одним із найбільших центрів монументального зодчества — у місті існувало біля 20-ти мурованих споруд — храмів, теремів, надбрамних споруд.[52] До наших днів збереглося 5 храмів часів Київської Русі.[52]

Український історик І.Крип'якевич зазначав, що в боротьбі проти степових орд — хазарів, половців та ін. Україна стала «безпечним заборолом, за яким зростала європейська культура», і, загалом, всі військові сили Київської держави «можна рахувати найбільше на 50000».[26]

Татаро-монголи регулярно вимагали нищити укріплення (про руйнування саме дерев'яних споруд і земляних валів) і залишати міста безборонними задля покори їхніх мешканців та лояльності князів.[19] Невиконання вимоги загрожувало війною.[19] Сусідство зі степами, з цього часу почало називатись Диким Полем.

Внутрішня частина города. Дитинець (вишгород, або Гора)[ред. | ред. код]

«Внутрішнім городом» називався князівський палац.[30] Дитинець — це найстаріша частина міста, цитадель города, з укріпленнями у вигляді стін, валів й ровів.[20] Якщо сторона не мала захищення у вигляді природних перепон — річки, яруги, тоді ця сторона особливо укріплювалася.[20] У типовому дитинці великого давньоруського міста розміщувалися двори князів, бояр, вищого духовенства, головні храми.[6] Хоча загалом мешканці замку, хоча й були членами однієї родини, часом належали до різних конфесій.[19] Роль храму могла відігравати замкова каплиця — приміщення у житловому корпусі або окрема споруда, що, звичайно, була пристосована до оборони.[19] Княжі та боярські двори часто займали значну територію.[20] Там жили бояри та дружинники, численна князівська та боярська челядь і ремісники, які обслуговували княжий двір та боярські хороми,[20] вище духовенство.[6] Водночас він слугував прихистком для населення всього міста під час зовнішньої загрози.[6]

На території дитинця будувалися міський собор та єпископський двір, палацові церкви та монастирі.[20] Великий княжий двір у Києві мав великі розміри, і, не враховуючи значну кількість житлових та господарських комплексів, там можна було проводити кінні змагання.[20] Замки і монастирі — це найбільші за розмірами історичні споруди в забудові населених пунктів, і через їх масштаби вони досі виступають композиційними центрами багатьох історичних міст і сіл України.[3] Дитинець давнього Києва складався займав площу близько 80 га на Старокиївській горі[53] Дитинці були різних розмірів: від 10 га в найбільших містах (Київ, Переяслав) до 0,5—1 га в менш значних центрах.[20] Таким чином, в менш значних центрах дитинець наближався до феодального замку.[20] Під час облоги города ворогом дитинець ставав останнім сховищем городян.[20]

Наскільки далеким був від справжньої монастирської ідеології тодішній світ, можна судити з того, що заможні люди іноді йшли в ченці разом із своїми рабами і навіть рабинями.[7] Коли була встановлена в Русі єпископська кафедра, невідомо.[7] Хрещення приймали київські князі ще до захоплення Києва Олегом.[7] Так чи інакше в Києві була митрополія, кількість єпископій в Русі — понад десять.[7] За винятком двох митрополитів за часів Ярослава та Ізяслава, всі інші були греками, присланими з Константинополя.[7] Руська Церква не була помісною — церковна організація Київської Русі була частиною Константинопольської церкви і надсилала частину своїх прибутків до Патріархії.[7] На перших етапах розвитку Русі багатство князя мало суто престижний характер: чим багатшим був князь, тим більше було у нього «слави», чим щедріше він ділився багатствами, тим більше було у підвладних честі і сили.[7] Однією з форм щедрого наділення власною харизмою був князівський пир («учта», «бенкет»).[7] У замку зазвичай були просторі зали для буйних учт та військових нарад.[19] Пир, як скандинавська вейцла,[прим. 12]  — не просто бенкет, а ритуал кормління князем підданих, за що вони мали «годувати» його даниною.[7] Об'їжджаючи свої володіння (система «полюддя»), князь не тільки збирав данину, але й «годував» і поїв (обов'язково!) своїх підданих, ніби ділився з ними харизмою.[7] «Співати славу», або «хвалити» означало не простий мовно-поетичний акт, а сакральну передачу-послання співцем правителю слави, чи хвали — благодатної харизми.[7] На заході існувала формула, що чітко розмежовувала повноваження і сакральні функції сеньйора і васала: сеньйору належала слава, васалові — честь.[7] При цьому честь — це і духовна субстанція, і прозаїчна військова здобич, якою воїн завдячує і власній мужності, і силі, і харизмі-славі свого сюзерена.[7] В руському матеріалі ця формула простежується лише як тенденція, нерідко славу беруть собі і піддані.[7] Це може означати неусталеність на слов'янському сході тих чітких відносин «сеньйор — васал», які панували на заході.[7] Усі члени церкви через таїнства хрещення і миропомазання поставляються на служіння в церкві. В перші століття існування християнства це означало буквально, що священиком міг бути кожен.[7] Згодом було розділено поняття «служіння» на служіння-управління, що стало функцією ієрархів як «духовних пастирів стада Божого», та служіння — судження і випробування, що лишилося функцією мирян.[7] У зв'язку з цим справа призначення ієрархів перестала залежати від волі мирян, адже, згідно з ідеологією церкви, душпастирство є не наслідком волі людей, а проявом волі Божої.[7] Тому введення в кожний ступінь церковної ієрархії відбувається через таїнство священства в обряді рукоположення (хіротонії).[7] У церковній інтерпретації всі харизми нероздільно належали Богові.[7] В світському житті ці харизми розділялись, і в християнські часи ще довго князь і його зброя мали особливу харизму сили і влади.[7]

Пополуднева перекуска звалася ужина, ввечері приходила вечеря.[54] Обіди й бенкети відбувалися з різних нагод: на княжі з'їзди, церковні свята, весілля, іменини.[54] Володимир Великий дуже любив такі пири і влаштовував їх на кожне більше свято.[54] Як святив нову церкву у Василеві (Васильків коло Києва), «створив празник великий, наварив 300 мір меду і призвав бояр своїх і посадників, старшин із усіх городів і людей багато і роздав убогим 300 гривень. Празникував князь вісім днів».[54] І про пізніших князів часто читаємо, що «була любов велика між ними про три дні», «честь велика», «обід сильний».[54] По такому бенкеті господар роздавав гостям цінні дарунки. Мономах згадує: «Запросив я батька на обід у Чернігові на Красному дворі й дав батькові 300 гривень золота».[54] «Юрій казав уладити обід сильний і створив честь велику і дав Святославу дари многі».[54] В дарунок давали золото, срібло, дорогі одяги й матерії, також расових коней або рідких звірів, наприклад, один князь дарував своєму своякові парда (застаріле: гепард, барс, леопард).[54]

Політично подвійна легітимація князівської влади знаходила вираз і у вічевому ладі.[7] На віче приходили всі домовладики, віче мусило висловити схвалення чи осуд князю.[7] Регулярною інституцією віче стало на Новгородській і Псковській півночі, на «україно-руському» півдні все залежало від реального співвідношення сил.[7] Князь міг силою «сісти на стіл», якщо за ним стояла міцна дружина, міг бути і вигнаним містом.[7] Проте чіткого механізму вічової демократії не було ні на півдні, ні на півночі.[7]

Колишній печерний монастир села Розгірче, який Богдан Януш (В.Карпович) датував XIII–XV ст.[55]
Монастирі в XIV столітті

В XIV столітті ініціаторами заснування монастирів, як і в попередній період, виступають церковні чинники. В той же час ктиторські (вотчинні, родинні) монастирі засновувалися князями та шляхтою, часто на честь святих — покровителів родів.[56] Настоятелі монастирів бували сповідниками родин, опікувалися родинними храмами. Вони перебували в залежності від засновників монастирів, бо, згідно з правом патронату, подібні церковні осередки фактично належали феодалам.[56] Тому з другої половини XIV століття відомі дарування і продажі монастирів поряд із іншими маєтностями. Так, 1378 року пані Хонька Васькова продала за 20 гривень срібла "мунастырь Калениковъ Иванови Губци и єго брату Ходорови на вЂки и дЂтемь ихь со всЂм объЂздом и со всЂми границями, и землю, и синожатьями, из гаями, и сычем, и c колодязем, и c ловищи, и со всЂми ужитки, яко и вЂка вЂчнаго слушало к тому мунастыреви".[56] Власниками нерідко ставали й католики.[56] 1392 року поляк Спитко з Мельштина поміняв свому дякові монастир Святого Михаїла у Созані на село Ярилівці.[56] 1387 року Бенедикт Угрин (очевидно, після безпотомної смерті попереднього власника чи внаслідок репресії за його антипольські дії) отримав Черніїв монастир на Жидачівщині. Навіть львівський Святоюріївський монастир, резиденція архімандрита, у XIV столітті став власністю львівського вірменина.[56]

Деякі дрібні монастирі розташовувалися на "соляних" стратегічних дорогах, на відстані денного переходу валки.[прим. 13].[56] Так, з Галича до угорського кордону наприкінці XIV — на початку XV століття шлях вів повз монастирі Сокіл (Воздвиження Чесного Хреста)  — Суботів (на острові), Монастирець — Крехів (Святої Параскевії) — Семенів, Дирина, Григоріїв (всі поблизу с. Лисовичі), далі — при в'їзді в Карпати — через Розгірче (Святого Онуфрія) і Богородичний у Синевідську.[56] Відгалуження цього шляху на Верецький перевал починалось у м. Солі, а далі вело через Дрогобич і Бориславів монастир на фортецю Тустань.[56]

Садиба заможної людини[ред. | ред. код]

Княжі палати, тереми, були значно більших розмірів, ніж звичайні доми, й уладжені куди краще та виставніше.[54] Княжі тереми — будівлі світського призначення в дитинці.[57] Забудова городищ була невисокою, рідко які князівські споруди сягали трьох поверхів — багаті будівлі мали сіни (відкриту терасу на другому поверсі), а ще й терем — немовби башту, в якій знаходились кімнати.[7] Горішня кімната звалася сіни, сіниця, до неї «лізли» по драбині чи східцях; часом ця горішня частина зветься горниця, горенка, вежа, повалуша.[54] Долішня кімната — це істба, істобка, подниця; тут була піч, і цю кімнату використовували взимку.[54] Дім, або хором, був дерев'яний, рублений, рідше мурований, з дерев'яним помостом.[54] Спальня звалася ложниця або одрина, а мала кімната, де зберігалися всякі речі, мала назву кліть.[54] У монастирях була окрема кухня (поварня, поварниця, пекляниця) — і також окрема їдальнятрапезниця.[54] Садиби розміщувалися так, щоб їх композиції були мальовничими, не було монотонності і скупченості будівель, між дворами був «прозор» не менше, ніж 12 стоп (4 м).[7] У княжих будинках помости бували укладені з глиняних полив'яних плиток різного кольору, так що поміст виглядав, як барвистий килим.[54] Деколи й стіни прикрашали таким способом або їх розмальовували.[54] Одвірки були різьблені або спиралися на різьблені стовпи.[54] Довкола терема йшли сади й городи.[54] Виробництвом товарної овочевої продукції займалися переважно монастирі та поміщицькі господарства, і воно починало сягати промислового значення з середини XVIII століття.[58] Городниками називали людей, які очолювали виробництво овочів, а садів — садівниками.[58] Городники при монастирях і великих поміщицьких господарствах були достатньо освіченими професіоналами, які досконало знали агротехніку вирощування овочевих та баштанних культур, а також парникове господарство.[58] На території України закритий грунт почали використовувати з середини XVIII століття, а з середини XIX століття в поміщицьких господарствах з'являються односхилі теплиці, які є більш удосконаленим видом закритого грунту.[58]

Завдяки неповторному рельєфу Іванівської гірки з майданчика Морозівського саду відкривався неповторний краєвид на Московський кремль та Іванівський монастир. Фото 1850 року.
Вид на Морозовський сад, фото 2009 року

Як описував звичайний боярський сад XVI століття Л.М.Толстой:

«Проїжджаючи верхи по березі Москви-ріки, можна було поверх частоколу бачити весь сад Морозова.

... «Квітучі липи осіняли світлий ставок, що доставляв боярину в пісні дні багату поживу. Далі зеленіли яблуні, вишні і сливи. У некошеній траві пролягали вузенькі доріжки. День був жаркий. Над червоними квітами пахучої шипшини кружляли золоті жуки; в липах дзижчали бджоли; в траві тріщали коники; за кущів червоної смородини великі соняшники підіймали широкі голови і, здавалося, ніжилися на полуденному сонці».[59]

— писав Толстой Лев Миколайович в історичному романі рос. «Князь Серебряный» (1863)
(в цьому описі все вірно, лише соняшники з'явились в Росії в самому кінці XVII століття)[59]

Таким був звичайний боярський сад в самому кінці XVI століття.[59]

«Садиба стояла на піднесеному місці, щоб весняна повінь не заливала її. Вона була обнесена тином з загострених колів.

Від дому в сад виходив «рундук»[прим. 14] — відкрита тераса з різними фарбованими балясинами.
В «обгородженому саді», або городі, росли яблуні, дулі (груші), рос. «вишенье». Яблука, здебільшого кислі, і дулі походили на дикі, але зустрічалися і наливні, солодкі і такі прозорі, що на світлі видно було насіння».[59]

Іноземці, які приїздили в Московію,[59] дивувались многоті яблунь у лісах і навіть називали її «яблунневим царством».[59] В старовинних російських садах декоративних рослин не було,[59] а розведення їх вважали смішною забавою:[59]

«Та вийди за тин і рви в лісі і на луках які хочеш квіточки».

Будинок, де жила княжа прибічна сторожа (дружина або гридь), звався гридниця.[54] В'язниці, де тримали злочинців і бранців, називали порубами.[54] Побіч мешкального дому стояли господарські споруди — кліті, клітини.[54] Для худоби слугували скотниці, хліви, кошари.[54] Стоги збіжжя стояли на гумні.[54] Зерно складали в житниці у сусіки. Комора звалася бретяницею.[54] Напої ховали в пивницях — погребах і медушах.[54] Будинки, де зберігали всякі інші запаси, мали назву амбарів.[54] При багатших господарствах містилася окрема лазня — баня, або мовниця.[54]

Нічого з княжих палат, теремів до наших часів не залишилося.[54] Але голландський маляр Авраам фон Вестерфельд, який довгий час був у Києві 1651 році, мав ще нагоду бачити руїни різних давніх будов і старанно їх змалював.[54]

Замість терміна «дитинець» з XIV століття у Великому князівстві Московському стали вживати термін «кремль».[60] У літописах слово «дитинець» було широко вживане аж до XIV століття, після чого слово «кремль» стало вживатися на території Росії.[6] У XIV–XV століттях новгородські та псковські літописи застосовують термін майже виключно для Новгорода і Пскова (нині обласний центр РФ).[6] В інших руських землях у XIV століття термін виходить з ужитку, у Північно-Східній Русі йому на зміну приходить термін "кремль", у Західній Русі — "замок".[6] У Білорусі слово дядинець змінили на «замок», часто поділяючи його на «Верхній» (або «горні») і «Ніжні» (або «дольні»).

Верхні й Нижні замки у Слуцьку, Білорусь, XVIII ст. На Верхнім замку ліворуч — стара дерев'яна стіна з городнею

Дитинець — центральна укріплена частина староруського міста, огороджена стінами; кремль, замок.[5] Дитинець (дѣтиньць, дитиньць, дѣтиниць) — у давньоруських джерелах — внутрішня укріплена частина міста/населеного пункту/фортеці, на протилежність зовнішній (окольному городу, передгороддю, острогу).[6]

Новгородський Перший літопис, Іпатіївський літопис, Лаврентіївський літопис, повідомляючи про події кінця XII – XIII століть, згадують дитинці на всій території Київської Русі — у Новгороді Великому (1097), Чернігові (1152), Білгороді (1161), Владимирі (нині обласний центр РФ, 1194), а також у сусідніх землях — у Сандомирі (Польща, 1261), Новогрудку (1274).[6] Термін вживають у давньоруських текстах 12 століття на позначення цитаделей у фортецях Палестини (Хождєніє ігумена Даниїла, переклад "Іудейської війни" Йосифа Флавія).[6]

В «Толковом словаре живого великорусского языка» Володимира Даля зазначається: кремь — рос. «лучшая часть заповедника», рос. «крепкий и крупный строевой лес в заветном бору». Фасмер: Кремь «частина засіки, де росте найкращий будівельний ліс», кремлеЕвий "кріпкий, міцний" (про будівельний ліс), кремлеЕвая соснаґ «сосна на узліссі».

«Красні сади» влаштовували і при монастирях монахи, і великі князі, і царі. Монастирі з давніх часів будувались на піднесенні (височинах), а в монастирських садах розводили не лише овочі і плодові дерева, але й лікарські трави і квітучі рослини.[59] Монахи, здійснюючи паломницива в Палестину, привозили із відвіданих на шляху країн рослини.[59]

В кінці XV століття великий князь Іван ІІІ влаштував Великокнязівський сад, який згодом став називатися Царським.[59] З великою запопадливістю насаджував цар сади у Москві, мабуть, як охорону від частих на той час пожеж.[59]

Особливо полюбилася царю Ізмайлівська долина під Москвою.[59] Тут для нього і було влаштовано сад з хрестоподібно розташованим партером серед яблунь і груш.[59] В середині саду — вовилон, тобто лабіринт, навколо нього 16 квадратів, що кожен називались «садом».[59] Розташування рослин в кожному саду мало певний, геометричний рисунок.[59] Був в Ізмайлово і «круглий аптекарський город».[59] Всередині цар наказав вибудувати дворець і влаштувати Новий сад, який обвели широким каналом.[59] «Сад, що на острові» мав площу пів гектара.[59] В цій садибі було 20 ставків. В саду було збудовано два рос. чердака-беседки, рос. «писано перспективно красками» (картинами) і рос. «смотрильня» — башта.[59] Був і особливий Виноградний сад, теж оточений парканом.[59] Серед Виноградного саду розташовані (рос.)«три терема со входом и с красными окнами, кругом их перила; около теремов пути, между путей столбцы точенные».[59]

Зображення західного та південного фасаду архикатедрального собору Св. Юра та прилягаючих будинків, на першому плані — катедральний сад (1837)
Докладніше: Митрополичі сади
Ренесансний сад у Пєсковій Скалі (пол. Ogród renesansowy w Pieskowej Skale)

Відомі набережні кам'яні «красні сади» — Верхній і Нижній в Московському Кремлі:

  • Верхній сад, шириною 16 метрів і довжиною 124 метри, вміщувався на склепіннях двоярусного кам'яного «Запасного двора», де зберігались хліб і сіль.[59] Кам'яна огорожа з вікнами і різьбленими решітками в них оточувала сад.[59] По обидві сторони підносились два рос. «чердака»-терема, розписані узорами.[59] В саду розміщувались шість оранжерей, в різних місцях саду розташовувались фонтани, а біля саду була вежа з водопідйомною машиною.[59] рос. «Упряжал государев сад в Верху» садівник Назар Іванов.[59]
  • Нижній сад розташовувався на схилі Кремлівської гори і також на склепіннях погребів.[59] Площа його була невелика — всього була 28 х 48 метрів.[59] Планування саду регулярне, в голандському дусі.[59] В саді знаходився ставок, викладений свинцевими дошками.[59] На цьому ставку одиннадцятирічний Петро Перший вчився «мореплавству» — на «потішних карбусах» і «стружках», за тим переправлених на Яузу.[59]

В Кремлівських садах росли фруктові дерева, ягідні кущі, лікарські трави, овочі.[59] Ще в Кремлі знаходились «сади, що на сінях», тобто, верхові, висячі.[59] В Москві збереглись назви попередніх садових слобід: Малі, Средні і Великі Садовники (рос. Малые, Средние і Большые Садовники, Берснеевка, Огородники).[59]

Китай-город — раніше Большой посад, а нині історичний район Москви всередині Китайгородської кріпосної стіни, прибудованої в 1538 році до кутових башт Московського Кремля: Беклемішевської та Арсенальної.
Див.також: Висячі сади

Вже з XII століття в «Житії Феодосія» оповідається, як чернці: «в ограді копахують зелинного ради растенія», а в Вишгороді були не тільки огородники, а й старшина огородників.[61] В середині XII століття в описі оборони Києва бачимо теж навколо його «городи на велику просторонь».[61] В оповіданні Патерика (XIII століття) про чернців XI століття бачимо при келіях городчики з «деревами плодовитими»; при тім як і досі (біля 1960-х років) слово город (город, градень — огороджене місце взагалі) уживалось однаково для означення і огорода і саду, і можливо, що в вище поданих звістках про великі київські і вишгородські городи треба розуміти й сади.[61][62]

«Якщо описувати архимандритові келії, то скажемо, що се — великий добротний дім. Горішній поверх увінчує висока баня з балюстрадою, звідки видко ріку Дніпро за монастирськими садами. Нас водили до архимандритових садів; туди ми спустилися сходами й увійшли крізь браму з банею, утвореними зі штахетника й живоплоту завтовшки з лікоть. За штахетником росте собі дивовижне деревце, густі віти якого так само густо вкрито шпичаками, воно схоже на жасмин Хами; пнучись догори й на всі боки, пагони його й утворюють цей живопліт. Кожну гілочку, тільки-но вона випнеться з-за штахетника, обтинають ножицями».

...
«Це ж деревце править за живопліт і садової шкілки. Ти бачив би, читачу, як стовбурець виростає з ґрунту на лікоть заввишки, а зелені пагони виганяються на два лікті й, переплівшись поміж собою, ніби утворюють широченьку стіну. Деревце дає плоди. Ми їх куштували, ягоди схожі на недозрілий виноград, зеленаві й солодкі. Деревце називають ікрис.[прим. 15] Така дивовижно гарна садова огорожа — справа умілих садівникових рук».
...
«Знай, читачу, що тут у кожному великому монастирі, у митрополита козаків, усіх його єпископів зустрінеш служилий люд з поважних достойників; за рангом кожен з них рівня полковникові, їх називають монастирськими челядниками. Коли митрополит, чи єпископ, чи архимандрит монастиря їде своїм повозом, вони гарцюють попереду й позаду на баских породистих конях, у пишних обладунках, при коштовній зброї. Такий у них звичай. До слова, в усіх келіях митрополитових, архимандритових, дияконових, чернецьких побачиш силу-силенну коштовної зброї, а саме: малі алжирські й чер».[63]

Халебський Павло (1654–1656)

Походження слова «кремль» остаточно не з'ясоване, висунуто кілька версій. Семітське походження від Кармель (Керем Ель) — буквально: «Божий виноградник»; за словником Ф.Л. Шапіро: 1) квітуча земля; 2) свіжі фрукти; 3) гора Кармель; інший переклад: «густий сад», «опасиста земля, що густо заросла деревами» (рос. тучная почва, густо заросшая деревьями)[64] — не розглядається. Відомо, що частина правлячої еліти Хазарії прийняла юдаїзм. Слово поширене в російській мові, а в інших слов'янських мовах — відсутнє. Кре́мль — укріплений оборонними стінами центр на північно-східних околицях Русі та гора Кармель — гірський масив на північному заході Ізраїлю (Керем Ель — буквально: «Божий виноградник») — це і гора (підвищення), і сад, і є відповідником прагерманському *gardaz («огорожа», «двір», «сад»), від якого виводять град (див. вище етимологію). Крім того, в англійській мові слово "двір" походить від того самого лінгвістичного кореня, що й слово сад, і має багато однакових значень. Слово «двір» походить від англосаксонського geard, порівняйте «jardin» (французьке), яке має германське походження (порівняйте франконське слово «gardo»), «сад» (англо-нормандське Gardin, німецьке Garten) і давньоскандинавське garðr, латинське hortus = «сад».

Походження терміна намагаються виводити з слів крома, кромсати. Проте, первісне значення слів крома, крем, кремінь, крім, кремсати — етимологічно пов'язане з каменем: прасловянське Kremiti — означало крушити, дробити, з яким повязані українські крім, крома, кремсати.[65] З ним же пов'язане слово "кремінь" — твердий, малопластичний і крихкий мінерал (крушиться на окремі частинки, окрайки). Крем — крім, окремий, чеське Krema, словацьке Krem, пов'язане з Крома.[65] Давньоруське "крома" — "окраєць".[65] Кремінь крихкий — крошиться на окремі частини. Деревина ж не підлягає крушінню.

Укріплення з частоколу і інші укріплення на російських територіях зводились з деревини: Тверський Кремль, Коломненський Кремль, Новгородський Кремль, Московський Кремль. Окрім того, відомо, що навіть у 1928 році в Московській, Володимирській, Ярославській, Костромській, Нижньоновгородській і ін. губерніях мало каменю.[66] Добування каменю та транспортування його з кар'єру є справою більш складною, ніж рубання дубів у ближньому лісі, таким чином, будівництво обходилося недешево[19].

В XVI столітті, коли Москва опоясується ще трьома лініями укріплень, і кам'яні стіни зводяться навколо примикаючого до Кремля Большого, або Великого, посаду, останній отримує в ту пору іншу назву — Китай-город. У 1850-тих роках Москва поділялася на Кремль, Китай-город, Білий город, Земляний город і передмістя (околиці)[67].

Зовнішня частина города. Окольний град (острог або посад)[ред. | ред. код]

Зовнішню частину города становив "окольний град", або "острог".[20] Іноді його ще називали "посад".[20] Це було містом у власному розумінні слова.[20] Окольний град здебільшого розташовувався з напольного боку дитинця і ця зовнішня частина города також оточувалась укріпленнями іноді потужнішими за укріплення дитинця.[20] Цей острог складався з кварталів простого люду, ремісників, торговельного майдану, подвір'я купців, численних церков та монастирів.[20] У великих городах "окольний град" сягав 50—100 га.[20] Історичний термін «острог» — у Київській Русі і в Російській державі до XVII століття — огороджене частоколом місто, селище, яке було укріпленим пунктом;[9] а також стіна на валу фортеці з закопаних впритул у землю і загострених угорі стовпів.[9] Слово острог за царських часів набрало у нас значення — вязниці, тюрми.[49]

«Окольний город, передгороддя, острог» є зовнішньою укріпленою частиною міста/населеного пункту/фортеці на протилежність внутрішній — дитинцю.[6]

Посад — у Давній Русі X-XIV століть та в Російській державі XV-XVIII століть — ремісничо-торговельна частина міста за міською стіною.[68] Це термін на позначення передмістя ("предградья") міст Давньої Русі та середньовічної України, ремісничо-торгової частини міста. Саме слово "посад" вживається виключно в літописанні Новгорода Великого та Пнічно-Східної Русі, звідки й було запозичене істориками 19 століття.[10] Південнорус. Літописи знають термін "окольний город", "подол".[10] У часи Великого князівства Литовського та Речі Посполитої в джерелах вживався термін "місто" — торгово-ремісниче поселення, часом із правами самоуправління, яке протистояло замку — осередку державної або приватновласницької адміністрації.[10] Посад часом мав власні укріплення полегшеного типу. Посад іноді називали "подолом" завдяки його розташуванню нижче дитинця, який прагнули будувати на підвищенні ("горі").[10] Осередком посаду була торгова площа — торг або ринок, поблизу якого містилися заїжджі двори іногородніх та іноземних купців, котрі регулярно приїжджали до даного міста.[10] На посаді мешкали ремісники й купці. У ряді давньоруських міст на посаді були й двори бояр, які звичайно мали інші двори в дитинці.[10] На периферії посаду були розташовані майстерні ремісників, чиє виробництвово було пов'язане з вогнем, насамперед, ковалів і гончарів.[10]

Третяк (також, "сторона" або "кінці")[ред. | ред. код]

У міру поступового зростання міста, до нього приєднувалися нові території, які також обносилися стінами й укріпленнями ("Третяк" в Чернігові тощо).[20] Поза укріпленнями города розташовувалися передмістя — "сторона", які іноді називали "кінцями". «Кінці» були заселені торгово-промисловим людом.[7] Князь міг спеціально селити ремісників у посаді.[7] В передмістях заселялися здебільшого ремісники певної спеціальності: кожум'яки селилися біля води, гончарі — біля виходу глини тощо.[20] В передмісті жили певні етнічні групи — німці в Смоленську, євреї — в Києві.[20] Київ або Чернігів, об'єднували в одне ціле навколо княжого двору різні «кінці» — окремі поселення.

Городища в Скандинавії[ред. | ред. код]

У Скандинавії городища — це укріплення залізного віку, які, можливо, мали кілька функцій. Зазвичай вони розташовані на гребнях пагорбів і гір, використовуючи урвища й болота, які працювали як природний захист. Більш доступні частини гребенів були захищені кам'яними стінами. Круглі та закриті, так звані кільцеві, поширені навіть на рівній місцевості. У стінах часто залишаються частини каменю, які, ймовірно, були опорою палі. Вони часто мають добре окреслені ворота, брами яких, ймовірно, були дерев'яними. Городища з потужними стінами часто розташовані біля старих торгових шляхів і мають наступальний характер, тоді як інші є відлюдними і були слабо укріплені, ймовірно, лише для переховування під час набігів.

Багато фортів, розташованих у центрі густонаселених районів, були постійними фортецями, і на них можна побачити сліди поселень як усередині, так і зовні. Старіші топоніми, що містять елемент sten/ stein, зазвичай були городищами.

У Швеції відомо 1100 городищ, зосереджених на північно-західному узбережжі та в східному Свеаланді. У Седерманланді їх 300, в Уппланді 150, Естерйотланді 130 і від 90 до 100 у Богуслен і Готланд. У Норвегії близько 400 городищ, у Данії — 26.

В Фінляндії[ред. | ред. код]

Фінським словом для городища є linnavuori (у множині linnavuoret), що означає фортечний пагорб або замковий пагорб, або альтернативно muinaislinna, що означає стародавній форт, на відміну від голого linna, що відноситься до середньовічних або пізніших укріплень.

Однією особливістю фінських городищ є те, що хоча більшість із них розташовані на деякій відстані від моря, раніше багато фортів розташовувалися біля моря через післяльодовиковий відскок.

У Фінляндії є близько 100 городищ, підтверджених розкопками, і ще близько 200 підозрюваних місць. Найбільшим городищем у Фінляндії є замок Рапола, також відомим є Старий замок Лієто.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ● Укріплення — «1.Дія за значенням укріпити. 2.Оборонна споруда./Місце, територія з оборонними спорудами».
    Джерело: Словник української мови в 11 томах http://www.inmo.org.ua/sum.html?wrd=Укріплення
  2. ● «Середньовіччя — історична епоха, що охоплює час від Римської рабовласницької імперії (кінець V століття) і до початку капіталізму — середини XVII століття)».
    Джерело: Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. — К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. — 1728 с. ISBN 966-569-013-2 (стор.: 1308-1309) Доступ
  3. ● Осідок — «постійне місце перебування, розташування кого-, чого-небудь; резиденція; Притулок, пристановище».
    Джерело: Словник української мови в 11 томах http://www.inmo.org.ua/sum.html?wrd=Осідок
  4. ● Оселя — «1. Житловий будинок разом з двором, господарськими будівлями і городом; дворище, садиба. 2. Приміщення для проживання людей; житло. 3. діал. Селище, поселення».
    Джерело: Словник української мови в 11 томах http://www.inmo.org.ua/sum.html?wrd=Оселя
  5. ● Поселення — «у давні часи — місце осілого життя людей, що виникло з розвитком землеробства».
    Джерело: Словник української мови в 11 томах http://www.inmo.org.ua/sum.html?wrd=Поселення
  6. ● Археологія — наука, що вивчає давні побут і культуру людського суспільства на підставі речових пам'яток минулого, добутих розкопками.
    Джерело: Словник української мови в 11 томах http://www.inmo.org.ua/sum.html?wrd=Археологія
  7. Правда, початком ІХ ст. ще датуються «Каролінгські аннали» (Annales regni Francorum), де перераховано послів слов'ян, розміщених на схід від Франкської імперії, які прийшли до Людовика І Благочестивого (814–840 рр.). А саме: «ободритів, вільців, богемів, морав'ян, преденецентів і аварів, які живуть у Паннонії»
  8. Цей невеликий, на двох сторінках (с. 149–150), рукописний твір уміщений у збірник античних праць з астрології і геометрії, який належав швабському монастирю Райхенау на Бадензеї. Нині зберігається в Мюнхенській державній бібліотеці.
  9. ● «Середньовіччя — історична епоха, що охоплює час від Римської рабовласницької імперії (кінець V століття) і до початку капіталізму — середини XVII століття)».
    Джерело: Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. — К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. — 1728 с. ISBN 966-569-013-2 (стор.: 1308-1309) Доступ
  10. В Україні при розкопках археологічної пам'ятки Черепин — відкрито господарські ями та печі доби раннього заліза (VII—VI століття до н.е.).
    Джерело: Синиця Є.В. ЧЕРНЯХІВСЬКА КУЛЬТУРА [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во "Наукова думка", 2013. — 688 с.: іл.. — Доступ: http://www.history.org.ua/?termin=Cherniakhivska_k_ra
  11. ● Крамар — «те саме, що торгівець».
    Джерело: Словник української мови в 11 томах http://www.inmo.org.ua/sum.html?wrd=Крамар
  12. ● Veitsle (норвезька veizla) або «гостювання» означало в середньовіччі безкоштовні розваги для короля та його супроводу в районі, де вони зупинялися, коли подорожували королівством. (Джерело:Store norske lexikon)
    Це була їжа та напої, якими мали забезпечувати фермери та орендарі. (Джерело: Rold Karlsen: Norge i borgerkrigstiden, side 9)
    Єпископи мали таке ж право голосу, як і священики. (Джерело:Store norske lexikon)
    Тривалість і кількість товаришів встановлювалися законом або звичаєм. Згодом податок став фіксованим. (Джерела: Store norske lexikon та (Jamfør Magnus Lagabøtes landslov, gjengitt i Or soga åt skattleggjingsretten i Noreg, side 12)
    Veitsle насправді означає «подарунок» або «виступ», але також може означати «їжа для гостей». (Джерело: Rolf Karlsen: Norge blir ett rike, side 11)
  13. ● На це звернув увагу М. Ваврик у праці "Історичний нарис чернечого життя та василіянських монастирів на Бойківщині". — Рим, 1982. — С. 5.
  14. «Те саме, що ганок».
    Джерело: Словник української мови в 11 томах http://www.inmo.org.ua/sum.html?wrd=Рундук
  15. «за всіма прикметами, мова йде про аґрус». — М.Р.
    Джерело: те саме; примітки упорядника.

Деталізація джерел[ред. | ред. код]

  1. а б Град // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  2. а б в г Городище // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  3. а б в г д е Замковий туризм. Курс лекцій для студентів спеціальності «Туризмознавство» / Д.А. Каднічанський, Т.Б. Завадовський — Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2017. — 138 с. Доступ
  4. 6. Українське назовництво (ономастика) / Енциклопедія українознавства. Загальна частина: Перевидання в Україні / НАН України, Інститут української археографії; НТШ у Сарселі; Фундація Енциклопедії України в Торонто. — Репринтне відтворення видання 1949 року. — Київ. — ISBN 5-7702-0554-7. — Т. 1. — 1994. — XVI, 400 с.: іл.; Т. 2. — 1995. — с. 369-800: іл.; Т. 3. — 1995. — с. 801-1230: іл.
  5. а б Дитинець // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  6. а б в г д е ж и к л м н п Вортман Д.Я. ДИТИНЕЦЬ [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во "Наукова думка", 2004. — 688 с.: іл.
  7. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф ах ац аш ащ аю ая ба бб бв бг бд бе бж би бк бл бм бн бп бр бс бт бу бф бх бц бш бщ бю бя ва вб вв вг вд ве вж ви вк вл вм вн вп вр вс вт ву вф вх вц вш вщ вю Попович М.В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 71-87.
  8. Го́род // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  9. а б в Острог // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  10. а б в г д е ж и М.Ф. Котляр, А.Г. Плахонін. ПОСАД / Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 434. — 520 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1142-7.
  11. а б Щур Р.; Коханець М./ Тустань (Державний історико-культурний заповідник). Історія. Фолькльор / Роман Щур; Сколівські Бескиди (Національний природний парк) / Михайло Коханець. — Львів: Новий час. 2002. — 72с.:іл. ISBN 966-95279-2-9
  12. а б в г д е ж и Город // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1958. — Т. 1, кн. II : Літери В — Ґ. — С. 272. — 1000 екз.
  13. а б в Тимочко Н. О. Економічна історія України: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — 204 с. ISBN 966-574-759-2
  14. Археологія // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  15. а б в г д Синиця Є.В. ГОРОДИЩЕ, археологічна пам'ятка [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во "Наукова думка", 2004. — 688 с.: іл.. (дата публікації: 2020 р.; остання редакція: 2020 р.)
  16. а б в г д е ж и к л м н (рос.) Городище (остатки др. поселения) [Електронний ресурс] «Большая Советская Энциклопедия (БСЭ)»
  17. а б в г Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1982. — Т. 1 : А — Г / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін. — 632 с. (Город, див.стор.:571, 581, 632;)
  18. Томенчук Б. Баварський Географ і річкові шляхи та гради в геополітиці середньовічної Європи[недоступне посилання] // Карпати: людина, етнос, цивілізація. Науковий журнал[недоступне посилання]. — 2009, № 1[недоступне посилання]
  19. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х Липа К. Під захистом мурів. — К.: Наш час, 2007. — 184 с. — (Сер. «Невідома Україна») ISBN 978-966-8174-84-1 ISBN 966-8174-12-7 (серія)
  20. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад Ю.С. Асєєв, В.О. Харламов. 9.12. Архітектура: дерев'яна і кам'яна / Історія української культури. У 5 т. / за ред. Ю.С. Асеєва. Київ: Наукова думка, 2001. Т. 1.
  21. "Maiden Castle". English Heritage.
  22. Historic England. "Maiden Castle (451864)". Research records (formerly PastScape).
  23. Ayán Vila, Xurxo (2008), "A Round Iron Age: The Circular House in the Hillforts of the Northwestern Iberian Peninsula" (PDF), E-Keltoi: Journal of Interdisciplinary Celtic Studies, UW-Milwaukee Center for Celtic Studies, 6: 903–1, 003, ISSN 1540-4889 (p. 913)
  24. а б McIntosh, Jane (2009) [2006], Handbook of Life in Prehistoric Europe (paperback ed.), Oxford University Press, ISBN 978-0-19-538476-5 (стор.: 162, 349)
  25. Collis, John[en] (2003) [1984], The European Iron Age (electronic ed.), Taylor & Francis e-Library, ISBN 0-203-44211-3 (стор. 79)
  26. а б в г д е ж Історія війн і сучасного військового мистецтва: конспект лекцій: / О.В. Уваркіна та ін. Київ: ІСЗЗІ КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2021. 304 с. (стор.: 96-97, 111)
  27. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат В. Петров. Матеріяльна культура. Пережитки передісторичної матеріяльної культури. Скотарство (200). Хліборобство (200). Ремесло. Оброблення металю (201). Осадництво (201) // Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 200-228.
  28. Реєстр пам'яток трипільської культури — Кіровоградська область // Енциклопедія Трипільської цивілізації. — К., 2004. — Т. І.
  29. Городище Дикий Сад: новые открытия, новые сенсации. Архів оригіналу за 20 вересня 2020. Процитовано 14 червня 2020. 
  30. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф Детская энциклопедия: для среднего и старшего возраста. Том: 7 Из истории человеческого общества / Гл.редакция: Д.Д. Благой, В.А. Варсанофьева, Б.А.Воронцов-Вельяминов, П.А. Генкель и др.; гл. редактор: А.И. Маркушевич; научн.редакторы: С.Д. Сказкин, М.В. Нечкина, Н.П. Кузин, А.В. Ефимов, А.И. Стражев, А.Г. Бокщанин; зам. Гл.редактора: П.А. Мичурин. — Изд. Академии педагогических наук РСФСР, Москва 1961, С: 621 (с.:69-70, 215-216, 219)
  31. а б В. Кубійович. Зернове господарство // Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 805-808.
    Первинні джерела, на які посилається В.М. Кубійович:
    • Социалистическое сельское хозяйство Советской Украины. К. 1939;
    • Карнаухова Е. Размещение сельского хозяйства России в период капитализма (1860 — 1914). М. 1951;
    • Очерки развития народного хозяйства Украинской ССР. М. 1954;
    • Гуржій І. Розклад февдально-кріпосницької системи в сіль. госп-ві України першої пол. XIX ст. К. 1954;
    • Архімович О. Зернові культури в Україні. Укр. збірник, кн. 4. Ін-т для вивчення СССР. Мюнхен 1955;
    • Посевные площади СССР. Статистический сборник, т. І. М. 1957.)
  32. Челядь // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  33. feodum — див.: The Cyclopedic Dictionary of Law , Walter A. Shumaker, George Foster Longsdorf, pg. 365, 1901 рік.
  34. Noble, Thomas (2002). Основи західної цивілізації. Chantilly, VA: The Teaching Company[en]. ISBN 978-1565856370.
  35. Князь // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  36. Селище // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  37. Рожко М.Ф. Тустань — давньоруська наскельна фортеця. — Київ, 1996.
  38. В.С. Александрович 2.4. Архітектура і будівництво / Історія української культури: у п'яти томах. Т. 2. Українська культура ХІІІ — першої половини XVII століття / Ред. В.А. Смолій. — К.: Наук. думка, 2001. — 848 с.
  39. Берест Р. Я. Нові археологічні матеріали з околиць літописного Звенигорода // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України: матер. Міжнар. ювілейної наук. конф. — Івано-Франківськ-Галич, 1998. — С. 56-60 (с.: 58)
  40. Г.Івакін. Історичний розвиток Києва XIII — середина XVI ст. — К., 1996. — С. 109-189. (Розділ III. Історична топографія пізньосередньовічного Києва) Доступ
  41. Твори: у 50 т. / М. С. Грушевський; редкол.: П. Сохань (голов. ред.), І. Гирич та ін. — . — Львів: Видавництво "Світ", 2002 — .. — ISBN 966-603-223-5
    Т. 5 / НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського; М.С. Грушевський; редкол.: П. Сохань, І. Гирич, О. Тодійчук. — Львів: Видавництво "Світ", 2003. — 592 с.: іл. — 7000 пр.. — (Серія "Історичні студії та розвідки" : 1888-1896). — ISBN 966-603-223-6. — 966-6063-276-7 (т. 5)
  42. Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1989. — Т. 3 : Кора — М / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін. — 552 с. — ISBN 5-12-001263-9. (сторінка: 484)
  43. М. Аркас — Історія України-Русі.1908 (том 1)
  44. Gurba J. Roztocze w średniowieczu // Archeologia Roztocza. Krajobraz przyrodniczo-kulturowy. — Lublin, 2005. — S. 118–126; Ляска В. Розвиток поселенської структури Равського Розточчя у ІХ — ХІІІ ст. // Археологічні дослідження Львівського університету. — Вип. 11. — Львів, 2008. — С. 91-92.
  45. Poleski J. Wczesnośredniowieczne grody plemienne i państwowe w polskiej części Karpat Zachodnich // Wczesne średniowiecze w Karpatach polskich. — Krosno, 2006. — S. 216–210
  46. Ibid. — S. 217–218.
  47. Русини а москалї. (Збірка статей і оповідань) / Видавництво полїтичного товариства «Руска Рада». Ч.4.; Чернівцї, 1911. С.:114 (стор.:4)
  48. Археол., VIII, 1953, 22
  49. а б Острог // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. X : Літери Ол — Пер. — С. 1255. — 1000 екз.
  50. а б Winkler Gusztáv 2007:Erődvárosok, városerődítések. Műegyetemi k., p. 312. ISBN 9789634209027
  51. а б в г д е ж и к л м н п р Котляр М.Ф. МОНГОЛО-ТАТАРСЬКА НАВАЛА [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во "Наукова думка", 2010. — 728 с.: іл.
  52. а б Леп'явко С.А. ЧЕРНІГІВ, обласний центр [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 10: Т-Я / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во "Наукова думка", 2013. — 688 с.: іл.
  53. Толочко П. П. Стародавній Київ — К.: Наукова думка, 1966. Архів оригіналу за 6 травня 2021. Процитовано 11 вересня 2021. 
  54. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад Розділ 3. Домашнє життя. Історія української культури / За загал. ред. І. Крип'якевича. (за виданням 1937 року) — 4-те вид., стереотип. — К.: Либідь, 2002. — 656 с. ISBN 966-06-0248-0.
  55. Карпович В. Скальний монастир у Розгірчі // Записки ЧСВВ. — Львів, 1930. — Т. 3. — С. 562–573.
  56. а б в г д е ж и к 2.2. Осередки культури / Історія української культури: у п'яти томах. Т.2. Українська культура ХІІІ — першої половини XVII століття / Ред. В.А. Смолій. — К.: Наук. думка, 2001.  — 848 с.
  57. Вечерський В.В. УКРАЇНА, ДЕРЖАВА: АРХІТЕКТУРА [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 1 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2018. — 608 с.
  58. а б в г Барабаш О. Ю. Овочівництво: Підручник. — К.: Вища шк., 1994. 374 с.: іл. ISBN 5-11-003617-9.
  59. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам (рос.) Верзилин Николай Михайлович По следам Робинзона. Сады и парки мира. — Л.: Детская литература., 1964. — 576с. (науково-популярна монографія. Сторінки: 420-431)
  60. Секретарь Л. А., Трояновский С. В. Детинец в градостроительной терминологии Древней Руси //Древняя Русь. Вопросы медиевистики. 2003. № 4 (14). С. 64.
  61. а б в Огородництво // Українська мала енциклопедія : 16 кн : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. IX : Літери На — Ол. — С. 1186. — 1000 екз.
  62. Михайло Грушевський Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С. Сохань (голова) та ін. — Київ: Наукова думка, 1991—1998. — (Пам'ятки історичної думки України). — ISBN 5-12-002468-8.
    Т.1. — 1991 — 736с. ISBN 5-12-002469-6 (стор.: 254)
  63. Халебський Павло. Україна — земля козаків: Подорожній щоденник / Упоряд. М.О. Рябий; Післям. В.О. Яворівського. — К.: Ярославів Вал, 2009. — 293 с. ISBN 978-966-8382-23-9 (стор.: 138-140)
  64. Б.М. Гранде. Введение в сравнительное изучение семитских языков. Москва. РАН. 1998 г., стр. 15.
  65. а б в Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1989. — Т. 3 : Кора — М / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін. — 552 с. — ISBN 5-12-001263-9. (сторінка: 82-83)
  66. проф. Д.Крынин. Типы дорог в СРСР в ближайшем будущем // «За рулем» — 1928. — №3 (сторінки: 28-29)
  67. Мельниченко В. МОСКВА [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Т. 7: Мі-О / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во "Наукова думка", 2010. — 728 с.: іл.
  68. Посад // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]